Особливості ринкової трансформації економіки України

Масштаби економічних перетворень, здійснених в Україні після 90-х років, були дуже широкі. Вважається, що Україна пережила цілих три трансформації: перехід від тоталітаризму до демократії, від частини народногосподарського комплексу СРСР до самостійної економіки і від економічного спаду до оздоровлення і росту. Дійсно, небагатьом країнам в історії людства приходилося вирішувати всі ці проблеми одночасно. Початком ринкових реформ в Україні можна вважати 1992 рік. Головною метою перетворень було створення в Україні соціально-орієнтованої економіки змішаного типу. Для досягнення цієї мети потрібно було здійснити цілий комплекс найскладніших системних перетворень. Разом з тим, відсутність науково розробленої програми перетворень, непідготовленість до ринкових відносин населення і керівників середньої і вищої ланок привели к багатьом помилкам, прорахункам і труднощам перехідного періоду.

Разом з цим перехідний період характеризувався об’єктивними складнощами, що відмічається вченими [1, с. 40]. Це економічний спад, пов’язаний з модернізаційними процесами; обвальний розрив економічних зв’язків, пов’язаний з руйнуванням СРСР та Ради Економічної Взаємодопомоги; системна криза народного господарства СРСР; глибока структурна деформованість мілітаризованої та високомонополізованої економіки України з застарілою техніко-технологічною базою підприємств та надмірним ресурсо- та енерговитратним характером виробництв; складність екологічної ситуації, зумовленої Чорнобильською катастрофою.

Успішність трансформаційних процесів була обумовлена також тривалістю формування системи державного регулювання економіки (ДРЕ) в Україні. Створення власних грошової, фінансової, банківської, митної систем потребувало розробки законодавчої бази та створення відповідних державних установ. На формування системи ДРЕ України вплинули такі суб’єктивні фактори, як невпорядкованість відносин між основними гілками влади; відсутність на початковому етапі реформування наукової концепції та програми перетворень; недосконалість законодавчого забезпечення реформ; помилки та прорахунки уряду; відсутність команди реформаторів; традиції державного патерналізму (від лат. «рater» – батько); українська ментальність (соціально-психологічні особливості нації): консерватизм, обережність, надмірна терплячість, сподівання на чиюсь підтримку. В той же час самій системи ДРЕ України були притаманні специфічні риси: вплив традицій адміністративно-командної системи управління; відсутність чіткої стратегії перетворень; нераціональна організаційна структура управління; традиційні бюрократизм і корумпованість службовців [3, с.28–29].

Усі ці негативні фактори призвели до кризових економічних явищ у 1990–1994 рр.: ВВП знизився на 46,5%, дефіцит державного бюджету покривався прямою грошовою емісією НБУ; внаслідок чого гіперінфляція перевищила 10250%.

В період 1995–1998 рр. інтенсивність падіння виробництва знизилась, накопичувались передумови виведення економіки з кризи. Незважаючи на усі складнощі, до 2000 року були переборені фінансовий хаос та гіперінфляція, викликані бюджетним дефіцитом, проведена грошова реформа, створені правові та економічні інститути ринкової економіки, почалися структурні перетворення економіки. Тобто, до 2000 року були створені засади не тільки змішаної економіки, але й її інфраструктури. З 2000 року темпи зростання ВВП почали стабільно підвищуватись.

Серед перетворювань, здійснених у перехідний період, найбільші соціально-економічні протиріччя виникли у зв’язку з процесами роздержавлення і приватизації. З одного боку, внаслідок роздержавлення суттєво зменшилась частка державної власності, почалось становлення інших форм власності, здійснилось акціонування значної частини підприємств та зосередження частини державної власності в руках трудових колективів. Але, з другого боку, приватизація та роздержавлення супроводжувались негативними явищами та руйнівними процесами. Так, частка державної власності була надмірно знижена, в тому числі за рахунок приватизації прибуткових підприємств.

Первісне нагромадження капіталу йшло більшістю шляхом розкрадання державної власності, економічної злочинності та формування тіньової економіки при посиленні процесу відчуження праці від власності, що означало подальшу диференціацію доходів, зниження соціальної захищеності та, як наслідок, посилення соціальної напруги у суспільстві. Цілком справедливо ці процеси розглядаються як формальний та фактичний перехід від суспільної до приватної власності з відділенням основної маси працівників від засобів виробництва. Виділяються також два методи первісного нагромадження капіталу в Україні – приватизація, що реально економічно зайшла набагато далі, ніж це представлено у формально-правовому вираженні, і інфляція, що дозволила за короткий час зібрати великі грошові накопичення і перерозподілити багатство [2, с. 6–7].

Проява корпоративних інтересів, номенклатурний характер приватизації призвели до заниження вартості багатьох об’єктів приватизації і, як наслідок, до значного зменшення доходів від приватизації до держбюджету. Це призвело у 2005 році до перегляду через суди результатів приватизації низки значних промислових підприємств.

Отже, які ж підсумки трансформації економіки України на початку 2005 року? Безумовно, створені основи змішаної економічної системи, хоча не всі ринки працюють однаково ефективно. Держава лише набуває досвід регулюючого впливу на суспільне господарство в нових умовах та в цілях забезпечення економічного зростання іноді ще суттєво втручається у ціноутворення. В той же час ще не сформовані умови оптимізації ринкової ефективності та соціальної захищеності всіх громадян, що є обов’язковим для соціально орієнтованих суспільств.

На даний час Світовий банк відносить Україну (як і більшість постсоціалістичних країн) до «ринків, що народжуються» (emergingmarkets). Одним із критеріїв віднесення до цієї категорії вважається річний ВНП на душу населення у розмірі менш 9,6 тис. дол [1, с.35]. У 2004 році в Україні цей показник досягав приблизно 7290 дол. [8].

Для подальшого усталеного економічного зростання в Україні необхідно створити економічну модель: національну - за формою та інноваційну за змістом. Фундаментом подальшого економічного зростання повинні стати державна підтримка та розвиток власного виробництва, активне впровадження структурної, інноваційної та інвестиційної політики, удосконалення податкової політики та посилення соціальної орієнтації економіки.

Таким чином, Україна, реалізуючи визнані людством закони та правила ринкової економіки, одночасно почуває вплив на економічні відносини української історії, культури, звичаїв, політики та наявності економічних ресурсів, і все це, безумовно, призводить до створення своєї, власної української моделі ринкової економіки.

Основні поняття

Перехідна економіка, ринкова трансформація економіки, «шокова терапія», градуалізм, роздержавлення, приватизація, українська модель економіки.

Питання для обговорення на семінарському занятті

1. Сутність та загальні риси перехідної економіки. Теоретичні концепції перетворень.

2. Інституційні та економічні умови ринкової трансформації економіки.

3. Ринкова трансформація економіки України: цілі, етапи та наслідки.

Практикум

Вправа 1. Знайдіть правильну відповідь

Література

1. А.Гальчинський, В.Геєць, А.Кінах, В.Семіноженко. Інноваційна стратегія українських реформ. К.: Знання України, 2002. – 336с.

2. А.Гриценко Структура рыночной трансформации инверсионного типа / Экономика Украины. – 1997. - №1.

3. Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки. Навч. посібн. – К.: Знання-Прес, 2000 – 209с.

4. Корнаи Я. Путь к свободной экономике: (страстное слово в защиту экономических преобразований). Пер.с англ. – М.: Экономика, 1990.

5. Мочерний С.В. Політична економія: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2002. – 687с.

6. Основи економічної теорії: політекономічний аспект : Підручник / Г.Н. Климко, В.П. Нестеренко, А.О. Каніщенко та ін. ; За ред. Г.Н.Климка, В.П.Нестеренка. – 2-ге вид., допов. – К.: Вища шк. – Знання, 1997. – 743 с.

7. Экономическая теория на пороге ХХІ столетия / под. Ред. Ю.М. Осипова, В.Г. Пуляева. – Спб. 1996.

8. http: // www.ukrstat.gov.ua

ТЕМА 25. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

1.Світове господарство: його суть та структура

Для сучасного періоду міжнародного економічного розвитку характерне широке залучення країн у міжнародні взаємозв’язки, посилення їх взаємозалежності, що стало основою формування світового господарства. Світове господарство (всесвітнє, світова економіка) – це внутрішньо суперечлива єдність національних економік та економічних відносин між ними, які розвиваються на основі інтернаціоналізації виробництва і створюють глобальний економічний організм.

Зростаюча інтернаціоналізація і міцніюча цілісність світового господарства. об'єктивно обумовлена дією таких факторів. По-перше, прагненням народів світу вижити в умовах надмірного нарощування ядерного потенціалу і загрози можливої ядерної війни. По-друге, розвитком науково-технічної революції, в умовах якої жодна з країн світу не може самостійно використовувати всі досягнення науки і техніки, тому вони повинні поєднувати свої зусилля в цій сфері. По-третє, істотним фактором розвитку світового господарства виступає інтернаціоналізація господарського життя, міжнародний поділ праці. По-четверте, необхідністю об'єднання зусиль країн при розв’язуванні глобальних проблем (екологічних, продовольчих, демографічних та ін.), потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетрусах, ядерних аваріях і т.п.). А також – доцільністю об'єднання господарських зусиль країн-партнерів для спільного освоєння багатств світового океану, використання усе більш складних інформаційних систем, збереження як уже накопичених людством знань, ідей, так й переробці і використання міжнародного інформаційного банку даних, якими могла б користуватися у відповідності зі своїми потребами кожна країна світової співдружності. По-п’яте, необхідністю об’єднання зусиль світового товариства для боротьби з міжнародним тероризмом і корупцією.

Початковий етап становлення світового господарства багато хто пов'язує з остаточною перемогою капіталістичного виробництва над феодальним, коли був довершений промисловий переворот, стала панувати вільна конкуренція, що значно прискорило становлення світової системи і світові кризи надвиробництва. До середини Х1Х ст. капіталістичне виробництво формується як світова господарська система, воно стає світовим, а відтворення капіталу – інтернаціоналізованим.

Наступний етап розвитку світового господарства пов'язаний з утворенням монополій, вивозом капіталу. Велику роль у структурі світового господарства відіграють транснаціональні компанії (ТНК). Утворення світової системи соціалізму привело до посилення протистояння двох світових соціально-економічних систем.

Сучасний етап розвиткусвітового господарства характеризується формуванням єдиного світового ринку товарів і факторів виробництва, переходом колишніх колоній і соціалістичних країн до відкритої економіки, що передбачає не тільки активну участь країн у світовому ринку і світовому господарстві, але і міждержавну координацію економічної поведінки і прийняття спільних адекватних заходів для її коректування.

В сучасних умовах для розвитку світового господарства характерними стали дві тенденції: 1) глобалізація виробництва і капіталу та 2) поглиблення розвитку національних господарств. Глобалізація характеризується якісними і кількісними показниками, серед яких слід зазначити зростаючу взаємозалежність економік різних країн, усе більшу цілісність і єдність світового господарства. Глобалізація також виявляється в тім, що окремі нації і держави поступово передають свої функції суб'єктів міжнародних відносин і міжнародного права наднаціональним органам для зовнішнього контролю. Впровадження новітніх інформаційних технологій, систем електронного зв'язку обумовили зростання світових комунікаційних мереж, розвиток яких здійснюється значною мірою позадержавним контролем. В цих умовах кожна національна економіка прагне розвиватися суверенно і зберігати притаманну їй своєрідність. Звідси й основні суперечності в сучасному світовому господарстві, в розвитку міжнародної економіки: економічні, соціальні, політичні, культурно-цивілізаційні.

У соціально-економічному плані світове господарство неоднорідне і представляє складне утворення, що складається з різних частин, підсистем, що мають відповідну спільність і відмінність. Для виділення підсистем світового господарства застосовують низку критеріїв, що дають змогу виділити його компоненти, згрупувати їх за певними ознаками і судити про стан і динаміку розвитку. Мова йде про комплекс критеріїв. Але не існує єдиного універсального показника, здатного відбити всю складність і суперечливість світового господарства.

Найпростіший й очевидний підхід – виділення підсистем світового господарства за географічною ознакоюзгідно особливостями регіонального розвитку (Західна Європа, Північна Америка, Близький Схід, країни Південно-Східної Азії тощо).

Найбільш розповсюдженим критерієм виступає рівень економічного розвитку – системне поняття, що характеризується сукупністю низки показників, серед яких – виробництво валового внутрішнього продукту на душу населення, галузева структура національної економіки та специфіка багатоукладності економіки, тип економічного зростання, особливості державного регулювання господарського життя , рівень і якість економічного життя населення. Обсяг ВВП на душу населення – один із найбільш поширених критеріїв. Світовий банк, статистика якого охоплює 209 країн, виділяє три основних рівні розвитку: 1) країни з доходами нижче середнього рівня – 66 держав, у яких ВНП на душу населення склав 725–2895 дол. у 1994 році; 2) країни з доходами вищими за середній рівень – 35 держав, у яких ВНП на душу населення складає 2896–8995 дол.; 3) країни з високим рівнем доходів, у яких ВНП на душу населення склав більш 8995 дол. Але такий показник сам по собі не є достатнім для характеристики рівня економічного розвитку. Адже за таким показником, наприклад, найбільш розвинена країна сучасного світу США опиняється лише на третьому місці (26397 дол. на душу населення в 1995 р.), пропустивши поперед себе Люксембург (34155 дол.) і Бруней (30447 дол.).

В аналітичних цілях країни поділяються на три великі групи: індустріальні – 24 промислово розвиті країни Північної Америки, Західної Європи і Тихоокеанського басейну; що розвиваються – 132 держави Азії, Африки, Латинської Америки; країни з перехідною економікою – 28 держав Центральної та Східної Європи і колишнього СРСР.

У сучасній світовій статистиці для характеристики рівня економічного розвитку почали застосовувати такий узагальнюючий показник як індекс людського капіталу, що включає три основних компонента: тривалість життя і стан здоров’я, рівень освіти й рівень доходів, що забезпечує прийнятні умови життя. До кінця 90-х років згідно з доповіддю Комісії ООН щодо людського розвитку серед 175 країн, для яких обчислюється індекс людського розвитку, 64 країни мали високий рівень, 66 країн – середній, і 45 країн – низький рівень. Інакше кажучи, із 6 млрд. мешканців Землі 1,3 млрд. (23%) користувалися умовами високого рівня людського розвитку, 2,6 млрд. (45%) – середнього і 1,8 млрд. (32%) проживали в умовах нижче середнього рівня.

Таким чином, світове господарство є складною системою, основою виникнення якої виступає її цілісність, що припускає економічну взаємодію всіх складових частин на досить стійкому рівні. Тільки в цьому випадку можлива циркуляція відтвореного продукту в глобальному масштабі і забезпечення постійної діяльності, життєздатності системи, її саморегулювання