Інституціоналізм та його головні напрямки

На межі ХIХ–ХХ ст. у США виникла нова течія економічної думки - інституціоналізм. Він був реакцією вчених-економістів США на панування монополій у ринковій економіці з їх необмеженим свавіллям. Ця течія стала альтернативою неокласичному напряму економічної теорії і певною критикою марксистської політичної економії. Характерною рисою інституціоналізму стала спільна методологія, в якій поєднані найкращі досягнення попередніх шкіл економічної теорії, і перш за все засновані на математичному апараті маржинальні принципи економічного аналізу неокласиків та методологічний інструментарій історичної школи Німеччини.

В рамках інституціоналізму були засновані соціально-психологічний (Т. Веблен), соціально-правовий (Дж. Коммонс), кон'юнктурно-статистичний (В.Мітчелл) напрями.

Започаткував інституціоналізм американський теоретик Торстейн Веблен (1857–1929), який став засновником не тільки інституціоналізму взагалі, а і його соціально-психологічного напряму. У своїх працях «Теорія бездіяльного класу» (1899), «Теорія підприємництва» (1904), «Інстинкт майстерності та стан промислової техніки» (1914), «Інженери та система цін» (1921), «Власність відсутнього» (1923) та ін. він довів неспроможність економічного лібералізму при пануванні монополій та обґрунтував необхідність «соціального контролю» господарської діяльності. Веблен використав новий методологічний прийом – технологічний детермінізм, передбачив «панування технократії» у майбутньому. На відміну від багатьох економістів, що протиставляли два провідних класи суспільства – найманих робітників і капіталістів, Веблен протиставляв «технократів» «бізнесменам»: перші реалізують корисні виробничі функції, тоді як інші зайняті фінансовою діяльністю і не здійснюють корисну роботу, а тому утворюють «бездіяльний клас». На думку Веблена, господарське життя треба підкорити особливій «раді техніків», тоді виробництво, звільнене від «бездіяльного бізнесу» буде здійснюватися, для задоволення потреб усього суспільства. Подальший розвиток ринкової економіки довів, що здебільшого прогнози Веблена були вірними – особливо стосовно обмеження влади монополістичного «бізнесу».

Рушійними силами розвитку виробництва і суспільства Веблен вважав такі «інституції» як батьківські почуття, «інстинкт майстерності», задоволення від виконаної роботи, потяг до праці та знань, які передаються сім'єю з покоління в покоління. Перетворення у суспільстві, на думку Веблена, мали йти еволюційним шляхом, як і перетворення у природі («соціальний дарвінізм»). Крім того, він вбачав взаємозв'язок і взаємозумовленість усіх суспільних відносин, у тому числі економічних і соціально-психологічних. Багато хто з ідеологів того часу вважав Веблена, за напрям його думок, «американським Марксом», але це не відповідало дійсності, оскільки він виступав проти класової боротьби та «диктатури пролетаріату» і був прихильником повільної еволюції суспільства на ґрунті ринкових реформ в економіці.

Соціально-правову течію інституціоналізму заснував Джон Роджерс Коммонс(1862–1945). У своїх основних працях – «Правові основи капіталізму» (1924), «Інституціональна економіка» (1934) та ін. – він досліджував такі «колективні інституції», як сім'я, профспілки, торгові об'єднання, виробничі корпорації, держава, правові відносини тощо. На відміну від Веблена, який аналізував психологічні і біологічні фактори, Коммонс віддав перевагу аналізу юридично-правових інститутів. Коммонс поєднав «юридичну концепцію» в економіці з теорією граничної корисності австралійської школи. С точки зору Коммонса, держава, як основна інституція, повинна розв'язувати суперечки, що виникають у ринковому суспільстві, законодавчими, юридичними засобами. Основними при цьому є угоди між підприємцями і працівниками, до яких згодом мають приєднатися інші – сім'ї, корпорації, профспілки (тред-юніони), спілки підприємців і сама держава з її юридичними інститутами. Таким чином, вважав Коммонс, можливо реформувати економіку та суспільство за допомогою юридичних норм.

Як і Т. Веблен, Дж. Коммонс приділяє увагу перш за все сфері обігу, а не виробництва, особливо операціям із цінними паперами, які називав «невідчутними формами власності», водночас розглядаючи речову (засоби виробництва та товари) та неречову (борги та позика) форми власності. Інституціоналізм Дж. Коммонса менш критичний за інституціоналізм Т. Веблена. Марксистській теорії класової боротьби Коммонс протиставляв положення про проведення державою реформ у галузі законодавства та створенні уряду, в якому представлені лідери різноманітних «колективних інститутів». На його думку, необхідно було створити уряд, який був би підконтрольний суспільній думці і здійснював демонополізацію економіки.

Згодом, вже у 30-ті роки, в період так званого «нового курсу» президента США Ф. Рузвельта, юридичні (правові) аспекти «колективних дій» Дж. Коммонса та антимонопольні реформаторські ідеї Т. Веблена знайшли реальне практичне застосування.

Веслі Клер Мітчелл (1874–1948), учень та послідовник Т. Веблена, став засновником емпіричного, або кон'юнктурно-статистичного інституціоналізму. Свої економічні погляди він виклав у творах «Історія зелених білетів» (1903), «Лекції про типи економічної теорії» (1935), «Вимірювання економічних циклів» (1946) та ін. Внесок В. Мітчелла в інституціональну теорію полягає у з'ясуванні впливу на економічні фактори (кредит, фінанси) по-перше, неекономічних чинників – психології, поведінки тощо, засобів встановлення закономірностей у кон'юнктурних коливаннях цих показників на ґрунті застосування статистичних даних з фактичного матеріалу в математичній обробці; по-друге – у спробі обґрунтування концепції безкризового економічного циклу за допомогою різних варіантів державного втручання в економіку.

Особливу відомість В. Мітчелл отримав, заснувавши та очоливши Національне бюро економічних досліджень США (з 1920 по 1945 р.), робота якого була орієнтована тільки на збирання і класифікацію статистичних даних про економічні процеси без аналізу економічної ситуації і розробки практичних рекомендацій, зокрема щодо запобігання економічного спаду. Мітчелл з однодумцями, широко застосовуючи математичні методи, аналізували циклічність ринкової економіки та розробили «модель нециклічного (безкризового) розвитку» шляхом побудови «динамічних рядів кон'юнктури», які намагалися застосувати для передбачення «економічної погоди».

Глибокий економічний спад 1929–1933 р.р. спростував некваліфікований прогноз «гарвардського барометра», що віщував саме на цей період «економічне процвітання» та показав недосконалість методологічної бази досліджень тих років, але переконливо продемонстрував вірність головного постулату інституціоналізму 20–30-х рр. щодо необхідності соціального контролю над економікою. Після «Великої депресії» 30-х років В. Мітчелл став одним з теоретиків «регульованої ринкової економіки», пропонуючи послабити економічну циклічність методами грошово-кредитного регулювання і регулювання державних витрат. Таким чином, інституціоналізм є одним з теоретичних попередників виниклої у 30-ті роки кейнсіанської та неоліберальної концепції державного регулювання економіки.