Державний сектор в економіці. Підприємництво в державному секторі

Управління державною власністю і державним сектором – один з основних елементів діяльності держави в регулюванні економіки. Держава виступає і як великий суб'єкт господарювання, що безпосередньо бере участь у ринковій економіці. Державна власність займає вагоме місце серед усіх форм власності і є невід’ємною складовою економічної системи будь-якої країни.

Підприємства державної форми власності на початку 90-х років складали основу економіки України. Відповідно до ст.326 Цивільного кодексу України до державної власності віднесено майно, яке належить державі Україна і право власності на яке від імені та в інтересах держави Україна здійснюють органи державної влади. Об'єктами державної власності є підприємства, що виявляються економічно неефективними для цілей приватного бізнесу (наприклад, науково-дослідницькі структури). Іншим джерелом державної власності є галузі, продукція яких задовольняє стратегічні потреби всього народного господарства (наприклад, транспорт, зв'язок, оборона). Нарешті, державними є підприємства, результат діяльності яких призначається для суспільного споживання так звані «суспільні блага»: дороги, екологія, вуличне освітлення і т.п.).

Частина державних підприємств цілком фінансуються з державного бюджету. Однак стратегія державного господарювання має виражену ринкову спрямованість – це комерціалізація діяльності державних підприємств. Тому більшість державних підприємств є, як правило, акціонерними товариствами, що мають усю повноту прав ринкового суб'єкта. Держава володіє контрольним пакетом їхніх акцій. Таким чином, виникає особливий вид «змішаних» підприємств, фінансування яких здійснюється, поряд з державою, і приватними інвесторами. Різновидом державного підприємництва варто вважати і надання концесій – здача в комерційну оренду природних і виробничих ресурсів, що належать державі. У результаті підприємництва держава регулює ринкову економіку не тільки як зовнішня стосовно неї сила, але й особистою участю у виробничо-комерційних операціях.

Як оцінити економічну ефективність державного підприємництва? Найбільш розповсюдженими методами оцінки є ті, котрі засновані на показнику рентабельності і на зіставленні результатів господарської діяльності державної і приватної фірм, що діють у приблизно рівних умовах. Однак у країнах з розвиненими ринковими відносинами частка державних підприємств, що працюють на грані мінімальної рентабельності чи навіть за цією гранню, досить значна. Вони користуються бюджетними дотаціями для підтримки своєї господарської діяльності. Серед тих державних фірм, що у цілому виконують свої задачі, досить велика частка підприємств, чиї витрати на виробництво одиниці продукції вище, ніж у приватних фірмах, що діють у тій же галузі. Порівняльну неефективність державних підприємств можна пояснити фінансовою підтримкою з державного бюджету, бюрократизацією управлінського апарата, відсутністю достатньої підприємницької волі, але самою істотною причиною низької мікроекономічної ефективності державного підприємництва є зосередження державної власності в тім спектрі галузей чи підприємств, що по різних причинах малорентабельні і непривабливі для приватного капіталу.

У країнах з розвиненими ринковими відносинами підприємства зі часткою державної власності використовують для ведення двох різних по змісту і правовій природі форм державної діяльності, спрямованих:

– на одержання прибутку на паритетних з іншими учасниками бізнесу основах;

– на виконання задач держави як регулятора процесів суспільного відтворення, гаранта соціального захисту громадян країни.

– В обох випадках результатом діяльності держави є внесок у створення умов для суспільного розвитку, адже вона прагне дістати прибуток, щоб використовувати його в суспільних інтересах; однак участь держави в неприбуткових підприємствах є обов'язковою мірою, функцією, що важко делегувати приватному власнику навіть на умовах пільгового кредитування та фіскальних обмежень. Ця участь відбивається в показниках економічної ефективності. Наприклад, фондовіддача в державному секторі Німеччини складала 0,66 фондовіддачі в приватному секторі, у Франції – відповідно, 0,42, в Італії – 0,39 і у Великобританії – 0,53 [Чечетов М., Жадан И. Управление государственными корпоративными правами в контексте экономической стратегии государства // Экономика Украины. – 2003. - №8. - С.4 – 12, с.9]. Отже, мікроекономічні показники господарської діяльності не можна вважати достатнім критерієм при оцінці ефективності керування державною власністю. Вони дозволяють судити тільки про порівняльну життєздатність державних фірм, не розкриваючи причин, з яких поруч з рентабельними, продовжують функціонувати і збиткові підприємства.

При аналізі економічної ефективності державних підприємств слід враховувати, що державна власність – необхідний елемент системи державного регулювання економіки. Для державної фірми, що діє від імені центральної чи місцевої влади, на першому місці стоять загальногосподарські задачі по досягненню макроекономічного ефекту. До таких задач можуть відноситися: підтримка галузей, що важливі з погляду національної економіки, але занепадають через непривабливість для приватного сектора; забезпечення нормального функціонування інфраструктури; надання населенню пільгових послуг у сферах охорони здоров'я і соціального забезпечення; розширення можливостей у відношенні працевлаштування безробітних шляхом фінансування різноманітних державних підприємницьких проектів і т.п. Ці задачі вимагають підходу до оцінки функціонування державної власності з крапки зору ефективності суспільного виробництва в цілому чи соціально-економічній ефективності в широкому розумінні.

Останнім часом виникають нові моделі підприємницької діяльності держави, засновані на гнучких формах сполучення державної і приватної власності. Утіленням цих форм і методів є інститут державного корпоративного підприємництва. Із середини 70-х років минулого сторіччя у ведучих країнах спостерігалася тенденція до дерегулювання економіки, тобто до обмеження, згортання традиційних форм втручання держави в сферу безпосереднього виробництва товарів і послуг, до звуження економічної зони державної власності і розширення економічної сфери приватного капіталу. Головними задачами цих змін були забезпечення і стимулювання гнучкого реагування приватних підприємницьких структур на стрімкі зміни в ринковій, технологічній і соціальній ситуації.

Загальною тенденцією стало посилення діяльності держави, але не в чистих формах (тобто заснованих винятково на державній власності), а саме в змішаних, корпоративних, а державне підприємництво в підприємствах зі змішаною формою власності почало розглядатися як інтеграційна форма системи державно-монополістичного регулювання. Завдяки сполученню державної і приватної власності надається можливість нівелювати недоліки кожної з них і підсилювати їхні переваги. Державний капітал, інтегруючись з приватним, здобуває більшу гнучкість, мобільність і підконтрольність, тоді як приватний капітал, у свою чергу, стає менш ризиковим. 40% найбільших корпорацій у країнах Західної Європи є підприємствами з державною часткою. Серед 100 найбільших у цьому переліку 16 компаній – підприємства з повною державною власністю, а в інших державу представлено різними частками власності – від маленьких частин до контрольних пакетів. У Японії до березня 2000 р. було зареєстровано 163 корпорації з часткою державної власності від 50 до 100%. Державне корпоративне підприємництво є методом державного регулювання економіки на ринкових засадах [Чечетов М., Жадан И. Управление государственными корпоративными правами в контексте экономической стратегии государства // Экономика Украины. – 2003. - №8. - С.4 - 12. с.7].

Стосовно України, однією з найважливіших задач державної економічної політики є визначення того, які підприємства слід залишити в державній власності, які – приватизувати цілком, а в яких зберегти за державою можливість корпоративної участі в підприємницькій діяльності.

Державний сектор – механізм державного регулювання економіки, який дозволяє нівелювати вади ринку через застосування інститутів державного підприємництва та корпоративної участі у діяльності суб'єктів господарювання. Державний сектор економіки – це комплекс господарських об'єктів, які повністю або частково перебувають у власності центральних або місцевих органів державної влади і використовуються державою для виконання нею економічних соціально-культурних та політичних функцій. Згідно зі ст.22 Господарського кодексу України суб’єктами господарювання державного сектора економіки є суб’єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб’єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує 50% чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб’єктів [Господарський Кодекс України- К.:Велес, 2004. – 164 с., с.14]. Держсектор покликаний служити інтересам розвитку економіки і суспільства.

Масштаби державного сектора в ряді країн дуже значні. За Дж. Стігліцем, у середині 80-х–90-х роках минулого століття у найрозвинутіших країнах світу державі належало понад 75% власності у сфері поштових послуг, вона була власником залізниць, телекомунікацій, контролювала шляхом володіння авіалінії, газопостачання, електроенергетику, суднобудування. У країнах ЄС на державні господарські об'єкти приходитися близько 11% працюючих за наймом, 10% нової створеної вартості і більш 13% валових інвестицій в основні фонди [Клейнер Г., Петросян Д., Беченов А. Еще раз о роли государства и государственного сектора в экономике //Вопросы экономики. – 2004. - №4. - С.25 - 41, с.38].

Приватизація та розвиток недержавних форм господарювання суттєво зменшили частку державного сектора в українській економіці, Так на початку 2004 р. частка державних підприємств і організацій державної форми власності в Україні становила тільки 4,4% . Ця цифра не враховує підприємств із змішаною (державно-приватною) формою власності, де держава володіє більшяк 50% акцій, оскільки до 1 січня 2004 р. державними в Україні вважалися підприємства, засновані виключно на державній власності. Частка державної власності в основних засобах у цілому за всіма видами економічної діяльності становила 32,1 %. Найбільша частка державної власності в основних фондах - на транспорті та у зв'язку (74,2%), а також у добувній промисловості (58,9%), а найменша – в оптовій і роздрібній торгівлі, сільському господарстві, обробній промисловості – відповідно, 8,4, 15,4 і 16,5%. Незважаючи на зменшення державного сектора і значні зміни в структурі, його вклад в економіку залишається значним: цими підприємствами створюється близько 30% ВВП [Чечетов М. Концептуальні засади управління об’єктами державної власності// Економіка України. – 2005. - № 3. - С.20 -31].

Держсектор впливає на суспільство, оскільки його ефективність служить одним з прикладів ефективності держави в цілому. Спостерігаючи за інституціональним середовищем і соціальним кліматом усередині підприємств держсектора й у відносинах між ними, оцінюючи норми, що там склалися, громадяни роблять висновки щодо загального напрямку інституціональної динаміки, що заохочується державою. Якщо, наприклад, для держсектора характерна корупція, що підсилюється, суспільство дійде висновку про непротивлення держави корупційним процесам.

Прикладом успішної організації керування державним сектором економіки є система, що існує у Швеції, де уряд діє як активний і професійний власник, а державні підприємства складаються з двох груп: працюючих в умовах конкуренції і задовольняючих певні суспільні інтереси в рамках установленої прибутковості. Політика уряду у відношенні компаній першої групи базується на вимогах ринку. Для компаній другої групи під створенням вартості мається на увазі реалізація соціальної мети з урахуванням можливості досягнення максимального фінансового успіху. До компаній, що мають стратегічне значення чи виконують соціальні функції, застосовуються спеціальні процедури прогнозування впливу на їхню роботу змін на ринку, а також оцінки діяльності (зокрема, зовнішня, котра спрямована на виявлення відповідності діяльності компаній покладеним на них задачам). Діючи як власник, уряд Швеції використовує такі принципи, як «прозорість», концентрація на основному виді діяльності і формування ефективних органів керування компаніями: починаючи з 2000 р. посилений внутрішній аудит компаній; обов'язкова публікація інформації про розвиток і перспективи як цих компаній, так і секторів економіки, у яких вони працюють [Чечетов М., Жадан И. Управление государственными корпоративными правами в контексте экономической стратегии государства // Экономика Украины. – 2003. - №8. - С.4 – 12, с.7].

Ефективне функціонування держсектора і його суб'єктів – одна з найбільш важливих складових ефективної діяльності держави в цілому. Держсектор покликаний стати ареною формування економічної і політичної еліти країни.

Розміри державного сектора залежать від функцій, що виконує держава. Виняткові функції держави – чисті суспільні блага. Чисті суспільні блага – це блага до яких не розповсюджуються принципи виключення та суперництва. Більшість товарів і послуг, мають дві загальних властивості: 1) особа, що здійснює пропозицію, може вирішити, що одним людям вона буде пропонувати свій товар, а іншим – ні; це принцип виключення. 2) використання одиниці товару одним суб’єктом обмежує можливість використання товару іншими суб’єктами; це принцип вибірковісті. Суспільні блага не володіють властивістю виключення, вони не можуть бути надані одному обличчю так, щоб не надати їхній відразу всім іншим. Суспільні блага не володіють властивістю вибірковісті. Вони, будучи один раз надані одному обличчю, можуть бути надані іншим без яких-небудь додаткових витрат. Це насамперед оборона і безпека, правосуддя (карне і велика частина цивільного). Функції оборони (тобто підтримки боєздатності армії і застосування сили при необхідності), забезпечення безпеки, правопорядку і здійснення правосуддя в жодній країні не базується на організаційній основі комерційного підприємства. Причому армії, поліції, суди у відсталих країнах значною мірою нагадують «державні підприємства» чи «колонії» неформальних приватних підприємств, що діють під видом державних. Навпроти, аналогічні структури в країнах з розвиненим правовим режимом – цілком державні, і приватна комерційна активність у них жорстко переслідується.

В чистому виді суспільні блага зустрічаються рідко, цілий ряд благ може характеризуватися частковою відсутністю принципів виключення чи суперництва. Це так звані змішані (квазісуспільні) суспільні блага. Послуги міліції – наочний тому приклад. Нагляд за міськими вулицями, підтримка в порядку парків, фундаментальні наукові дослідження, освіта, охорона здоров’я, – також є прикладами змішаних суспільних благ. Приватні фірми мають великі труднощі з одержанням прибутку при продажі таких благ, що перебуваючи в розпорядження одного суб’єкта, стають доступними для інших без додаткових витрат. При цьому виникає проблема безбілетника: коли один економічний суб’єкт може отримувати вигоду від дій іншого безкоштовно. Проблема «безквиткових пасажирів» (чи «зайців»), що завжди виникає в ситуаціях із суспільними благами, означає, що тільки держава може надати ці блага. В іншому випадку вони можуть бути не надані взагалі.

Випереджаюче зростання державних видатків порівняно з номінальним зростанням національного доходу теоретично та емпірично було доведено Р. Масгрейвом, який спираючись на закон Енгеля (згідно з яким система споживчих уподобань домогосподарств змінюється зі зміною доходів) поширив цей висновок на економіку країни в цілому. Отже коефіцієнт еластичності попиту на суспільні блага за доходом перевищує 1. Це пояснюється тим, що із збільшенням доходів зменшується питома вага потреб у товарах першої необхідності, тоді як значущість потреб, які задовольняються за рахунок послуг державного сектора, зростає. Разом з тим, зростання державних виртат, зумовлене зміною потреб населення, відбувається з певним запізненням [Клейнер Г., Петросян Д., Беченов А. Еще раз о роли государства и государственного сектора в экономике //Вопросы экономики. – 2004. - №4. - С.25 - 41, с.13].