Зародження та розвиток знань про Землю та Всесвіт у давньому світі

Формування просторових, «географічних» уявлень про навколишній світ з прадавніх часів йшло у чотирьох основних напрямках. Перший напрямок: здобування інформації про свою місцевість для використання її у господарських цілях. Другий напрямок: відкриття та дослідження усе нових і нових земель, оцінка їх природних ресурсів. Третій напрямок: розширення уявлень про Землю як планету, Сонячну систему, Всесвіт. Четвертий напрямок: пояснення природних явищ та їх оцінка для життя і господарської діяльності людини.

Знання про Землю первісних народів обмежувалося своєю місцевістю та прилягаючими територіями (чи акваторіями). Так мисливці знали і вміли знаходити місця, багаті дичиною, а рибалки – багаті рибою. Кочівники-скотарі й зараз використовують велику кількість термінів, що характеризують відмінні між собою пасовищні угіддя.

Древні культурні народи, крім відомостей про власну місцевість, мали достовірну інформацію про близькі та далекі землі. Древні вавілоняни, єгиптяни, фінікійці, китайці мандрували на відстані багато сотень кілометрів від своїх територій. Так, древні фінікійці, що жили на східному узбережжі Середземного моря, ще у VІ столітті до нашої ери здійснили трьохрічну подорож навколо Африки. Проте цей шлях не дав економічного ефекту і був забутий. У 15 столітті на нові пошуки шляху навколо Африки португальці витратили майже сторіччя.

В античний час (546 р. до н.е. – 476 р. н.е.) географія та землезнавство розвивалися у всіх чотирьох напрямках. Древні греки здійснювали морські мандрівки, описи яких вони називали «периплами», та сухопутні маршрути, описи яких отримали назву «периегеси». За результатами мандрівок виділяли три частини світу: Європу, Азію, Лівію(Африку). На грецьких картах відмічалася Скіфія, розташована на північ від Понта Евксінського (Чорне море). Можна сказати, що в Греції зародилося країнознавство, яке розуміють як географічний опис. Одним із перших країнознавців був Геродот (V ст.. до н.е.). Він зібрав відомості про Малу Азію, Північ Африки, Середземномор’я, узбережжя Чорного моря і систематизував їх у дев’ятитомній праці «Історія».

Значний поступ відбувся в уявленнях про особливості Землі як планети. Так Парменід у V ст.. до н.е. вперше висунув ідею про кулеподібність Землі, оскільки куля є ідеальною фігурою. У ІІІ ст.. до н.е. Аристотель навів докази кулеподібності Землі (кругла тінь Землі на Місяці при затемненнях, розширення горизонту при піднятті тощо). Ератосфен у І ст.. до н.е. обрахував окружність Землі.

Книга «Метеорологіка» Аристотеля по суті є курсом загального землезнавства. У ньому говориться про проникнення одна в одну «сфер», про кругообіг вологи й утворення річок за рахунок поверхневого стоку, про морські течії, землетруси, природні зони. Крім Аристотеля ідею природної зональності обґрунтовували Ератосфен та Посидоній.

Логіка думки античних учених була спрямована насамперед на пошук ознак, властивих для Землі у цілому, наприклад, перерозподіл моря та суходолу вважався результатом піднять та опускань ділянок земної поверхні.