Капітал як економічна категорія

Теорія капіталу й донині є найбільш складною й дискусійною. Існують різні альтернативні теорії капіталу. Це відноситься й до визначення самого поняття капітал, і до його структури, і до доходу, породженому капіталом. А. Сміт, Д. Ріккардо, К. Маркс розглядали капітал як основу економічних відносин буржуазного ладу, ці відносини одержали назву «капіталізм» (К. Маркс). У вітчизняній і закордонній літературі даються різні визначення категорії капіталу залежно від тих теоретичних поглядів, які сповідають автори. Один з перших тлумачів цієї категорії А. Сміт вважав, що капітал – це накопичений запас (засобів виробництва, грошей), від якого розраховують дістати прибуток (натуралістична концепція). У навчальній літературі й донині існують загальні, нейтральні, поверхневі формулювання, що не розкривають сутнісну природу капіталу (наприклад, дається таке визначення капіталу, як цінність, що приносить потік доходу). C таким широким трактуванням вільно сполучається монетаристська концепція капіталу – гроші, що приносять відсоток. Починаючи з 60-х рр. ХХ ст. все більшої ваги здобуває теорія «людського капіталу». Під «людським капіталом» розуміється потенціал людини, накопичений у результаті теоретичної й практичної підготовки, його енергія, що дозволяє виконувати висококваліфіковану роботу. Нинішнє століття більш динамічне, ніж століття двадцяте. Тому підвищується попит на високоосвічених, культурних людей, тому що все більша частина національного багатства створюється за рахунок нетрадиційних видів діяльності, пов'язаних з використанням нетрадиційних технологій.

У цілому й донині закордонна економічна література виділяє в капіталі лише його речовинний зміст. Так у популярному підручнику «Економікс» К. Макконнелла й С. Брю дається таке трактування капіталу: «Створені людиною ресурси, використовувані для виробництва товарів і послуг; товари, які безпосередньо не задовольняють потреби людини; інвестиційні товари, засоби виробництва». Аналогічного трактування дотримується видний американський економіст П. Самуельсон.

У марксистській політекономії капітал розглядається як з боку його речовинного змісту, так і суспільної форми. Маркс відзначає, що ні гроші, ні засоби виробництва самі по собі не є капіталом, а перетворюються в капітал тоді, коли використовуються для присвоєння чужої неоплаченої праці: «Бавовно-прядильна машина є машина для прядіння бавовни. Тільки при певних відносинах вона стає капіталом. Вихоплена із цих відносин вона так само не є капіталом, як золото саме по собі не є грішми». Тому, по-перше, «капітал не річ, а певні суспільні відносини, що представлені в речі, і надає цій речі специфічний суспільний характер». По-друге, капітал можна зрозуміти як постійний рух всіх його елементів. Тільки перебуваючи в обігу гроші перетворюються в капітал. По-третє, капітал – це самозростаюча вартість, створювана найманими робітниками. Ці три моменти характеризують сутнісне визначення капіталу.

Формула Г-Т-Г’ одержала назву загальної формули капіталу тому, що вона властива будь-якому виду капіталу – промисловому, торговельному, позичковому, а також «допотопним формам» – купецькому й лихварському.

Пануючою формою руху капіталу в ринковій економці виступає промисловий капітал. Нагадаємо, що в процесі свого кругообігу він з’являється у вигляді моделі, описуваною формулою: Г-Т…В…-Т´-Г´, де Т – засоби виробництва й робоча сила; В – процес виробництва; Т´– готова продукція.

Звичайно капітал у структурному відношенні прийнято ділити на основний й оборотний. Уперше такий розподіл по функціонально-виробничій ознаці було уведено Ф. Кене (1758 р.) і далі розвинене А. Смітом.

При дослідженні ринку капіталу проводять розходження між категоріями запас і потік. Капітал як запас – це нагромадження блага виробничого призначення на певний момент часу. Інвестиції – це потік, завдяки якому відбувається збільшення капітальних благ за певний відрізок часу. У сучасній літературі розглядають три сегменти ринку капіталу:

– ринок капітальних благ, де продаються й купуються виробничі фонди;

– ринок послуг капіталу, де ці фонди (верстати, устаткування, земля й т.і.) можуть бути здані в оренду, лізинг за певну плату;

– ринок позичкового капіталу, дохід від якого називається відсотком.

У марксистській політичній економії категорія капітал наповнена класовим змістом. Щоб показати, що нова вартість створюється тільки найманими робітниками, Маркс ділить фактори виробництва на особистий (робоча сила) і речовинний (засоби праці й предмети праці). У повсякденному розумінні робоча сила – суть трудові ресурси, економічно активне населення. Під робочою силою в марксистській економічній теорії розуміється здатність до праці, сукупність інтелектуальних і фізичних здатностей людини. Робоча сила не існує без працівника. Тому стан його здоров’я, психофізичні якості, розвиток інтелекту, рівень освіченості, професійних знань, сукупність соціальних якостей (контактність, відповідальність, дисциплінованість, відношення до праці, система ціннісних орієнтацій і т.д.) – все це входить у зміст поняття робоча сила. Маркс вважав, що різні фактори процесу праці – засоби виробництва й робоча сила – відіграють неоднакову роль у створенні вартості товару. Виходячи із цього, Маркс уперше розділив капітал за структурою на постійний і змінний. Ту частину капіталу, що втілена в засобах виробництва й при споживанні яких вартість не міняється, а вроздріб переноситься на продукт, Маркс назвав постійним капіталом і позначив буквою «с» (від лат. сonstans – постійний). Другу частину капіталу, що затрачається на придбання робочої силий у процесі виробництва і змінює свою величину (вона зростає) Маркс назвав змінним капіталом – «v»(від лат. variables – змінний). Додаткову вартість він позначив буквою «m» (від нім. mehrwert). Таким чином, нова вартість, що створювана робітником, містить у собі еквівалент вартості робочої сили (набір життєвих коштів, необхідних для життєдіяльності робітника і його родини) і доодаткову вартість, що капіталіст безоплатно привласнює. Вартість створеного товару Маркс представляє у вигляді формули: W = c + v + m, де W – вартість товару. У знову створеній вартості (v + m) еквівалент вартості робочої сили – v також називають необхідною вартістю (для відтворення робочої сили).

Прагнучи одержати якнайбільше додаткової вартості, капіталісти застосовують два шляхи: а) подовжують робочий дінь або підсилюють інтенсивність праці працівників; б) знижують вартість робочої сили за рахунок підвищення продуктивності праці в галузях, де провадяться життєві блага.

Поряд з марксистським підходом у визначенні сутності капіталу (експлуатація робітників), що у цілому розділяють ряд вітчизняних економістів (Мочерний С., Симоненко В., Секретарюк В. Ілюхін В., Чупахин О. та інші), значне поширення в закордонній літературі набув багатофакторний підхід у створенні вартості благ (див. підручники з «Економіксу»). Основоположником такого підходу став французький економіст початку ХІХ ст. Ж.-Б. Сей, що затверджував, що в створенні вартості блага на рівноправній основі беруть участь всі основні фактори виробництва – праця, капітал, земля. Пізніше А. Маршалл і Й. Шумпетер до числа основних факторів додали четвертий – підприємництво як спробу виправдання одержання прибутку (підприємницького доходу). Строго говорячи, немає сутнісних підстав виділяти підприємництво в окремий фактор, тому що це – та ж робоча сила, що застосована в сфері менеджменту.

Неокласик Дж.-Б. Кларк на основі теорій факторів виробництва Сея й спадної родючості ґрунту Т. Мальтуса створює теорію граничної продуктивності факторів виробництва. Кларк затверджував, що кожен фактор має свою чисту продуктивність, у тому числі й капітал. При цьому виключається яка-небудь експлуатація. Власник кожного фактору одержує свою частку в знову створеній вартості, відповідно до граничної продуктивності фактору. Такий підхід, передбачуваний «Економікс» і викладений у дусі неокласики, зазнає критики професором С.В. Мочерним: «Насправді, при взаємодії праці й засобів виробництва в результаті синергетичного ефекту виникає нова продуктивна сила, що і представляється на поверхні продуктивною силою самих засобів виробництва».

Таким чином, на рівні поверхневого аналізу й щоденної практики капітал трактується як цінність, що приносить потік доходів. У марксистській економічній теорії застосований класовий підхід (тобто з позицій інтересів найманих робітників) у розкритті глибинної сутності капіталу: у який би формі не виступав капітал (виробничої, товарної, грошової), суть його одна – експлуатація (від французького exploitation) найманих робітників, тобто присвоєння частини чужої неоплаченої праці капіталістами. У сучасній літературі слово експлуатація дається в розширеному тлумаченні як витяг вигоди.

В економіці проблема експлуатації практично не розглядається. Хоча деякі судження по цьому питанню є у Е. Чемберліна й Дж. Робінсон Е. Чемберлін затверджував, що ринкова (капіталістична) експлуатація може торкнутися кожного з факторів виробництва, тому пошуки визискувача взагалі не мають змісту. Дж. Робінсон навпаки, аналізуючи монопсонічний ринок праці, затверджувала, що компанія-монопсоніст нав’язує неорганізованим робітникам умови угоди, при яких заробітна платня нижче граничного продукту праці робітника. На думку Дж. Робінсон, це означало б експлуатацію праці. Факторами протидії експлуатації Робінсон вважала законодавство про мінімальну заробітну платню й політику профспілок.

У вітчизняній літературі з’явилися оригінальні спроби розглянути цю проблему не тільки з боку інтересів найманих робітників (як по Марксу), а й в цілому. Раніше ми з’ясували, що засоби виробництва є необхідною матеріальною умовою створення додаткової вартості, а робоча сила – її безпосереднім джерелом. Тому Маркс вважав, що безпосереднім об’єктом отримання вигоди для підприємця (тобто безпосереднім об’єктом експлуатації) є робоча сила, хоча її не можливо експлуатувати без експлуатації засобів виробництва. Ще в XVII ст., коли лімітуючим фактором виробництва була земля, перший економіст У. Петі влучно помітив: «Труд – батько й активний фактор багатства, земля – його мати».

Теоретично експлуатація найманого робітника капіталістом може відбуватися при дотриманні еквівалентності в їхніх відносинах (коли підприємець купує робочу силу за її вартістю, а не нижче цієї величини). Однак найманий робітник також витягає з роботодавця, на чому не акцентував уваги Маркс. Експлуатація роботодавця, тобто отримання вигоди найманим робітником, укладається в тім, що він одержує роботу, використовуючи засоби виробництва, яких у нього немає й привласнює дохід у вигляді заробітної платні. Практично всі економічні контакти (угоди) носять взаємовигідний (у контексті наших міркувань взаємоексплуататорський) характер. Але констатація взаємної експлуатації не знімає проблему експлуатації в змісті гноблення, попрання інтересів одного іншим через порушення еквівалентності контактів на базі володіння якою-небудь власністю – ринковою, адміністративною або просто фізичною владою. Так в умовах безробіття й безправ’я робітників у ХІХ в. зарплата була часто нижче вартості робочої сили. Можливо тому Маркс писав про експлуатацію найманих робітників капіталістами, але не згадував про експлуатацію капіталістів найманими робітниками.

Аналогічні явища спостерігаються зараз у пострадянських країнах, особливо у 90-і рр. ХХ ст., коли реальна заробітна плата впала в 3 рази, не говорячи вже про затримки виплати заробітної плати. Але навіть якщо між роботодавцем і найманим робітником є еквівалентний обмін, то і у цьому випадку зберігається нерівність у доходах і соціально-економічному статусі контрагентів. А якщо капітал нажитий нечесним шляхом (наприклад, шляхом «прихватизації»), то нерівність здобуває форму взаємин між грабіжником й пограбованим. Але навіть тоді, коли капітал нажитий чесним шляхом (за рахунок власної праці), його капіталістичне використання (тобто із застосуванням найманої праці) породжує додаткову вартість. Через ряд років вона компенсує капіталістові первісні витрати, але при цьому капітал у нього залишається. Звідси, по Марксу, наймані робітники вправі позбавити роботодавця власності.

З таким підходом не згодний український економіст А.І. Бутук. Його аргументи: 1) Маркс ігнорував роль підприємця у виробництві, що пов’язана з ризиком вкладення капіталу, керування їм, без чого неможливо відтворювати блага; 2) Маркс не брав до уваги, що в ті роки, коли авансована сума грошей перетворювалася в капіталізовану вартість, найманий робітник мав роботу й джерело існування (зарплату). Тому в акті експропріації капіталіста, затверджує Бутук, немає ні соціальної справедливості, ні економічної доцільності. У СРСР незважаючи на успіхи індустріалізації, певні соціальні досягнення, мали місце подавлені ініціатива й стимули економічної ефективності. Вихід Бутук бачить у перетворенні найманих робітників у реальних співвласників капіталу через розвиток самоврядування, викупу паїв й акцій підприємства. У такому випадку найманий робітник, маючи частку в капіталі, працює не тільки за заробітну платню, але й за частину прибутку, тим самим сприяючи підвищенню ефективності виробництва.