Міжнародне гуманітарне право по захисту населення і військових в умовах збройних конфліктів

Історія людства завжди була зв'язана з різного роду небезпечними природними явищами, катастрофами, а також небезпеками, які виникали під час військових дій. З давнини століть люди прагнули об'єднатися, щоб протистояти цим бідам, надати допомогу тім, хто постраждав від їх. Прагнення до колективної протидії лиху - одна з причин створення держав.

Часто та або інша небезпека надавала появу сил для захисту, народжувалися документи, якими визначалися питання безпеки в даній сфері.

Так, наприклад, у кінці ХV сторіччя виникла пожежна служба, а на початку ХVI були видані детальні протипожежні правила. У першій половині ХVIII сторіччя був введений пожежний обов'язок.

Необхідність створення державної системи захисту населення й територій була обумовлена, перш за всі, зростанням військової загрози, створенням і розвитком засобів поразки.

24 червня 1859 р., у Франції в Сальферіно відбулася битва між франко- італьянскими військами й військами австрійських окупантів. За декілька часів цієї битви були вбиті й поранені близько 40000 вояків. Побачивши жахливу картину наслідків битви й оцінивши неможливість наявними силами надати своєчасну допомогу пораненим, представники Женевського «Добродійного суспільства» створили комісію.

17 лютого 1863 р. цією комісією був створений «Міжнародний Комітет допомоги пораненим», який було перетворено в «Міжнародний комітет Червоного хреста» (далі - МКЧХ). В 1864 р. швейцарський уряд скликав міжнародну Конференцію, у якій взяли участь 12 держав. Наслідком першої Женевської Конференції стало підписання «Конвенції про поліпшення долі поранених у діючих арміях» - вона поклала початок міжнародному гуманітарному праву.

В 1899 р. в Гаазі була підписана Конвенція, яка розширила принципи Женевської Конвенції 1864 році щодо війни на морі.

В 1907 р. IV Гаагська Конвенція визначила категорію комбатантів (воїнів) і не комбатантів (що не беруть участь в бою) і статус військовополоненого.

Ці Конвенції були підтверджені й розширені в 1929 році.

В 1931 р. в Парижі на засновницькій конференції була створена міжнародна організація цивільної оборони (далі - МОЦО) з штаб-квартирою в Женеві. Відповідно до Статуту, метою МОЦО є розвиток і вдосконалення ЦО, методів і технічних засобів по зменшенню наслідків небезпек мирного й військового часу.

В 1949 р. були прийняті ще 4 Женевської конвенції, які мають силу до теперішнього часу.

Основною вимогою Женевських конвенцій є та, що під час бойових дій людина повинна дотримуватися певних норм гуманного відношення до ворогів і жертв війни. Ці норми висловлені в чотирьох Женевських конвенціях від 12 серпня 1949 р. І в Додаткових Протоколах від 8 червня 1977 р.

За основу в Женевських Конвенціях береться принцип пошани до людини.

I Женевська конвенція (1949 р.) «Про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях» і II Женевська конвенція «Про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли корабельну аварію з складу озброєних сил на морі»,забезпечують захист пораненим, хворим і персонам, які потерпіли аварію на морі. По вимогах цих Конвенцій забороняється робити замах на життя поранених і хворих. Їх необхідно підбирати, обходитися з ними гуманно й надавати їм у найкоротші терміни медичну допомогу.

У разі узяття у полон поранених, хворих кожна із сторін зобов'язана забезпечити їм такий же догляд, як і за своїми пораненими.

Цивільне населення, згідно цим Конвенціям, зобов'язано відноситися з повагою до поранених, хворих, навіть, якщо вони належати до ворожої сторони, і не допускати актів насильства над ними. Цивільним особам дозволяється підбирати й доглядати за пораненими і хворими. За це їх не повинні карати й переслідувати.

III Женевська конвенція «Про поведінку з військовополоненими»визначає статус воїна і військовополоненого. Будь-який воїн, який потрапляє у владу супротивника, стає військовополоненим.

Військовополонені зобов'язані бути організовані й знаходитися під командуванням особини, яка несе відповідальність перед іншою стороною за поведінку своїх підлеглих. Вважається, що військовополонені знаходяться під владою супротивника, а не окремих осіб або військових частин, які захопили їх у полон.

Держава, яка має військовополонених, зобов'язано безкоштовно забезпечити їх їжею, обмундируванням, житлом і медичною допомогою.

Військовополонені, які важко хворі або важко поранені, повинні бути репатріювати. Після закінчення військових дій військовополонені повинні бути негайно звільнені і репатрійовані.

IV Женевська конвенція «Про захист цивільного населення під час війни» проголошує деякі норми захисту осіб, яких стосується озброєний конфлікт, незалежно від національності або території, на якій особа проживає.

Основне правове призначення IV Женевської конвенції 1949 р. полягає в тому, що в її протоколах вперше визначено поняття «Цивільна оборона» і визначені задачі й організація ЦО (стаття 61 розділу 6 Протоколів).

«Цивільною обороною» є виконання всіх гуманних завдань, направлених на те, щоб захистити цивільне населення від небезпек і допомогти йому усунути безпосередні наслідки військових дій, а також створити умови, необхідні для його виживання.

Завданнями ЦО є:

1. Сповіщення.

2. Евакуація.

3. Надання притулків.

4. Проведення заходів щодо світломаскування.

5. Рятувальні роботи.

6. Медичне обслуговування, перша допомога, регіональна допомога.

7. Боротьба з пожежами.

8. Виявлення й позначення небезпечних регіонів.

9. Обеззараження й інші подібні заходи захисту.

10. Термінове представлення даху й постачання води.

11. Термінова допомога у відновленні й підтримці порядку в районах лиха.

12. Термінове відновлення комунальних служб.

13. Термінове поховання трупів.

14. Допомога в збереженні об'єктів, необхідних для виживання.

15. Додаткова діяльність, необхідна для здійснення будь-яких з вище вказаних завдань, включаючи планування й організацію.

У червні 1977 р. в Женеві представниками 102 держав миру на останній дипломатичній конференції були підписані додаткові Протоколи Женевських Конвенцій. Вимоги цих Протоколів зобов'язані виконуватися:

а) під час міжнародних озброєних конфліктів (Протокол № 1);

б) під час не міжнародних озброєних конфліктів (Протокол №2).

Починаючи з того часу, ці тексти сталі загальним придбанням, на які тепер можна посилатися виходячи з обставин, що склалися і, які необхідно знати як фахівцям, так і всьому цивільному населенню.

За даними ООН, за останні 20 років майже мільярд жителів Землі випробували на собі наслідки стихійних бід, у результаті яких загинуло близько 3 млн. чоловік. Рішенням 42 сесії Генеральної Асамблеї ООН 90-і роки були оголошені Міжнародним десятиріччям по попередженню й зниженню небезпеки стихійних лих. Програма ЕЕС по цивільному захисту передбачає проведення наступних заходів:

- розповсюдження знань про захисні заходь і підвищення якості навчання;

- розробка єдиної термінології;

- встановлення єдиного телефонного номера й виділення радіочастот тільки для повідомлення в разі бід й аварій;

- розвиток сітей по виявленню природних зон ризику з використанням супутників;

- організація семінарів, симпозіумів, виставок й інших суспільних заходів;

- створення європейської емблеми ЦО й установа почесних нагород.

У даний час діє декілька міжнародних організацій, що займаються проблемами НС.

В 1993 р. на рівні СНД укладена «Угода в області попередження і ліквідації наслідків НС природного і техногенного характеру України».