Логічні методи пізнання державно-правових явищ

У процесі наукового дослідження ці формально-логічні закони проявляються насамперед в низки пізнавальних способів. Одне з центральних місць в методологічному арсеналі правознавства посідає логічний підхід. Логічний підхід – сукупність формально-логічних методів, за допомогою яких досліджуване явище відображається у вигляді певним чином оформленої теоретичної конструкції. Формально-логічні закони проявляються насамперед в такому методі логічного підходу як аналіз.

1.2.1. Аналіз і синтез. Аналіз – логічний метод, який передбачає пізнання внутрішнього змісту певного об’єкту шляхом мисленєвого «розчленовування» його на частини. Аналіз відіграє найважливішу роль у теоретичному осмисленні держави і права. За його допомогою виявляються ознаки, властивості, інші сторони внутрішньої «конструкції» держави або права, створюється відповідні умови для формулювання їх категорій або понять.

Однією з форм аналізу є класифікація, котра, як засіб впорядкування хаотичної маси чинників та явищ шляхом розчленовування хаотичного цілого на частини за певними ознаками [63], широко використовується в правознавстві. Ця логічна операція дозволяє упорядкувати наявні в сучасному світі різні прояви держави і права, виділити саме типові, сутнісні й водночас випадкові в цих явищах ознаки і на цій основі побудувати класифікаційні схеми відповідних державно-правових явищ (форм держави, державних органів, функцій держави, норм права, нормативно-правових актів, правових відносин, правових систем світу, правопорушень, тощо). Класифікацію за найбільш істотними, взаємопов’язаними зі змістом та сутністю держави і права певної історичної епохи ознаками, тобто таку класифікацію, за допомогою котрої визначаються типи держави і права, визначають як типологізація (типологія)[64].

Аналіз кожної частини, елемента цілого сприяє, але ще не приводить до пізнання цілого. Ця мета досягається в результаті складної роботи мислення щодо синтезування отриманих на стадії аналізу даних. Синтетична діяльність мислення починається з того, чим закінчується аналіз. Якщо за допомогою аналізу єдина цілісність розподіляється на окремі складові частини й кожна з них досліджується самостійно, то за допомогою синтезу всі частини поєднуються в мисленні з усіма їх зв’язками, відносинами та взаємодіями, з усіма багатствами їх специфіки у відновленій цілісній єдності. Йдучи від тотожного, істотного до розходження й різноманіття, синтез з’єднує загальне й одиничне, спільне й осібне в живе конкретне ціле.

Отже синтез – це логічний метод, який поєднує в одній цілісній єдності отримані в результаті аналізу знання про окремі частини явища.

За допомогою синтезу створюється загальне уявлення про істотні ознаки, сутність, зміст і форму досліджуваного явища, які знаходять відображення у певних теоретичних конструкціях: категоріях, поняттях, дефініціях.

Оскільки відносно змісту категорій, понять, дефініцій та співвідношення між ними думки різняться, спробуємо сформулювати нашу позицію щодо цього. Отже, усі вони є певними формами мислення – теоретичними конструкціями, що відображають властивості певної соціальної реальності, що складається з явищ. Оскільки ці явища в цій соціальній реальності певним чином підпорядковані одна одній, то теоретичні уявлення про них теж певним чином ієрархічно побудовані.

Вищу сходинку у цій ієрархії займає категорія. Категорія – це гранична за своїм обсягом теоретична конструкція, яка відображає найбільш загальні, фундаментальні властивості явища. Для юридичної науки це держава, сутність держави, форма держави; право, сутність права, форма права та інші категорії, що відображають найбільш загальні властивості держави і права.

Нижче, умовно кажучи, розташовується поняття, яке за своїм обсягом менше ніж категорія. Якщо остання віддзеркалює найбільш загальні властивості явища, то поняття – це теоретична конструкція, яка відображає суттєві властивості, зв’язки і відношення явищ. Іншими словами, поняття – це складова категорії, яка відображає частину її властивостей. Наприклад, поняття форма державного правління, форма державного устрою та форма політичного режиму є «частинами» категорії «форма держави». Оскільки в результаті синтезу певної множини таких понять виявляються загальні властивості явища, то зазвичай категорію визначають як найбільш загальне та фундаментальне поняття. Водночас слід звернути увагу на можливість змістовної трансформації понять в межах юридичної науки залежно від їх науково-методологічної підпорядкованості. Наприклад, теоретична конструкція, що в теорії держави та права має «статус» поняття, в іншій, нижче стоячій на цій сходинці науці (конституційне право, адміністративне право, цивільне право, кримінальне право тощо) може набути «статусу» категорії як граничного для цієї науки поняття.

Дефініція – теоретична конструкція, в якій у самому концентрованому вигляді дається уявлення про зміст категорії або ж поняття. Якщо останні містять розширену характеристику явища (властивості, що проявляються в певних ознаках, зв’язки між ним, зумовленість появи та функціонування явища тощо), то дефініція, як правило, сформульована в одному складнопідпорядкованному реченні. В теорії держави і права така теоретична конструкція дуже поширена, оскільки теоретико-правова наука є системою саме таких теоретичних конструкцій – від окремого інституту публічної влади до держави, від норми права до права в цілому.

1.2.2.Абстрагування.Тісно взаємодіє в пізнавальному процесі з аналізом та синтезом ще один такий логічний метод, як абстрагування. Абстрагування або абстракція (лат. abstrahere — «відволікати» ) – це процес уявного виділення тих чи інших властивостей, ознак і відношень від конкретного предмета і створення на цій основі різноманітних абстрактних конструкцій Аристотель розглядав абстрагування як процес, в результаті якого відкидається усе часткове, випадкове, другорядне і відділяється загальне. Термін «абстрагування» або «абстракція» у сучасній логіці вживають у таких значеннях: як метод буденного та наукового пізнання, як алгоритм процедури «відволікання», та побудови в науці абстрактних об'єктів. Сутність методу абстрагування полягає у дослідженні реальних предметів, явищ, процесів, вичленуванні в них різноманітних властивостей, ознак, якостей та їх фіксуванні за допомогою слів і словосполучень природної мови. Термін «абстрагування» вживають у значеннях: процесу пізнання, як результат цього процесу. Абстрагування як процес – це дослідження, вивчення предметів і явищ з метою виявлення їх специфічних характеристик, а абстракція як результат – це певне знання у формі понять, категорій, суджень, ідей, законів, теорій. Приклади абстрагування:

а) логіка абстрагується від індивідуальних особливостей мислення конкретної людини і вивчає інваріанти мислення, тобто те загальне, що притаманне всім суб'єктам мислення, а саме – структуру мислення і закони, яким підпорядковується їх мислення;

б) юрист, мислення якого регламентується нормами права, абстрагується від різноманітних проявів суспільних відношень і вивчає, насамперед, правовідносини, тобто такі відносини, які регулюються нормами права.

Прикладом абстракцій як результату пізнавального процесу можуть слугувати такі правові категорії та поняття, як «право», «держава», «норма права», «правовідносини», «правопорядок», «законність», «правопорушення», «злочин», «злочинність» тощо.

Один з видів абстрагування, в результаті якого створюються поняття ідеалізованих (ідеальних) об'єктів – ідеалізація (франц. idealisation, від ideal – ідеал). Такі поняття відрізняються від інших тим, що в них відображаються поряд з ознаками, притаманними реальним предметам, ознаки, які значно відходять від реальних властивостей і в чистому вигляді цілком відсутні у досліджуваних предметів. Метод ідеалізації використовується в усіх сучасних науках для створення об'єктів теорії, за допомогою яких будуються міркування та висновки щодо реально існуючих предметів. Термін «ідеалізація» також вживають у двох значеннях: як процес і як результат. Під ідеалізацією у першому значенні розуміють уявний процес створення ідеалізованих об'єктів теорії та формування ідеалізованих допущень (умов), за яких ці об'єкти допоможуть описати і пояснити реально існуючі предмети. Результатом процесу ідеалізації є ідеалізовані об'єкти (поняття і закони). їх ще називають логічними конструктами. Прикладом ідеалізованого об'єкта у правових науках є поняття «правова держава». Юристи визначають, що поняття «правова держава» дає можливість будувати міркування і висновки відносно реально існуючих держав за ознаками, які притаманні «правовій державі»[65].

З логічних методів, що використовується також в правознавстві слід відзначити індукцію та дедукцію.

1.2.3. Індукція та дедукція. Індукція – це логічний метод, який шляхом пізнання сукупності одиничних об’єктів виводить загальне теоретичне знання про весь клас таких об’єктів. Основою індукції є окремі знання, на підставі аналізу котрих встановлюються загальні і повторювальні риси низки державно-правових явищ, що входять до певного класу і таким чином будується індуктивний висновок про приналежність цих рис всьому класу.

Протилежним напрямком руху процесу пізнання характеризується дедукція – логічний метод, при якому на основі загального теоретичного знання виводиться нове окреме знання. Наочним прикладом використання дедуктивного методу в правознавстві є вивчення певної національної правової системи на основі наявних загальних знань про правову сім’ю, до якої вона належить. Обираючи дедуктивний метод, дослідник використовує вже вироблені, готові загальні знання про світову правову сім’ю (континентальну, англосаксонську тощо) і зосереджується на виведенні нового окремого знання, яке відображає по суті певні конкретні особливості національної правової системи.

1.2.4. Порівняння, ще один логічний метод, який передбачає зіставлення за певними визначеними правилами пізнавальних об’єктів з метою виявлення схожих рис або розходжень між ними, є не менш вагомим методологічним засобом правознавства. Порівняння використовуються не тільки в теоретичній, але й у практичній діяльності юриста, якому, наприклад, постійно приходиться порівнювати одні норми з іншими при тлумаченні і виборі правових норм. Це вказує на те, що саме порівняння є одним із тих методів логічного підходу, що найглибше «проник» у нижчий рівень методологічної споруди, виступивши своєрідною основою для такого спеціального методу юридичної науки як порівняльно-правовий (про це докладніше мова піде в наступному підрозділі).

1.2.5. Узагальнення (від гр.) найважливіший серед логічних методів пізнання. Узагальнення передбачає формування та розвиток знання шляхом переходу: а) від думки про індивідуальне, яке міститься в понятті, судженні, нормі, гіпотезі, питанні та ін., до відповідної думки про загальне; від думок про загальне до думок більш загальних; б) від окремих фактів, ситуацій, подій, предметів та явищ до ототожнення їх в думках і до створення щодо них загальних понять і суджень. Такий процес ототожненнястає необхідною умовою формування відповідних гіпотез, теорій концепцій.У правовому пізнанні метод узагальнення використовується у формі: а) теоретичного узагальнення практики державного і правового будівництва; б) узагальнення професійного досвіду на підставі аналізу конкретних випадків (справ); в) узагальнення галузевих, спеціальних правових теорій.

2. ДІАЛЕКТИКА (ДІАЛЕКТИЧНИЙ ПІДХІД) ТА ЇЇ РОЛЬ В ПІЗНАННІ
ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ ЯВИЩ

Серед загально-філософських методів особливе місце займає діалектичний метод. Діалектика (з грецьк. διαλεκτιυή – мистецтво вести бесіду, суперечка) це вчення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання і заснований на цьому навчанні універсальний метод мислення, а відтак і пізнання. Діалектичний метод в силу своєї універсальності використовується в усіх соціогуманітарних науках і правознавство не є винятком з цього правила.

Відповідно до вимог діалектики всі державно-правові явища мають розглядатися у взаємному зв’язку між собою й суспільним життям, у їх взаємодії та взаємовпливах. Вони вивчаються не в статиці, а в динаміці, на основі таких законів, як a) єдність і боротьба протилежностей; б) перехід кількісних змін у якісні; в) заперечення заперечення [66].

Закони діалектики

1.1.1. Закон єдності і боротьби протилежностей. Під діалектичними протилежностями розуміються такі сторони того чи іншого предмета (явища, процесу), які одночасно взаємовиключають і взаємоприпускають один одного. Цей закон займає провідне місце в складі діалектики, його не випадково називають її «ядром». Пояснюється це тим, що розкрити сутність загальних зв’язків і розвитку не можливо без виявлення джерела руху, розвитку. Суть цього закону полягає в тому, що вічна зміна, рух, розвиток являють собою процес взаємодії протилежних, взаємовиключних сторін, взаємодія яких, з одної сторони, характеризує ту чи іншу систему як таку, з її якісною визначеністю, а з другої зумовлює зміни, розвиток, перехід в інший стан, в іншу систему з новими якісними характеристиками.

Закон єдності і боротьби протилежностей розкриває джерело розвитку і руху. Найважливіші категорії, якими ми оперуємо, розглядаючи цей закон це: «тотожність», «відмінність», «протилежності», «суперечності». З точки зору діалектики в реальному житті немає абсолютної відмінності, як і немає абсолютної тотожності. Насправді тотожність і відмінність взаємопов’язані і переплітаються, тому в реальності кожна річ не тільки дорівнює, тобто тотожна самій собі а й різна одночасно. Будь-який об’єкт, зберігаючи до певного часу ряд своїх характеристик (у цьому відношенні він тотожний з самим собою), в той же час втрачає ряд інших характеристик і здобуває нові (в цьому виявляється його відмінність самому собі). Розвиток об’єктивної реальності та пізнання йде через роздвоєння єдиного на протилежні сторони, які взаємодіють один з одним і ця взаємодія рухає і розриває предмет [67].

Так цей закон має суттєве значення наприклад для кримінального процесу, де соціальне призначення останнього в пізнанні певної події і визначенні, чи є ця подія злочином або ні; чи винна особа у вчинені злочину або не винувата. Винність та невинуватість особи взаємовиключають одна одну, а взаємодія цих протилежностей утворює суперечність.

Якщо цей закон застосувати стосовно злочину то протиріччя виражається в протилежності поведінки особи вимогам норм кримінального права. Злочинна поведінка, яка або здатна заподіяти шкоду фізичним особам, організаціям, суспільству і державі, і встановлена державою кримінально-правова норма – це дві протилежності які борються і які перебувають у діалектичній єдності.

1.1.2. Закон переходу кількісних змін у якісні. Специфіка цього закону полягає у тому, що він розкриває загальний механізм процесу розвитку і відповідає на питання як?, у яких формах протікає рух і розвиток, як здійснюється перехід від одного якісного стану предметів, явищ до іншого. Він розкриває взаємозв’язок безперервності і переривчатості в поступальному русі, розвитку.

Щоб зрозуміти сутність цього закону й особливості його дії, необхідно насамперед з’ясувати зміст таких категорій як «якість», «кількість», «міра», «момент».

Якість це тотожна буттю визначеність, що сприймається органами почуття, або сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймаються опосередковано через мислення, абстрагування. Кількість це філософська категорія, що відображає такі параметри, як число, обсяг, величина, температура, тощо. Всі якісні зміни здійснюються на основі кількісних. Іншого шляху до появи нового не існує.

Слід підкреслити, що кожний перехід кількісних змін у якісні одночасно означає і перехід якісних змін у нові кількісні зміни. Такий взаємозв’язок виявляється в понятті «міра». Міра це межа кількісних змін, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості.

Ще однією важливою категорією в розумінні закону, що розглядається є «момент». Момент це коли стара якість перетворюється на нову відразу (раптово) або протягом певного періоду (поступово) .

Таким чином закон взаємного переходу кількісних змін у якісні конкретизується через ряд категорій і полягає в тому, що коли кількісні зміни виходять за межі певної міри, в цей момент з’являється предмет нової якості, який має нову кількісну характеристику і нову міру.

1.1.3. Закон запереченя заперечення. Якщо закон «єдності і боротьби протилежностей» розкриває джерело, причину змін, руху, розвитку, а закон «переходу кількісних змін у якісні» механізм розвитку явищ та перехід від однієї якості до іншої, то закон заперечення заперечення відповідає на запитання про спрямованість розвитку і про характер, спосіб внутрішнього взаємозв’язку його ступенів, етапів.

В основі цього закону лежить діалектичне заперечення як об’єктивний і суттєвий момент розвитку. Діалектичне заперечення це не просте заперечення чи механічне відкидання старої якості, а її подолання, зняття. Сутність цього закону полягає у відображенні спадкоємності, як характерної риси процесу розвитку, бо в кожному новому ступені розвитку зберігається позитивне, що було на попередній стадії розвитку. Водночас, кожний новий ступінь розвитку це не просто поєднання позитивного змісту попередніх стадій, а перехід у вищу фазу розвитку, ствердження якісно нового, більш багатшого змісту. Умовно процес розвитку можна зобразити у вигляді «спіралі» оскільки має місце повторюваність старого на вищій основі.

Всі вищезазначені закони нерозривні з логічними засобами пізнання, котрі в загальному ланцюгу пізнавального процесу спираються на вироблені діалектикою філософські категорії, що слугують інструментарієм проникнення в природу досліджуваного явища.