Зародження і розвиток політичної економії. Розвиток економічної думки в Україні

Економічна думка виникла у давнину як відображення у свідомості людини економічних явищ. Вперше сліди економічної думки можна виявити в «Кодексі царя Хаммурапі» – пам’ятці часів Вавилону (ХVІІІ ст. до н.е.), давньоіндийських Ведах (VІ ст. до н.е.), трактатах вчених давнього Китаю, християнській «Біблії». У цих та більш пізних працях, що відносяться до епох античності та середньовіччя, вже проводиться економічний аналіз (факти систематизуються, вивчаються сталі залежності між ними).

Перші уявлення про економіку як науку пов’язані з іменами Конфуція, Ксенофонта (430–355 рр. до н.е.), Аристотеля (364–322 рр. до н.е.), Платона (428–348 рр. до н.е.). Так, Аристотель визначив економіку як науку про багатство, а Ксенофонта вважають автором самого терміну «економіка».

Особливий етап розвитку економічної науки пов’язаний з християнством. Вся господарча діяльність розглядалась з точки зору відповідності християнським нормам, головними з яких є:

– участь всіх працездатних членів родини в трудовій діяльності, в тому числі власника господарства;

– рівноправність фізичної та розумової праці та любов до праці;

– принцип «хто не працює, той не їсть» (вперше заявлений в Новому Завіті);

– необхідність задоволення насущних потреб населення як мета господарської політики держави;

– осуд несправедливо нажитого багатства;

– визнання аморальним розкішного життя одних та тяжкого становища інших;

– рівноправність всіх форм власності;

– справедливе винагородження за працю;

– необхідність еквівалентного обміну;

– засудження обману в торгівлі та в господарській діяльності і т.ін.

Становлення та вдосконалення економічної системи обумовлює виникнення певних економічних шкіл. Політична економія як наука зародилася в першій у світі школі економічної науки – меркантилізмі (від італійського «мерканте» – купець), ХІV–ХVІІІ ст. На думку меркантилістів:

– ціль суспільної системи – збагачення держави і населення;

– багатство створюється у зовнішній торгівлі, а втілення багатства – золото й срібло. Їх накопичення є основою національного процвітання;

– конкуренція шкідлива, тому її необхідно уникати;

– роль держави заключається у підтримці монополії вітчизняних комерсантів на внутрішньому та зовнішньому ринках.

До числа найвизначніших меркантилістів можна віднести французьких економістів А. Монкретьєна (1575–1621), Ж.-Б. Кольбера (1619–1683), англійських – Т. Мена (1571–1641), В. Петті (1623–1687), російського економіста І.Т. Посошкова (1652–1726) та ін.

Оскільки меркантилізм відображав, головним чином, інтереси торгової буржуазії, то на рубежі ХVІ–ХVІІ ст. його ідеї вступили в протиріччя з інтересами промислової буржуазії. Це обумовило появу нової економічної школи – класичної політичної економії, яка відповідала мануфактурному періоду розвитку капіталізму.

Фізіократи Франсуа Кене (1694–1774) та Анн Тюрго (1727–1781) створили цілісну систему поглядів на економічну структурі суспільства, вважаючи основою його життя землеробство. Їм також належить перша спроба створити модель суспільного відтворення («Економічна таблиця», 1758 р.). Та найвищі досягнення в класичній політичній економії пов’язані з іменами англійських економістів Адама Сміта (1723–1790) і Давида Рікардо (1772–1823). Саме в їх працях зроблено цілий ряд найважливіших наукових відкриттів. Їх увага була зосереджена на аналізі відносин у сфері виробництва.

Класики були родоначальниками теорії трудової вартості, згідно якої трудова діяльність являє собою єдине джерело вартості. Предметом їх дослідження були аналіз капіталу, процес виробництва, основні виді доходів в буржуазному суспільстві, конкуренція, кредит, грошовий обмін. Класики першими почали досліджувати механізм дії економічних законів, їх об’єктивний характер, необхідність їх використання у господарській практиці. Представники класичної школи вважали, що економічний лад встановлюється в суспільстві стихійно, незалежно від волі та бажання економічних суб’єктів і цей лад найкращим чином задовольняє запити суспільства та громадян. Тому втручання держави в економіку повинно бути зведене до мінімуму.

Але вже в другій половині ХІХ ст. класична школа піддається серйозній критиці у зв’язку з тим, що описана нею як ідеальна економічна система породжує нерівність в розподілі благ, розділ суспільства на багатих та бідних, періодичні кризи. Саме тоді починає домінувати соціалістична ідея. Німецький економіст і соціолог Карл Маркс (1818–1883) взяв за основу трудову теорію вартості та створив вчення про додану вартість, поставивши у голову кута питання про експлуатацію в капіталістичному суспільстві та наростаючий антагонізм між класом капіталістів та найманих працівників. Маркс з економічної точки зору обґрунтував об’єктивну невідворотність соціалістичної революції, що обумовлена, перш за все, прогресом виробничих сил, усуспільненням виробництва та праці.

Він доводив переваги колективних форм власності над індивідуальними, приватними формами, обґрунтовував неминуче зростання ролі великих підприємств і виникнення монополій. Маркс створив навчання про суспільно-економічні формації, сформулював теорію ціни виробництва, дав загальну характеристику капіталістичної експлуатації.

Але, незважаючи на значний прогрес у розвитку політичної економії, привнесений марксистською політичною економією, практика розвитку капіталізму показала, що багато положень і прогнозів К. Маркса і його послідовників не підтвердилися, а економічний експеримент з побудови соціалістичного суспільства в СРСР й інших країнах (ґрунтується на навчанні Маркса-Леніна) привів до глибокої кризи, деформаціям в економіці й довів, що ігнорування економічних закономірностей неприпустимо.

Новий етап у розвитку політичної економії пов'язаний з ім'ям англійського економіста, засновник неокласичного напрямку А. Маршалла (1848–1924). У своїй книзі «Принципи економічної науки» (1890 р.) він відзначив необхідність дослідження економічного вибору й аналізу факторів виробництва, вважаючи, що економічна наука повинна бути відбиттям життєвої логіки, узагальненням поводження суб'єктів ринку.

А. Курно (1801–1877), Т. Госсен (1810–1858), У. Джевонс (1835–1882), Л. Вальрас (1834–1910), В. Парето (1848–1923) і ін. були прихильниками вільної конкуренції, вивчали проблему економічної рівноваги на мікрорівні, заклали основи раціонального використання обмежених ресурсів. Саме в роботах неокласиків К. Менгера (1840–1921), Ф. Візера (1851–1926), Е. Бем-Баверка (1851–1919) були сформульовані основні принципи маржиналізма (від англ. marginal – граничний), або теорії граничної корисності. Маржиналісти вважали вихідним принципом дослідження суб'єктивно-психологічний підхід до економічних процесів і принцип раціонального поводження суб'єктів ринку.

В 30-х роках ХХ століття, всупереч прогнозам неокласиків, вибухнула світова економічна криза й тоді ж виникає новий напрямок економічної думки – кейнсіанство, що поставило в центр уваги проблеми макроекономіки. Джон Мейнард Кейнс (1883–1946) вплинув на еволюцію економічної науки й не тільки створив макроекономічну теорію раціонального використання обмежених ресурсів, але й позначив реальні протиріччя капіталістичної системи. У своїй книзі «Загальна теорія зайнятості, відсотка й грошей» він обґрунтував необхідність державного регулювання сучасної економіки через створення ефективного попиту.

У цей же період часу виникає ще один напрямок економічної думки – інституціоналізм. Його представники – Т. Веблен, Дж. Гелбрейт вважали, що економіка розвивається паралельно з розвитком суспільства і його інститутів (держави, профспілок, приватної власності, конкуренції, корпорації, технічного прогресу, родини, звичаїв). Інституціоналізм заперечував обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносинами (відносинами власності), вважаючи рушійною силою психологічні, соціально-правові фактори.

У післявоєнний період одержали розвиток концепції сучасного лібералізму, в яких здійснюється пошук шляхів стимулювання ринкової економіки. Так, монетаристи на чолі з М. Фрідменом основним параметром регулювання економіки вважають гроші; прихильники економіки пропозиції (А. Лаффер, М. Еванс) звертають особливу увагу на необхідність стимулювання діяльності корпорацій; теорія раціональних очікувань (Р. Лукас) апелює до здатності суб'єктів ринку адаптуватися до реалій, що змінюються; представники теорії суспільного вибору (Дж. Бьюкенен, Н. Олсон), що ставляться до сучасного неоінституціоналізму, вважають, що перебороти недоліки державного регулювання можна на основі прийняття суспільних рішень.

В становленні економічної думки в Україні в ХІХ – на початку ХХ століття найбільший внесок внесли В. І. Вернадський, І. В. Вернадський, М. Драгоманов, С. Подолинський, Е. Слуцький, І. Франко, М. Туган-Барановський.

Так, М. Драгоманов (1848–1895) був прихильником інтересів дрібної буржуазії, але в якості майбутнього суспільного устрою бачив соціалізм, при якому засобу виробництва й результати праці в містах будуть належати об'єднанням робітників, а на селі – селянам. Перехід до соціалізму відбудеться в далекому майбутньому еволюційним шляхом.

І.В. Вернадський був одним з основоположників теорії потреб, а В.І. Вернадський – автором концепції ноосфери.

С. Подолинський (1850–1891) був супротивником приватної власності й прихильником соціалізму. Вважав капіталізм несправедливим суспільством, тому що капіталісти привласнюють продукт неоплаченої праці, розтрачують природні ресурси.

Ідею становлення суспільної власності на засоби виробництва нереволюційним шляхом відстоював також І. Франко (1856–1916). Він був прихильником теорії трудової вартості й соціалістичних поглядів.

М. Туган-Барановський (1865–1919) вперше у світовій літературі обґрунтував положення, що пояснює фази промислового циклу законами інвестування, погоджував причини криз із непропорційним нагромадженням, почав спробу синтезу теорії трудової вартості й граничної корисності, поглиблював теорію кооперації й соціалізму.

Е. Слуцький (1880–1948) розкрив взаємозв'язок між функцією корисності й рухом цін і грошових доходів населення, збагативши неокласичну теорію.