Механізм функціонування соціалістичної командно-адміністративної економіки

Марксистсько-ленінське положення про те, що в новому суспільстві всі його члени стануть власниками засобів виробництва, будуть управляти суспільним виробництвом і вести його за суспільним планом, як це вище відзначалося, було істотно скоректоване конкретними подіями, а потім і перекручено сталінським уявленням про сутність соціалізму.

Замість зазначеного В. І. Леніним демократичного централізму, що припускав самостійність й ініціативу трудових колективів, різноманітність шляхів, прийомів і руху до загальної мети, виріс і розвився централізм бюрократичний – формальний, що відображає відомчі інтереси, диктат вищих органів над нижчестоячими, над трудовими колективами. Застосування цих методів (командних) у період індустріалізації й Великої Вітчизняної війни було неминучим (надзвичайні умови) і дало свої позитивні результати. Разом з ними народився й негативний результат: директивна командно-бюрократична система ввірувала в універсальну ефективність твердої централізації, у те, що командні методи - самий короткий, найкращий шлях до рішення будь-яких завдань.

Розвиток радянської економіки, як відомо, визначався п'ятирічними планами, директивами по них, прийнятими на відповідних з'їздах правлячої (і єдиної) партії – КПРС. У директивах указувалися головні завдання чергової п'ятирічки й шляхи її рішення. План був законом, обов'язковим для виконання, планові завдання спускалися «зверху вниз», і для всіх нижчестоящих ланок (підприємств) у силу цього головним завданням ставало виконання плану.

Зовні в радянській економіці були елементи ринкових відносин: товари, ціни, гроші й т.п. У радянській економічній літературі навіть вказувалося на існування й переваги соціалістичного ринку. Однак у силу жорстко централізованого розподілу всіх ресурсів, твердого керування процесом обміну (постачання, торгівля) – гроші й ціни, звичайно ж, не виконували тих функцій, які їм властиві в ринковій економіці, вони грали в основному контрольно-облікову роль, служили показниками планових завдань і звітностей, для виміру сукупного суспільного продукту, національного доходу й ін. Виключення становили тільки оплата праці й сфера споживання – торгівля промисловими й продовольчими товарами для населення.

У свій час становлення радянського господарського механізму було пов'язано з рішенням таких питань: як організувати планування й облік суспільної праці? Як оцінювати результати господарської діяльності трудових колективів?

Одним з найважливіших показників функціонування трудового колективу є дохід. В 20-х роках радянські економісти, статистики, посилаючись на К. Маркса, відзначали, що реальна продукція промисловості є чиста продукція, тобто валова продукція мінус вартість сировини, палива й допоміжних матеріалів. Велика радянська енциклопедія (1927 р.) відзначала необхідність обліку повторного рахунку, необхідність виключати його величину із загального обсягу виробництва. Автори посилалися на статистику Англії й США, де розраховувався показник «чиста продукція».

В 1934 р. дискусія про показники оцінки діяльності підприємства закінчилися: Раднарком зобов'язав Держплан СРСР за основу звітності ввести показник валової продукції. Переміг витратний показник. Він визначив затратність й у плануванні, і весь господарський механізм по суті став витратним. Реформа 1965 року, хоча й замінила показник «валова продукція» на показник «обсяг реалізованої продукції», але він так само був вартісним показником, включав повторний рахунок і залишився витратним, тому що стимулював підприємства шукати шляхи штучного подорожчання продукції в умовах планування «від досягнутого». Економічна реформа 1965 року трохи «удосконалила» господарський механізм, але не в якій мері не похитнула командно-адміністративну систему. Радянська економіка на якийсь час домоглася поліпшення якості продукції, відновлення її асортименту, відбулися деякі позитивні зрушення в застосуванні досягнення НТР для підвищення ефективності виробництва. Але те, що тоді представлялося як символ економічної реформи – «те, що вигідно суспільству, повинне бути вигідно й кожному підприємству», – не спрацювало. Та й не могло спрацювати. Господарський механізм «удосконалювався» практично в умовах заперечення економічної теорії, коли проголошувані гарні цілі досягалися не на основі економічних розрахунків, а на основі командних методів.

Господарський механізм, його дія, повинен був також забезпечити планомірний розвиток економіки, постійну й свідомо підтримувану пропорційність. У якому ж ступені він це забезпечував? Аналіз пропорційності народного господарства СРСР в 70-і – першій половині 80-х років показує, що в дев'ятій, десятій й одинадцятій п'ятирічках виявилося зниження темпів економічного зростання. Так, якщо у восьмій п'ятирічці (1966–70 рр.) темп середньорічного приросту національного доходу склав 7,2% замість 5,7% у сьомій п'ятирічці, то в дев'ятій п'ятирічці середньорічний приріст склав 5,1%, у десятій – 3,8%, в одинадцятій – 3,1%, а по розрахунках члена-кореспондента АН СРСР А. Гранберга – менше 2%. Не випадково в 1982 році приріст реальних доходів на душу населення впав до 0,1 %, тобто підвищення реальних доходів населення фактично призупинилося, що було вперше наочно показане в статистичній збірці «Народне господарство СРСР в 1985 році».

Ці цифри показують, що зниження темпів економічного росту є слідством порушення народногосподарських пропорцій. Найбільш очевидним вираженням цих диспропорцій служить нарощування дефіцитності багатьох ресурсів, насамперед трудових і матеріальних. Власне кажучи будь-який дефіцит – вже диспропорція. Дефіцит трудових ресурсів не що інше, як диспропорція між кількістю робочих місць і кількістю працівників. Дефіцит товарів – диспропорція між виробництвом і пропозицією та попитом.

Проблема дефіциту в радянській економіці вперше була розглянута Б.Р. Новожиловим у статті «Недолік товарів» («Вісник фінансів», 1926, № 2). Автор убачав джерела недостачі споживчих і виробничих ресурсів у самій системі директивного й позаекономічного примуса, а причиною дефіцитності – товарно-грошову диспропорцію: недолік товарів – це не абсолютний недолік товарів, а відносний недолік у порівнянні із грошовим попитом. Ця диспропорція веде до розтрати суспільної праці.

Багато пізніше академік Я. Корнаї (Угорщина) у своїй книзі «Дефіцит», продовжуючи думки В.Новожилова, показав, що сама командно-адміністративна система (на прикладі Угорщини) породжує прагнення підприємств до кількісного росту випуску продукції, незважаючи на витрати, а часом й якість.

Академік Богомолов О.Т. відзначав, що лімітування й фондування змушує «запасатися», підсилюючи дефіцит у народному господарстві. Негнучкість і недосконалість державної системи матеріально-технічного постачання деформує кругообіг продукції в народному господарстві, а це – самий негативний наслідок командно-адміністративної системи. Така економіка не може не бути марнотратною, неефективною й неконкурентоспроможною на світовому ринку. Упевнений у збуті будь-якої продукції, виготовлювач викидає на ринок неякісну продукцію, що застаріла. У нього в такій ситуації немає стимулів до відновлення виробництва, а це неминуче веде до відставання в науково-технічному прогресі. Ринок виробника (продавця), на якому останній займає монопольне положення й диктує свою волю, стає фактором застою. Все так само й у виробництві товарів народного споживання. Державний фінансовий насос по команді (а не по економічній необхідності) перекачує ресурси з галузі в галузь. Так виникають незавершені на роки будівельні об'єкти.

Однієї із причин деформації основних пропорцій у народному господарстві СРСР з'явилося сформоване співвідношення між виробництвом продукту в групі «А» й у групі «Б» у промисловості. Частка групи «Б» в 1928 р. становила 60,5%, в 1940 – 39%, в 1985 – 30%. Якщо в передвоєнні роки упор на групу «А" був викликаний необхідністю індустріалізації й зміцнення обороноздатності країни, то в 80-і роки, коли вже був досягнутий паритет військової міці СРСР і США, коли СРСР уже перевершував США по атомних підводних човнах, бомбардувальникам, артилерії в кілька разів, збереження колишнього підходу й темпів росту груп «А» й «Б» виглядало вже економічним анахронізмом, що мав негативні соціально-економічні наслідки.

СРСР наприкінці 80-х років витрачав на військові цілі не 70млрд. руб. (офіційно), а 250–300 млрд. руб., оскільки в обсяг військових витрат не входили витрати на виробництво устаткування для ВПК. Наприкінці 80-х років питома вага військової продукції в загальному обсязі машинобудівної продукції становила 60%, у тому числі 32% – устаткування для ВПК. І тільки 5% продукції машинобудування становили товари народного споживання.

І пріоритет розвитку в промисловості групи «А», і форсований розвиток ВПК при хронічному відставанні галузей, що виробляють товари народного споживання (та й ще й низької якості), підсилювали диспропорцію між грошовою й товарною масою, приховану інфляцію. До 1988 року внаслідок прихованого росту цін у СРСР один рубль знецінився до 42 копійок.

Зовнішньоекономічні зв'язки СРСР ставали також усе менш ефективними. Економіка СРСР у відомій мері була замкнутою, орієнтувалася в основному на країни соціалістичної співдружності.

В експорті СРСР 60% становили товари сировинної й енергетичної групи, у той час як в експорті Японії машини й устаткування становили 80%. Експорт енергоносіїв дав СРСР в 1980р. 21,7млрд. рублів, більша частина цих коштів – 16 млрд. рублів – була витрачена на імпорт товарів народного споживання, продовольства й продовольчої сировини. За період 1971–88 рр. тільки на закупівлю зерна за рубежем було витрачено 70 млрд. рублів. Доходи СРСР від експорту енергоносіїв поступово зменшувалися, а витрати на закупівлю зерна, устаткування росли, а за другої половини 80-х років СРСР перетворився у великого міжнародного боржника.

Закуповуване встаткування й технології не завжди були останнім досягненням НТР, а вже закуплене встаткування роками лежало на складах підприємств, оскільки вони боролися за виконання плану й не були зацікавлені у впровадженні нової техніки й технології.

Хоча від з'їзду до з'їзду, від п'ятирічки до п'ятирічки ставилися завдання підвищення ефективності «десята п'ятирічка навіть була названа п'ятирічкою «якості й ефективності», радянська економіка багато в чому була неефективної частково через достаток ресурсів. На одиницю кінцевої продукції споживалося в 1,5–2 рази більше сировини й енергії, чим у США. І якщо іноді все-таки підвищувалися темпи росту, то тільки на базі максимізації споживання всіх видів ресурсів.

Виразною ілюстрацією усе більш зростаючої неефективності радянської економічної системи були й надзвичайно тривалі строки капітального будівництва. У середньому промислове підприємство будувалося близько 15 років у порівнянні з менш чим двома роками – у США. У результаті одночасно будувалися понад 200тис. об'єктів й обсяг незавершеного будівництва досягав річної величини капітальних вкладень.

Зростаючі капіталовкладення давали нові об'єкти, які найчастіше «новими» були досить відносно, тому що насичувалися технологією вчорашнього дня, не вкладалися кошти в реконструкцію металургійної й вугільної промисловості. Фізичне зношування основних фондів у промисловості становило в 1988 р. 50–70%, а моральне -90-95%. Важкою ручною фізичною працею в СРСР були зайняті десятки мільйонів людей: у промисловості – близько 40% зайнятих, у будівництві – 60%, у сільському господарстві – близько 70%. Причому темпи витиснення такої праці неухильно падали, склавши в 1975–82 рр. усього близько 0,7%.

Науково-технічний потенціал усе більше відставав від вимог часу й знижувався. Середньорічне число створених зразків нової техніки скоротилося з 4,6 тис. в 1961–66 рр. до 3.6тис. в 1981–85 рр., причому тільки 10% зразків цієї техніки було на рівні або перевищували світові зразки, загальмувалося освоєння принципове нових технологій, намітилося серйозне відставання в розвитку фундаментальних досліджень, де ще недавно радянська наука займала передові позиції.

Положення в економіці й у соціальній сфері погіршувалося. Знизилися темпи промислового й сільськогосподарського виробництва. Замість 41% приросту національного доходу в 1966–70 рр., у дев'ятій п'ятирічці цей показник виріс тільки на 28%. Приріст загального показника ефективності суспільного виробництва впав з 18% у восьмій п'ятирічці до 6% – у дев'ятій. За цей час у півтора разу скоротився приріст суспільної продуктивності праці, упала фондовіддача. По оцінці деяких вітчизняних /радянських/ і закордонних економістів, ріст радянської економіки припинився на початку 80-х років, а відсутність росту й розвитку – це ознаки застою.

У таких умовах не усунення «деяких недоліків» поставили економіку СРСР на грань кризи: недостача сировини, фінансових ресурсів, дефіцит товарів народного споживання, сповільнення зростання доходів населення, прихована інфляція. Колишні методи керівництва економікою, витратний, консервативний господарський механізм себе вичерпали. Прийшов час його не «удосконалювати», а кардинально перебудовувати, змінювати.