Методи використання слова та засобів наочності.

Методи використання слова. Практично всі сторони діяльності педагога у процесі фізичного виховання пов′язані з використанням слова. Через слово педагоги передають знання, ставлять задачі, керують їх виконанням, активізують та оцінюють результати, спрямовують поведінку, а учні здійснюють осмислення, саморегуляцію самооцінку своїх дій.

На основі загально педагогічних методів, таких як дидактична розповідь, бесіда, обговорення у фізичному вихованні забезпечують високу моторну щільність та органічно пов′язують слово з рухами.

До них відносяться:

• інструктування – це точне, ємне пояснення завдань, техніки, правил тощо;
• пояснення – це коментарі, зауваження;
• вказівки та команди – це специфічні форми, що відрізняються лаконічністю та владністю;
• словесні оцінки – це словесне схвалення чи не схвалення діяльності;
• самонавіювання, обдумування, самостійний аналіз, само накази, що грунтуються на внутрішньому мовленні;
• психорегулююче, психомоторне, аутогенне тренування.

Методи забезпечення наочності.Наочність – це опора на свідчення органів чуття про предмет навчання. Використовують методи прямого або опосередкованого сприймання вправ, що вивчаються, а це:

• показ вправ в цілому або за елементами, уповільнено чи в звичайному темпі з метою формування попередньої уяви про предмет навчання;
• демонстрація наочних посібників (таблиці, малюнки, фотографії, кінограми, тощо)

14. Поняття «фізичні якості» їх характеристика та класифікація

Термін «фізична якість» віддзеркалює рухові можливості людини в основі яких лежать її природні задатки.

Фізичні якості – це розвинуті у процесі виховання і цілеспрямованої підготовки рухові задатки людини, які визначають її можливості успішно виконувати певну рухову діяльність. Між фізичними якостями існує тісний взаємозв′язок, який у спортивній літературі прийнято називати «переносом». Перенос може бути позитивним, якщо розвиток однієї якості позитивно впливає на прояв іншої, або негативним (якщо розвиток однієї якості негативно впливає на прояв іншої).

В.П. Филин (1974), Г.И. Кукушкин (1975), Н.В. Платонов (1987) відрізняють декілька основних фізичних здібностей: сила, швидкість, витривалість, гнучкість, спритність. При цьому вони у будь-якій руховій діяльності людини проявляються не як ізольовані функціональні властивості окремих автономних органів та систем, а як специфічні функції цілісного організму, де все взаємопов′язано та взаємообумовлене.

Дослідження А.Л. Кукуева, Л,Л. Волкова (1965) переконливо доводять, що розвиток фізичних якостей залежить від вікових особливостей.

На основі досліджень Л.В. Волкова 1981), Т.В. Смирнової, Ф.І. Тровина (1983), Г.П. Богданової (1982), В.Ф. Новосельського (1989) та інших авторів на сьогоднішній день розроблена таблиця сенситивних періодів у розвитку рухових якостей людини.

15. Поняття «м′язова сила», вікова динаміка, методика розвитку, критерії оцінювання

Сила як рухова якість – це здатність людини долати опір або протидіяти йому за рахунок м′язових напружень. Опором можуть виступати сили земного тяжіння, реакція опори при взаємодії з нею, опір навколишнього середовища, маса власного тіла, маса спортивного знаряддя, сила інерції власного тіла або його частин та інших тіл, опір партнера тощо. Значний вклад у дослідження вікових особливостей розвитку силових якостей внесли О.Ф. Артюшенко, А.І. Стеценко (1995), В.Б. Луговик, Ю.А. Чернов (1988) та інші.

Чим більший опір здатна долати людина, тим вона сильніша.

У процесі фізичного виховання розрізняють:

• абсолютну силу, як здатність людини долати якнайбільший опір або протидіяти йому у довільному м′язовому напруженні. Абсолютна сила має вирішальне значення при необхідності долати великий опір;

• відносну силу, як кількість абсолютної сили людини, що припадає на кілограм маси її тіла. Вона має вирішальне значення у рухових діях, що пов′язані з переміщенням власного тіла у просторі.
• швидку силу як здатність людини якнайшвидше долати помірний опір. Швидка сила пов’язана із здатністю людини якнайшвидше долати зовнішній опір у діапазоні від 15-20% до 70% від її максимальної сили у конкретній руховій дії. Вона є домінуючою у забезпеченні ефективності і рухової діяльності на спринтерських дистанціях та подібних до них рухових діях;
• вибухову силу, як здатність людини проявити свої максимальні силові можливості за найкоротший час. Вона має вирішальне значення у стрибках, метаннях та інших одноактних і ациклічних вправах (бокс, боротьба тощо).

Сила , яку здатна проявити людина у руховій діяльності, залежить від зовнішніх (величина опору, довжина важелів, погодно-кліматичні умови, добова та річна періодика) та внутрішніх факторів. До внутрішніх факторів належать:

1. Структура м′язів. За структурою і метаболічними якостями розрізняють два основні типи м′язових волокон: червоні та білі. Червоні здатні до повільної тривалої роботи. Сила і швидкість скорочення білих волокон значно вижчі ніж червоних.
2. М′язова маса. Збільшення м′язової маси супроводжується зростанням абсолютної сили. Проте, позитивна залежність «маса тіла – абсолютна сила» тим більша, чим краще тренована людина. У мало тренованих осіб вона може зовсім не проявлятись. Поряд з тим, із збільшенням м′язової маси відносна сила, як правило зменшується.
3. Внутрішньомяязова координація. Як відомо, кожен руховий нерв складається з окремих мотонейронів. Кожен окремий мотонейрон з його розгалуженням і м′язовими волокнами, які він інервує, називають руховою одиницею (РО),
4. Реактивність м′язів. Її суть полягає у здатності м′язів накопичувати енергію розтягування з наступним її використанням як силового додатку. Реактивність м′язів найбільше впливає на прояв вибухової та швидкісної сили і добре розвивається при виконанні вправ з обтяженнями, які дозволяють повторно їх долати в одному підході від 4 до 10 разів з високою швидкістю
5. Потужність енергоджерел. Короткочасна напружена силова і швидкісно-силова робота забезпечується фосфатними енергоджерелами (АТФ, КрФ), а триваліша виконується за рахунок анаеробного та аеробного розчеплення глікогену. Якісне силове тренування сприяє накопиченню у м′язах запасів енергоречовин.

При розвитку сили використовують фізичні вправи виконання яких вимагає від учнів більшої величини зусиль, ніж у звичайних умовах. До них відносять:

• вправи з обтяженнями масою власного тіла;
• вправи з обтяженням масою предметів;
• вправи з обтяження опором зовнішнього середовища;
• вправи у подоланні опору еластичних предметів;
• вправи у подоланні опору партнера;
• вправи у само опорі;
• вправи на тренажерах.

. Максимальних показників абсолютної сили людини досягають в середньому у 25-30 років. До основних критеріїв визначення стану розвитку сили рекомендуються тести:

1. Для молодших школярів: кистьова динамометрія; кидок набивного м′яча (1кг) двома руками з-за голови з положення сидячи; згинання та розгинання рук в упорі лежачи на гімнастичній лаві; підтягування у висі стоячи під кутом 45° на слизькій перекладені; стрибок у довжину з місця; підйом тулуба з положення лежачи в сід.

2. У середньому шкільному віці до вищевказаних тестів можна внести доповнення та ускладнення, наприклад підтягування у висі на високій перекладені.

16. Поняття «Швидкісні здібності», вікова динаміка, методика розвитку, критерії оцінювання.

Швидкість – здатність людини здійснювати дії у мінімальний для даних умов відрізок часу (С.М. Вайцеховський, 1971; В.Н. Платонов, 1987).

Розвитку швидкості сприяє здатність людини розрізняти мікро інтервали часу (долі секунди) та виконувати рухові дії за обумовлений час.

Для розвитку швидкості використовуються такі засоби:

• рухливі і спортивні ігри на майданчиках, менші ніж стандартні, естафети;
• біг, плавання, інші циклічні рухові дії з гандикапом;
• імітації рухів руками, ногами циклічних рухових дій з максимальною і варіативною частотою у різних вихідних положеннях (стоячи, лежачи, сидячи) та у повній координації з максимальною і варіативною частотою у різних вихідних положеннях (стоячи, лежачи сидячи) та у повній координації з максимальною і варіативною частотою;
• виконання циклічних рухових дій з прискоренням, з ходу 2-4с з максимальною швидкістю;
• виконання циклічних вправ зі старту, без команди і за командою, та з варіативною швидкістю в межах 70-100% від індивідуального максимуму в конкретній вправі;
• виконання циклічних вправ по рельєфній хвилеподібній поверхні;
• вправи з миттєвою зміною темпу, довжини кроку та напрямку пересування (з командою та самостійно);
• швидкісні вправи в полегшених і ускладнених умовах, які не призводять до порушень структури рухової дії;
• швидкісні вправи з додатковими предметами, застосування звуколідерів;
• швидкісно-силові вправи: стрибки з ноги на ногу, через набивні м′ячі (гімнастичну лаву), через скакалку, стрибки на одній нозі, вистрибування із напівприсіду тощо;
• вправи на розтягування з метою збільшення амплітуди рухів.

В питання методики виховання швидкісних якостей у школярів у процесі їх фізичного виховання необхідно керуватись такими простими правилами:

• в молодших класах уникати вузькоспеціалізованих вправ, надавати перевагу цілісним руховим актам;
• у старших класах швидкісні якості виховувати в комплексі із силою, використовувати аналітичний підхід та спеціалізовані вправи Я(наприклад спеціалізовані бігові вправи легкоатлетів).

Найпоширенішим тестом контролю швидкісної підготовленості школярів є про бігання дистанції 30 метрів з максимальною швидкістю з ходу.

Внаслідок багаторазового повторення конкретної вправи у відносно постійних умовах ( швидкість рухової дії, частота рухів, їх амплітуда та величина зовнішнього опору) формується динамічний стереотип, який згодом стає рутинним.

Для усунення швидкісного бар′єрузастосовуються два методичні підходи: «руйнування» та «згасання».

«Суть руйнування» полягає у штучному створенні умов, за яких людина змушена виконувати вправу з більшою швидкістю, ніж у звичайних умовах, а саме:

• застосування буксирних пристроїв;
• виконання швидкісних вправ у полегшених умовах (біг по нахиленій доріжці, зміна ваги приладів для метання);
• використання сприятливих факторів зовнішнього середовища (біг за вітром, плавання і веслування за течією, їзда на велосипеді за лідером тощо).

Суть «згасання» полягає у тривалому виключенні з програми тренування швидкісної вправи, що повинно викликати «забування» параметрів її динамічного стереотипу. При цьому варто пам′ятати, що швидкість їх згасання різна: часові, темпові, просторово-часові та силові параметри руху згасають швидше, ніж просторові.

17. Поняття «гнучкість» методика розвитку, вікова динаміка, критерії розвитку.

Рухливість у суглобах позначають терміном гнучкість.

Гнучкість як рухова якість людини – це її здатність виконувати рухи в суглобах з великою амплітудою.

Розрізняють активну і пасивну гнучкість.

Під активною гнучкістю розуміють здатність людини виконувати рухи з великою амплітудою за рахунок власних м’язових зусиль. Вона залежить не лише від ступеня рухомості в суглобах, але від сили м’язів, що беруть участь у переміщенні відповідної ланки тіла.

Під пасивною гнучкістю розуміють здатність людини виконувати рухи з великою амплітудою за допомогою зовнішніх впливів (партнер, прилад, обтяження тощо).

Амплітуда пасивних переміщень майже завжди значно більша за амплітуду активних рухів. Різницю між ними називають резервом гнучкості. Чим більший резерв, тим легше піддається розвитку активна гнучкість.

До основних засобів розвитку гнучкості відносять:

Вправи на розтягування поділяються на активні, пасивні та комбіновані. Активні вправи можуть виконуватись повільно, пружно або махом. Їх можна виконувати з обтяженням та без обтяжень.

Повільні вправи виконуються плавно з намаганням досягти більшої амплітуди у кожному наступному підході. Вони ефективні на початкових етапах занять, сприяють зміцненню суглобів та м’язів, зв’язок і сухожиль, що їх оточують. Ефективність повільних вправ зростає при їх виконанні з обтяженнями, якщо воно не більше 50% від максимальної сили м’язів, що розтягуються.

Пружні рухи не передбачають повернення ланок тіла у вихідне положення, а лише роблять незначний (від3-5 до 20-25 см) зворотній рух, що дозволяє досягти більшої амплітуди. Так повторюють 3-6 разів і лише потім повертаються у вихідне положення.

Пасивні вправи дають можливість значно швидше досягти більшої амплітуди в суглобах, аніж активні. Але після припинення їх виконання рухливість суглобів втрачається швидше, аніж та, що досягнута за допомогою активних вправ.

Комбіновані вправи застосовуються переважно на завершальному етапі розвитку гнучкості та на етапі її збереження і дозволяють розширити адаптаційні можливості організму, завдяки різноманітності тренувальних впливів на підвищення емоційного тла занять

Методика розвитку гнучкості проходить у два етапи:

• Етап збільшення амплітуди рухів до оптимальної величини;
• Етап збереження рухливості у суглобах на досягнутому рівні.

Пере початком роботи з удосконалення гнучкості визначають рівень розвитку активної і пасивної рухомості в суглобах. Чи більша між ними різниця, тим більша активна гнучкість буде залежати від сили м’язів. І чим менша різниця, тим більше активна гнучкість буде залежати від розтягнутості м’язів, зв’язок, сухожиль та довільного розслаблення м’язів.

Зрозуміло, що в руховій діяльності людина проявляє переважно активну гнучкість, але функціональною передумовою її розвитку є пасивна гнучкість, ому вдосконалення гнучкості завжди починають з пасивної, яка розвивається у 15,2 рази швидше ніж активна.

На початку кожного заняття з розвитку гнучкості треба добре розім’яти як організм загалом, так і м’язи, які будуть піддаватись розтягуванню, і вжити заходів, щоб протягом усього заняття підтримувати організм у розігрітому стані.

Для оцінки рівня розвитку гнучкості використовують контрольні вправи (тести), за допомогою яких опосередковано вимірюється гнучкість в лінійних одиницях. Загальний рівень гнучкості опорно-рухового апарату можна оцінити за результатами виконання трьох контрольних вправ, які вимагають рухливості у суглобах хребта, кульшових та плечових:

· Нахилвперед із вихідного положення основна стійка «на підвищеній опорі». Підвищена опора (гімнастична лава, або спеціальна табуретка) повинна бути обладнана вертикально закріпленою лінійкою, нульова відмітка якої повинна збігатись із поверхнею лави. Поділка на частині лінійки, що знаходиться вище цієї поверхні, умовно позначається знаком «_», а нижче – знаком «+». Нахил вперед виконується плавно з намаганням якомога нижче опустити руки вздовж лінійки. Результат фіксується в сантиметрах по поділці, на рівні якої учень зумів зафіксувати це положення протягом двох секунд;

· «Викрут»з гімнастичною палицею, не згинаючи рук. Рівень рухливості у плечових суглобах оцінюється за відстанню між великими пальцями рук. Чим менша відстань, тим вищий гнучкості плечових суглобів;

· «Міст».У будь-який спосіб прийняти положення «міст» і переступанням ніг досягти найменшої відстані між руками і ногами, якомога більше прогинаючись. Оцінюється рівень гнучкості хребта, кульшових та плечових суглобів за відстанню між п’ятами і руками та між найвищою точкою хребта і опорою. Чим менший перший показник і більший другий, тим краще розвинена гнучкість.

Поняття «спритність», методика розвитку, критерії оцінювання.

Спритність – це здатність оволодівати новими рухами та перебудовувати рухову діяльність у відповідності з вимогами обставин, що змінюються (С.М. Войцеховський, 1971; Г.Ш. Кукушкін, 1975; І.Д.Глазирін 2003).

Виховання спритності складається:

• З виховання здатності оволодівати координаційно складними вправами;
• З виховання здатності перебудовувати рухову діяльність у відповідності з обставинами;
• З підвищенням точності сприймання своїх рухів у просторі та часі.

Для виховання спритності застосовуються вправи, пов’язані зі швидким реагуванням на зміни обставин (спортивні ігри, одноборства, гірськолижні види спорту, смуги перешкод тощо). Основним визначення спритності в умовах сучасної школи є човниковий біг 4х9м.

19. Поняття «витривалість» методика розвитку, вікова динаміка, критерії оцінювання.

Витривалість – це здатність організму продовжувати будь-яку діяльність без зниження її інтенсивності, або тривалий час протидіяти втомі (С.М. Войцеховський, 1971). В.Н. Платонов (1987), Н.Г. Озолин, В.И. Воронкіна, Ю.М. Примакова 91989) виділяють два різновиди витривалості.

1. Спеціальна витривалість – витривалість у відношенні до визначеної швидкості , що вибрана як предмет спеціалізації (спеціальна витривалість бігуна, лижника, плавця, весляра тощо).

2. Загальна витривалість – витривалість до тривалої роботи помірної інтенсивності, що включає функціонування всього м’язового апарату.

Розпочинати вдосконалювати загальну витривалість доцільно із застосування методу безперервної стандартизованої вправи. Цей метод дозволяє підвищити рівень МПК, забезпечити швидке розгортання системи енергозабезпечення, привчити учнів переносити негативні зміни у внутрішньому середовищі організму.

Оптимальна тривалість вправи – 20-30хв. У початківців і кілька годин у спортсменів, що тренуються у видах на витривалість.

Загальна витривалість хлопців має високі темпи приросту від 8-9 до 10, від 11 до 12 та від 14 до 16 років.

У віці від 16 до 16 років темпи розвитку загальної витривалості у хлопців різко знижуються, а в інші періоди спостерігаються середні темпи її приросту. Загальну витривалість можна контролювати і оцінювати за допомогою таких тестів:

• Тривалість бігу зі швидкістю 50-60% від максимальної;
• Пробігання певної дистанції (1000, 2000 і т.д) за найменший час;
• Пробігання якомога більшої відстані за визначений час (наприклад тест Т.Купера).

Характерні риси, типи, види уроків фізичної культури, його структура.

До основних рис уроків, які виділяють його з поміж інших форм фізичного виховання відносять наступні:

• Урок органічно поєднується в розкладі занять з іншими загальноосвітніми уроками;
• Зміст уроку підпорядкований навчальному матеріалу, вимогам чинних програм, шкільного курсу «фізична культура»;
• Урок має сталий склад учнів, однакових за віком;
• Провідна роль на уроці належить вчителю;
• Обов’язковим елементом уроку є оцінювання знань, умінь і практичних навичок.

Тип уроку залежить від педагогічних завдань, які розв’язуються у його змісті. Відповідно до цього у практиці мають місце такі типи уроків: вступні, навчальні, уроки закріплення навчального матеріалу, контрольні уроки.

Вид уроку визначають засоби, це значить, що у професійній діяльності вчитель фізичної культури з такими видами уроків: гімнастики, легкої атлетики, лижної підготовки, туризму тощо. Якщо у змісті уроку використовуються різні засоби, тоді за видом – це буде комбінований урок.

Структуру уроку складає три взаємопов’язані частини: підготовча (10-12хв); основна (28-32хв); заключна (3-5хв).

Основні вимоги до уроку, методика їх реалізації.

Основними вимогами сучасного уроку фізичної культури пояснювальна записка чинних навчальних програм з фізичної культури називає: освітні, виховні, оздоровчі.

Освітні вимоги зорієнтовані на формування знань, умінь і практичних навичок. У контексті уроку вони виражаються через використання дієслів: ознайомити, розучити, повторити, оцінити техніку виконання конкретної вправи.

Виховнізавдання зорієнтовані на виховання загальнолюдських якостей( добробут, чуйності, взаємодопомоги, співчуття тощо), сили волі, сміливості, дисциплінованості, любові до краси рухів, народних традицій тощо.

Оздоровчівимоги ставлять за мету формування правильної постави, навичок правильного дихання, формування фізичних навичок.

Вони реалізовуються через розучування комплексів спеціальних вправ для запобігання порушень та для корекції постави, стопи, розвиток основних фізичних якостей використання адекватних до можливостей організму учнів фізичних навантажень.

Особливості методики проведення підготовчої, основної та заключної частини уроку.

Підготовчачастина уроку (10-12хв.) спрямована психофізіологічну підготовку до виконання більш складних навантажень в основній частині. У зміст входять: шикування, прийняття рапорту, ознайомлення учнів із завданням уроку, елементами стройової підготовки, коригуюча ходьба, перешикування з колони по-одному в колону по 3-4, коло, комплекс загальнорозвиваючих вправ без предметів так і з предметом.

Основначастина уроку (28-32 хв.) ставить за мету формування знань, умінь, практичних навичок, створення умов для розвитку фізичних якостей, диференціації, розвитку пізнавального інтересу, формування навичок самостійних занять. У змісті використовуються: розповідь, пояснення навчального матеріалу, специфічні підготовчі вправи для навчання складних фізичних вправ, вивчення і перевірка домашніх завдань, народні та рухливі ігри, оцінювання знань, умінь і практичних навичок.

Заключна частина уроку (3-5 хв.) спрямована зняття фізіологічного навантаження, підготовку школярів до інших загальноосвітніх уроків. Методика її проведення полягає у наступному: дріботливий розслаблюючий біг, дихальні вправи, вправи та ігри на увагу, підведення підсумків уроку, приготування домашніх завдань.

23. Поняття про цільність уроку, її різновиди.

У практиці фізичного виховання розрізняють загальну і моторну щільність уроку.

Загальна щільність заняття визначається шляхом порівняння часу, витраченого раціонально (зі знаком «+», з усією тривалістю уроку (45хв.)

Загальна щільність заняття = сума раціонально затраченого часу х 100 = Х%

45хв

Водночас визначення лише загальної щільності не є підставою для всебічної оцінки педагогічної майстерності вчителя, його організаторських, комунікативних здібностей, теоретичної та мовної підготовки. Різні вчителі витрачають не однаковий час для підготовки місць занять, приладів, переведення групи до наступного місця занять, постановки завдань, зауважень, пояснень тощо. Тому, крім загальної щільності занять, визначається його моторна (рухова) щільність.

Моторна щільність занять = сума часу затраченого на виконання вправ х 100 = Х%

45 хв

Щільність уроку залежить від багатьох факторів. Наведемо найважливіші:

• Кількість учнів у групах, командах, іграх. Учитель повинен прагнути об’єднати найменшу кількість учнів у групи чи команди, організовуючи основну частину уроку, естафети, уникати ігор, в яких до рухової активності залучається мала кількість дітей;
• Якість матеріальної бази. На уроці доцільно використовувати багато пропускні прилади, декілька місць занять для стрибків, метань тощо;
• Кількість інвентаря.Під час вивчення метань потрібно кожного учня забезпечити відповідними приладами (в іграх – м’ячами, на відповідних заняття – лижами, ковзанами, ключками тощо);
• Використанняпродуктивних методіворганізації занять, способів виконання вправ і управління класом;
• Інтенсифікація допоміжних дійна уроці і підготовка місць занять до його початку;
• Ефективні діяльність активу учнів щодо організації заняття, залучення до діяльності з організації занять тимчасово звільнених від уроків школярів;
• Стислість пояснення, зауважень, обговорень, їхнє вміле поєднання з виконанням вправ;
• Широке використання додаткових завдань.

24. Підготовка вчителя до уроку: попередня, безпосередня.

Підготовку вчителя до уроку можна поділити на два етапи:

• Попередня підготовка;
• Безпосередня підготовка.

Етап попередньої підготовкипередбачає аналіз результативності роботи за минулий рік, виявлення позитивних моментів, хиб і прорахунків, пошук шляхів її усунення та проектування (планування) діяльності на наступний рік.

На етапі безпосередньої підготовки до урокувчитель виконує великий обсяг роботи, зокрема, щодо змістовного, організаційного, методичного і матеріального забезпечення уроків, їх побудова.

Технологія безпосередньої підготовки вчителя до уроку передбачає конкретизацію завдань уроку; добір відповідних засобів; вибір та переосмислення організаційно-методичного забезпечення; здійснення рухової та мовно-інформаційної підготовки.

25.Особливості змісту і методики проведення уроку фізичної культури з учнями молодшого шкільного віку.

На початковому етапі (І-ІУ класи) серед освітніх завдань невеликого значення набуває збагачення рухового досвіду дітей та вдосконалення їхніх психомоторних здібностей, що полегшує процес опанування складних вправ у майбутньому. Система умовних зв′язків, сформована в цьому віці, відрізняється міцністю, і це є підставою формування у дітей потягу до самостійних занять. Також треба провчати дітей дотримуватись правил особистої гігієни.

Торкаючись особливостей методики, варто звернути увагу на необхідність:

• Урізноманітнювати виконання вправ під час їхнього багаторазового повторення;
• Надавати увагу цілісному методу розучування;
• Використовувати підвідні вправи, допомогу та проводку;
• Не допускати великих перерв під час навантаження;
• Багаторазово використовувати різноманітні способи показу;
• Практикувати короткі паузи між показом і безпосереднім виконанням вправи дітьми;
• Пропонувати показ вправи учнем та інші способи демонстрації;
• Не забувати про предметні орієнтири, а також про образне мовлення;
• Подавати різноманітні сигнали під час засвоєння темпу і ритму вправи;
• Рекомендувати прийоми поєднання вправ з речитативами, перед усім під час колективних дій;
• Широко використовувати оцінку діяльності учнів і тестування;
• Короткі навантаження чергувати з достатніми для відпочинку паузами;
• Змінювати характер праці(біг, стрибки, ігрова діяльність, гімнастика);
• На початкових фазах навчання фізичних вправ слід більше часу відводити на повільне їх виконання та виконання в полегшених умовах;
• Використовувати велику кількість різноманітність рухових дій та їх часте чергування;
• Практикувати короткі інтервали між попередньою і виконавчою командами під час навчання спортивних дій;
• Надавати перевагу фронтальному методу організації занять.

На цьому етапі слід уникати:

• Великих навантажень на хребет, сильних поштовхів і струсів тіла, перенапруження суглобо-зв′язкового апарату та м′язів;
• Вправ із надмірними обтяженням;
• Завищених, надто ущільнених навантажень на серцево-судинну систему.

26. Особливості змісту і методики проведення уроків фізичної культури в середніх класах(5-9).

Мета освітнього етапу (У-ІХ класи) – формувати уявлення про природу, суспільство, людину, шукати сферу застосування природних здібностей дитини, сприяти професійній орієнтації. Розв′язанню цих завдань сприяє і наш предмет. Вирішальний аспект фізичного виховання школяра на цьому етапі – цілеспрямоване формування і закріплення (на грунті глибоких знань і переконань) мотивації піклування про власне здоров′я, працездатність, вироблення навичок організації режиму повсякденної фізичної активності. Учні повинні усвідомити, що культура ставлення до власного здоров′я і рівня фізичної підготовленості є складовою частиною загальної культури особи і значною мірою визначає її соціальний і моральний статус. Уроки мають яскраво виражений навчальний характер. Учні залучаються до виконання обов′язків інструктора, судді, помічника вчителя.

В організації занять перевага надається груповому й індивідуальному методам.

Оздоровчі завдання спрямовані на забезпечення гармонійного розвитку організму шляхом згладжування негативних явищ, пов′язаних з періодом статевого дозрівання.

Виховні аспекти реалізуються через вироблення уміння управляти власними емоціями, дотримуватись правил поведінки, формування вольових та моральний якостей.

27. Особливості змісту і методики проведення уроків у старших класах.

Старшокласники завершують курс фізкультурного всеобучу. На основі здобутих знань, умінь і навичок школярі готуються в доросле життя.

У заняттях з юнаками-старшокласниками вправи є також засобом підготовки до військової служби (гімнастика, боротьба, легкоатлетичний біг, стрибки, кидання, подолання перешкод тощо).

Дівчатам відповідають більш ритмічна і елементи художньої гімнастики, вправи з рівноваги, танцювальні рухи.

Велике значення у вихованні дівчат, майбутніх жінок і матерів, мають гімнастичні вправ. Вони, як засіб фізичного виховання повинні, на думку Ж.Руссо, забезпечити дівчатам прекрасну будову тіла, розвинути грацію і силу, підготувати до легких пологів і народження здорового потомства. Адже здоров′я матерів є одним із вирішальних факторів, які зумовлюють здоров′я народжених ними дітей.

Прекрасними засобами фізичного виховання старшокласників є спорт і туризм.

Найбільш характерні риси методики роботи зі старшокласниками – широка самостійність як у доборі засобів, так і в організації занять. Уроки набувають інструктивних функцій. Інструктування – це система рекомендацій і вказівок, які розкривають порядок і спосіб досягнення мети, вирішення завдань.

28. Дозування навантаження на уроках фізичної культури.

Фізичне навантаження – це певна міра впливу фізичних вправ на організм учня.

Регулювання фізичного навантаження в умовах уроку називають дозуванням.

Найбільш ефективними і допустимими на уроці фізичної культури можна вважати такі прийоми: кількість повторень вправ; амплітуда виконання вправ; зміна ваги вантажу, який піднімає школяр; умови виконання вправ; опір партнера і само опір; швидкість виконання вправ; тривалість перерв і зміна їхнього характеру; ускладнення вправ шляхом поєднання з іншими вправами; зміна способу виконання вправ; темп виконання вправ; ускладнене вихідне положення.

29. Сутність диференційованого фізичного виховання.

За умов диференційованого фізичного виховання форма й структура занять залишається незмінною і зорієнтована на середнього учня.

Особливих підходів до організації та проведення диференційованих форм фізичного виховання вимагає лише методика основної частини уроків, де плануються значні фізичні навантаження (І. Д. Глазирін).За формою організації, на яких передбачається диференційований підхід, уроки можуть бути індивідуальними й груповими. Передумовою диференційованого підходу є:

· вивчення індивідуальних особливостей школярів;

· розподіл учнів на типологічні групи і відбір адекватних методик;

· навчання учнів навичок самоконтролю;

· підготовка помічників учителя для управління однією групою;

· розробка інструктивних кароток.

30. Критерії оцінювання знань, умінь і практичних навичок на уроках фізичної культури.

Оцінювання знань, умінь і практичних навичок на уроках фізичної культури здійснюється за 12-ти бальною шкалою і чотирма рівнями самооцінки: 1-3 – початковий рівень (незадовільний)

4-6 – середній рівень (задовільно)

7-9 – достатній рівень (добре)

10-12 – високий рівень (відмінно)

При цьому перевага надається знанням. Наприклад, учень знає навчальний норматив (тест) на оцінку відмінно, відповідно отримує 10 балів; демонструє при цьому бездоганну техніку – 11 балів; знає, може пояснити оздоровче та прикладне значення зазначеної вправи – 12 балів.

31. Планування навчальної та позакласної роботи в школі.

Документи планування поділяються на дві групи: державні документи й такі, що розробляє вчитель для навчальної і позакласної роботи.

Державні документи планування:

• Навчальний план, що зумовлює кількість годин, відведених на предмет «фізична культура»;
• Навчальні програми (базова, регіональна).

Документи планування навчальної роботи, що складаються вчителем:

• Графік розподілу навчального матеріалу на семестр, або на рік;
• Робочий навчальний план (календарне планування);
• Конспект уроку.

Позаурочну роботу регламентують такі документи:

• Загально шкільний річний план позаурочної роботи з фізичного виховання школярів або відповідний розділ у шкільному плані;
• Календар спортивно-масових заходів;
• Розклад занять секцій.

Загально-шкільний річний план позаурочної роботи передбачає напрям діяльності колективу і може містити такі розділи:

• Аналіз роботи за минулий рік і основні завдання на наступний;
• Організаційна робота;
• Навчальна робота;
• Організація оздоровчих заходів у режимі навчального дня;
• Спортивно-масова робота;
• Робота за місцем проживання;
• Просвітницька діяльність;
• Медичний контроль;
• Господарська робота.

32. Технологія розробки конспекту уроку.

Конспект уроку – це найконкретніший план роботи вчителя. Він належить до оперативного планування і завершує систему планування уроків та виконує в ній організаційну функцію. Конспект – це результат безпосередньої підготовки вчителя до уроку. Він розробляється на основі робочого плану для паралельних класів, але зазначаються особливості роботи в кожному з них.

Конспект містить конкретні завдання, які повинен розв′язати вчитель на уроці. При цьому враховується рівень підготовленості всіх груп учнів (для забезпечення оптимальних педагогічних дій). Далі конкретизують зміст навчання з урахуванням досягнень учнів і прогалин у процесі навчання. У конспект послідовно записують вправи, що підлягають вивченню на уроці, теоретичні відомості та домашні завдання. Підкреслюються можливі між предметні зв′язки, за потреби – обґрунтовується доцільність цих вправ на уроці.

Конспект будується за таким зразком:

Завдання уроку:

1.

2.

3.

Місце проведення:

Інвентар:

33. педагогічний контроль, його види.

Педагогічний контроль охоплює всі сторони педагогічного процесу, його умови та результати і розглядає їх у взаємозв′язках, як єдине ціле. Здійснюється спеціалістом із використанням тих засобів і методів, які він може і повинен кваліфіковано застосовувати.

Чільне місце в контролі специфічних факторів фізичного виховання посідає контроль рухової діяльності і безпосередньо пов′язаної з нею взаємодії учнів. Оцінюючи рухову діяльність як фактор впливу на учнів, важливо врахувати величину навантажень, режим чергування навантажень і відпочинку.

Найважливіше значення у педагогічному контролі має визначення внеску занять у формування знань,