Перехідна економіка: її зміст і риси

Динамічний розвиток політичних й економічних процесів наприкінці ХХ століття привів до появи економічних систем нового типу. Термін «перехідна економіка» звичайно застосовується до країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) і колишніх республік СРСР, що перебувають у процесі трансформації економічних систем. Існує також термін «ринки, що народжуються» (emergin markets). До таких економік відносять більшість постсоціалістичних і посттоталітарних країн (держав «другого світу»), а також цілий ряд країн, що розвиваються (держав «третього світу»).

На початку 90-х років колишні соціалістичні країни стали на шлях економічних реформ, метою яких був перехід від централізованого господарства до ринкової економіки. Таким чином, суттю перехідної економіки у цих країнах є перехід від однієї системи економічних відносин до іншої.

Чому виникла необхідність в економічних реформах? Командно-адміністративна система господарювання не відповідала вимогам подальшого розвитку економіки, стала гальмом реалізації об’єктивних вимог розвитку економіки. Вона не могла бути поліпшена зміною окремих елементів, треба було перетворити основи економіки відповідно до вимог нового господарського механізму. А щоб його сформувати, потрібні були радикальні реформи, які, в свою чергу, потребують часу. Відомий економіст Я.Корнаі так характеризує своєрідні стартові умови перетворень у цих країнах: «Точкой отсчёта является преобладание общественной собственности и всесилие бюрократии, миллионами рук достигающей каждое предприятие, каждую семью, каждого человека. В этих странах десятилетиями подавлялись суверенитет индивидуума, его независимость, частная собственность и частное предпринимательство, политическая и интеллектуальная свобода, демократические начала и господство закона. Они не могут появиться мгновенно. Эти ценности могут быть восстановлены или созданы длительным историческим процессом.» [4, с. 10].

Ринкова трансформація економіки повинна була вирішити різноманітні завдання: забезпечити перехід до різноманітних форм власності, розвиток підприємництва й конкуренції, формування ринкового механізму ціноутворення, становлення ринків праці, капіталу й т.ін. При цьому потрібно було, насамперед, обрати теоретичну концепцію перетворень, тобто визначити мету, програму й механізм перетворень.

У 90-і роки в більшості постсоціалістичних країн основою ринкових перетворень стала концепція монетаризма – теорія, розроблена американським вченим, лауреатом Нобелівської премії М. Фридманом і його послідовниками. Її пануванню сприяли як успішна реалізація принципів монетаризма в 80-і роки в США, Великобританії і ряді країн, що розвиваються, так і рекомендації Міжнародного Валютного Фонду (МВФ), що допомагав країнам ЦСЄ. Монетаристи виходили з того, що ринкові методи господарювання вже досить відпрацьовані в розвинутих країнах і країнам ЦСЄ досить внести необхідні зміни у свої економічні інститути та сформувати ринковий механізм. Перехід до ринку, на їх погляд, міг пройти у три етапи. Перший – фаза стабілізації, коли уряд проводить політику боротьби з інфляцією й іншими наслідками розпаду соціалістичної системи, другий етап – фаза становлення ринку, коли створюються основні інститути ринкової економіки. Третій етап – фаза структурного коректування, коли змінюється характер виробництва і зайнятості. Така періодизація ґрунтувалася на переконанні, що ринок здатний до самоорганізації, тому перетворення повинні відбуватися з мінімальною участю держави і її головне завдання – усього лише підтримка стійкості фінансової системи і боротьба з інфляцією.

У практиці проведення реформ були і протилежні точки зору щодо швидкості перетворень, так званий «градуалізм» і «шокова терапія». Градуалізм (від англійського «gradual» – поступовий) – це економічна концепція, що припускає проведення повільних, послідовних реформ і відводить державі головну роль у формуванні ринку. Зразком градуалізма є реформи в Китаї та в Угорщині у 80-ті роки. Навпроти, монетаристи, що проводили реформи в Центральній Європі, виступили прихильниками «шокової терапії». «Шокова терапія» – це економічна концепція, у якій інструментом формування ринку й антиінфляційної політики є швидка лібералізація цін, різке скорочення державних витрат і досягнення бездефіцитного бюджету. Історія перехідної економіки показує, що більшість колишніх соціалістичних країн практикували «шокову терапію» на першому етапі перетворень і в деяких країнах – Польщі, Чехії, Естонії – цей досвід був досить успішним. Однак досвід інших країн показав, що «шокова терапія» не може забезпечити створення нового господарського механізму і швидко навчити економічних суб'єктів новим принципам поводження. Це задачі тривалого періоду. Головне для постсоціалістичних країн – створення міцних основ ринкової економіки, зміцнення і стабілізація системи й одночасно – підтримка стійкого економічного росту.

Існує також теорія представників інституціоналізму, які акцентують увагу на необхідності інституціональних змін у перехідних економіках, що передбачає еволюційні трансформаційні процеси не тільки у сфері базисних економічних відносин, але й у законодавстві, звичаях та правилах поведінки громадян, діяльності держави та громадських організацій.

Досвід реформування свідчить про те, що процес економічної трансформації звичайно припускає проходження економіки крізь три послідовні фази.

1. Фаза руйнування моделі та формування принципово інших господарських механізмів. Труднощі проходження цієї фази тим більші, що жорстокіше та швидше проводяться реформи. Дана фаза реформ супроводжується інфляцією та стрімким падінням виробництва.

2. Фаза фінансової стабілізації, досягнення якої супроводжується низкою найгостріших економічних криз, а результативність залежить у значній мірі від політичної волі керівництва країни.

3. Фаза розвитку, яка знаменує початок оздоровлення економіки і наступає після завершення перетворень основних економічних інститутів суспільства, здатних розробити і реалізувати політику якісного економічного зростання [1, с. 27].

Перехідний процес дуже специфічний. Він охоплює всі рівні суспільної економіки: її цілісні, макроекономічні характеристики (що проявляються на мікрорівні), її внутрішні складові елементи й зв'язки між ними. Оскільки в перехідній економіці всі елементи системи перебувають у процесі швидких змін, не можна абстрагуватися від окремих елементів суспільства й економіки, тому що наслідки перехідних процесів часто обумовлені взаємодією цих елементів. Так, в економіці з'являються нові економічні суб'єкти, а роль і функції «старих» (домашніх господарств і держави) – істотно змінюються. З'являються нові перехідні форми (організації й установи), завдання яких – регулювати процес перетворень.

Змінюється характер економічних зв'язків між суб'єктами – розпадаються старі планово-директивні зв'язки, формуються нові ринкові зв'язки й економічні відносини. Але сама економічна система міняє свою головну властивість - стійкість і здобуває стан плинності, змін. Тому нестійкість перехідної економіки є її нормальним станом, а ціль її функціонування пов'язана з її зміною й переходом в іншу систему.

Зміни стосуються й людини як головного фактора виробництва, формується нове економічне мислення. На зміну суб'єктові, що перебуває в утримансько-патерналістському стані й діє за наказом, повинен прийти самостійний суб'єкт, відповідальний за своє самозабезпечення, активний учасник виробничого процесу.

Усе вищеназване свідчить про те, що перехідна економіка має свої специфічні риси.В економічній літературі сформульовані такі основні риси перехідної економіки:

– нестабільність умов господарювання;

– деформованість економічної структури;

– невизначеність рушійних сил розвитку;

– посилення впливу фактора чекання на поточну економічну ситуацію;

– утрата керованості макроекономічними процесами;

– неоднорідність мотивації економічного поводження;

– відсутність механізму саморегуляції економіки;

– несформованість інституційної структури;

– деформованість економіки монополіями й інфляцією;

– багатоукладність економіки (державний сектор, приватний сектор, сектор акціонерного господарювання, натуральне господарство, тіньовий сектор) [7, с. 303]. Ці риси впливають на специфіку протиріч перехідної економіки та ускладнюють процес економічного відтворення.

Все це суттєво підвищує роль державного регулювання у перехідній економіці порівняно з розвинутими країнами. Держава в цих умовах робить вибір конкретної моделі реформування та відповідної стратегії економічної політики, яка може ефективно розв’язати наявні протиріччя та вплинути на подальше економічне зростання.

2. Формування інституційних та економічних умов переходу до нової
системи господарювання

Для ринкової трансформації економіки й дійсного переходу до ринку потрібно вирішити дві взаємозалежні групи завдань. Перша група завдань пов'язана з формуванням рівноважної економіки. Вона вирішується шляхом макроекономічних перетворень, для чого необхідні зміни інституціонального характеру; створення законодавчої бази для розвитку ринків і ринкової інфраструктури, формування відповідних установ й організацій. Розвиваються ринки товарів і послуг, цінних паперів, фінансових ресурсів. Друга група завдань відноситься до сфери мікроекономіки і її виконання повинне перетворити ринковий механізм у двигун економічного розвитку, фактор підвищення ефективності виробництва, зниження витрат, відновлення продукції, технологічного прогресу. І хоча головними компонентами перехідних перетворень є макроекономічні параметри (приватизація, лібералізація цін, макроекономічна стабілізація, інституціональна реформа), складність полягає в тому, що ці зміни повинні відбуватися одночасно з перетвореннями в мікроекономіці.

Перехід від планової до ринкової системи вимагає здійснити ряд змін: прямі директивні зв'язки центра й підприємств повинні бути замінені непрямими зв'язками між підприємствами на основі товарно-грошових відносин; мотивація в діяльності підприємств зміниться – замість нарощування валового випуску продукції метою буде виробництво продукції, що користується попитом; патерналістські відносини фондового розподілу зробленої продукції заміняються конкурентними відносинами підприємств; повинні бути також сформовані суб'єкти ринкової економіки (підприємства, фірми) у необхідній кількості і якості. Такий перехід вимагає в першу чергу чіткого визначення прав власності, без чого неможливе підприємництво й вільна господарська діяльність.

Функціонування ринку потребує наявності достатньої для створення конкурентного середовища кількості підприємств різноманітних форм власності: державних, колективних, спільних, індивідуальних. Пропорційність між цими формами визначає ринок, оскільки відносини власності є економічним ґрунтом системи господарювання. Тому перетворення у перехідній економіці починаються зі зменшення монополізму держави на привласнення засобів та результатів виробництва та переходу до різноманітних форм власності. Цей перехід передбачає широке роздержавлення власності та приватизацію. Роздержавлення власності означає перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших, недержавних формах власності. Приватизація – це процес придбання громадянами у власність усіх або частини акцій акціонерних та інших господарських товариств [6, с. 457].

Роздержавлення і приватизація можуть відбуватися у таких формах: перетворення державного підприємства на акціонерне чи інше господарське товариство; викуп майна державного підприємства, зданого в оренду, орендним підприємством або іншим орендарем; викуп майна державного підприємства членами трудового колективу; продаж державних підприємств за конкурсом або на аукціоні юридичним особам і громадянам. При цьому в різних країнах роздержавлення та приватизація відбувалися за різними моделями та конкретними механізмами реалізації. Виділяють, наприклад, модель масового роздержавлення та приватизації, модель колективного роздержавлення та приватизації, модель зовнішнього власника, модель соціально-орієнтованої власності [5, с. 630]. Світова практика доводить, що сучасне розвинене виробництво неможливе без наявності також і державної власності, яка виконує певну роль в економіці.

Одночасно з появою різноманітних форм власності починається і розвиток підприємництва. Підприємницьке господарювання передбачає наявність у суб’єкта певної сукупності прав і свобод щодо вибору виду та планування господарської діяльності, джерел фінансування, організації й управляння, збуту продукції. Держава може здійснювати лише економічне регулювання підприємництва, в той час, коли командно-адміністративна система управління ставила непереборні перепони для підприємництва, що унеможливлювало здійснення права кожної людини займатися будь-якою економічною діяльністю у межах закону. Для розвитку підприємництва важлива також наявність підприємницького середовища, умов, свого роду клімату, у формуванні чого велика роль належить політиці держави.

Перехідна економіка як соціально-економічна система, виведена зі стану рівноваги, вимагає для своєї стабілізації на якісно іншій основі не тільки створення нових інститутів, але і принципово нової схеми взаємин між державою й економічними суб'єктами. У цьому процесі активна роль належить державі. Особлива роль держави в перехідній економіці також зв'язана і з тим, що у економічних суб'єктів за тривалий період існування планової системи сформувалася стійка потреба в регламентації свого поводження з боку вищих органів. Тому перехід до автономного, незалежного існування, коли орієнтири поводження економічних суб'єктів повинні будуватися, виходячи з умов важко передбачуваного, невідомого їм ринку, не може протікати поза координуючою функцією держави, щоб уникнути руйнівних наслідків трансформації.

Стратегічною метою державного регулювання трансформаційної економіки називають, по-перше, створення макро- та мікроекономічних умов для забезпечення повноцінного функціонування ринкових регуляторів, ефективної діяльності суб’єктів господарювання, становлення конкурентноздатного національного виробництва, збалансованого і стабільного економічного розвитку; по-друге, формування гідних умов життя і праці громадян країни, задоволення їх потреб, реалізації соціальних цілей суспільства. Тому у перехідному періоді держава виконує як традиційні функції (цільову, регулюючу, контролюючу, соціальну), так і тимчасові, пов’язані зі створенням умов щодо формування ринку: макроекономічна стабілізація, впровадження ринкового законодавства, реалізація конкурентних переваг країни, роздержавлення, структурна перебудова економіки, створення ефективної кредитно-грошової і фінансової систем, формування конкурентного середовища, ринкової інфраструктури, ефективної системи соціального захисту населення, проведення інституційних перетворень (створення правових інститутів, системи нових установ ринкового типу, нової системи управління економікою) тощо [3, с. 30].

Держава повинна не тільки створювати законодавчі і правові передумови («правила гри») для ринкової економіки, але і здійснювати макроекономічне регулювання, послідовну економічну політику. Але, як відомо, в будь-якій країні політики і державні діячі знаходяться під впливом власних інтересів, політичних обмежень, чекань, невизначеності і так далі. Це завжди ускладнює прийняття політичних рішень в економіці і, тим більше, в умовах її перетворення. Ускладнення функцій держави в цей період додає особливу актуальність боротьбі з бюрократією і корупцією в держапараті, зі зрощуванням його з тіньовою економікою і мафіозними структурами. Протидіяти цьому може всілякий розвиток демократії, підвищення ролі виборних органів і розвиток суспільного контролю.

Cеред країн, що переходять до ринкових відносин, виділяють кілька груп за специфікою шляхів переходу [6, с 452]. Першій групі властиве створення в надрах старої системи нових соціально-орієнтованих ринкових відносин. Так, у Китаї цей процес був теоретично осмислений та визначений як тривалий та поетапний з реформуванням командно-адміністративної системи. Через соціально-економічні експерименти відпрацьовувалися форми приватизації, розвиток підприємництва, залучення іноземного капіталу і т. ін. Подібний шлях розвитку обрали В’єтнам і Монголія.

Другу групу країн визначає поступовий перехід до ринкових відносин через різні експерименти та перетворення (Угорщина), що дало можливість виключити великі соціальні потрясіння та масове зубожіння населення.

Польща обрала шлях «шокової терапії», оскільки були певні умови для такого експерименту (поширена ринкова психологія, велика доля приватної власності), але пізніше країна стала на путь довгострокових перетворень.

У Чехословаччині відбулася «оксамитова революція» в 80-х роках. Країна цивілізовано, без потрясінь іде до ринкових відносин, спираючись на традиції і державне регулювання, кооперування. Приватизація проводиться “прозоро”, кожний громадянин одержав свою рівну частку загальнодержавної власності, розроблено соціальний механізм захисту.

На початку ХХІ століття у постсоціалістичних країнах вже взагалі створені основи ринкової економіки, але для подальшого економічного зростання необхідно розвивати ринкові інститути, формувати соціально-орієнтовані суспільства і власні національні моделі економічного відтворення.