Інституціональна трансформація перехідної економіки та становлення інституту приватної власності.

Україна майже сімдесят років входила до складу Радянського Союзу, де домінувала державна форма власності (понад 90%). Це спричинило негативні тенденції в розвитку вітчизняної економіки, її структурну деформацію, падіння ефективності виробництва, зниження мотивації до праці і т.ін. Як наслідок, в кінці 80-х років розпочався процес приватизації. Згідно з визначенням Державного комітету статистики України, приватизація являє собою «відчуження майна, що перебуває у державній та комунальній власності, на користь фізичних і юридичних осіб».

Можна виділити чотири етапи приватизаційного процесу в Україні.

Перший – охоплює 1988-1992 рр. і характеризується усвідомленням того, що адміністративно-командна система з домінуванням державної власності не може забезпечити ефективне функціонування економіки. Як наслідок, на законодавчому рівні було визнано існування усіх форм власності, їх рівноправність і державний захист, необхідність роздержавлення економіки тощо. У цей період були створені також відповідні державні інституції, що мали займатися проблемами реформування відносин власності, а згодом прийняті Закони України «Про власність», «Про приватизацію державного майна» та ін. Ще однією особливістю першого етапу приватизації було намагання якомога швидше перетворити все населення України у власників, незважаючи на об’єктивні труднощі. Це мало наслідком зворотні результати: стихійний характер приватизації призвів до того, що вона здійснювалась переважно в інтересах представників партійної, господарської та профспілкової еліт. Але цей етап мав і позитивні наслідки, оскільки були створені необхідні передумови для подальшого реформування власності і роздержавлення в цілому.

Другий етап приватизації (1993-1994 рр.) пов’язаний з початком широкомасштабної передачі об’єктів державної власності приватним особам. У цей час використовувався як грошовий, так і сертифікатний способи приватизації. Найбільш розповсюдженим став викуп державного майна, зданого в оренду трудовим колективам, який давав можливість взяти участь у процесі приватизації лише працівникам реформованого підприємства і, відповідно, обмежував права інших. Використання грошового способу приватизації було істотно обмежене недостатньою кількістю грошей у населення, які до того ж значно знецінились внаслідок посилення інфляційних процесів. Це обумовило необхідність сертифікатного способу, який передбачав продаж об’єктів державної власності на аукціонах за приватизаційні сертифікати, що мали бути надані кожному громадянину в однаковій кількості. Через технічні труднощі на даному етапі приватизаційні сертифікати були замінені депозитними приватизаційними рахунками. Проте недостатня інформованість призвела до того, що такі рахунки були відкриті тільки незначною кількістю громадян.

Третій етап (1995-1999 рр.) характеризувався масовою сертифікатною приватизацією. Населенням було отримано понад 45 млн. приватизаційних майнових сертифікатів, що складало близько 90% від їхньої загальної кількості. Однак недосконалість законів та їх численні порушення мали наслідком швидке збагачення окремих груп людей, які мали певну політичну чи фінансову владу (згодом їх стали називати олігархами). У цілому сертифікатна приватизація мала неоднозначні результати. До її позитивних наслідків можна віднести наступне: підготовлено передумови для лібералізації роботи підприємств, сформовано необхідну для функціонування ринкової економіки кількість приватних суб’єктів, створено первинний ринок цінних паперів, сертифікаційна приватизація стала основою подальшої трансформації економіки України. Проте існувало також багато негативних моментів, зокрема: не була вирішена проблема інвестицій, відбулося розпорошення акцій та концентрація корпоративного управління в руках директорату, не було забезпечено рівний доступ до об’єктів приватизації, відбулась концентрація власності при мінімальних фінансових витратах, неефективний контроль за перетворенням власності значною мірою сприяв формуванню «тіньової економіки», не з’явився ефективний власник, об’єкти державної власності були розподілені в інтересах вузького кола осіб. Так чи інакше, була створена основа для наступного етапу - продажу державного майна за гроші.

Четвертий етап приватизації (починаючи з 2000 р.) являє собою індивідуальну грошову приватизацію. Його особливістю є продаж контрольних пакетів акцій стратегічних підприємств. При цьому мають враховуватись індивідуальні характеристики кожного з них, а покупцем може бути лише «промисловий інвестор», тобто компанія, зацікавлена в збереженні частки підприємства на ринку, яка повинна виробляти аналогічну продукцію не менше трьох років тощо. Незважаючи на проголошені принципи приватизація не завжди відбувалась прозоро, що суперечило державним інтересам. Як наслідок, за певних умов приватизовані раніше об’єкти почали повертались до державної власності.

У цілому процес приватизації здійснювався, виходячи з положення про автоматичне підвищення ефективності використання об’єктів власності після їхньої передачі приватним особам. При цьому вважалось, що ця ефективність стосуватиметься всіх суб’єктів (власників, держави, населення, працівників певних підприємств), тоді як насправді те, що є ефективним для одних, може бути неефективним для інших. Не ув’язувався процес приватизації і з залученням додаткових інвестицій та подальшим ефективним функціонуванням підприємств. Мали місце ще інші негативні явища, які завадили створити в Україні інститут власності, подібний до того, що функціонує в економічних системах провідних країн світу. Серед них наступні:

- юридичне закріплення у процесі приватизації за номенклатурою власності, яка раніше їй фактично вже належала;

- відсутність на початку реформ підприємницького прошарку, тривала відірваність населення від власності і, як наслідок, відсутність готовності володіти нею і нести відповідальність;

- обмеженість фінансових ресурсів для проведення грошової приватизації;

- обмеженість ресурсів у державі в цілому, що призвело до бажання використовувати владу як інструмент доступу до них (зокрема, до державного бюджету).

Таким чином, успадковане з радянських часів злиття інституту власності з інститутом влади, коли влада і панування базуються не на приватній власності, а на високому становищі в традиційній суспільній ієрархії, призвело до формування й розвитку інституту «влада – власність», визначальною характеристикою якого є неподільна єдність владних і власницьких функцій: політичне лідерство дає невід’ємне право розпоряджатись усією власністю країни, а власність органічно вимагає наявності політичного авторитету. Відповідно, приватизація не призвела до підвищення ефективності використання об’єктів власності, оскільки не змінила її природу: державно-бюрократична власність перетворилась на приватно-бюрократичну.

Підводячи підсумки, слід відзначити, що, незважаючи на відчутні негативні наслідки, приватизаційні процеси в Україні мали наслідком зменшення долі державної власності та формування потужного недержавного сектору економіки. Але отримані результати мають доповнюватись відповідним правовим середовищем, функціонуванням ринку капіталу, сприятливим інвестиційним кліматом, ефективною податковою системою, реформою управління, інформаційними системами і т. ін. Таким чином, приватизація є лише початковим етапом формування ефективних суб’єктів ринкових економічних відносин. Зокрема, одним із найважливіших завдань є сприяння розвитку економічної конкуренції.

 






Дата добавления: 2021-12-14; просмотров: 90; ЗАКАЗАТЬ НАПИСАНИЕ РАБОТЫ


Поиск по сайту:

Воспользовавшись поиском можно найти нужную информацию на сайте.

Поделитесь с друзьями:

Считаете данную информацию полезной, тогда расскажите друзьям в соц. сетях.
Poznayka.org - Познайка.Орг - 2016-2022 год. Материал предоставляется для ознакомительных и учебных целей.
Генерация страницы за: 0.02 сек.