Історичні та політичні умови формування української народності та її культури.

Татаро-монгольська навала перервала великий і яскравий період історії України, на деякий час загальмувала духовний розвиток. Були зруйновані давньоруські міста і села, пам’ятки архітектурної майстерності ─ палаци, монастирі, а також твори живопису і літератури. Від Києва ─ матері руських міст через 6 років після Батиєвого погрому залишилося всього 200 будинків. Тисячі талановитих давньоруських майстрів: художників, архітекторів, ювелірів були фізично знищені, або забрані в полон.

На півстоліття припинилося кам’яне будівництво через відсутність матеріальних засобів та майстрів-будівників. У вогні пожеж загинули величезні матеріальні та духовні цінності нашого народу .

Однак татаро-монгольське нашестя не змогло знищити всіх надбань духовної культури Київської Русі. Завойовники не змогли викоренити усі історичні та культурні традиції нашого народу. Народ зберігав і поширював перлини фолькльору, наукові знання, відбудував зруйновані міста і села, численні храми і монастирі, відроджував кращі традиції культури минулого.

Культурна спадщина IX- пер. пол. XIV ст.ст. стала тією плідною основою, на якій склалася культура України - Русі в добу пізнього середньовіччя.

Процес формування культури України в др. пол. XIV – пер. пол. XVI ст.ст. був одночасно відображенням складного процесу остаточного формування української народності. Українська народність формувалася у межах князівств середнього Придніпров’я, Чернігово-Сіверської, Галицько-Волинської земель. Закарпаття в цей час належало Угорщині, а Буковина після розпаду Галицько-Волинського князівства, до якого вона входила раніше, перейшла до Молдавського князівства.

Монголо-татарська навала в середині XIII ст. і наступне 150-річне панування Золотої орди призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя України. Від числених міст і поселень залишились тільки самі руїни і назви. Посол римського папи Плано Карпіні, побувавши в Україні у 1246 р., писав, що вона була “посіяна кістками, а в недавно багатющому Києві вціліло тільки 200 хат”.

Всі руські князівства потрапили в повну залежність від татарського хана, що залишив васалами на місцях руських князів і бояр, а їх зверхниками і контролерами поставив своїх намісників-баскаків.

Тривалий час опір татаро-монгольським завойовникам чинило Галицько-Волинське князівство на чолі з Данилом Галицьким (1201-1264), яке, крім цього, змушене було вести війну з польсько-угорськими військами.

Данило, як писав український історик Іван Крип’якевич, не дав знищити своєї держави татарам, особистими жертвами здобув мир і підготував свою країну до відсічі орді…Трудом свого життя він відбудував державу свого батька Романа і поклав основи під її дальший розвиток.

І все ж в 1349 р. польський король Казимир разом з уграми вирушив походом на західні землі, після чого Галицько-Волинське князівство остаточно занепало. Казимир став щедро роздавати землі тим вельможам, які приходили з Заходу ─ німцям, полякам, мадярам. Його наступники ще більше посилили політику обмеження прав місцевого українського населення і в 1387 р. Галичина була окупована Польською державою. А Волинь і Наддніпрянщина потрапили до складу Великого князівства Литовського. Таким чином, Східна Україна з XIV ст. стала перебувати у складі Великого князівства Литовського, що поклало край монголо-татарській окупації цих земель. Порівняно з роками татарської навали цей період виявився сприятливішим для розвитку української культури. Як відомо, займаючи українські землі, литовські князі не втручалися в існуючі порядки, і навіть залишили при владі місцевих князів, при умові, що вони підкорятимуться великому литовському князю.

Відчуваючи вищість української культури, литовці користувалися українською мовою в упорядкуванні, складанні законів і грамот. Дехто з литовської княжої сім’ї приймав православ’я і споріднювався з українськими князями. В побут литовців ввійшло багато звичаїв слов’янства.

В таких умовах Литва в середині XIV ст. перетворилася з ранньофеодальної держави в багатонаціональне політичне об’єднання, яке вступило в період розвинутого феодалізму.

Однак у другій половині XIV ст. після польсько-литовської, або т.з. Кревської унії 1385 р., коли литовський князь Ягайло став польським королем, до Польщі стала поступово приєднуватись Литва з усіма українськими землями. І з того часу гору взяли польські впливи. Столиця Литви ─ Вільно стала центром польської католицької політики і культури.

Необхідно зауважити, що Кревська унія викликала невдоволення серед українського населення, для якого вона означала посилення гніту з боку литовських феодалів і реальну загрозу поширення влади польських магнатів і шляхти на всю Україну. Спроби українських князів втримати якусь автономію, як це вони мали раніше, були безуспішними. Вони змушені були підкоритись Литві і Польщі і згодом перейшли в стан звичайних землевласників.

Необхідно не забувати і ту обставину, що в цей час зміцнювалась і Московська держава, яка внаслідок воєн з Литвою забрала від неї під свою владу всю Сіверщину, куди входили Чернігів, Стародуб і Новгород-Сіверський. Щоб заволодіти всіма слов’янськими землями, Москва оголосила себе спадкоємицею Києва, а московських князів нащадками Рюриковичів, після завоювання Константинополя турками у 1453р. і спадкоємицею Візантії. Проповідувалась теорія т.з. "Третього Риму”. Московські князі стали виступати, як “борці за руську народність і за православну віру”.

Таким чином, над Україною нависла реальна загроза, з одного боку, латинізації і ополячення, а з іншого ─ омосковлення.

Можна сказати, що саме з цього часу почався агресивний наступ на українську народність, яка формувалася, з різних сторін. Найагресивнішою серед них була шляхетська Польща.

Магнатські роди зайняли величезні простори, встановлюючи свої власні закони, спрямовані на нещадне загарбання багатств України. За спинами магнатів сунула на Україну і дрібна шляхта, яка сподівалася при них щось і собі урвати . “При магнатах - як зазначав І.Крип’якевич, - наживу для себе знайшли також євреї, що були панськими агентами й факторами, брали в оренду корчми, млини, мита, посередничали в торгівлі і проводили всякі спекуляції”.

Політика полонізації, яка спочатку носила економічний характер, значно посилилася в культурній галузі, в першу чергу за допомогою духовенства. Вже в XV ст. були організовані католицькі єпископства у Львові, Перемишлі, Холмі, Кам’янці, Луцьку, Києві. Одночасно починають активну діяльність францисканці, домініканці, єзуїти, які стали організовувати монастирі і численні школи.

Надзвичайно тяжким було становище української православної церкви як одного із чинників культурного процесу. Проти неї вів уперту непримиренну боротьбу войовничий католицизм, який офіційно підтримувала польська королівська адміністрація.

Ще однією трагедією православної церкви було те, що вона була позбавлена меценатів і з XV ст. стала зубожіти. Її література була обмежена богослужебними книгами, які не могли задовольнити запити багатьох інтелектуально розвинутих людей.

В цих умовах українська православна церква змушена була зайнятися не лише релігійними, але й світськими справами. В першу чергу це була діяльність, спрямована на організацію освіти.

 






Дата добавления: 2021-12-14; просмотров: 84; ЗАКАЗАТЬ НАПИСАНИЕ РАБОТЫ


Поиск по сайту:

Воспользовавшись поиском можно найти нужную информацию на сайте.

Поделитесь с друзьями:

Считаете данную информацию полезной, тогда расскажите друзьям в соц. сетях.
Poznayka.org - Познайка.Орг - 2016-2022 год. Материал предоставляется для ознакомительных и учебных целей.
Генерация страницы за: 0.015 сек.