Теорія й практика економічної системи соціалізму

Капіталістичний спосіб виробництва в силу властивих йому нерозв'язаних антагоністичних протиріч, відповідно до навчання К. Маркса й Ф. Енгельса, а пізніше – й В.І. Леніна, повинен був бути замінений комуністичним способом виробництва, першою фазою якого є соціалізм. Соціалістична(комуністична) ідея – «примара комунізму», що «бродив по Європі» вже в середині 19 століття, як вираження багатовікової мрії народних мас про суспільство загальної рівності й справедливості, – уперше концептуально була оформлена в «Маніфесті комуністичної партії» К. Маркса й Ф. Енгельса в 1848 році, в «Капіталі» К. Маркса й інших робіт Маркса й Енгельса.

Відповідно до цієї концепції нове, соціалістичне суспільство, знищивши приватну власність на засоби виробництва й створивши суспільну власність, буде задовольняти потреби всіх членів суспільства, викликати нові потреби й одночасно створювати кошти для їхнього задоволення. У новому суспільному ладі всі галузі виробництва будуть перебувати у веденні або управлінні всього суспільства, вестися в суспільних інтересах за загальним планом і при участі всіх членів суспільства.

У процесі переходу від капіталізму до соціалізму внаслідок націоналізації капіталістичних підприємств і кооперування дрібної трудової власності виникає соціалістична суспільна власність, що робить всіх членів суспільства власниками засобів виробництва, рівноправними трудівниками. Слідством цього є усунення експлуатації людини людиною, встановлення справедливої оплати праці («від кожного – по здатностях, кожному – по його праці»). Робоча сила перестає бути товаром, а додатковий продукт привласнюється всім суспільством і витрачається на загальні суспільні потреби. Крім того, передбачалося, що соціалізм і товарне виробництво (товарно-грошові відносини) несумісні, останнє повинно відмерти.

Така була загалом теоретична модель соціалізму, у яку практика побудови соціалізму в Росії й деяких інших країнах внесла істотні корективи. У Росії цивільна війна, що почалася, і іноземна інтервенція змусили ввести суворе державне регулювання у всіх ланках відтворювального процесу, відомого як політика «воєнного комунізму». Фактично це означало повне одержавлення економіки. Із закінченням громадянської війни вади цієї політики стали очевидні, особливо стосовно селянства (тамбовське й крондштатское повстання й ін.). Цим обумовлюється перехід до нової економічної політики (НЕП), запропонованої В. І. Леніним, що поклав початок розгортанню товарно-грошових відносин, використанню економічних стимулів у господарській діяльності, економічних методів у керуванні економікою, що відразу дало відчутні економічні й політичні результати.

Проте, політика «воєнного комунізму», командні методи керівництва економікою й всіма економічними й політичними процесами зробили певний вплив на погляди ряду державних і політичних діячів того часу. Так, Л.Д. Троцький й особливо І.В. Сталін вважали, що за допомогою командно-приказних методів можна вирішувати не тільки військові завдання, але й забезпечити швидкі темпи побудови нового, соціалістичного суспільства. Всупереч точці зору В.І. Леніна, що вважав НЕП стратегічною політикою, розрахованою на десятиліття (передбачалося вирішити ряд завдань, пов'язаних з розвитком великої промисловості, реорганізацією сільського господарства на кооперативних засадах й ін., тобто створити фундамент соціалістичної економічної системи), нове політичне керівництво Росії на чолі зі Сталіним взяло курс на згортання НЕПа, на прискорене перетворення всіх сфер громадського життя, покликаного забезпечити перемогу соціалізму в найкоротші строки.

Структурна реконструкція народного господарства, в основному промисловості, в роки перших п'ятирічок, дозволила радянській економіці вже до 1937 р. посісти друге місце у світі по виробництву машин, питома вага СРСР у їх світовому виробництві підвищилась з 2,8% в 1913 р. до 20% в 1937 р. Була створена потужна військово-машинобудівна база, яка не в останню чергу забезпечила перемогу у Великій Вітчизняній війні.

Поступовий рух радянської економіки в наступний період (післявоєнний) був очевидним: нарощувалась економічна міць із багатогалузевою індустрією й сільським господарством, розвивалися наука, освіта, культура, готувалися кваліфіковані кадри робітників, фахівців, господарських керівників. Результатом цього стала ліквідація монополії США у володінні атомною зброєю, запуск першого у світі штучного супутника Землі, перший політ людини в космос й ін. Радянська економіка на початку 70-х років за один день виробляла суспільного продукту майже на 2 млрд. рублів, що в 10 разів більше, ніж наприкінці 30-х років, коли СРСР за обсягом промислового виробництва вийшов на перше місце в Європі й на друге – у світі. По виробництву сталі й чавуну на душу населення одне з перших місць у світі займала Україна.

В 70-і роки були створені Єдина енергетична система і Єдина система газопостачання, у тому числі й в Україні, гідроелектростанції типу Саяно-Шушенської ГЕС, кожна з яких була найбільшою у світі, широкий розмах, особливо в Україні одержало будівництво АЕС, побудовані були або завершувалося будівництво таких гігантів автомобілебудування, як ВАЗ і КАМАЗ, почате будівництво Байкало-Амурської магістралі (БАМ).

За розглянутий період реальні доходи на душу населення збільшилися в 2,6 рази, суспільні фонди споживання (витрати держави на задоволення загальних суспільних потреб членів суспільства безкоштовно або на пільгових умовах) – в 5 із зайвим разів, побудовано 54 мільйона квартир, що дозволило поліпшити житлові умови більшості родин. Був здійснений перехід на загальне середнє обов'язкове навчання, учетверо зросло число осіб, що закінчили вищі навчальні заклади.

Всі зазначені позитивні моменти властиві були й економіки УРСР. В 1988 році Україна добувала вугілля, залізної руди, сталі , чавуну, тракторів, крупнотоннажних судів від 25 до 30–46% від загальносоюзного виробництва. Реалізовувалися соціальні програми. Україна по ряду економічних і соціальних показників входила в першу десятку країн миру.

Однак цей поступальний рух поступово став згасати в силу протиріч, як виявилося, органічно властивих даній економічній системі, й характерних для неї командних методів в керуванні економікою.