Основні етапи розвитку судової медицини.

Видатний судовий медик, доктор медицини, професор Михайло Іванович Райський виділяє три етапи становлення судової медицини в Європі. Перший етап — це окремі, а у XI—XIII ст. частіші залучення лікарів судовими владою до вирішення питань, які потребують медичних знань. Другим і важливим етапом є фіксація у Кодексі "Кароліна" (XVI ст.) положення щодо обов'язкової участі лікарів, за необхідності, у процесі судочинства. Третій етап — це подальше набуття знань і досвіду, вироблення практичних навичок із узагальненням та систематизацією їх в окрему дисципліну — судову медицину.

Окремо розглянемо виділені етапи.

У країнах Азії (Китай, Японія, Корея) судова медицина почала розвиватися з ХШ ст. Уже в 1247 р. в Китаї вийшов у світ трактат із судової медицини Сун-ци "Сі-Юнань-Лу", в якому знайшли відображення питання судово-медичної діагностики у випадках насильної і рап­тової смерті. У трактаті вперше було описано трупні пля­ми, трупне заклякання, ознаки смерті від удару блискавки, техніка огляду трупа, було визначено точки на тілі людини, в ділянках яких пошкодження небезпечні для життя, тощо. У ХVІ ст. на півночі Європи було видано так звані "Варварські правди" (Leges Barbarorum), в яких пропону­валось запрошувати лікарів для визначення ступеня тяж­кості і характеру тілесних пошкоджень та розв'язання інших питань.

Виникнення наукової судової медицини в Європі (Німеч­чині) пов'язане з ім'ям імператора Карла V, який ввів у 1532 p. Карний кодекс, відомий під назвою "Кароліна". За цим кодексом, судді були зобов'язані запрошувати лікарів для обстеження трупів, огляду осіб з тілесними пошкод­женнями, а також у випадках дітовбивства, отруєння, лікарської помилки тощо. Це законодавство було значним кроком уперед, оскільки важливе значення надавалось судовим доказам, у тому числі й судово-медичній експер­тизі. Кодекс "Кароліна" був стимулом до розвитку судової медицини і виходу у світ капітальних наукових праць.

У 19-20 ст. судова медицина в країнах Європи розвивалась відповідно до розвитку загальної медицини і змін у судових реформах особливо з введенням гласного судочинства, яке зобов'язувало лікаря-експерта прилюдно обґрунтовувати і захищати свої висновки. У ХІХ-ХХ ст. працювали багато видатних вчених, які розробляли окремі питання судової медицини. Серед них Гофман, А.Каспер, Машка, Лакасань, Мартін, Бруардель, Тамасія та ін.

У Росії судова медицина розвивалася самостійним шля­хом. Тут раніше, ніж в інших країнах, було затверджено законодавством обов'язкове судово-медичне дослідження трупа з використанням медичних висновків як доказів у суді. Перші посилання на судову оцінку тілесних пошкод­жень та інших видів насильства можна виявити в старо­винному російському праві. Так, у правовому збірнику "Руська правда", який нале­жить до ХІ-ХШ ст., пошкодження, зумовлені злочинами проти життя і здоров'я людини, розподілялись на дві гру­пи: тяжкі і легкі. При цьому судова оцінка пошкоджень грунтувалася лише на наявності зовнішніх їх ознак на тілі потерпілого. У царських статутах і грамотах XVI ст. вже вказувалося, в яких випадках потрібно залучати лікарів для складання медичних висновків і подання їх до суду.

У XVI ст. після об'єднання навколо Москви відокрем­лених князівств було створено нові органи державного управління—Аптекарський приказ, потім Боярський при­говор, які керували всією лікарською і аптечною службою в Росії. Вони були наділені адміністративними і судовими функціями. Лікарями Аптекарського приказу і Боярського пригово­ру проводились дослідження для встановлення придат­ності різних осіб до государевої служби, правильності лікування, з'ясування причин смерті тощо.

Наступний період розвитку судової медицини почи­нається від введення у військовому статуті Петра І (1714) артикулу 154 про обов'язковий розтин трупів у випадках раптової і насильної, смерті, яке мало велике значення для розвитку і формування судово-медичної експертизи в Російській імперії. Це був перший законодавчий акт, що передбачав прове­дення розтину трупа у всіх випадках насильної смерті лікарем, який повинен був свої висновки подати в пись­мовій формі до суду.

Переробкою в 1842 р. Статуту судової медицини було завершено організаційну структуру судово-медичної служ­би в Росії, яка профункціювала майже без змін до Жовтне­вого перевороту. Відповідно до цього Статуту судово-медичні обов'язки в повітах виконували повітові лікарі, в містах — міські, поліцейські, військові і цивільні вільно-практикуючі лікарі.

У 1864 р. були прийняті судові статути, і судочинство з таємного стає гласним з участю сторін обвинувачення та захисту. Внаслідок цього значно зросли вимоги до лікарів-експертів, оскільки вони на відкритому засіданні повинні були підтвердити свої висновки переконливими даними, обгрунтованими результатами наукових досліджень, які в разі потреби можна було перевірити. В зв'язку з цим лікар-експерт повинен був мати високу теоретичну і практичну підготовку.

Період після Жовтневого перевороту характеризувався подальшим інтенсивним розвитком судової медицини і прогресивними змінами організаційної структури судово-медичної служби. Він відзначається заснуванням у 1918 р. Народного комісаріату охорони здоров'я РРФСР, до скла­ду якого входив підвідділ із судово-медичної експертизи — керівний центр судово-медичної служби держави. Таким чином, із системи Міністерства внутрішніх справ ця галузь медицини була переведена в систему охорони здоров'я. У 1920 р. було прийнято "Положення про судово-ме­дичних експертів".

Із розпадом колишнього Радянського Союзу і утворен­ням в 1991 р. Незалежної України відбулися зміни в струк­турі судової медичної служби. Внаслідок організації системи охорони здоров 'я і розформування Міністерства охоро­ни здоров'я СРСР вищою судово-медичною інстанцією в Україні стало Головне бюро судово-медичної експертизи МОЗ України. Крім того. Верховною Радою України були прийняті нові закони, які регламентують усю діяльність державних структур, у тому числі і органів охорони здоров'я та судової медицини.