ІV. Короткий зміст питань, що виносяться на державний іспит з теоретико – методичних основ фізичного виховання (історія фізичної культури і спорту).

Рекомендації, щодо побудови відповіді на запитання:

розпочинати з визначення базових термінів;

під час розкриття питання бажано посилатись на праці таких українських вчених, як Вацеби О.М., Малки Г.В., Платонова В.М., Приступи Є.Н., Філя С.М., Худолія О.М., а токож іноземних фахівців, як Голощапова Б.Р., Єлашвілі В., Куна Ласло, Пономарьова Н.І., Столбова В.В.;

розкрити факти, закони, теорії, власні уявлення.

 

1. Фізична культура в країнах стародавнього світу (Єгипет, Межиріччя, Індія, Китай).

 

Термін “Стародавній Схід” дістався нам у спадок від античних авторів, які називали так країни, розташовані на схід від греко-римського світу. Приблизність і умовність його очевидна, адже Стародавній Схід виходив за географічні рамки Сходу (Стародавній Єгипет лежав у Північно-Східній Африці), до того ж між старосхідним та античним світами не існувало чітких сталих кордонів, їхні території частково збігалися. Однак цей термін, попри всю свою недосконалість, прижився в історичній науці. Народи Стародавнього Сходу першими побудували соціально-стратифіковані суспільства й державні організми, винайшли найдавніші форми письма, розвинули художню словесність, науково-практичні знання, мистецтво, релігійно-філософську думку, також передали, значною мірою, ці свої надбання нам, тому “стародавні цивілізації – не згаслі світи, але частина сучасної культури” (5). Свідчень цього можна навести багато. Так, ми користуємося абетковим письмом, що його винайшли фінікійці, розробленою стародавніми індійцями системою “арабських” чисел і математичною символікою, окремими досягненнями вавилонської астрономії, удосконаленим староєгипетським календарем, багатьма лексичними здобутками близькосхідних цивілізацій, винаходами стародавніх китайців – компасом, папером, порохом, системою конкурсних екзаменів тощо.

Державність з’явилася в Єгипті в другій половині IV тисячоліття до нашої ери у формі адміністративно-територіальних одиниць, що їх історики назвали грецьким терміном номи.

Стародавній Єгипет був велетенським оазисом серед мертвих пустель Північно-Східної Африки, що простягнувся з півдня на північ, від першого Нільського порога до Середземного моря, на 1200 км. Географічна ізольованість країни значною мірою зумовила неквапливість її соціально-економічного розвитку та майже виняткову самобутність її культурного й релігійного життя.

Тогочасне єгипетське суспільство було соціально стратифікованим. Соціальна еліта складалася з фараона, царедворців, номової знаті, жрецької верхівки, яка займала особливе місце в соціальній ієрархії.

Фізична культура і спорт у Єгипті тісно пов’язувалися з релігійним культом. Вони набули такої популярності в країні, що правила прийому гостей рекомендували розважати останніх акробатичними номерами. Проте спорт у Єгипті ще не став масовим, залишаючись забавою фараона, вельмож і воїнів.

Серед багатьох видів спорту єгипетська знать надавала перевагу боротьбі вільного стилю. Нерідко змагання у цьому виді спорту відбувалися між єгиптянами та іноземцями (про це свідчать стародавні зображення), причому єгиптяни неодмінно перемагали. Скоріше всього там змагання організовувалися не для того, щоб виявити сильнішого й спритнішого, а щоб зайвий раз продемонструвати велич Єгипетської держави. Воїни і фараони захоплювалися також фехтуванням на палицях і стрільбою з лука. Неабияку увагу приділяли єгиптяни плаванню (ним займалися також жінки), легкоатлетичним вправам та елементам важкої атлетики. Жінки і доньки вельмож любили грати в м’яч, займалися гімнастичними вправами, а самі вельможі охоче випробовували свою силу та спритність на полюванні. Аменхотеп III, скажімо, хвалився, що власноручно вбив 102 леви та чимало диких биків. Нерідко спортивний азарт проявлявся у полюванні на птахів (за допомогою сітки чи бумеранга) і рибальстві (за допомогою вудочки та гарпуна). Командні спортивні ігри в Єгипті не практикувались.

Об’єктивність і справедливість не стали незмінними супутниками спортивних змагань, особливо коли мірялися силою та спритністю вищий і нижчий за чином (першому надавався цілий ряд переваг) (5). Одним словом, єгиптяни не досягли у вихованні людини того високого рівня фізичної й духовної гармонії, який був притаманний античній культурі.

Топонім “Месопотамія”, що перекладається як “Межиріччя”, залишили нам у спадок стародавні греки, які так називали спільну заболочену долину річок-близнюків – Тігру і Євфрату.

Територія Месопотамії, яку Біблія називає “рівниною Санаар”, поділяється на дві географічні зони – Північну (Верхню) й Південну (Нижню) Месопотамію.

Перші держави з’явилися в Південній Месопотамії десь у середині III тисячоліття до нашої ери. Це були невеликі незалежні держави чи напівзалежні політичні об’єднання, що їх історики назвали містами-державами. Годувальниками суспільства були селяни та ремісники. Формувалася й міцніла общинна верхівка, з якої рекрутувалося жрецтво й чиновництво.

З’явилося в суспільстві й рабство, щоправда, у скромних розмірах.

Вирішальну роль у революціонізації культури Месопотамії: держави шумерів, Вавилону, Ассирії, потім Стародавнього Сходу і всього стародавнього світу відіграла та обставина, що на початок ІІ тисячоліття до нашої ери була винайдена легка і швидка бойова колісниця. Масове використання коней привело до перетворення військового мистецтва і фізичної культури.

Жителі Вавилону займалися мисливством, загоном тварин, стрільбою із лука, кулачним боєм, змагалися на колісницях. Ассирійці організовували навчання з фехтування на мечах, метання спису і плавання.

Перси (держава виникла у VI столітті до нашої ери) своїх дітей 7-16 річного віку навчали у “виховних будинках”, що діяли при дворах сатрапів. Вони навчалися боротьбі, бігу, їзді верхи, метанню списа, стрільбі з лука. Подальшій підготовці юнаків служили обов’язкові мисливські випробування на сміливість, змагання з кінного поло, шахматів.

Найдавніша цивілізація в долині річки Інд виникає у XXIII столітті до нашої ери. Індійський народ складається з представників усіх чотирьох рас і спілкується більш ніж 870 мовами й діалектами. Так, на півночі Індії мешкають європеоїди, північно-східну Індію обжили південномонголоїди. Острівками в північних та центральних регіонах країни мешкають австралоїди. Південь материка заселений здебільшого негроїдами. У Декані, Західних Гатах, передгір’ях Гімалаїв, цебто у важкодоступних місцинах, де люди споконвіків жили ізольовано, донині близько 25 мільйонів аборигенів ще займаються примітивним вирубно-вогневим рільництвом, чи навіть збиральництвом і мисливством.

Найдавнішою формою соціальної стратифікації індійського населення є система варн, яка остаточно утвердилась із приходом у Північну Індію “аріїв” (XIII-VII століття до нашої ери).

Сухопутна армія в Стародавній Індії складалась з чотирьох родів військ: колісниць, слонів (“танків давнини”), кінноти та піхоти. Зброєю індійських аристократів були колісниці. Основною зброєю індійського воїна-піхотинця був величезний, вищий за зріст людини, лук із дерева, бамбука та кістяних пластин.

Населення Індії володіло найбільш цінними традиціями в області ритуальної оздоровчої гімнастики, танцю і самооборони без зброї, мистецтва масажу. Існували такі форми поєдинку, стиль яких характеризується нанесенням ударів рукою чи ногою по болючих частинах тіла противника, а також проведенням удушливих прийомів.

Зароджувалася система йоги, що базувалася на традиціях раціональної магії і була розвинута в таку містифіковану систему рухів, що вищі її ступені були доступні тільки для вибраних.

Вправи, пов’язані із самообороною без зброї, біг, стрибки у висоту, танці і ритуальні обмивання, так як і публічні масові заходи, були підпорядковані потребам релігійного світу Індії.

В середній частині басейну річки Хуанхе засновано примітивну державу (середина ХVІІІст. до н. е.).

Природа відгородила Стародавній Китай від найближчих вогнищ цивілізації непрохідним Тибетом і велетенською пустинею Гобі, про яку стародавній автор писав “Ні птаха не видно в повітрі, ні звіра на землі. Скільки не вдивляйся в пустиню, не довідаєшся, як її можна здолати, і єдиний провідник по ній – це кістки подорожніх, які загинули там” (5). Проте ще надійніше ізолювали стародавніх китайців від цивілізованого світу незліченні кочові народи й племена, які широкою смугою оточували Китай. Вирватись із цього етнічного оточення китайці зуміли лише наприкінці своєї стародавньої історії (у 220 році нашої ери).

Соціальна нерівність у Китаї оформилась у систему спадкових рангів, яка остаточно склалася у X–ІХ століттях до нашої ери.

У 2698 році до нашої ери у написаній книзі під назвою “Кунфу”, вперше були систематизовані описи поширених серед народу різних вправ лікувальної гімнастики, болезаспокійливого масажу, ритуальних танців, зцілюючих від хвороб, безплідності, а також бойових танців. Хлопчиків виховували у спеціальних закладах. Поширеними були турніри борців, кулачні бої і бойові танці. Склалися форми рухів типу пантоміми, які крім розвитку спритності і стійкості воїнів служили також зображенню героїчних подвигів. Основу військової підготовки складали змагання на колісницях, стрільба з лука, полювання, метання списа і бій без зброї. Серед народу, за виключенням рабів, поширився попередник сучасного футболу – “чжу ке”. Ця гра слугувала розвитку швидкості, спритності і винахідливості піших воїнів.

 

2. Система фізичного виховання у Стародавній Греції.

 

Південна частина Балканського півострова, на якій проживали греки, відзначається винятковими географічними прикметами: гористістю і добре розчленованим узбережжям. Гірські пасма проходять Грецію в усіх напрямках і утворюють безліч долин, ярів і замкнених улоговин. Племена, що тут проживали, легко знаходили недоступні місця, в яких можна було безпечно заховатися й оборонятися. Це спричинило поділ Греції на багато дрібних держав, що вперто боронили свою незалежність.

Відносини в Греції почали стабілізуватися тоді, як закінчилося переселення дорійців – біля першого тисячоліття до нашої ери. У той час виникають грецькі держави, що ведуть уже тривале політичне життя.

У Спарті було створено сувору систему військово-фізичної підготовки. Долю новонародженої дитини визначали старійшини. Калік і слабовитих дітей викидали на гору Тайгет, бо спартанські закони дозволяли жити тільки фізично сильним людям. Дитину змалечку привчали до невигод і суворого життя: купали в холодній воді, виставляли на холод, одягали в простий одяг. На сьомому році життя хлопці йшли до державних шкіл і вчилися за державні кошти. Хлопців ділили на дружини під керівництвом досвідчених воїнів, і молодь серед військових вправ та ігор училася витривалості та хоробрості. Хлопці ходили босі й майже голі, в одному тільки плащі; спали на очереті, який власними руками без допомоги ножа виломлювали на річці. Самі готували собі їжу.

У вихованні юнаків велике місце займали вправи з метання диска, боротьби, бою навкулачки, бігу, стрибків, а також полювання на диких звірів та військові ігри. У спартанських школах звертали найбільше уваги на фізичне виховання, значно менше – на формальну освіту. Молодь учили висловлюватися коротко, ясно й дотепно. Хто не зумів давати короткі і лаконічні відповіді на запитання – того керівник дружини кусав за великий палець руки. Високо стояв у Спарті спів. У піснях прославляли героїв, що полягли за Батьківщину, та ганьбили боягузів. З 18 до 20 років юнаки продовжували фізичну і військову підготовку у спеціальних загонах ефебів, потім їх зачисляли у розряд воїнів, і вони були зобов’язані нести військову службу до самої смерті.

Дорослі мужчини жили спільно у військовому таборі групами по 15 чоловік. Спільно займалися гімнастичними і військовими вправами. “Нікому не вільно було жити по своїй вподобі, але всі мали приписаний розклад праці, немов у таборі, – і взагалі вважали, що не належать собі, а тільки державі” (5). Завдяки добре поставленому фізичному вихованню і досконалій військовій організації спартіати створили сильну армію гоплітів, яка вважалася найкращою у Греції і довгий час була непереможеною.

Афінська держава своїми початками сягає їх століття до нашої ери. Афіни, що лежали недалеко від моря, більше, ніж Спарта, підлягали зовнішнім впливам. Вони скоро утворили свій флот, ввійшли в міжнародну торгівлю, познайомилися з культурами Сходу й самі почали розвивати свою культуру. У Спарті весь устрій спирався на дисципліну і примус – в Афінах основою ладу стали свобода і відповідальність одиниці.

Афіняни не обмежувались тільки військово-фізичною підготовкою молоді, а прагнули дати їй різнобічне виховання. В Афінах дбали про гармонійний розвиток тіла й духу, створили систему розумового та естетичного виховання дітей – мусичне виховання.

Дана система включала літературну й музичну освіту та ознайомлення з елементами наук. Складалася з кількох послідовних ступенів: школи граматиста, школи кіфариста, палестри й гімнасію. Під проводом учителів-граматистів – хлопець учився читати, писати й рахувати, багато вчив напам’ять. Одночасно в кіфаристів студіював музику – гру на кіфарі, флейті, лірі та спів. Під керівництвом учителя гімнастики у державних або приватних гімнастичних школах, хлопчики віком 12-16 років училися бігати, стрибати, боротися, кидати диск і спис. Основною метою навчання у гімнастичній школі був розвиток красивого тіла, сили, здоров’я. Навчання тривало 2-3 роки. Із досягненням 16-річного віку юнаки із знатних і заможних родин навчалися у гімнасії. Вони займалися гімнастикою, вивчали політику, філософію, літературу. Визначні філософи – Сократ, Платон, Арістотель охоче вчили молодь і навіть мали свої школи. Наука велася на відкритому місці: по садах, гаях і міських галереях. На 18 році життя юнак ставав повнолітнім. В Афінах його вписували в реєстри громадян. Але він ще не мав права брати участь у народних зібраннях, а тільки як ефеб, два роки відбував військові вправи та пограничну службу.

Фізичне виховання в Афінах, як і у Спарті, мало військову спрямованість, хоча і не так різко виражену. На жінок фізичне виховання не поширювалось.

У цілому система фізичного виховання, що складалася в період розквіту грецького античного суспільства, називалась гімнастикою і складалась з трьох основних розділів: палестрики, орхестрики та ігор. В основі палестрики мули вправи п’ятиборства: біг, стрибки, метання списа, диска і боротьба. В палестрику входили панкратіон, а також плавання, кулачний бій, їзда верхи, стрільба з лука, їзда на колісниці, ігри у м’яч.

Орхестрика включала танцювальні вправи, які виконувались під музику. Ігри складали розділ гімнастики, які найчастіше використовувалися на заняттях з дітьми. Сюди відносились ігри з палицею, колесом, ключкою.

У Стародавній Греції розрізняли два методи застосування фізичних вправ: гімнастику, або загальний фізичний розвиток, і агоністику – спеціальні тренування до виступів у змаганнях, які влаштовувались із різних причин (свято, похорон героя, торжество у честь перемоги).

У Стародавній Греції зароджувалась педагогічна теорія фізичного виховання.

 

3. Соціально – політичне значення Олімпійських ігрищ.

Одним із способів вшанування богів були гімнастичні вправи на так званих ігрищах. Це були особливі свята, що відбувалися щокілька років біля найславніших святинь. Так, наприклад, були Піфійські ігрища, присвячені Аполлонові в Дельфах. Немейські – при святині Зевса в Немеї, Істмійські – біля Корінфа. Але найбільшу славу мали Олімпійські ігрища.

Олімпія – місцевість у Середній Греції, де був святий гай Альтіда, присвячений Зевсові. Цей гай був обведений чотирикутником мурів і галереями, а посередині, серед дерев старого лісу, стояли святині богів. За мурами священного гаю були помешкання жерців, урядовий будинок ради, що організовувала ігрища, і будинки для визначних гостей. Тут також простяглися широкі площі, призначені для гімнастичних вправ – гімнасії і палестри та майдани, на яких відбувалися перегони – стадіон та іподром. Стадіон – це спочатку була міра віддалі, що рівнялася 600 стопам, тобто 192 метрам; такі розміри мав олімпійський майдан, на якому змагалися у перегонах піхотинці. Іподром, майдан для змагань вершників, був удвоє довший.

Олімпійські ігрища відбувалися вперше у 776 році до нашої ери, а потім відбувалися щочотири роки. Це 4-річчя називали Олімпіадою. Коли відбувалися ігрища, у всій Греції проголошували мир. Це було всенародне грецьке свято, на яке приїжджало багато людей із середніх островів і навіть з далеких колоній. Усі грецькі держави надсилали урочисті посольства. Але були серед них самі тільки чоловіки, бо жінок на ігрища не допускали.

Ігрища тривали п’ять днів. Керували ними 10 суддів. Першого дня відбувалося релігійне свято: посольства всіх держав і народів складали Зевсові жертви й дарунки у священному гаї. Цього ж дня змагуни складали присягу, що будуть дотримуватися спортивних правил. Другого дня відбувалися змагання юнаків з бігу, атлетичних дужань та та боротьбі на кулаки. Третього дня проходили найважливіші змагання дорослих: біг, стрибки у довжину та боротьба навкулачки і панкратіон. На четвертий день відбувалися кінні перегони або верхи, або на колісницях. Переможці з кожного дня діставали почесні нагороди – пальмове гілля, прикрашене стяжками. П’ятого дня судді нагороджували всіх переможців найвищою нагородою – гіллям із священного оливкового дерева Зевса, зрізаним золотим ножем. Змагуни складали святкову жертву богам, а потім громадянство приймало їх бенкетом. Переможці на Олімпійських ігрищах мали надзвичайну пошану у своїх державах, їх нагороджували дарунками й почестями, ставили їм пам’ятники, прославляли у піснях.

У Дельфах нагородою був лавровий вінок, на Істмійських ігрищах – сосновий або плющовий, в Немеї – плющовий. Олімпійські ігри були не тільки прекрасною школою мужності, сили, спритності й фізичної культури, а мали вищу мету – для греків, які не були єдиною нацією, а представляли федерацію об’єднаних спільною мовою, релігійними традиціями і потребою військової оборони полісів, ігри стали засобом для здійснення мирних і дружніх зв’язків.

Римський імператор Феодосій, прийнявши християнство, у 393році н.е видає міланський едикт, в якому проголошується про закриття Олімпійських ігор, які вважалися культом язичнитства.

 

4. Особливості розвитку фізичної культури і спорту у Стародавньому Римі.

 

Італія займає центральне місце серед островів Середземного моря. Це її розташування створювало умови до провідної ролі в середземноморському світі. Від північних народів вона була відділена двома гірськими валами – Альпами та Північними Апеннінами, які затримували нагальні наступи варварів.

Італія мала багато родючих рівнин, через що хліборобство було тут головним заняттям населення, а селянський стан був основою могутності держави. Найдавніше населення Італії завоювали племена індоєвропейського походження, яких називають італіками. Вони прийшли з півночі у XVII–XII столітті до нашої ери. Завдяки рівнинному положенню Італії перехід з однієї країни до другої не був важким, тому й легше відбулося тут об’єднання в одній державі.

У результаті безперервних воєн, використання безплатної праці у маєтках шляхти, селяни розорювались і у пошуках роботи відправлялися до Риму. Цю міську бідноту називали пролетаріатом, який вимагав “хліба й забав!”.

Своєрідність економічного і політичного розвитку, особливості військової організації Риму зумовили формування інших методів фізичного виховання, ніж у Греції.

У римських школах (елементарній, граматичній і риторичній) фізичне виховання не займало такого місця, як у Греції. Фізичній підготовці приділялась велика увага тільки під час навчання воїнів, так як для ведення багаточисельних воєн необхідно було мати велику боєздатну армію.

У царський період (VIII–VI століття до нашої ери) спортивні ігри були тісно пов’язані з ритуалами, які мали забезпечити врожайність, успіх у бою; з залишками тотемізму2, родовими культами. У програму змагань входив біг, перегони на колісницях, фехтування і боротьба, влаштовувались військові ігри. Постійне місце проведення кінних перегонів і змагань на колісницях одержало назву “цирку”. Тут проводились троянські ігри, влаштовувались бойові танці.

У часи завойовницьких походів (період республіки – VI–І століття до нашої ери), змінювалась структура суспільства, а разом з нею змінювався характер римської фізичної культури. З арени цирку щезли вистави, під час яких молоді патриції і плебеї демонстрували уміння володіти зброєю. Чоловіки кращі свої роки проводили у військових таборах. Гімнастичні традиції були забутими або перекочували у військові табори, у якості елементів військової підготовки.

Військова підготовка у таборах була жорсткою і всебічною. Тренування з бігу, стрибків у висоту, довжину, з подоланням перешкод, плавання проводились у повному військовому строї. При спорядженні вагою 20-25 кілограмів влаштовувались переходи на 30-40 кілометрів із середньою швидкістю 6 кілометрів за годину. Кіннотники проходили особливу підготовку. Уміння швидко вискакувати на коня удосконалювалось на дерев’яному коні.

У вищих колах зберігся звичай тренуватися з бігу, стрибків, плавання. У багатьох містах були споруджені гімнасії за зразком грецьких.

Античний пролетаріат залучався до ігрових площадок. Вони тренувалися у їзді верхи, на колісницях, грали у м’яч, займалися боротьбою, плаванням, веслуванням.

У III столітті до нашої ери стали влаштовуватися нові видовища – поєдинки гладіаторів.

Популярність поєдинків гладіаторів, які в епоху республіки відтіснили на задній план театральні циркові вистави, можна пояснити тим, що:

1. Вони здійснювали великий психологічний вплив на римлян тому, що у їх уяві за допомогою крові вони можуть позбутися пагубної влади покійних.

2. Поєдинок означав, що народ теж залучається до публічного здійснення правосуддя над осудженим.

3. Захоплюючі поєдинки повністю задовольняли масові потреби тієї епохи у розвагах і видовищах.

В період занепаду республіки гладіатори використовувалися у боротьбі за владу, здійснювали вбивства.

 

5. Фізична культура і спорт лицарів, міщан і селян.

 

Стародавнє життя занепало, але почалось нове життя на нових основах, в нових центрах, у змінених формах. Нову епоху історії, що настала після стародавніх часів, називаємо середньовіччям. Ця доба розпочалася від занепаду західноримської держави у 476 році до відкриття Америки у 1492 році.

Лицарство як окремий стан зародилося у феодальному ладі.

Окремий лицарський побут розвинувся насамперед у Франції, що на початку середніх віків відзначалася найвищою культурою. Син лицаря виховувався у батьківському домі до 7-10 років. Тоді його віддавали на виховання до двору князя або іншого могутнього пана. Там він вчився лицарських звичаїв, співу, гри на цистрі1, початків письма, а передусім учили його володіти зброєю, їздити верхи, плавати, брати участь у ловах. Коли хлопець уже дечого підучився, ставав пажем, тобто лицарським слугою. У 14 років міг стати джурою, доглядав зброю пана, пильнував коней, подавав панові меч, прислуговував при столі. У 21 рік джуру приймали до лицарського стану. Це відбувалося дуже святково. Кандидат цілу ніч молився, потім одягався у білий і червоний одяг на знак того, що готовий жертвувати кров за віру. Після богослужіння один із старших лицарів ударяв його тричі по плечі мечем з такими словами: “Вибиваю тебе на лицаря в ім’я Бога, святого Михаїла і святого Георгія” (7). Після цього давали новому лицареві пояс і лати.

Головними чеснотами лицаря були хоробрість і вірність сеньйорові. Страх, вагання, утеча від ворога – було ганьбою, від якої лицар ніколи не міг очиститися.

Високо цінувалася лицарська честь. Лицар не терпів образ і завжди готовий був обороняти свою честь і помститися за зневагу. Лицар мусів обороняти також честь свого пана, це належало до його васальних обов’язків. Він мав заступатися також за всіх слабких і безпомічних, особливо обороняти жінок.

Створювалися перші самостійні релігійні і громадські лицарські організації для координації оборонної і бойової підготовки, реалізації своїх часткових інтересів та інтересів релігійних. Очолював лицарський орден вибраний ним головний магістр. Перед членами ордену ставились такі вимоги:

1) їздити верхи;

2) плавати;

3) полювати;

4) стріляти із лука;

5) битися;

їх навчали:

6) розважальних ігор на площадках та грі з м’ячем для служби при дворі;

7) мистецтву читання віршів, необхідному для придворного з хорошими манерами і основних танцювальних рухів.

Дуже важливою і складною вправою для їзди верхи лицаря, закованого у лати, було вироблення почуття рівноваги. Основи цього вироблялися на дерев’яному коні.

Плавання означало плавання на коні, під час якого вершники використовували бурдюг і в’язанку хмизу, щоб не втопитися.

Головною формою полювання у період феодалізму вважався поєдинок із великими звірами: ведмедями, оленями, кабанами, під час якого лицарі використовували зброю. У ході стрільби із лука вчились користуватись арбалетом.

Великий успіх, починаючи з IX століття, мали лицарські ігрища-турніри. Вони відбувалися з нагоди великих свят у замках сеньйорів. Ігрища відбувалися на замковому подвір’ї або на майдані. Лицарі зустрічалися у двобоях або вільними групами. Противники наскакували один на одного верхи, з протягненими списами й намагалися скинути один одного з коня. Були також наступи з мечами. Кого скинули з сідла, той ставав полоненим свого переможця і мусив у нього відкупитися. Переможці діставали почесні нагороди, які вручав їх сеньйор або знатні дами.

У бій лицарі вступали верхи, у тяжких панцирах – спочатку шкіряних з металевими бляшками, потім повністю залізних, – шоломах, зі списами, мечами або бойовими сокирами.

З середини XIV століття, коли зросла роль стрільби із лука і ведення військових дій пішими воїнами, посилена увага приділялась не тільки тренувальним поєдинкам вершників, озброєних списом, мечем і щитом, але і засвоєнню техніки і тактики елементів поєдинку піших воїнів. Також до підготовки лицарів була включена вимога лазити по драбинах і жердинах, як необхідна частина підготовки до штурму міст. Поширювалась гра у шахмати.

У XV столітті стали популярними змагання з стрибків через стіл і на стіну. Обидва види змагань розвивали у лицарів відчуття впевненості і спритності, які стали необхідними для служби у піших військах.

У XV столітті почався занепад лицарства, спричинив його винахід пороху1, який винайшли китайці, а в Європі використовували візантійці. Дещо пізніше почали виробляти ручну зброю, рушниці і озброювали ними солдат. Тоді важкоозброєне лицарство, що не могло встояти перед кулями, почало втрачати своє давнє значення.

Географічні і кліматичні умови, існуючі суспільні відносини визначали народну фізичну культуру.

Фізкультурні заходи ставали систематичними завдяки тому, що повсюдно проводились у вільний від сільськогосподарських робіт час, до релігійних свят (Трійця, вівторок перед Великодним постом, Різдво), ярмарок, весіль.

Фізичні вправи були різноманітними: боротьба, метання каменів, біг. Боротьба з палицями, біг на ковзанах, ігри з чучелами. Переможців визначала община. Поширювався футбол (в Англії уже у їх столітті). Сутність пов’язаних з ним обрядів полягала у вірі в те, що у визначений день в кінці зими чи весною можна позбутися небезпек від псування, якщо ці небезпеки у рамках обряду запхають у шкіряний вузол і виштовхають із села. Після церковної служби у вербну неділю всі жителі села виганяли такі м’ячі за межі села.

Після того, як селянам заборонили носити зброю (XI-XII століття), великого значення набула боротьба і поєдинки на палицях. Популярністю користувалися кінні перегони, перегони на лижах, змагання з стрибків і подолання перешкод, бігу, метання молота і каменів.

У Середній Європі найстаріші міста завдячували своєму виникненню римлянам. Пізніші міста закладалися біля великих замків, монастирів, на роздоріжжях торгових шляхів. Біля великих річок, копалень. Від інших поселень місто відрізнялося тим, що в ньому велася торгівля.

У цих умовах створилися сприятливі можливості для формування специфічних видів фізичних вправ, необхідних для оборони міста, а також танців та ігор, що відповідають буржуазному способу життя.

Для тренування з метою оволодіння зброєю утворились організовані об’єднання стрільців із лука і фехтувальні школи. Їх членам, за існуючими правилами, потрібно було у певні дні відвідувати практичні заняття, на яких відповідальні особи – капітани перевіряли стан зброї і керували підготовкою.

Паралельно з розвитком поділу праці між цехами відокремлювались і необхідні для відповідного роду занять галузі фізичної підготовки, а також змагання і танці. Улюбленою формою змагань серед рибалок і кораблебудівників по всій Західній Європі стали поєдинки човнярів із жердиною. Вони у деяких містах вважалися критерієм придатності підлітків для участі у посвяті в юнаки, яка проводилась раз у два роки. Змаганнями керували арбітри.

У італійських містах-республіках популярними були бої. Всіх міщан поділяли на дві команди, які складалися із загонів. Билися дерев’яною зброєю всі зразу або по двоє. На голову одягали шолом, на лобовій частині якого позначалось, до якої команди відноситься боєць. Переможці одержували призи.

Ретельно культивувалися міщанами країн Європи змагання з нагоди свят весни, закінчення збору урожаю.

У Лондоні кожної п’ятниці великого посту юнаки займалися спортивною грою з м’ячем верхи на конях (поло). На Паску бої відбувались на воді. Все літо юнаки вправляються у стрибках, стрільбі з лука, танцях, боротьбі, метанні каменів і користуванні щитом. Із задоволенням грають у футбол. Наповнений висівками або соломою м’яч можна було бити і вести ногами, котити і нести в руках. Мета змагання не в тому, щоб забивати голи, а у доставці м’яча за певну лінію.

На прикладі футболу та інших ігор можна встановити, що фізична культура міст була пов’язана не тільки з військовою справою і виробничою діяльністю. Широко поширені різновидності ігор з м’ячем доводять, що людина, хоча б в уявленні, “звільнялась” від станового гніту, цехових кайданів. Міська буржуазія символічно виражала власну незалежність у своїх звичках та іграх. Також середньовічна міська буржуазія прагнула до гігієни. Будувались лазні і відкриті басейни. Після купання відвідувачі грали у м’яч, шахмати і танцювали. Міщани захоплювалися танцями, особливо на масницю, під час проводів або посвяти у члени цеху. Елементи танцю символізували заняття коваля, рибалки, м’ясника, каретника. У XIV столітті появились перші танцювальні зали.

Велику роль у цей період відігравали видовища, у ході яких відбувалися поєдинки з тваринами, особливо бої биків у Іспанії і Південній Франції (корида).

Отже, у період феодалізму створюється система військово-фізичної підготовки лицарів, основними рисами якої є військова спрямованість і становий характер. Народні маси, не дивлячись на своє важке становище, займаються фізичними вправами та іграми. У надрах феодалізму зароджується буржуазна культура і її складова частина – фізична культура і спорт.

 

6. Народна фізична культура в період Київської Русі.

 

Протягом попередніх історичних періодів східнослов’янські племена переживали розклад залишків родового ладу. Місце роду посіла общинна організація. Це період переходу від військової демократії до феодального ладу. На межі ІХ–Х століть навколо Київської землі утворилося державне об’єднання – Київська Русь.

Головними засобами фізичної підготовки залишаються багатющі поклади народних рухливих ігор, фізичних вправ, пов’язаних із язичницькою обрядовістю.

В Київській Русі побутувала загально визнана вікова диференціація молоді, яка була покладена в основу народної педагогіки і в тому числі народної фізичної культури:

1. В трирічному віці хлопчика “підстригають” і вперше в житті саджають на коня. Цей обряд називають “постриги”.

2. В семирічному віці хлопчик переходить від материнського виховання під виховний нагляд чоловіків.

3. В дванадцятирічному віці хлопчик вважається напівдорослим.

4. В сімнадцятирічному віці юнак вважається вже дорослим і змужнілим.

Так, наприклад, “постриги” князя Ігоря відбулися у трирічному віці. Семирічним хлопчиком він опинився в Новгород-Сіверському. В цьому віці в Київській Русі починали навчати грамоти, стрільбі з лука, фехтуванню, володінню списом і арканом, їзді верхи, а з 12 років – військовим хитрощам.

Святослав Ігорович, наприклад, почав воювати вже малою дитиною. Володимир Мономах ходив на лови з 13 років. Данило Галицький кількалітнім хлопчиком володів мечем.

“Молодий воїн, – пише І.Крип’якевич – мусів пізнати всякі роди зброї, різні способи боротьби та лицарських вправ, мусів навчитись кидати списом, стріляти з лука, володіти мечем і шаблею, рубати сокирою, їздити верхи конем, ходити на лови, веслувати, боротись рукопаш” (6).

Значного розвитку в цей період набуває судноплавство. Веслярство використовувалось з метою рибної ловлі, а також і у військових походах. Так, І.Крип’якевич описує, що князь Святослав у болгарському поході сам веслував, переїжджаючи Дунай (6).

Серед дорослих ще користувався популярністю двобій людини з роз’ятреною твариною. В “Повісті минулих літ” йдеться саме про легендарного киянина, який увійшов в історію і через український епос – Кирила Кожум’яку.

Русичі майстерно володіли технікою і тактикою бойового мистецтва без зброї. Бойове мистецтво українців виступало суттєвим елементом військово-фізичної підготовки воїнів, як народного ополчення, так і професійної дружини князя.

На початку ІХ століття в Київській Русі починає зароджуватися професійна військова організація – дружина князя, яка складалась з трьох підрозділів. В перший входили найбільш знатні, досвідчені воїни, які складали верхівку князівської влади. Другий складався з молодих юнаків: “отроків”, “юних”. В третьому гуртувались власне воїни – мужі хоробрі.

В умовах невщухаючих війн, внутрішніх та зовнішніх конфліктів фізичне виховання посідало чільне місце і носило військово-прикладний характер. Особливого значення набирала фізична сила, загартованість, спритність, досконале володіння зброєю, бійцівські якості, кінна виїздка, уміння ловити і муштрувати диких коней, полювання. Мир, спокій і безпеку могло забезпечити добре організоване і вишколене військо. У дружині князя налічувалося 300-400 дружинників, а 3-4 тисячне військо було вже дуже потужною армією.

Відомо, що у Києві, Новгороді та інших містах були утворені школи, товариства стрільців із лука та фехтувальників.

Військово-фізичному вихованню надавалося значення і у монастирях та церквах, а також навчальних закладах, котрі активно почали розбудовуватись за правління Ярослава Мудрого. Адже монастирі і церкви, крім культового, носили і оборонний характер. Прикладом тут може бути двобій Пересвєта з Челубеєм (8.09.1380 р.). Пересвєт був монахом Троїцького монастиря.

У Київській Русі сформувалася своєрідна система військово-фізичної підготовки, що включала в себе наступні організаційні форми:

1) фізичне виховання у сім’ї;

2) фізичне виховання у побуті;

3) військово-фізичний вишкіл у княжому війську;

4) військово-фізичне виховання в навчальних закладах (церква, монастир).

До найбільш поширених засобів військово-фізичного виховання дітей та дорослих у зазначений період слід віднести:

1) народні рухливі ігри та забави;

2) народні танці;

3) національні види боротьби;

4) фі






Дата добавления: 2021-11-16; просмотров: 117; ЗАКАЗАТЬ НАПИСАНИЕ РАБОТЫ


Поиск по сайту:

Воспользовавшись поиском можно найти нужную информацию на сайте.

Поделитесь с друзьями:

Считаете данную информацию полезной, тогда расскажите друзьям в соц. сетях.
Poznayka.org - Познайка.Орг - 2016-2022 год. Материал предоставляется для ознакомительных и учебных целей.
Генерация страницы за: 0.138 сек.