Розвиток української лексикографії в історичному аспекті

Лексикографія виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів,

яке початково здійснювалося у вигляді глос, тобто тлумачення написів на

полях і в тексті рукописів книг.

Староукраїнська лексикографія. До часів Київ. Русі належать невеликі

рукописні словники: «О именЂхъ и глЮемыхъ жидовьскымь эазыкъмь», «РЂчь

жидовьскаго эазыка, преложена на роускоую» та ін., у яких тлумачаться

переважно бібл. особові імена й топоніми, окремі старослов’ян. слова:

«Тълкъ о неразоумны(х) словесе(х) псалтырных» та ін., розкривається (х) псалтырных» та ін., розкривається

символ, або алегор. зміст деяких слів у Псалтирі: «Тълкованиіє неоудобь

познаваэємомь въ писаныхъ рЂчемь», де перекладено малозрозумілі

старослов’ян. лексеми. На Русі перекладали також греко-візант.

тлумачення власних назв. Активно розвивається в Україні глосографія

впродовж 14 — 17 ст. Перший церковнослов’ян. укр. словник невід. автора

«Лексисъ съ толкованіємъ словенскихъ словъ просто» (не раніше 50-х pp.

16 ст., залишився в рукописі) складено із заг. церковнослов’ян. слів,

небагатьох антропонімів і топонімів, налічує 896 вокабул (при 127 словах

немає перекладів).

У словнику зібрано глоси з різних джерел, використано й попередні

лексикогр. праці. Вокабули розміщено за алфавітом (проте внутр.

абеткування не витримано), імена введено у формі наз. в. одн., дієслова

— в 1-й ос. одн. теп. ч. Багато слів подано не в вихідних формах.

Матеріали «Лексиса...» згодом використали Лаврентій Зизаній та Памво

Беринда.

Етапним в історії укр. Л. став перший друк, словник — «Лексисъ сирЂчь

реченія въкратцЂ собран(ъ)ны и из слове(н)ского языка на просты(й)

рускій діялекть истол(ъ)кованы» Лаврентія Зизанія (Вільно, 1596).

Неоціненне значення в історії укр. лексикографії мав «Лексиконъ

славенорщсскій и именъ тлъкованіє» Памва Беринди, що вийшов у друкарні

Києво-Печерської лаври 1627 (2-е вид. — 1653, у Кутейнській друкарні під

Оршею в Білорусі).

У кін. 40-х pp. 17 ст. Єпіфаній Славинецький разом із Арсенієм

Корецьким-Сатановським у Києві уклали «Лексиконъ словено-латинскій»

(первісний список датується 1650) — церковнослов’ян.-лат. словник (бл. 7

500 статей). Осн. джерело вокабул «Лексикона словено-латинского» —

«Лексиконь...» Памва Беринди. Автори використали також польс.-лат.-грец.

словник польс. філолога Г. Кнапського. У реєстрі «Лексикона...» Єпіфанія

Славинецького та Арсенія Корецького-Сатановського засвідчується чимало

укр. лексики. Це — одне з найб. зібрань церковнослов’ян. лексики 17 ст.

Українська лексикографія кінця 18 ст. — 1917. З появою нової укр. л-ри

та літ. мови на нар. основі починається новий період в укр. Л. її

основою в 19 ст. стала укр. жива розмовна та літ. мова. Збільшується

кількість видаваних словників. До «Енеїди» І. Котляревського 1798 Й.

Каменецький додав укладене ним «Собраніє Малороссійскихъ словъ,

содержащихся въ ЭнеидЂ, и сверхъ того еще весьма многихъ иныхъ, издревле

вошедшихъ въ Малороссійское нарЂчіе съ другихъ языковъ, или и коренныхъ

Россійскихъ, но не употребительныхъ», що мало 972 слова. Тут подано

чимало й таких специфічно укр. слів, яких немає в «Енеїді». Напр.,

тільки серед 77 слів на літеру «Б» їх 23: Байбакь «сурокъ», Баглаи

«лЂнь», Байбаракъ «крытый тулупъ», Барканъ «заборъ», Биндюга «роспуски»

тощо.

З 2-ї пол. 19 ст. з’являються загальномовні укр. словники серед, обсягу.

Першим з них був «Словарь малорусскаго нарЂчія» О.

Афанасьєва-Чужбинського (1855; частина на літери А-3, бл. 6 000 слів),

далі «Словарь малороссійскихь идіомовъ» М. Закревського (1861, 11 127

слів).

У 1873 вийшла «Словниця української (або югово-руської) мови» Ф. Піскунова, у реєстрі якої бл. 8 000 слів, серед них чимало штучних та

вигаданих типу дадій «датель», дадійка «дательница».

Українська лексикографія 1917 — кінця 20 ст. Розвиток Л. у тій частині

України, що входила до складу СРСР, можна поділити на кілька етапів.

Перший етап 1917 — поч. 30-х pp. характеризується, по-перше, активним

розвитком Л. за кількістю та різноманітністю словників (за П. Горецьким,

їх видано 131; особливо багато — 1918 та в часи українізації),

зумовленим становленням укр. державності і, відповідно, виходом укр.

мови на держ. рівень. Проте словники, що з’являються в цей час,

неоднакові за наук. рівнем. Переважна більшість їх, як і раніше, —

перекладні рос.-укр. і рідше укр.-рос., здебільшого спрямовані на

задоволення практ. потреб соціального і вироб. життя (у сферах

діловодства, права, виробництва і науки тощо). Особливо багато з’явилося

термінол. словників. По-друге, прагненням відшукати і максимально повно

подати народну, питомо укр. лексику (звідси, зокрема, насичення укр.

частини статті в перекл. словниках не тільки синонімічними, а й

численними видовими найменуваннями) або, в разі потреби, створювати

слова з морфем укр. мови, а не запозичати з ін. мов.

Осн. лексикогр. роботу проводили такі організації та установи: Комісія

для складання словника української живої мови при УАН (у складі А.

Кримського, В. Ганцова, Г. Голоскевича, М. Грінченко, А. Ніковського та

ін.); термінол. словниками займалося Т-во шкільної освіти в Києві

(1917), з 1918 — 19 — Термінол. комісії Укр. наук, т-ва в Києві та УАН,

на базі яких 1921 утворено Інститут української наукової мови ВУАН (з

1930 — Інститут мовознавства).

Найважливіші словники цього часу: а) перекладні загальномовні

укр.-російські: «Словник української мови» Д. Яворницького (т. 1, 1920,

А — К, бл. 8200 слів), який був задуманий як доповнення до «Словаря...»

за ред. Б. Грінченка і містив тільки ті слова, яких у ньому не було або

вони мали ін. знач.; «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка:

1924 його перевид. фотоспособом у Берліні в двох томах та 1925 — в

одному томі малого формату, у 1927 — 28 здійснювалося його перевидання

під назвою «Словник української мови» за ред. і з доповненнями С.

Єфремова та А. Ніковського (вийшли т. 1 — 3 по літеру Н, потім видання

було припинено), вийшли також словники В. Дубровського, Л. Савченка, О.

Ізюмова та ін.; б) перекладні загальномовні рос.-українські:

«Російсько-український словник» С. Іваницького і Ф. Шумлянського (т. 1 —

2, 1918, бл. 35 000 слів), який кілька разів перевидавався; «Практичний

російсько-український словник» М. Йогансена, М. Наконечного, К.

Німчинова і Б. Ткаченка (1926); «Російсько-український словник» ВУАН

(відомий також під назвою «Академічний словник») за ред. А. Кримського

та С. Єфремова і за участю В. Ганцова, Г. Голоскевича, М. Грінченко, А.

Ніковського, що створювався членами Комісії для складання словника живої

укр. мови і лишився незавершеним у зв’язку з політ. подіями: протягом 1924 — 33 вийшло окр. випусками три томи (по літеру П) із запланованих

чотирьох. Незважаючи на певну недоопрацьованість укр. частини словника

щодо адекватності перекладу та нормативності вживання (без належних

семант. і стиліст. коментувань), він лишається багатим зібранням укр.

лексики, а за обсягом укр. синоніміки значною мірою компенсував

відсутність синонім. словника. Вийшли також словники В. Дубровського, Л.

Савченка, О. Ізюмова, Г. Сабалдиря та ін., 1925 перевид. словник М.

Уманця і А. Спілки; в) термінол. і галузеві словники, переважно

рос.-українські (за П. Горецьким, лише термінол. словників вийшло 83) —

мед. термінології (укладачі О. Курило, М. Галин, О.

Корчак-Чепурківський, В. Кисельов та ін.), природничі (X. Полонський та

ін.), ботанічні (О. Яната і Н. Осадца, В. Вовчанецький і Я. Лепченко та

ін.), зоологічні (М. Шарлемань та ін.), хімічні (О. Курило, С. Зенкевич

та ін.), фізичні (О. Курило, В. Фаворський, Г. Холодний та ін.),

геологічні (П. А. Тутковський, П. Василенко та ін.), технічні,

механічні, будівельні (В. Дубровський, Т. Секунда, М. і Л. Дармороси, К.

Туркало, І. Шелудько, Т. Садовський, С. Будда та ін.), математичні (Ф.

Калинович та ін.), юридичні (О. Курило, В. Леонтович і О. Єфимов та

ін.), ділової мови (Є. Лінкевич та ін., за ред. М. Гладкого і К.

Туркала; В. Підмогильний і Є. Плужник; М. Дорошенко, М. Станиславський,

В. Страшкевич — укладачі найповнішого і найдокладнішого словника),

військ, справи (В. Євтимович, С. і О. Якубські), шкільництва (П.

Горецький та ін.) та ін. Серед цих словників слід згадати, зокрема,

«Словник ботанічної номенклатури (проект)» (1928, лат.-укр. з укр.

покажчиком, понад 25 000 укр. назв), багатий на синоніміку; г) з-поміж

ін. типів словників виділяються «Історичний словник українського язика»

за ред. Є. Тимченка (1930, 1932; вийшли випуски на літери А — Ж);

«Німецько-український словник» І. Шаровольського (1927, бл. 20 000

слів), правописні словники (Г. Голоскевич, Г. Сабалдир, О. Ізюмов),

кілька словників іншомов. слів (3. Пиптенко, Г. Бойків, О. Ізюмов та

ін.).

Другий етап охоплює період з 1933 до серед. 50-х pp. і характеризується:

по-перше, помітним звуженням словникар, роботи (зокрема, у зв’язку зі

згортанням українізації, репресіями проти укр. мовознавців); по-друге,

значним уніфікуванням укр. лексики в словниках (з обмеженням синоніміки

з нар. мови, «саморобних» відповідників з укр. коренями замість іншомов.

слів тощо).

Третій етап розвитку Л. (кін. 50-х — кін. 80-х pp.) характеризується:

по-перше, значним розширенням словникар, роботи і появою ряду як

традиційних для укр. Л., так і нових типів словників; по-друге, певним

послабленням ідеол. тиску на неї (щоправда, зі значними коливаннями в

різні роки). Найважливіші словники цього часу: а) перекладні

загальномовні: «Українсько-російський словник» за ред. І. Кириченка (т.

1 — 6, 1953 — 63) — найповніший до 70-х pp. словник укр. мови (бл. 122

000 слів), з великим ілюстрат. матеріалом (проте наявність у ньому явних русизмів, таких, як забой, кумушка, нашенський, ненастя, получати,

розлюбезний, трепло та ін., свідчить, що його укладачі ще не повністю

позбулися практики поперед, років); «Українсько-російський словник» (1-е

вид. 1964, за ред. В. Ільїна, бл. 65 000 слів); «Українськоанглійський

словник» М. Подвезька (1957, бл. 60 000 слів) і «Польсько-український

словник» за ред. Л. Гумецької (т. 1 — 2, кн. 1 — 3, 1958 — 60, бл. 100

000 слів); «Німецько-український словник» В. Лещинської та ін. (1959,

бл. 50 000 слів); «Французько-український словник» (1955) і

«Українсько-французький словник» (1963) О. Андрієвської і Л. Яворської

(кожен бл. 50 000 слів), «Російсько-український словник» (т. 1 — 3, 1-е

вид. 1968, редактори томів С. Головащук, Л. Коробчинська, М. Пилинський)

— один з найповніших і найдокладніших рос.-іншомов. словників (бл. 120

000 слів); «Англо-український словник» М. Подвезька і М. Балли (1974,

бл. 65 000 слів); «Болгарсько-український словник» І. Стоянова і О. Чмир

(1983, 43 000 слів); «Чесько-український словник» (т. 1 — 2, 1988 — 89,

бл. 80 000 слів) та ін.; б) тлумачний «Словник української мови» в 11

томах (1970 — 80) — найповніший і найдокладніший на сьогодні словник

укр. мови (понад 134000 слів); в) термінол. словники — переважно

російсько-українські, організацію створення яких покладено 1957 на

Словникову комісію при АН УРСР під кер. Й. Штокала, а з 1969 — на

Комітет наукової термінології АН УРСР. З 1959 по 70-і pp. видано бл. 30

галуз. рос.-укр. словників, серед яких виділяються

«Російсько-український технічний словник» (1961, 80 000 слів-термінів) і

«Російсько-український сільськогосподарський словник» (1963, понад 32

000 слів).

Четвертий етап (від поч. 90-х pp.) характеризується: по-перше,

активізацією словникової роботи у зв’язку зі становленням України як

самост. держави; по-друге, помітною відсутністю єдиних методол. засад і

навіть орфогр. принципів (можна провести певні аналогії між цим етапом і

1917 — 33). З одного боку, безпосередньо продовжується лексикогр.

практика попередніх років, у руслі якої перевидано кілька термінол.

словників кін. 50-х — поч. 60-х pp. і видано кілька нових без належної

ревізії лекс. норм укр. мови минулих років. З другого боку, наявна

тенденція до повернення традицій укр. словникарства кін. 19 — 1-ї

третини 20 ст. (з униканням іншомов. слів, посиленою увагою до нар.

лексики, «куванням» слів) та правопису 1928. Найбільшого сусп. резонансу

в цьому плані набув «Російсько-український медичний словник» О. Мусія,

С. Нечаєва, О. Соколюка, С. Гаврилюка (1991, з кількома перевиданнями),

де з кількох пропонованих укр. відповідників на ост. місці подається

той, що вважався досі найприйнятнішим або й єдиним (рос. акушер — укр.

пологознавець, бабич, акушер; рос. амбулаторний — укр. рухомий,

приходячий, легкий, амбуляторний, амбулаторний).

Серед українських словників є чотири, що сильно вирізняються на тлі

інших: "Українсько-німецький словник" Є.Желеховського і С.Недільського,

"Словарь української мови" Б.Грінченка, "Правописний словник" Г.Голоскевича, і "Російсько-український словник" (редактори: В. М.

Ганцов, Г. К. Голоскевич, М. М. Грінченкова; головні редактори: акад. А.

Е. Кримський, акад. С.О. Єфремов). Про перший словник – іншим разом.

Словник Б.Грінченка не раз перевидавався: 1924 і 1925 (двічі

фототипічним способом); 1927 — 28 — за ред. С. Єфремова та А.

Ніковського з додатком нових матеріалів (т. 1 – 3, літери А – Н; кожному

тому передують статті, що висвітлюють історію підготовки словника); 1937

– за ред. А. Хвилі із застосуванням тогочасного правопису (без передмови

Б. Грінченка; вийшов тільки т. 1, літери А – Ж); 1958 – 59 (фотомех.

способом з 1-го видання); 1996 (фототипічне; зі вст. словом О.

Тараненка); 1996 – 97 (фототипічне); у т. 2 останніх двох видань додано

пропущену в ін. виданнях (крім видання за ред. С. Єфремова та А.

Ніковського) частину Захимдный – захурчбты, написану переважно рос.

графікою. видання 1907 – 1909 рр.). Якість друку (принаймні в останніх

виданнях) відповідна. Варто було б перевидати, перенабравши текст

(причому бажано видання за ред. С. Єфремова та А. Ніковського) і

зробивши потрібні правки. Ну й, звісно, розмістити в Інтернеті. Може й

візьметься хтось за цю справу (врешті тільки академічних є 2 мовних

інститути).

Відповідна історія з словником Голоскевича: якість друку 12-го видання

1994-го року дуже низька. І хоч час наклав свій відбиток і мова

збагатилася новими словами від 1930-го року, але значення свого словник

не втрачає і як спрямівний може прислужитися в розв’язанні правописних

проблем.

Стосовно Академічного словника, ситуація кепська. Мало того, що 4-й

підготовлений том в свій час знищили, і на сьогодні є тільки 3 томи (А –

П), цей словник ніколи не передавався і є дуже рідкісним (в Національній

бібліотеції ім. В.Вернадського, скажімо є тільки 1-й том (А – Ж)). А

серед двомовних словників йому досі нема рівних. Як на мене, словниковий

шедевр. Основне, що можна зазначити – словник написали не просто великі

знавці, шанувальники, оборонці української мови. Укладачі словника –

люди з вільним мисленням, українську частину писали, виходячи з суто

українських мовних норм, а приклади наводили не зважаючи особливо на

"політичний момент". Це вільнодумство і щонайвищий фаховий рівень,

врешті, і є основою знаменитості словника. Відносно мало запозичень з

инших мов і часто до них подано напрочуд вдалий український відповідник.

Не кажучи вже про те, що запозичення улягають нормам української мови.

Одним словом без "ноу хау" і т.п. одоробал. Хоч тут і трапляються

поодинокі помилки чи спірні слова, але загалом досі словник залишається

неперевершеним.