Структура економічної системи сучасного капіталізму

Відповідно до форм власності сучасна економічна система складається з трьох секторів: індивідуально-приватного, колективно-кооперативного і державного.

До індивідуально-приватного сектору економіки належать приватні підприємства двох різновидів – приватні трудові та приватні капіталістичні. Сьогодні у провідних країнах світу приватний сектор забезпечує більшість робочих місць. Як свідчать дослідження, у ньому задіяно понад 50% робочої сили, кількість приватних підприємств складає близько 80% загальної їх кількості, частка у національному доході складає приблизно 20% і має тенденцію до зростання. Відродження індивідуально-приватної власності обумовлено глибокими перетвореннями у структурі виробництва – прогресуючим зменшенням частки працюючого населення у промисловості й сільському виробництві та всебічним розвитком третинного сектора економіки – сфери послуг. У цій сфері у США вже сьогодні зайнято приблизно 70% усіх працюючих. Виробничий процес більше орієнтується на задоволення індивідуальних потреб споживача, виробництво продукції малими серіями. Саме це є основою формування та всебічного розвитку середніх і малих економічних структур.

Та найвагоміші зміни, що відбуваються у виробництві, пов’язані з всебічним розвитком інформаційного сектору суспільного виробництва, під впливом якого йдуть якісні зміни в усіх сферах життєдіяльності людини. Інформація є основою інтелектуальної власності, яка, на відміну від власності на матеріально-уречевленні засоби виробництва не може себе реалізувати на суто приватній основі. А це означає, що у цій сфері виробництва приватна власність на засоби виробництва поступається місцем суспільній і створюються умови безпосереднього поєднання праці із засобами виробництва.

Безумовно, виникнення і подальший розвиток сфери послуг й інформаційного сектору забезпечується матеріальним виробництвом, у якому продовжують домінувати великі підприємства, засновані на корпоративному капіталі. Акціонери підприємства (корпорації) і сьогодні залишаються найбільш динамічним і вагомим сектором економіки. У розвинених країнах світу їхня частка у загальному обсязі продукції становить майже 80%. Корпорації довели свою ефективність при роботі на масові потреби. Необхідною умовою існування великомасштабних виробництв є координація внутрифірмових і міжфірмових відносин, яка забезпечує стабільність і безперервність їх роботи, що обумовлює плановий режим їхньої господарської діяльності.

Навпаки, малі підприємства, засновані на індивідуальній, сімейній, малій кооперативній власності у плановому режимі існувати не можуть. Малий економічний потенціал, близькість до споживача потребують швидкого реагування навіть на незначні ринкові зміни, що обумовлює ринковий механізм регулювання їхньої діяльності.

Акціонерна власність є вторинною по відношенню до інших форм колективної власності і може утворюватися на базі державної, кооперативної, змішаної, індивідуальної власності, власності суспільних організацій та іноземних учасників. Акціонерна форма власності відкриває можливість демократизації виробничих відносин шляхом узгодження інтересів учасників виробництва через їх участь в управлінні і розподілі доходів. Це є основою демократичного типу управління: підконтрольності виконавчих органів збору акціонерів, прийняття управлінських рішень шляхом голосування, системі участі у прибутках. Існують наступні форми участі у прибутках: 1) всі наймані працівники фірми є її співвласниками й повністю здійснюють контроль над управлінням фірмою; 2) наймані працівники володіють більшою частиною капіталу й здійснюють контроль більшості; 3) наймані працівники володіють меншою частиною капіталу фірми, рамки контролю й участі в управлінні мінімальні.

У сучасних умовах фірм, які повністю належать працюючим (так звані народні підприємства), відносно мало й вони, як правило, невеликі. Наприклад, у Швеції їхня кількість складає лише 26% загальної кількості фірм, асереднє число зайнятих на фірмі не перевищує 35 чоловік. Абсолютна ж більшість фірм, що використовують системи участі в приёбутках, належать до третього типу, їхній персонал володіє акціями, які складають лише незначну частину капіталу фірми, аступінь їх контролю й участі в управлінні мінімальний. Проте це не знімає загальної тенденції до посилення процесу усуспільнення власності в капіталістичному світі. Свідченням того є те, що системи участі в прибутках в тій чи іншій формі практикувалися в розвинутих країнах ще в 30-ті роки. Однак лише з кінця 70-х років, завдяки спеціальному законодавству, починається їх широкомасштабне впровадження. Зокрема, у Великобританії в кінці 70-х і в 80-ті роки були прийняті закони, які надавали пільги при оподаткуванні фірмам, що розподіляли акції між найманими працівниками залежно від розмірів заробітної плати, стажу роботи або надавали їм право купувати акції фірми за фіксованими початковими цінами. В результаті за першу половину 80-х років питома вага найманих працівників у всіх сферах економіки Великобританії, охоплених системами участі в прибутках, зросла з 13 до 23%.

У США існують різні форми участі найманого персоналу у власності підприємств:

- фірма засновує траст-фонд, який викуповує акції фірми в її держателів і керує акціонерним капіталом від імені найманих працівників, між якими ці акції розподіляються;

- прибуток, який отримується, частково йде на погашення боргу (кредиту, узятого для викупу акцій), частково - на дивіденди;

- власники внутрішніх акцій мають часткове або повне право голосу на зборах акціонерів;

- власники внутрішніх акцій мають обмежені права володіння, вони не можуть продавати на біржі або реалізувати їх за повну вартість до виходу на пенсію. У випадку звільнення з роботи власник внутрішніх акцій отримує компенсацію залежно від стажу роботи у фірмі - від 20 до 70% їхньої вартості;

- учасниками програми можуть бути всі особи найманої праці, які досягли 21 року і працювали в даній фірмі не менше одного року.

Ще ширшого розповсюдження отримала інша форма власності осіб найманої праці – власність, пов'язана з пенсійними та страховими фондами. Так, у США за 1970-1986 рр. активи пенсійних фондів збільшилися з 637 млрд. до 1967 млрд. дол., а чисельність пайовиків досягла 68 млн. чоловік, або 52% працюючих.

Таким чином, через механізм сумісної участі держави, трудових колективів і окремих працівників в акціонерному товаристві поєднуються різні форми власності, наслідком чого стають якісні зміни у соціальній структурі суспільства. Акціонерна власність вносить суттєві корективи у спосіб взаємодії робочої сили із засобами виробництва. На основі формування елементів прямого поєднання їх долається відчуження робітника (працюючого) від засобів і результатів праці, управління виробництвом. У кінцевому підсумку відбувається процес перетворення працівника на співвласника засобів виробництва. Досягається тотожність праці та власності, створюється основа для партнерських відносин між учасниками виробництва.

Суттєву роль у сучасній економіці відіграє державний сектор, який складається із державних підприємств, власниками яких повністю або частково є держава. У першому випадку державні органи мають необмежені повноваження у розпорядженні і прийнятті рішень, у другому – приєднуються до приватних ініціатив, але впливають на їх прийняття і контролюють їх виконання. По-перше, державна власність завжди виступала матеріальною основою функціонування держави як політичного інституту (майно парламенту, органів державного управління, збройних сил, міліції, монетний двір, пошта, тощо). По-друге, державна власність є економічною базою для підприємницької діяльності держави (промислові підприємства, галузі народного господарства, Центральний банк та інше). Державні підприємства виступають у формі: бюджетних підприємств, державних корпорацій, змішаних акціонерних товариств. Бюджетні підприємства не мають права на господарську самостійність, повністю фінансуються за рахунок державного бюджету і є неприбутковими. Державні корпорації мають господарську самостійність, право управління передається трудовим колективам або призначеному керівникові; форма роботи з державою – контрактна. Змішані акціонерні товариства поєднують переваги приватного і державного підприємництва, функціонують на комерційній основі, але держава може планувати їх діяльність, розробляючи спільно з адміністрацією підприємства плани.

В усіх промислово розвинених країнах становлення і розвиток державного сектору відбувалося практично в одних галузях (вугільна промисловість, електроенергетика, атомна енергетика, космонавтика), створення яких потребує великих коштів. Сьогодні державна власність відіграє провідну роль в галузях інфраструктури (транспорт, зв’язок, інститути кредитно-грошової сфери, освіта, культура, охорона здоров’я, соціальне забезпечення, наука).

У державному секторі відбувається виробництво так званих суспільних та квазісуспільних благ і послуг. Це такі результати національного виробництва, якими користується суспільство загалом. У державному секторі продукуються також несуспільні блага, які призначаються для індивідуального споживання, тоді державні підприємства виступають такими ж суб’єктами ринкових відносин, як і приватні фірми. Держава здійснює закупівлю товарів і послуг на ринку продуктів, факторів виробництва на ринку ресурсів для ефективного функціонування державних установ, а також виплачує так звані трансферти – державні платежі певним верствам населення, котрі з певних причин не в змозі себе утримати (вимушене безробіття, інвалідність, низький рівень доходів у багатодітних сім’ях тощо).