Калькуляція: зміст і методика розрахунку

У системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві важливе місце посідає калькулювання – обчислення собівартості окремих виробів. Калькулювання потрібне для вирішення таких економічних завдань, як обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів тощо.

Калькуляція– це представлений у табличній формі розрахунок витрат на виробництво і збут одиниці продукції (виробів, робіт, послуг) чи групи однорідних видів продукції. Як і кошторис витрат, калькуляція складається в грошовій формі.

На відміну від кошторису витрат калькуляційні статті групуються не за економічно однорідними елементами, а за сферами виробничої діяльності. Тому до калькуляційної статті можуть входити декілька економічно однорідних видів витрат (наприклад, матеріальні витрати, заробітна плата, амортизація).

Калькуляція виступає як метод розрахунку планової собівартості продукції і розробки кошторису витрат на виробництво. При калькуляції планової і фактичної собівартості показники витрат мають бути співвідносними за змістом, методикою розподілу непрямих витрат, об'єктами калькуляції і калькуляційними одиницями.

За часом складання калькуляції поділяються на попередні і подальші.

Попередні калькуляції складаються до початку виготовлення продукції. До них належать:

планова калькуляція, яка є завданням щодо рівня собівартості окремого виробу, що визначається шляхом розрахунку витрат на плановий період. Вона передбачає гранично допустимий розмір витрат на виготовлення продукції. Ця калькуляція спирається на усереднені норми, в яких передбачено зниження витрат протягом усього планового періоду;

кошторисна калькуляція розробляється для визначення витрат на виріб (роботу, послугу) за разовими замовленнями зі сторони. Методика її розрахунку така ж, як і планової калькуляції. При розрахунках із замовником кошторисна калькуляція є основою договірної ціни;

нормативна калькуляція, на відміну від планової, виражає рівень собівартості одиниці продукції на певну дату і складається за діючими нормами витрат ресурсів. Нормативні калькуляції призначені для контролю за виконанням плану собівартості;

проектна калькуляція застосовується при капітальних роботах. Вона служить для обґрунтування економічної ефективності проектованих виробництв і технологічних процесів. Її розробляють за укрупненими витратними нормативами.

Подальші калькуляції складаються після виготовлення продукції. До них відноситься фактична (звітна) калькуляція, яка показує рівень фактичної собівартості одиниці продукції (робіт, послуг). Вона складається за тими ж статтями, що і планова. У ній відображаються втрати і витрати, не передбачені плановою калькуляцією. Фактичні калькуляції складаються звичайно щомісячно на всі види продукції, що виготовляється, окрім сезонного і індивідуального виробництва. Вони використовуються для аналізу динаміки рівня і структури собівартості продукції.

Важливим питанням калькуляції собівартості продукції є правильне встановлення об'єкта калькуляції. Під ним слід розуміти калькульований вид продукції (робіт, послуг), до якого належать відповідні витрати. При виборі об'єкта калькуляції необхідно враховувати особливості технологічного процесу, характер продукції, що виготовляється, організаційну структуру підприємства і мету калькуляції.

Залежно від технології і характеру продукції, що виготовляється, об'єктами калькуляції можуть бути:

один продукт або комплекс продуктів по витратах на виробництво в цілому або окремих процесах, його складових (стадіях, фазах). Тут технологічний процес перетворення початкової сировини і матеріалів в готові вироби складається з ряду послідовно виконуваних процесів, що зустрічаються в металургії, хімічній, легкій промисловості;

виріб, група однорідних виробів, серія одночасних виробів (замовлення) по витратах у цілому або витратах окремих цехів, ділянок. У цьому випадку заготівки проходять обробку в цехах, організованих за технологічною або наочною ознакою, що зустрічається в машинобудівному комплексі і в інших галузях обробної промисловості;

вид робіт на підприємствах, що спеціалізуються на виконанні певних процесів (завантажувально-розвантажувальних, транспортних). Для підприємств більшості галузей об'єктом калькуляції може служити товарна продукція, а для цеху або ділянки – напівфабрикати, що входять до складу валового обороту, і собівартість окремих видів робіт (ремонтних, транспортних та ін.).

У тому випадку, коли собівартість калькулюється для цілей ціноутворення, об'єктом калькуляції виступає готова продукція, а також ті напівфабрикати, вузли і деталі, які реалізуються підприємством на сторону.

Разом з обґрунтуванням об'єкту калькуляції важливо правильно визначити калькуляційну одиницю, під якою розуміють одиницю виміру самого об'єкта калькуляції. Основними критеріями при визначенні калькуляційних одиниць з більшості галузей промисловості є стандарти і технічні умови, згідно якими виготовляється продукція. Калькуляційна одиниця має бути економічно однорідною і стійкою в часі, відображаючи кількісний бік виробу.

Виділяють види калькуляційних одиниць:

натуральні калькуляційні одиниці (штуки, тонни, метри, кВт-години). Вони характеризують випуск продукції у фізичних вимірниках і відображають специфіку виробу; їх можна вимірювати, враховувати і оцінювати. У багатьох галузях промисловості підприємства випускають широку номенклатуру виробів, які до того ж поділяються на види, сорти, типи, розміри. У таких умовах вимога повного збігу калькуляційних одиниць з натуральними вимірниками продукції привела б до надмірного ускладнення системи калькуляції собівартості. Тому доводиться застосовувати укрупнені калькуляційні одиниці, які об'єднують ряд виробів або їх видів;

умовно-натуральні калькуляційні одиниці виражають кількість однорідної продукції в умовних порівняних одиницях (умовний ящик скла, умовна банка консервів). Перерахунок різновидів продукції в умовно-натуральні показники здійснюється за коефіцієнтами перекладу, які встановлюються залежно від співвідношення якісних параметрів однорідної продукції, трудомісткості тощо;

умовні калькуляційні одиниці передбачають певний вміст корисної речовини в продукті; калькуляційні одиниці в трудовому виразі (нормо-години) характеризують об'єм роботи, необхідної для випуску виробів або надання послуг;

калькуляційна одиниця роботи на спеціалізованих підприємствах (т/км, машино/год., машино/зміна);

вартісні калькуляційні одиниці: витрати на 1 грн. продукції, на 1 тис. грн. випуску певних виробів або робіт.

Велике значення для правильного визначення собівартості продукції має вибір методу калькуляції, під яким розуміється система прийомів, використовуваних для обчислення собівартості калькуляційної одиниці.

Виокремлюють такі методи калькуляції собівартості:

простий метод застосовується у добувних галузях промисловості, на електростанціях, а також на підприємствах, що виготовляють один-два види продукції. Іноді його називають варіантом попереднього методу обліку витрат і калькуляції, оскільки калькуляція здійснюється тільки за одним предметом. При цьому методі всі витрати на випуск, включаючи витрати на обслуговування виробництва і управління, належать на собівартість безпосередньо, розділивши на кількість добутої або виробленої продукції;

позаказний метод застосовується в одиничному або дрібносерійному виробництві в машинобудівному комплексі, а також у ремонтно-механічних і деяких інших цехах допоміжного виробництва всіх галузей промисловості. У даному випадку об'єктом калькуляції є окреме виробниче замовлення на один або декілька виробів. При виготовленні крупних виробів з тривалим циклом виробництва для скорочення калькуляційного періоду замовлення оформлюють не на виріб у цілому, а на окремі технологічні і монтажні вузли. Недолік позаказного методу полягає в отриманні інформації про результати виконаного замовлення, як правило, після повного його закінчення, що позначається на рівні договірної ціни;

нормативний метод є універсальним і застосовується практично у всіх галузях промисловості. Для нього характерні принципи:

а) складання нормативної калькуляції на основі технологічних норм витрат;

б) облік відхилень від норм з визначенням величини відхилень, місця їх виникнення, причин і винуватців;

в) облік фактичних витрат шляхом підсумовування витрат щодо поточних норм, відхилень від норм і змін самих норм;

попредметний метод дозволяє систематизувати витрати за предметами і визначити собівартість напівфабрикатів, що йдуть на подальшу обробку або на сторону. Це характерно для чорної металургії, ливарного виробництва, хімічної, текстильної, харчової промисловості, промисловості будівельних матеріалів. Фактична собівартість всієї виробленої за звітний період продукції визначається виходячи з виробничих витрат, урахованих за предметом у розрізі окремих калькуляційних статей витрат з урахуванням зміни залишку незавершеного виробництва на початок і кінець періоду. Використовується і напівфабрикатний варіант попредметного методу. У цьому випадку калькулюється собівартість не тільки кінцевого продукту, але і продукція кожного виду окремо, тобто собівартість готової продукції складається з собівартості напівфабрикатів;

потижневий метод заснований на систематизації прямих витрат на конкретні види продукції, що вироблюється на спеціалізованих підприємствах або в цехах підприємств машинобудівного комплексу. Об'єктами калькуляції в цьому випадку служать окремі види запасних частин, що не проходять стадії збірки.

Орієнтована номенклатура калькуляційних статей витрат для більшості підприємств різних галузей виглядатиме так:

«сировина та матеріали» включає: витрати на сировину, основні, допоміжні матеріали, закуплені вироби та напівфабрикати, тобто витрати, які можна безпосередньо обчислити на одиницю продукції на підставі витратних норм і цін. Крім ціни матеріалів, ураховуються транспортно-заготівельні витрати. Із вартості сировини й матеріалів віднімають вартість відходів за ціною їхнього можливого використання чи продажу;

«енергія технологічна» включає витрати на енергію, яка безпосередньо використовується в технологічному процесі для зміни стану або форми предметів праці. Обчислюється за нормами витрат і тарифами на енергію;

«основна заробітна плата» містить витрати на оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих виготовленням основної продукції. Обчислюється згідно з нормами витрат часу на виконання технологічних операцій і тарифними ставками або відрядними розцінками на операції, деталі, вузли;

«додаткова заробітна плата» обчислюється у відсотках від основної (оплата відпусток, часу виконання державних обов’язків, доплати за виконання додаткових функцій та ін.);

«відрахування на соціальні потреби» обчислюється у відсотках від основної та додаткової заробітної плати;

«утримання та експлуатація машин і устаткування» – це комплексна стаття, яка охоплює такі витрати, як амортизаційні відрахування стосовно машин та устаткування, що належать до основних фондів; витрати на електроенергію, стиснуте повітря, пальне для приведення їх у дію; технологічний інструмент; ремонт; оплата праці з відповідними відрахуваннями на соціальні потреби робітників, які обслуговують машини. На ці витрати складається кошторис для кожного цеху (виробництва) на рік (квартал). На одиницю кожного різновиду продукції витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування обчислюються методом розподілу;

«підготовка та освоєння виробництва» може містити три різновиди витрат: на освоєння нових підприємств, виробництв, цехів, агрегатів (пускові витрати); підготовку та освоєння нової продукції; підготовчі роботи в добувній промисловості. Ці витрати списуються на продукцію рівними частками за встановлений період їхнього відшкодування. Витрати на підготовку та освоєння нової продукції в серійному і масовому виробництві згідно з прийнятим порядком фінансуються з прибутку або з позабюджетних фондів фінансування науки і техніки;

«загальновиробничі витрати» – це витрати на управління, виробниче й господарське обслуговування в межах цеху (виробництва). До них належать витрати на зарплату з відрахуванням на соціальні потреби працівників управління цеху, спеціалістів, обслуговуючого персоналу; амортизаційні відрахування стосовно будівель і споруд; кошти на їхнє утримання, ремонт; на охорону праці тощо;

«загальногосподарські витрати» є такими самими, як і попередні, тільки на рівні підприємства як єдиної системи. Додатково до них включають витрати на набір і підготовку кадрів, відрядження, обов’язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення довкілля тощо), виплату відсотків за кредити та ін.

Розподіляються загальновиробничі та загальногосподарські витрати здебільшого однаково – пропорційно до основної зарплати працівників. Більш точним є їхній розподіл пропорційно до суми основної зарплати, витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування за умови, що останні обчислено на одиницю продукції достатньо обґрунтованим способом;

«позавиробничі витрати» містять витрати на вивчення ринку, рекламу та продаж продукції. Деякі з цих витрат є прямими, і їх можна обчислити безпосередньо для окремих виробів (витрати на тару, рекламу, транспортування).

У загальному вигляді розподіл витрат підприємства за видами собівартості наведено в табл. 20.2.

Непрямі витрати (на аналіз ринку, комісійні виплати організаціям збуту тощо) розподіляються між виробами пропорційно до їхньої виробничої собівартості.

Таблиця 20.2.

Групування витрат за видами собівартості

Групування витрат за статтями калькуляції дає змогу визначити цільове здійснення витрат, узагальнити їх за місцем виникнення відповідно до виготовленої продукції, виконаних робіт, стосовно видів діяльності та у зв’язку з проведенням різних організаційно-технічних заходів.