ІV. Короткий зміст питань, що виносяться на державний іспит з медико–біологічних основ фізичної культури (функціональна анатомія)

1. Основні риси формування системного структурного сліду адаптації до фізичного навантаження.

Адаптація – це пристосування організму, популяції або іншої біологічної системи до змін умов існування. Під адаптацією розуміються ті пристосувальні зміни в організмі, які відображають розширення його функціональних можливостей, збільшення працездатності, підвищення працездатності, підвищення опірності зовнішнім впливам.

Під терміном „адаптація” розуміють досить широкий круг явищ, серед яких можна виділити дві основні групи: а) фенотипічні пристосування (індивідуальна адаптація), коли адаптаційний акт здійснюється протягом життя індивідуума під впливом мінливих чинників середовища; б) генотипічні пристосування (видова адаптація), що є природженими і відображають видову пристосованість.

Організм спортсмена в процесі тренувань та змагань зазнає численних зовнішніх впливів, із яких найважливіший – фізичні навантаження. Адаптація до них – це приведення будови та функцій організму у відповідність до потреб спортивної діяльності.

Прийнято розрізняти дві стадії адаптації:

- перша – функціональна адаптація, яка характеризується розвитком таких адаптаційних реакцій у системах організму, коли пристосування йде на функціональному рівні, а морфологічні зміни незначні і носять поліморфний характер;

- друга – морфофункціональна адаптація, яка відповідає такому стану систем, коли поряд із гіперфункцією має місце виражена морфологічна перебудова органів.

Пристосовність організму до зовнішнього середовища здійснюється тонкою і співдружньою діяльністю багатьох систем організму, що координується нейрогуморальними механізмами. Адаптація до будь-якого впливу відображається на стані організму в цілому, на всіх його органах та системах: системі виконання, до якої відноситься опорно-руховий апарат, на системах забезпечення (серцево-судинній, дихальній, травній, видільній) та на системах регулювання і управління (органах внутрішньої секреції, нервовій системі, органах чуттів).

Будь-який руховий акт здійснюється при участі органів опорно-рухового апарату (кісток, їх сполучень, м’язів), які виконують рухи, серцево-судинної системи і крові, які забезпечують живлення органів виконання, центральної і периферичної нервової систем, які регулюють рух. В регуляції і забезпеченні рухів приймає участь весь організм, а не тільки названі органи та системи. Ендокринний апарат забезпечує гуморальну регуляцію, травна система забезпечує насичення крові необхідними поживними речовинами, дихальна – насичення крові киснем, органи чуттів – коректують рухи, органи виділення сприяють очищенню крові від шкідливих продуктів обміну речовин.

2. Стадії адаптації організму до фізичних навантажень.

Адаптація (від лат. adaptatio) – це пристосування організму, популяції або іншої біологічної системи до змін умов існування. Під адаптацією розуміються ті пристосувальні зміни в організмі, які відображають розширення його функціональних можливостей, збільшення працездатності, підвищення працездатності, підвищення опірності зовнішнім впливам.

Така адаптація може бути однією з основ морфологічного перетворення живих систем в їх складному взаємовідношенні із зовнішнім середовищем. Ефективність адаптації в організмі є першоосновою доброго здоров’я і високопродуктивної праці. Тому адаптація організму людини до фізичних навантажень є передумовою збереження та зміцнення здоров’я.

Прояви адаптації в спорті досить різноманітні. Особливістю адаптації в спорті є багатоступінчатість адаптації до умов зовнішнього середовища, які ускладнюються. Кожен наступний етап багаторічного спортивного удосконалення висуває перед спортсменом необхідність чергового адаптаційного стрибка. Формування довготривалих адаптаційних реакцій проходить чотири стадії:

- перша стадія пов’язана з мобілізацією функціональних ресурсів організму спортсмена в процесі виконання тренувальних програм;

- у другій стадії відбуваються функціональні та структурні зміни в органах та відповідних функціональних системах на фоні зростаючих систематичних навантажень;

- третя стадія – це стійка довготривала адаптація, яка характеризується стабільністю функціональних структур, тісним взаємозв’язком регуляторних та виконавчих органів;

- четверта стадія характеризується вираженою функціональною недостатністю і виснаженням окремих компонентів функціональної системи при нераціонально побудованому надмірно напруженому тренувальному процесі.

Природно, що раціонально побудоване тренування передбачає перші три стадії адаптації. За таким шляхом протікає адаптація окремих органів і функціональних систем та формується підготовленість спортсмена в цілому.

У тих спортсменів, які рівномірно протягом багатьох років збільшували навантаження, спостерігалось плавне зростання функціональних можливостей. На досягнення рівня адаптації, необхідної для успішної змагальної діяльності у великих змаганнях, їм необхідно було більше часу. Але саме ці спортсмени здатні виступати на рівні вищих досягнень тривалий час.

3. Дати характеристику раціональної і нераціональної структурної адаптації.

Прояви адаптації в спорті досить різноманітні. На тренуваннях доводиться стикатися з адаптацією до фізичних навантажень різного напрямку, координаційної складності, інтенсивності, тривалості, ін.

Під впливом занять спортом і в м’язовій, і в кістковій, і в серцево-судинній системах відбуваються прогресивні морфологічні зміни, які забезпечують пристосовність організму спортсмена до високих тренувальних і змагальних навантажень. Будь-які зміни в одному органі або групі органів, що виникли під впливом занять спортом, тягнуть за собою узгоджену морфологічну перебудову у всіх інших органах і системах організму. Ця взаємо обумовленість морфологічних змін в організмі спортсмена відображає суть біологічного пристосування його до фізичних навантажень.

Межа фізичних можливостей організму не вичерпується в звичайних ситуаціях, він розрахований ще і на граничні навантаження. У основі розвитку морфологічних структур і функціональних відправлень лежить єдність організму і зовнішнього середовища. Вона привела в процесі еволюції до формування великої кількості пристосувальних реакцій і механізмів, що мають певний морфологічний вираз.

Розрізняють раціональну і нераціональну форми адаптації. Раціональна адаптація – це такі зміни в будові органа, які покращують його діяльність і стан організму в цілому.

Використання надмірних навантажень, які перевищують індивідуальні адаптаційні можливості організму і потребують надмірної мобілізації структурних і функціональних ресурсів органів і систем, у кінцевому випадку приводить до виснаження функціональних систем. У випадках перетренування та хронічній втомі в органах можуть розвиватись морфологічні зміни, які погіршують діяльність не тільки самого органа, а й цілого організму. Ці зміни характеризують як нераціональну адаптацію.

4. Визначити роль фізіологічної регенерації в адаптації організму до фізичних навантажень.

Адаптація організму до фізичних навантажень характеризується адекватністю зсувів в організмі спортсмена, включаючи морфологічні, змінам зовнішнього середовища (зростаючим і постійним фізичним навантаженням). На цьому фоні в організмі спортсмена відбуваються структурні та функціональні перетворення в органах і тканинах відповідної функціональної системи.

Компенсаторно-пристосувальні процеси з морфологічної точки зору реалізуються через регенерацію, тобто оновлення структур організму. В морфології прийнято виділяти два механізми збільшення розмірів органа: гіпертрофія (за рахунок збільшення об’єму клітин) і гіперплазія (за рахунок збільшення їх кількості).

Гіпертрофією називається збільшення маси функціональних одиниць органу, що супроводжується інтенсифікацією його функцій. Гіпертрофія характеризується збільшенням об’єму і ваги органу, об’єму клітинних елементів, а в деяких випадках і кількості клітин в органі, так званою гіперплазією.

Посилення функціональної активності органів рухового апарату і систем забезпечення, яке спостерігається при підвищеній м’язовій роботі, пов’язане із зростанням енергетичних витрат організму. При цьому посилюється розщеплювання складних білково-ліпідних комплексів клітинної протоплазми на велику кількість дрібних, легко окислюваних молекул. Ці процеси ведуть до підвищення осмотичного тиску і ацидозу, що супроводжується набуханням клітинної протоплазми. Це, зокрема, можна спостерігати на м’язових волокнах при їх тривалому скороченні. Ацидотичні зсуви, викликаючи гіперемію (тобто підвищений приток крові) тканин, сприяють розвитку гіпертрофії. Слід зазначити, що біохімічні процеси передують морфологічним проявам гіпертрофії.

Чим активніша м’язова діяльність, тим сильніші процеси розпаду і тим більше продуктів метаболізму накопичується в м’язах, що підвищує рівень пластичних процесів в них. При фiзичних навантаженнях збільшується і кількість мітохондрій в працюючих органах (м’язи, серце). Гіпертрофічні зміни, що спостерігаються в м’язах і кістках, тісно пов’язані з адекватними перетвореннями і в серцево-судинній системі, оскільки процеси в організмі людини взаємообумовлені.

М’язова діяльність при виконанні фізичних вправ цілеспрямовано впливає на цикл самооновлення клітин, тому, дозуючи фізичне навантаження, можна підтримувати цей процес самооновлення на певному рівні, створюючи тим самим оптимальні умови для синтезу внутріклітинних структур. Вивчення морфологічних особливостей спортсменів різних спеціалізацій є актуальною проблемою сьогоднішнього дня, оскільки залежно від індивідуальних характеристик організму і виду спеціалізації тренування по-різному позначаються на структурних властивостях організму.

5. Морфологічна перебудова кісткової системи під впливом фізичних навантажень.

Вивчення адаптаційних змін, що відбуваються в кістковій системі під впливом занять спортом, має не тільки теоретичне, але і практичне значення.

Розуміння процесів, що відбуваються в кістковій системі у спортсменів, дозволить тренерам і педагогам по фізичному вихованню і спорту судити про питання управління процесами формоутворення скелета з метою гармонійного розвитку організму людини. Знаючи про подібні зміни скелета, тренери можуть уникнути їх, коригуючи відповідним чином тренувальні навантаження.

У спортсменів, які систематично переносять великі фізичні навантаження, відбувається кількісна і якісна перебудова структур кісткової тканини. В умовах тренувальних і змагань навантажень спостереження за станом кісткової системи спортсмена стають необхідними. Під впливом занять спортом в скелеті крім прогресивні змін, що збільшують його міцність і надійність.

Експериментальним методом з’ясовано на тваринах зміни кісткової тканини і окремих кісток під впливом навантажень рiзної величини і інтенсивності як на мікро-, так, і на макроскопічному рівнях. В даний час вiдомо, що стегнова кістка у вертикальному положенні витримує тиск в 1,5 тонни, а велико-гомілкова кістка − до 1,8 тонн. Отримані дані вказують на велику міцність і високу надійність кісткової системи.

Адаптаційні зміни в кістковій системі у спортсменів проходять на різних рівнях її організації: молекулярному, субклітинному, клітинному, тканинному, органному і системному. На органному рівні у всіх кістках скелета спостерігаються наступні адаптаційні зміни: зміни хімічного складу, зміни форм, зміни внутрішньої будови, зміни росту і термінів окостеніння.

Морфологічні зміни в будові кісткової системи спортсменів торкаються окістя, компактної і губчастої речовини, кістково-мозкової порожнини. Так, наприклад, у штангістів сильно змінюється форма лопатки і ключиці: ключиця товстішає, матеріальний край лопатки стає нерівним. У плавців у зв’язку з гіпертрофією дельтовидного м’яза збільшується діафіз плечової кістки, хірургічна шийка згладжується. У боксерів і штангістів може змінюватися навіть вигин діафізу променевої кістки.

У легкоатлетів та лижників в області тазу відмічаються значні зміни форми вертлужної западини, спостерігається сильне потовщення великогомілкової кістки у області її горбистості і малогомілкової - в області її головки. У метальників диска потовщується дістальний кінець діафізу стегна.

У таких же видах спорту, як теніс, метання, в яких верхні кінцівки людини піддаються неоднаковим навантаженням, спостерігаються асиметричні зміни товщини компактного шару кісток. І у тенісистів, і у метальників переважні зміни компактного шару відбуваються на правій кінцівці, але в різних її сегментах.

Розглядаючи кісткову систему на рівні цілісного організму, можна констатувати, що всі адаптаційні зміни в ній протікають як сприятливі, прогресивні і носять характер робочої гіпертрофії. Таким чином, зміни в кістковій системі у спортсменів відображають ту морфофункціональну перебудову, котра обумовлена прогресивними зрушеннями в організації опорно-рухового апарату під впливом специфічної спортивної діяльності.

6. Морфологічна перебудова зв’язково-суглобового апарату під впливом фізичних навантажень.

Вивчення пристосувальних змін, що відбуваються в з’єднаннях кісток

під впливом занять фізичними вправами, має велике практичне і теоретичне значення. Тренерам і спортсменам відомості про ці зміни необхідні для наукового обґрунтування навчально-тренувального процесу і вирішення питання про відбір в спорті.

Для багатьох видів спорту першочергове значення має розвиток однієї з фізичних якостей − гнучкості. В спортивній практиці під гнучкістю розуміють здатність виконувати рухи з великою амплітудою.

Амплітуда рухів в з’єднаннях кісток обумовлена індивідуальними особливостями будови цих з’єднань у конкретної людини і здатністю їх адаптуватися до виконуваної функції. На рухливість в з’єднаннях кісток роблять впливи і деякі інші чинники, як внутрішні, так і зовнішні.

Під впливом спортивного тренування відбувається морфофункціональна перебудова з’єднань кісток, ступінь якої в основному залежить від об’єму виконуваних рухів. Слід відзначити, що перебудова з’єднань кісток йде не тільки в напрямку збільшення амплітуди рухів, необхідною для оволодіння раціональною технікою і досягнення високих спортивних результатів. У тих суглобах, в яких із-за специфічних особливостей виду спорту кісткові ланки повинні бути жорстко закріплені, амплітуда рухів зменшується.

У таких видах спорту, як спортивна і художня гімнастика, акробатика, фігурне катання на ковзанах, деякі спортивні ігри, для оволодіння раціональною спортивною технікою і для досягнення високих спортивних результатів необхідна максимальна рухливість майже всіх ланок тіла. У інших видах спорту на фоні загальної хорошої або навіть середньої рухливості в суглобах максимальна рухливість потрібна тільки в окремих суглобах. Так, для бігунів необхідна висока рухливість тільки в суглобах ніг, що забезпечує велику амплітуду згинально-розгинальних рухів, а отже, і довжину кроку, для плавців − рухливість в суглобах стопи, що забезпечує значне згинання при збереженні середньої величини.

Як відомо, під час фізичного навантаження підсилюється робота серця, підвищується кров’яний тиск, відкриваються резервні капіляри в м’язах і поліпшується периферичний кровообіг. Це приводить до пониження в’язкості м’язів, вони стають більш еластичними, розтяжними, у зв’язку з чим збільшується рухомість у суглобах.

Морфологічно адаптація в суглобах головним чином виявляється в зміні форми і величини суглобових поверхонь, в структурних змінах суглобових хрящів, зв’язок і інших м’яких тканин, що оточують суглоби. Ця перебудова в більшій мірі виражена при тривалих цілеспрямованих тренуваннях в дитячому і юнацькому віці, коли відбувається моделювання суглобових поверхонь в потрібному напрямі, а м’які тканини стають більш

Засоби і методи збільшення рухливості в суглобах повинні бути направлені на подолання структурних обмежувачів і функціональних гальмівних механізмів рухів. При цьому необхідно враховувати вік спортсменів. Тренування, направлене на розвиток рухливості в суглобах, доцільно починати в 10−14 років, оскільки в цьому віці м’які тканини більш розтяжні і еластичні.

Таким чином, під впливом цілеспрямованих багаторічних занять відбуваються зміни всіх компонентів суглоба, у тому числі і форми суглобових поверхонь. Для того, щоб добитися найбільшої активної рухливості в суглобах, треба всемірно розвивати пасивну рухливість і підйомну силу м’язів, що забезпечують рух в даних суглобах.

7.Морфологічна перебудова периферичної нервової системи під впливом фізичного навантаження.

Під впливом фізичних навантажень поступово формуються структурні відділах центральної і периферичної нервової системи, які залучені до управління руховою діяльністю. Координація рухів при засвоєнні спортивних технічних навичок характеризується погодженням роботи м’язів, динамічною стабілізацією рухів, які проявляються точними руховими актами.

Нервова система перебудовується в процесі тренувань на різних морфологічних рівнях. Зміни виникають в коркових і підкоркових центрах, периферичних нервах, нервових закінченнях, тобто як в центральних, так і периферичних структурах. Фізичні навантаження відображаються зокрема на будові периферичних нервів. Так, при інтенсивних фізичних навантаженнях прискорюється мієлінізація осьових циліндрів нервових волокон, що покращує умови проведення імпульсів по нерву.

Відомо, що з віком співвідношення мієлінових волокон різного діаметру в складі периферичних нервів змінюється: частка волокон малого діаметру збільшується, середнього і великого – зменшується. Це пояснюється природнім зменшенням тих нервових клітин, у яких розміри тіл і товщина аксона достатньо великі. В результаті погіршуються умови проведення нервових імпульсів.

У периферичній нервовій системі дітей прискорюється мієлінізація нервових волокон, що покращує умови проведення збудження по нервах. Збільшується кількість нервово-м’язових синапсів. Вказані зміни спостерігаються при оптимальних фізичних навантаженнях. При надмірних навантаженнях, при перетренованості руйнується частина нервових волокон і синапсів, пов’язаних з працюючим м’язом.

Фізичні навантаження помірної інтенсивності перешкоджають цьому і призводять до того, що насамперед відмирають нейрони малих розмірів. Тому в периферичних нервах підвищується частка волокон середнього і великого діаметрів. В результаті швидкість проведення імпульсів підвищується.

При короткочасних інтенсивних навантаженнях відмічається розростання термінальних закінчень по ходу нервового волокна, збільшення розміру рухових бляшок. Тривалі інтенсивні навантаження викликають збільшення кількості нервових закінчень (бляшок) до трьох-чотирьох на одне м’язове волокно.

Надмірні навантаження призводять до того, що частина нервових клітин і волокон, які йдуть до м’язів, руйнується; розміри рухових бляшок зменшуються. Виникає стан охоронного гальмування, частина нервових гілок, які йдуть до м’язового волокна, руйнуються, що характерно для стану перетренованості.

Отже, систематичні заняття спортом і фізичною підготовкою удосконалюють функціональний стан нервової системи та нервово-м’язового апарату, дозволяючи спортсмену оволодіти складними руховими навичками, розвивати швидкість, забезпечувати координацію рухів, ін.

8. Морфологічна перебудова дихальної системи під впливом фізичних навантажень.

В умовах спортивної діяльності до апарату зовнішнього дихання висуваються високі вимоги, реалізація яких забезпечує ефективне функціонування усієї кардіореспіраторної системи. Дихальна система формує необхідний кисневий режим організму. Добре треноване дихання – одна з умов досягнення спортивної майстерності та високої працездатності.

В осіб, які займаються спортом, спостерігаються як тотальні, так і локальні зміни грудної клітки. Під впливом систематичної спортивної діяльності збільшується сила м’язів, які здійснюють дихальні рухи (діафрагма, міжреберні м’язи), завдяки чому відбувається необхідне для занять спортом посилення дихальних рухів і, як наслідок, збільшення вентиляції легень.

З допомогою спеціальних вправ можна локально впливати на окремі компоненти механізму зовнішнього дихання, забезпечуючи оптимальний режим роботи дихального апарату. Імпульси, які йдуть від дихальних м’язів і легень під час виконання фізичних вправ, здійснюють стимулюючий вплив на вищу нервову діяльність.

Розміри середнього і нижнього відділів грудної клітки більшою мірою залежать від спортивної спеціалізації. Так, наприклад у видах спорту, де в роботі рухового апарату значне місце займає статичний компонент (у важкоатлетів, гімнастів), збільшуються розміри грудної клітки у всіх напрямках. Це пояснюється тим, що вона не тільки виконує дихальні рухи, але й створює опору для м’язів при утриманні ваги власного тіла чи снаряду.

Рухомість діафрагми у всіх спортсменів більша, ніж у тих, хто не займається спортом. Найбільша рухомість діафрагми у плавців, веслярів, велосипедистів, менша – у важкоатлетів та лижників.

Життєва ємність легень (ЖЄЛ) – один із важливих показників функціонального стану апарату зовнішнього дихання – залежить як від розмірів легень, так і від сили дихальних м’язів. Найбільші величини ЖЄЛ спостерігаються у спортсменів, які тренуються переважно на витривалість.

Одним із важливих показників функціонального стану системи зовнішнього дихання є легенева вентиляція. У спортсменів в умовах спокою легенева вентиляція або відповідає стандартам, або вища за них. Легенева вентиляція збільшується в основному за рахунок поглиблення дихання, а не за рахунок частоти. Завдяки цьому не відбувається надлишкової витрати енергії на роботу дихальних м’язів. Частота дихання у спортсменів коливається у широких межах і мало відрізняється від показників у нетренованих осіб.

Знаючи закономірності адаптації механізму зовнішнього дихання у спортсменів різних спеціалізацій, можна найбільш раціонально і ефективно використовувати їх в процесі спортивного тренування.

9. Морфологічна перебудова серцево-судинної системи під впливом фізичних навантажень.

Функцію забезпечення м’язової діяльності виконує серцево-судинна система. Підвищені фізичні навантаження викликають перебудову у всіх ланках цієї системи, насамперед, серця. Гіперфункція серця приводить до збільшення його розмірів внаслідок гіпертрофії міокарда і розширення (дилатації) камер серця. При систематичному підвищенні фізичних навантажень відбуваються структурні зміни в серці, які носять характер робочої гіпертрофії.

Вважають, що гіпертрофія міокарда є обов’язковою особливістю серця спортсмена, однак вона більше виражена у спортсменів, які тренуються на витривалість (у бігунів-стайєрів, велосипедистів, плавців). У спортсменів швидкісно-силових видів спорту вона виражена слабо.

Маса серця у здорових людей, які не займаються спортом, в середньому складає 270 – 285, у спортсменів – 310-500 грам. Між масою серця і місткістю його камер прямого зв’язку не знайдено. Збільшення маси серця супроводжується гіпертрофією м’язових клітин – кардіоміоцитів.

Гіпертрофію серця супроводжують такі процеси:

- збільшення ваги серця;

- збільшення довжини і товщини волокон міокарда;

- збільшення об’єму порожнин серця;

- гіпертрофія сосочкових м’язів;

- покращення капіляризації стінок серця.

Вважають, що значно виражена гіпертрофія є явищем небажаним. При сильній невідповідності об’єму і поверхні клітин кардіоміоцитів погіршується їх функціонування. Це нераціональна адаптація серця до фізичних навантажень. Раціональною формою адаптації серця можна вважати прискорену внутріклітинну регенерацію ультраструктур або незначну гіпертрофію серцевого м’яза.

Підвищений викид крові в артеріальну систему гіпертрофованим серцевим м’язом приводить до відповідної перебудови артерій, що супроводжується потовщенням їх стінок. Це пояснюється тим, що підвищені енергозатрати скелетної мускулатури потребують адекватної перебудови системи кровопостачання м’язів.

10. Морфологічна перебудова мікроциркуляторного русла скелетних м’язів під впливом фізичних навантажень.

При фізичних навантаженнях проходить перебудова всіх компонентів серцево-судинної системи. Комплексна структурно-функціональна перебудова серцево-судинної системи забезпечує високу її працездатність, яка дозволяє спортсмену витримувати інтенсивні і довготривалі фізичні навантаження.

У великих судинах при фізичних навантаженнях відбувається прискорення току крові, зростає кровообіг в капілярах, що пояснюється підвищенням еластичності судин, зниженням периферичного опору току крові.

При зростанні фізичних навантажень відбувається перебудова всіх компонентів мікроциркуляторного русла крові: розкриваються резервні капіляри, збільшується звивистість артеріальної ланки мікроциркуляторного русла, помірно розвиваються його венозний відділ і формуються артеріоло-венулярні анастомози. В результаті цього підвищується місткість мікроциркуляторного русла і покращується його пропускна здатність.

Під час фізичного навантаження в робочому органі – м’язах – перебудова ланок мікроциркуляторного русла має фазовий характер: капіляри і артеріоло-венулярні анастомози (шунти) при помірному руховому режимі розширюються. В процесі подальшого зростання навантаження до надмірного настає різке звуження одних ланок мікроциркуляторного русла при одночасному розширенні його в інших ланках.

Забезпечення зростаючих енергетичних і пластичних потреб тканин організму при фізичному навантаженні досягається і за рахунок змін складу крові. Так, наприклад, суттєво змінюється кількість еритроцитів при фізичних навантаженнях. Ці зміни визначаються перш за все потужністю і тривалістю роботи.

При короткотривалих навантаженнях максимальної потужності рівень концентрації еритроцитів у крові зростає. Це зумовлено переходом у кровообіг більш концентрованої депонованої крові. При виконанні тривалих багатогодинних навантажень (марафонський біг, велогонки), зношуючись, еритроцити руйнуються, переважає інтенсивність їх утворення клітинами ретикуло-ендотеліальної системи. За таких умов рівень еритроцитів у крові знижується.

11. Особливості тілобудови спортсменів різної спеціалізації.

На морфологічні особливості тіла спортсменів вказували ще стародавні греки. Вони знали, яка форма тіла більше підходить для занять тим або іншим видом спорту, і навіть відзначали особливості будови тіла спортсменів, які могли розраховувати на перемогу в олімпійських іграх. Проте наукове обгрунтування морфологічних особливостей спортсменів відноситься на першу половину XX ст., коли з’явилася спортивна медицина, в надрах якої і виникла спортивна антропологія.

Як відомо, різні види спорту пред’являють до організму спортсмена вимоги різного характеру. Найбільш довершеному виконанню різноманітних високо координованих рухових актів сприяють абсолютно різні морфологічні особливості. Тому ідеальні типологічні риси легкоатлета не будуть ідеальними для важкоатлета, борця, плавця і ін.

Провести конституційну діагностику спортсменів досить важко, оскільки конституційний габітус у багатьох спортсменів часто виходить за межі тих форм, які передбачають схеми, призначені не для спортсменів. Для кожного типу визначена відповідна характеристика.

Так, бігуни на середні і довгі дистанції мають невеликі поперечні розміри тіла, довгі ноги (особливо стегна), помірно розвинену і еластичну мускулатуру, велику рухливість в кульшовому суглобі. У марафонців невисокий ріст. Лижники близькі до бігунів і дещо наближаються до багатоборців. У стрибунів довгі ноги (стегно), еластичні м’язи, невелика вага. У метальників високий ріст, сильно розвинена мускулатура, велика ширина плечей і тазу, великий грудний периметр.

Борці мають велику вагу, добре розвинену грудну клітку, сильно виражені м’язи спини і верхніх кінцівок. У важкоатлетів добре розвинена мускулатура, широкий таз, мало еластичні м’язи. У гімнастів еластичні м’язи, широкі плечі, великий грудний периметр, невеликі вага і ріст. Багатоборці мають високий ріст, велику вагу. У них, як правило, добре розвинені такі якості, як швидкість, сила, витривалість.

У футболістів переважно розвинуті м’язи ніг при відносно меншому розвитку м’язів верхніх кінцівок. У веслярів рівномірно розвинені м’язи тулуба і верхніх кінцівок, а у велосипедистів − м’язи стегна. Боксери і плавці подібні багатоборцям.

12. Метод антропометрії та його значення для спортивного відбору.

Відбір у спорті – система багатоетапних заходів щодо виявлення спортсменів, морфофункціональні, психологічні і техніко-тактичні можливості яких найбільшою мірою відповідають специфіці даної спортивної спеціалізації. Вирішення завдань відбору передбачає створення моделі спортсмена даної спеціалізації, тобто набору ознак, які достовірно визначають спортивну результативність. Особлива роль у відборі належить соматотипу – морфологічній характеристиці людини.

Знання типових співвідношень дозволяє тренеру і спортсмену судити про гармонійність розвитку людини в процесі занять спортом, а також використовувати особливості пропорцій тіла при індивідуалізації тренування і відборі в спортивні секції. При вивченні будови тіла, природно, виникає думка про пропорційність, відповідність окремих його частин. Не дивлячись на виключно велику різноманітність індивідуальних особливостей, завжди є найбільш типові риси його будови.

Для судження про пропорції тіла спортсмена звичайно використовуються матеріали, що отримують в результаті антропометричного обстеження в основному за допомогою таких інструментів, як антропометр, сантиметрова стрічка, різні циркулі. Сучасні уявлення про пропорції тіла здорової людини грунтуються на точних знаннях анатомії.

Вважається, що довжина тіла залежить переважно від довжини нижніх кінцівок. При середньому зрості дорослої людини 165—170 см довжина хребетного стовпа складає в середньому 40%, у високорослих людей хребетний стовп відносно коротший, а у низькорослих відносно довший. Ширина плечей завжди більша за ширину тазу і складає 1/4 частину довжини тіла та дорівнює довжині стегна. Кінчик середнього пальця опущеної верхньої кінцівки доходить до середини стегна (у високорослих людей дещо вище, у низькорослих − нижче) і ін.

Оскільки пропорції тіла позначають співвідношення розмірів окремих його частин, то, природно, для їх характеристики мають значення не абсолютні, а відносні розміри. Найбільш поширений метод встановлення співвідношення розмірів тіла − метод індексів, який полягає в тому, що один розмір (менший) визначається в процентних долях іншого (звичайно більшого) розміру.

Пропорції тіла можуть змінюватися під впливом занять спортом. До цього впливу значною мірою схильні обхватні ознаки, а також поперечний і передньо-задній розміри грудей. Подовжні ж розміри тіла мало змінюються під впливом спортивного тренування. Вивчення пропорцій тіла у спортсменів у зв’язку із спортивною спеціалізацією дозволяє встановити характерні риси будови тіла, які можуть сприяти досягненню високих спортивних результатів.

Матеріали про пропорції тіла спортсменів можуть допомогти більш правильно проводити відбір для занять спортом, а також вибирати специфічні вправи для усунення недоліків в пропорціях тіла, індивідуалізувати спортивне тренування.

13. Вплив конституції тіла на адаптацію організму до фізичних навантажень.

Термін конституція походить від латинського слова constitutio, що в перекладі означає пристрій, або будова чого-небудь. У біології і медицині слово „конституція” вживається для позначення особливостей тілесної будови людини (constitutio corporis).

Конституція − це сукупність функціональних і морфологічних особливостей організму, що склалися на основі спадкових і набутих властивостей організму, які визначають його реактивність.

Конституційні особливості людини визначаються рядом чинників: спадковими та чинниками, набутими людиною протягом життя в процесі розвитку. Із чинників, що впливають на особливості статури, необхідно вказати на соціальні умови, харчування, перенесені хвороби, умови праці, заняття спортом.

Сьогодні досить поширеним є метод, що характеризує пропорції тіла шляхом обчислення процентного відношення поздовжніх і поперечних розмірів тіла до його довжини. По співвідношенню цих розмірів звичайно виділяють три основні типи пропорцій тіла: брахіморфний (широкий і довгий тулуб і короткі кінцівки); доліхоморфний (короткий і вузький тулуб, вузькі плечі, вузький таз і довгі кінцівки); мезоморфний (проміжний тип − середньої довжини тулуб і середньої довжини ноги).

В якості основних критеріїв для оцінки конституції людини використовують форму грудної клітки, живота, спини, ніг, ступінь розвитку мускулатури, жирових відкладень і їх локалізацію, а також величину поверхні тіла. Не всі ознаки мають кількісну характеристику. Як правило, при вивченні конституції людини користуються описовим методом без кількісної характеристики. Тому і говорять: „добре”, „погано”, „слабо”, „помірно”.

Наприклад, ступінь розвитку мускулатури оцінюється як слабка, задовільна і хороша. При хорошому розвитку м’язів (особливо таких, як великий грудний м’яз, двоголовий м’яз плеча, литковий і ін.) рельєф їх виразно виражений. Для тренера найбільш важлива кількісна характеристика розвитку мускулатури. Розміри периметрів плеча, передпліччя, стегна і гомілки при динамічних спостереженнях дозволяють судити про ступінь розвитку мускулатури.

Використовується також метод обчислення абсолютної та відносної поверхні тіла для порівняння до ваги або до величини м’язового компоненту. Вважається, що чим більше ваги доводиться на одиницю поверхні тіла, тим кращий фізичний розвиток, і навпаки. У людей доліхоморфного типу це співвідношення менше, ніж у людей брахіморфного типу, оскільки перші мають вищий обмін речовин і втрачають багато тепла. Таким чином, відношення поверхні тіла до ваги тіла може служити показником енерговитрат спортсмена і характеризувати його статуру.

Наприклад, мала величина поверхні тіла у бігунів на середні і довгі дистанції забезпечує, очевидно, економну і поступову витрату енергії, поступову тепловіддачу організму. У плавців невелика відносна поверхня тіла пов’язана з наявністю добре розвиненого підшкірного жирового шару, що оберігає їх від охолодження.

Тому для характеристики конституції людини проводять фракціонування ваги тіла на складові його компоненти − кісткову, м’язову і жирову маси, які обчислюють розрахунковим шляхом по відповідних формулах. В процесі спортивного тренування можна стежити не тільки за зміною м’язового і жирового компонентів, але і управляти їх розвитком.

14. Вплив гіпокінезії на перебудову кісткової системи.

Термін «гіпокінезія» вживається в двох значеннях: 1)симптом рухових розладів, що виражається у зниженні рухової активності при деяких патологічних станах; 2) обмежена рухомість, зумовлена способом життя, постільним режимом в період хвороби і супроводжується дефіцитом м’язових навантажень.

Обмеження рухової а