Вплив промислового перевороту та аграрних реформ на становлення ринкового господарства в Україні

 

Промисловий переворот в Україні почався у 30–40 роках і завершився у 70–80 роках XIX ст. Запізнілий початок промислового перевороту в Україні обумовлено в основному залишками феодальних відносин. Через сільськогосподарську спеціалізацію, найважливішою галуззю української економіки в першій половині XX ст. була харчова промисловість.

З початком промислового перевороту поширюється застосування на українських підприємствах нової техніки, в виробництві застосовуються нові технології. Поступово збільшується частка поміщиків, що засновують промислові підприємства. Переважно поміщики засновували цукрові або ж горілчані підприємства. Проте вага прогресивних поміщиків була невеликою.

Одними з галузей, де активно застосовувались нові методи виробництва, було цукрове та горілчане виробництво. Так на цукровому виробництві починають застосовуватись машини для обробки цукрового буряку та парова техніка випарювання соку, а застосування парової техніки на горілчаному виробництві дозволило збільшити вихід спирту.

Потреби харчової галузі обумовили як піднесення машинобудування, так і його сільськогосподарський напрямок. Підприємства машинобудівної галузі, що виникнули в той час, були спрямовані на задоволення потреб сільського господарства та харчової промисловості. У свою ж чергу, потреби машинобудівної галузі обумовили подальший розвиток металургійної та вугледобувної галузей.

Транспортна система в дореформений період була нерозвиненою. Україну з рештою території Російської імперії поєднували два стратегічні шосе: Петербург-Київ та Петербург-Харків. Будівництво залізниць, що планувалось здійснити в середині XIX ст., не було реалізовано через Кримську війну. Використання ж водних шляхів Дніпра було обмежено через дніпровські пороги. Тому найчастіше перевезення здійснювались за допомогою гужового транспорту.

З початком промислового перевороту мануфактурне виробництво, через неефективність праці кріпаків, починає поступатися фабрично-заводському виробництву. Все більшого значення набуває частка купецьких капіталістичних підприємств. Так кількість купецьких та поміщицьких підприємств на передодні реформи складала 94,2 % та 5,8 % відповідно.

Кріпосне право вже не відповідало вимогам економічного життя в Російській імперії та заважала її подальшому економічному розвитку. Відповідно, виникла необхідність скасування пережитків феодалізму.

В Україні кріпацтво було скасовано 19 лютого 1861 р. підписанням Олександром II «Положення про селян, що вийшли із кріпосницької залежності». Скасування кріпацтва передбачало отримання селянами особистості свободи та громадянських прав. Проте права селян значно обмежувались (вони несли рекрутську повинність, для виїзду з села необхідно було отримати дозвіл общини, для селян зберігалось покарання різками і т. д.). Але, найважливіше було те, що земля (разом з селянськими садибами та наділами) залишалась у власності поміщиків. Землю селяни повинні були викупати у поміщиків. Якщо садибу селянин міг безперешкодно викупити (за умови відсутності недоїмок), то наділ він міг викупити тільки за згодою поміщика (бажання селянина було необов'язковим). Поки садиба та наділ не будуть викуплені, вони передавалися селянину в користування. За їх використання селянину доводилось платити оброк або ж відробляти панщину. В залежності від якості землі де знаходився наділ, на одну ревізьку душу встановлювались наступні норми земельних наділів: в районах чорноземля розмір наділа коливався від 3 до 4,5 десятин, в нечорноземних та степових районах – від 3,25 до 8 та від 6,5 до 12 десятин, відповідно.

Викупити свій наділ селяни були повинні за домовленістю сторін. Ціна наділу обчислювалась через суму капіталізованого оброку з розрахунку 6 % річних. Тобто під час обчислення ціни наділу використовувалась наступна формула:

Процедура викупу передбачала, що 20 % вартості землі сплачували селяни, а 80 % поміщик отримував від держави у вигляді державних облігацій під 5 % річних. Отриманий від держави «кредит» в розмірі 80 % вартості землі селяни повертали державі сплачуючи по 6 % на рік протягом 49 років.

Одним з наслідків селянської реформи 1861 року було придбання поміщицької землі купцями та заможними селянами. Земля ж, що залишалась у власності поміщиків, здавалася в оренду або ж використовувалась для ведення власного господарства. Відбувалась капіталізація сільського господарства. Завдяки використанню машин, вільно найманої праці та нових технологій відбувалось зростання врожайності.

Іншим наслідком реформ було розшарування селянства. Можна виділити три групи селян, що утворилися внаслідок розшарування: заможні селяни (їх кількість складала 15–20 %), середняки (25–30 %) та бідняки. Наприкінці XIX ст. наділ заможного селянина складав до 22 десятин землі. Його домогосподарству належало декілька коней та інша худоба. Також заможний селянин був спроможний використовувати деяку сільськогосподарську техніку та залучати найману працю. Наділ середняка складав приблизно 7–10 десятин землі. Подібно до заможного селянина, середняк мав декілька коней та іншу худобу, але він вже не мав можливості використовувати найману працю і обмежувався силами своєї родини. Найбільшу частину селян складали бідняки. Наділ бідняка не перевищував 4 десятин землі. Частина бідняків була безземельною. Особливістю селянської реформи, що відбулась в Російській імперії, була общинна власність на землю. Тобто селянин не мав прав власності на землю, а для виходу з общини та отримання свого наділу він мав отримати згоду общини. Таким чином селянська реформа 1861 року виявилась неефективною, на тривалий час зберігала пережитки феодалізму, що викликало невдоволення селян.

Розв'язати невирішенні питання повинні були реформи П. А. Столипіна, відповідно до наказу «Про доповнення деяких постанов діючого закону, що стосується селянського землеволодіння і землекористування» від 9 листопада 1906 р. Найважливішим аспектом реформ була відмова від общинного землеволодіння та передача землі у приватну власність. Відповідно до цього кожен селянин мав право без згоди общини отримали свій земельний наділ у приватну власність. Іншими важливими елементами столипінської реформи були відділення селян на хутори і відруби та сприяння селянам що висловили бажання переселитися до Сибіру та інших малозаселених районів Російської імперії.

Селянська реформа 1861 р. склала сприятливі умови для зростання фабричної промисловості в Україні, а велика кількість сільської бідноти була джерелом дешевої робочої сили для інтенсивно зростаючої промисловості.

В післяреформений період завдяки технічному переоснащенню зростають обсяги виробництва в харчовій галузі, крім того, в цій галузі спостерігається концентрація виробництва. Так значних обсягів виробництва було досягнуто в цукровому, горілчаному, суконному, олійному та інших виробництвах. Технічне переоснащення виробництва та застосування більш ефективної найманої праці дозволило українським цукровим підприємствам в 1882–1885 рр. виготовляти 87,8 % всього цукру, виробленого в Російській імперії. Також великі, оснащені сучасною технікою, підприємства з'являються в горілчаному та олійному виробництвах. Все активніше в борошномельному виробництві застосовуються парові млини.

В післяреформений період все більшого значення набувають вугледобувна, металургійна та машинобудівна галузі. Перехід металургійної промисловості на використання мінерального палива повністю витіснив деревовугільну промисловість, що завдяки наявності великої кількості необхідних ресурсів існувала на Правобережжі та Чернігівщині. Так вже перші металургійні підприємства півдня України – Юзівський та Сулінський заводи, що були побудовані відповідно у 1871 та 1872 рр. – використовували для виробництва місцеві руди та донецький кокс і антрацит.

Стрімкий розвиток вугледобувної галузі у 60–70 рр. XIX ст. в Донецькому басейні був обумовлений потребами зростаючої промисловості. Розвиток промисловості потребував великої кількості мінерального палива. Обсяги видобутку вугілля постійно нарощувались. Відбувалось технічне переобладнання шахт, проте на шахтах все ще використовувалось багато ручної праці. Обсяги видобутку вугілля в цей період досяг 43,1 % загального об'єму видобутку Російської імперії.

На машинобудівних підприємствах України поширювалось застосовування парової енергії. У середині 80-х років парову енергію використовували 79 % машинобудівних підприємств. Машинобудування переважно було орієнтовано на сільське господарство. В Харкові засновуються заводи Гельферіх-Саде та Мільгозе у 1878 та 1873 рр. відповідно. Також великі машинобудівні підприємства створюються в Одесі, Єлизаветграді, Луганську. В Херсоні та Миколаєві працюють великі суднобудівні підприємства.

Розвитку економіки в післяреформений період сприяло будівництво залізних доріг. В цей період були побудовані такі залізничні лінії як: Балта–Одеса, будівництво якої було завершено у 1866 р.; Балта–Крюч'єв – у 1869 р.; Курськ–Харків–Таганрог–Ростов-на-Дону – у 1869 р. Також збільшується кількість пароплавів на водних шляхах Дніпра та інших річок України.

З розвитком капіталізму почалось формування класів пролетаріату та буржуазії. До реформ 1861 р. промислова буржуазія не відігравала суттєвої ролі в суспільстві. Але з реформою 1861 р. склалися сприятливі умови для розвитку капіталізму, що призвело до зростання промислової буржуазії та посиленні її ролу у суспільному житті. Промислова буржуазія поповнювалась за рахунок як поміщиків, що здійснювали капіталізацію власних господарств, так й за рахунок купців, міщанства та заможного селянства.

Клас пролетаріату поповнювався, переважним чином, за рахунок сільської бідноти, зубожіння якої забезпечувало наявність дешевої робочої сили. Також спостерігалось міграція робітників з російських губерній. Проте частка працівників промислових підприємств наприкінці XIX ст. все ще залишалась невеликою (7 %). Фабричним робітникам, заробітна плата яких була найнижчою серед європейських країн, доводилося працювати у надзвичайно тяжких умовах до 15 годин на добу.

На зламі століть розвиток економіки в Російській імперії (та українських земель, що увійшли до її складу) носив циклічний характер. Після стрімкого зростання економіки, що відбувалось у 1893–1899 рр., настав період уповільнення у 1900–1908 рр., що, у свою чергу, знов змінився періодом економічного зростання 1909–1913 рр.

Наслідком циклічних процесів, що відбувались в економіці була концентрація виробництва. Так, наприклад, 9 металургійних заводів виготовляли 75 % всього виплавленого чавуну та використовували 80 % парових двигунів, що працювали в цій галузі. Монополізація набуває масового характеру. На початку XX ст. починають з'являтися синдикати, що призводило до зростання цін та обмеження об'ємів виробництва. Перед першою світовою війною переважна частина галузей української економіки була монополізована.

Серед синдикатів, що виникнули в той час, можна назвати такі: «Продпаравоз», що був створений у 1901 р, «Цвях» – 1903 р., «Продвагон» – 1904 р. Значно раніше у 1887р. був утворений синдикат цукрозаводчиків.

Найбільшими ж синдикатами були «Продамет», що об'єднував металургійні підприємства, та «Продвугілля», до якого входили підприємства вугледобувної галузі. «Продамет» та «Продвугілля» були засновані відповідно у 1902 р. та 1904 р. Синдикат «Продвугілля», на частку якого припадало 75 % вугілля, що було видобуте в Донецькому басейні, об'єднував 18 акціонерних вугільних товариств регіону. На частку ж «Продамету» припадало 2/3 продукції галузі виготовленої на півдні України. Синдикат «Продамет» налічував 12 металургійних підприємств Південної України.

Кінець XIX–початок XX ст. характеризуються значною роллю іноземних інвестицій. Левова частка капіталу інвестованого в українську промисловість походила з чотирьох країн: Англії, Франції, Німеччини та Бельгії, їх частки у загальному об'єму інвестицій, на початку XX ст., складали 24 %, 31 %, 20 % та 13 % відповідно. Іноземні інвестиції відігравали значну роль в будівництві та оснащенні таких галузей української економіки, того часу як: вугільна промисловість (переважно інвестиції здійснювалися Англією), металургія та машинобудування (Франція та Бельгія). Залучення іноземного капіталу не лише дозволило побудувати нові підприємства, на яких використовувалось сучасне обладнання, але й забезпечило підготовку кваліфікованих фахівців. В Австро-Угорщині кріпосне право було скасовано у 1848 р. Відповідно до реформ кріпаки ставали вільними, а поміщики отримували відшкодування від держави за втрачені кріпосницькі повинності з розрахунку 5 % річних. Також поміщики звільнялися від «опікунських обов'язків». Крім того у власності поміщиків залишались ліса, пасовища, луки та більшість землі. Селяни ж, як було формально передбачено реформою, отримували лише ті земельні наділи, якими вони користалися до реформи. Проте, насправді, селяни отримали менші земельні наділи ніж мали до реформи. До того ж поміщики прагнули надати селянам гіршу землю.

Уряд Австро-Угорщини проводив щодо західноукраїнських земель, що входили до складу Австро-Угорщини, колоніальну політику. Пріоритет надавався розвитку західних територій Австро-Угорщини, західноукраїнські ж землі розглядалися, переважно як постачальники сировини та ринки збуту продукції, що була виготовлена на західних територіях Австро-Угорщини. Внаслідок податкової дискримінації відносно західноукраїнських земель, здійснюваної урядом Австро-Угорщини, західноукраїнські підприємництва, що виготовляли кінцеву продукцію, не витримували конкуренції. Завдяки податковим пільгам західні території Австро-Угорщини могли виготовляти більш дешеву продукцію. Внаслідок цього на території західноукраїнських земель розвивалися переважно ті підприємства, що займались видобутком сировини та її первинною обробкою. Подальша обробка сировини та виготовлення кінцевої продукції здійснювалось на західних територіях Австро-Угорщини.

Серед підприємств, що займались видобутком сировини найбільш жваво розвивалась Галицька нафтодобувна галузь. Наприкінці XIX ст. відбувається впровадження нової техніки, збільшується кількість парових машин (протягом 1850–1904 рр. їх кількість збільшилася з 5 до 347). Концентрація виробництва спостерігалась також переважно в нафтодобувній галузі (так, у 1910 р. 15 галицьких підприємств видобували 75 % всієї добутої в регіоні нафти).

Таким чином західноукраїнські землі, що входили до складу Австро-Угорщини, були недостатньо розвинуті. Більша ж частина населення цих територій була зайнята в сільському господарстві (в Галичині – 77 %, в Буковині – 75 %, в Закарпатті – 90 %).

 






Дата добавления: 2020-10-14; просмотров: 80; ЗАКАЗАТЬ НАПИСАНИЕ РАБОТЫ


Поиск по сайту:

Воспользовавшись поиском можно найти нужную информацию на сайте.

Поделитесь с друзьями:

Считаете данную информацию полезной, тогда расскажите друзьям в соц. сетях.
Poznayka.org - Познайка.Орг - 2016-2021 год. Материал предоставляется для ознакомительных и учебных целей.
Генерация страницы за: 0.013 сек.