Історичні аспекти розвитку системи захисту населення й територій від надзвичайних ситуацій

Як говорять мудреці - «щоб добре бачити майбутнє, треба більш уважно вдивлятися в минуле». У минулому перебувають основи розвитку, з минулого виростають багато дійсних помилок й омани.

Проблеми захисту людей від природних катастроф, ворожих набігів ідуть у давню давнину, мають глибокі історичні коріння.

З незапам'ятних часів люди прагнули розселятися в більше безпечних місцях, менш підданих природним явищам. З метою захисту від збройного нападу сталі будувати міста. У міру наявних можливостей люди намагалися боротися з пожежами, епідеміями, повенями.

Один з авторитетних вчених-істориків В.О. Ключеський зв'язував, наприклад, заподію зародження міст, особливості архітектури мешкань, місце розташування поселень не тільки з погрозами набігів завойовників, але й з необхідністю більш непохитно переносити грізні стихійні явища.

Один з парадоксів історичного розвитку людства полягає в тім, що людина, розвиваючи бурхливу господарську й інженерну діяльність, стала створювати джерела загроз як для себе, так і для навколишнього середовища. Основним джерелом небезпеки поступово ставала створена людиною техносфера.

З розвитком науково-технічного прогресу, створенням нових засобів збройної боротьби багаторазово збільшилися військові небезпеки для мирного населення.

Особливо характерним у цьому плані було ХХ століття. Це було століття прогресу, століття фізики, науково-технічної революції, кібернетики, космосу. Але не можна забувати, що ХХ століття було століттям, коли мирне населення стало спеціальною метою для активного масового збройного впливу.

У роки першої світової війни в Німеччині була побудована величезна гармата, що охрестили «Велика Берта». Знаряддя важило 125 т і мало дуло довжиною 34 м. Снаряд вагою 120 кг летів на відстань 131 км. При цьому максимальна висота підйому снаряда становила 40 км. Вище змогла піднятися тільки через 30 років ракета «Фау-2». З березня по серпень 1918 р. «Велика Берта» зробила 351 пострілів по Парижу, убивши 256 і ранивши 620 мешканців. З військової точки зору, ефект «Великої Берти» був мінімальний, але психологічно вона впливала на супротивника досить «переконливо». За деяким даними Париж покинуло більше 1 млн. чоловік

Так, був створений прецедент збройного впливу на мирне населення.

Після цього для нанесення ударів по містах стала активно застосовуватися авіація. З'явилася хімічна зброя.

Все це обумовило необхідність створення адекватних засобів і способів захисту, створення й розвитку відповідних сил й організаційних структур, аж до утворення спеціальних державних систем.

У Союзі Радянських Соціалістичних Республік (далі СРСР) пильну увагу питанням захисту населення на державному рівні, насамперед приділяли, при веденні воєнних дій - спочатку в ході громадянської війни й особливо після її закінчення, коли авіація одержала бурхливий розвиток, стала здатної наносити удари по тилах супротивника.

Перші заходи щодо захисту мирного населення були здійснені в Петрограді у березні 1918 р. після першого повітряного бомбардування міста німецькою авіацією.

До участі в заходах місцевої проти повітряної оборони (далі – МППО) в роки громадянської війни залучалися жителі ряду великих міст - в той час, коли виникала загроза повітряних нальотів.

Опираючись на досвід першої світової й громадянської війн, а також рахуючи зростаюче військове значення авіації, Радянський уряд починаючи з 1925 р. видав ряд постанов, спрямованих на створення й зміцнення проти повітряної оборони країни ( далі – ППО) країни. В 1925 р. Рада Народних Комісарів РНК СРСР (далі РНК СРСР) видав постанову “Про міри протиповітряної оборони при будівлях в 500 кілометровій прикордонній смузі”. У межах цієї зони, обумовленої радіусом дій бойової авіації того часу, пропонувалося, в ході нового будівництва, здійснювати відповідні інженерно-технічні заходи щодо захисту населення й об'єктів народного господарства.

У наступному році Рада Праці й Оборони СРСР (далі - РПО СРСР) видала постанову яка зобов'язувала проведення заходів щодо ППО на залізничне-дорожніх (далі - з/д) у межах погрозливої зони. Зокрема, при з/д станціях повинні були будуватися сховища й створюватися спеціальні формування ППО й протихімічного захисту.

В 1927 р. Радою Праці й Оборони СРСР була прийнята постанова “Про організації повітряно-хімічної оборони території Союзу РСР”. Відповідно до цієї постанови територія країни була розділена на прикордонну зону й тил. Всі міста в прикордонній зоні сталі йменуватися містами - пунктами ППО. Загальне керівництво заходами ППО було покладено на Народний комісаріат (далі Наркомат) по військових і морських справах.

У затвердженому в 1928 р. Наркомом по військових і морських справах першому Положенні про ППО СРСР було записано, що протиповітряна оборона призначена на захист Союзу РСР від повітряних нападів з використанням для цієї мети сил і засобів, що належить як військовому, так і цивільним відомствам і відповідним суспільним оборонним організаціям.

У зв'язку з такою постановкою питання виникла необхідність організації навчання населення захисту від повітряного й хімічного нападу.

Масова підготовка населення щодо ППО й протихімічного захисту дозволила створити до 1932 р. понад 3 тисяч добровільних формувань МППО. Більше 3,5 млн. чоловік було забезпечено протигазами, для вкриття населення в погрозливої зоні було підготовлено кілька тисяч бомбосховищ і газосховищ. Проводилися заходи щодо світломаскування міст у погрозливої зоні і по створенню швидкодіючої системи оповіщення населення про загрозу нападу.

Тим часом, швидкий ріст можливостей бойової авіації по нанесенню ударів по об’єктах глибокого тилу надав вимоги щодо подальшого вдосконалювання організації захисту населення й народного господарства.

У зв'язку із цим, 4 жовтня 1932 р. було прийнято Радою народних комісарів СРСР «Положення про протиповітряну оборону СРСР», яким уперше визначені заходи й засоби безпосереднього захисту населення й територій країни від повітряної небезпеки в зоні можливої дії авіації супротивника.

Основними завданнями МППО були:

- попередження населення про загрозу нападу з повітря й оповіщення про закінчення загрози;

- здійснення маскування населених пунктів й об'єктів народного господарства від нападу з повітря (особливо світломаскування);

- ліквідація наслідків нападу з повітря, у тому числі й із застосуванням токсичних речовин;

- підготовка бомбосховищ і газосховищ для населення;

- організація першої медичної й лікарської допомоги потерпілим у результаті нападу з повітря;

- надання ветеринарної допомоги постраждалим тваринам;

- підтримка громадського порядку й забезпечення дотримання режиму, установленого органами влади й МППО в погрозливих районах.

Виконання всіх цих завдань передбачалося силами й засобами місцевих органів влади й об’єктів народного господарства.

Штаби, служби й формування МППО створювалися лише в тих містах і на тих промислових об’єктах, які могли виявитися в радіусі дії авіації супротивника.

Пізніше, загострення міжнародної обстановки завдало необхідність ще більш підсилити увагу до МППО. Як свідчив досвід війн в Іспанії, Китаї, величина втрат населення залежала не тільки від дій відповідних сил ППО й МППО, але й від підготовленості й організованості всього населення.

У жовтні 1940 р. постановою Ради Народних Комісарів система МППО була передана у ведення Народного Комісаріату внутрішніх справ.

Було створено Головне командування МППО, що розгорнуло роботу з аналізування й узагальнення накопиченого до цього часу досвіду діяльності МППО, координації роботи різних її структур, розробці питань організації й тактики системи у зв'язку з розвитком засобів поразки, удосконалюванню взаємодії з органами військового керування.

Своєчасне створення МППО забезпечило в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. успішне рішення завдань захисту населення й об'єктів народного господарства від нападу з повітря.

МППО успішно впоралася зі своїми завданнями - утруднити поразку цілей у містах і народногосподарських об'єктів, забезпечити захист громадян і надати допомогу потерпілим, проводити аварійно-рятувальні роботи у осередках поразки, підвищувати стійкість функціонування підприємств, комунально-енергетичних мереж.

Бійці МППО ліквідували наслідки більше 30 тис. нальотів фашистської авіації, запобігли в містах понад 32 тис. серйозні аварії на об’єктах народного господарства, знешкодили понад 430 тис. авіабомби й майже 2,5 млн. снарядів і мін. Зусиллями формувань і частин МППО було ліквідовано 90 тис. загорянь і пожеж. Словом, у взаємодії з частинами Збройних сил, МППО внесла в роки війни суттєвий внесок у справу захисту

населення й народного господарства від нальотів фашистської авіації, у ряді випадків її сили брали участь й у відбитті атак сухопутних частин супротивника на міста.

У післявоєнний період, опираючись на багатий досвід Великої Вітчизняної війни, МППО неухильно продовжувала вдосконалюватися. В 1946-1961 рр. ішов пошук ефективних шляхів захисту населення й об’єктів народного господарства у випадку застосування ймовірним супротивником сучасної зброї масового враження.

Наприкінці 50-х і початку 60-х рр.. стало очевидно, що МППО з її місцевими обмеженнями по масштабах й характеру дій, не готова до здійснення великих заходів щодо захисту населення й території країни, щоб істотно знизити втрати й наслідки до, так званого, «прийнятного рівня», тобто не допустити знищення більше 25-30 % населення й більше 50-70 % виробничих потужностей, сконцентрованих у найбільш великих містах.

Рішення, прийняте керівництвом країни в 1961 р., про перетворення МППО в систему Цивільної оборони, вірніше, її трансформації, практично завершило процес перегляду устояних поглядів на захист населення й територій в умовах можливого застосування супротивником зброї масової поразки, що почався в 1955 році.

Положенням про Цивільну оборону СРСР закріпився територіально-виробничий принцип її будівництва. Були переглянуті основні подиві й положення, що стосувалися проблем захисту населення, підвищення можливості функціонування підприємств у воєнний час.

Цивільна оборона стала правонаступником, прямою спадкоємицею МППО.

З вересня 1974 р безпосереднє керівництво системою ЦО знову, як й в 30-і роки, було передане військовому відомству. Дане рішення дозволило підняти розвиток ЦО на більш високий рівень, забезпечило більш ефективне керівництво нею на всіх рівнях територіальних військових органів керування, міністерств і відомств.

В основу нової системи лягли досвід, традиції, словом, все краще, що було створено за роки існування МППО. В основному була збережена організаційна структура, підходи на забезпеченню захисту населення, система його навчання.

У чому ж складалася принципова відмінність системи цивільної оборони від МППО?

По-перше, додання її заходам загальнодержавного й загальнонародного характеру. Всі заходи планувалися й реалізовувалися на всій території країни й стосувалися кожного громадянина й кожного колективу.

По-друге, система захисних мір виходила з необхідності захисту населення й територій країни від всіх вражаючих факторів зброї масового знищення. Це багаторазово ускладнювало завдання.

По-третє, розширилося коло завдань, розв'язуваних цивільною обороною. Так у число основних її завдань увійшло завдання по забезпеченню усталеної роботи промисловості у воєнний час.

По-четверте, у новій якості стало завдання по ліквідації наслідків нападу супротивника. Досвід Хіросіми й Нагасакі показав, що у випадку ядерного нападу виникає необхідність надання допомоги одночасно сотням тисяч потерпілих.

Не без підстав вважалося, що успішне рішення завдань цивільної оборони по підготовці до можливої ядерної війни буде одним зі стримуючих факторів її розв'язання.

Разом з тим, орієнтація цивільної оборони в основному тільки на рішення завдань воєнного часу об'єктивно сприяла однобокості її розвитку. Аварія на Чорнобильської АЕС підтвердила це, показавши, що цивільна оборона не готова до якісного рішення завдань по захисту населення й територій країни від надзвичайних ситуацій природного й техногенного характеру.

Велику кількість спланованих і проведених заходів щодо цивільної оборони прикрашали звіти й доповіді, але, на жаль, багато які з них проводилися формально, «для галочки».

В останні роки існування Цивільної оборони СРСР у більшості населення країни з'явився небезпідставний скептицизм відносно її можливостей забезпечити надійний захист в умовах сучасних загроз – НС мірного і воєнного характерів. Розглядати в цих умовах систему цивільної оборони як здатну самостійно забезпечити збереження життя людей у сучасній обстановці було наївним. Тільки в комплексі мір політичного, економічного, військового й соціального характеру можна реально підвищити ефективність захисту населення й територій при надзвичайних ситуаціях мирного часу й від військових небезпек.