Формування психологічної готовності до школи у різних видах діяльності
1. Вікова та педагогічна психологія: Навч. посіб./ О.В.Скрипченко, Л.В.Долинська, З.В.Огороднійчук та ін. – К., 2001.
2. Заброцький М.М. Вікова психологія. – К.: МАУП, 1998.
3. Обухова Л.Ф. Возрастная психология. – М., 1996.
4. Психология человека от рождения до смерти. / Под общ. ред. А.А.Реана. – СПб, 2003.
5. Савчин М.В., Василенко Л.П. Вікова психологія: Навчальний посібник. – К.: Академвидав, 2005. – 360 с.
Соціально-психологічна готовність дитини до шкільного навчання передбачає сформованість у неї якостей, завдяки яким вона зможе працювати разом з іншими людьми, підкоряючись вимогам дитячої групи, поступаючись партнерам спілкування і захищаючи інтереси та гідність власних. Старший дошкільник, у якого сформована психологічна готовність до навчання, характеризується певним рівнем розвитку мотиваційної, емоційно-вольової, пізнавальної сфер.
Психологічна готовність дитини до школи — здатність дитини виконувати навчальні завдання і шкільні обов'язки, зумовлена рівнем її загального розумового розвитку.
Важливим показником такої готовності є позитивне ставлення дошкільника до навчання, здатність коригувати свою поведінку, докладати вольові зусилля для розв'язання завдань, які ставлять дорослі, навички мовного спілкування, розвиток риторики, рухової координації. Особливо складним цей період є для 6-річних дітей, оскільки вони переживають у своєму розвитку кризу, яка характеризується складними фізичними і психологічними змінами.
1. 6-річна дитина сприймає світ і себе у ньому як істинний суб'єкт діяльності, наділений почуттям власної гідності, що переживає різноманітні емоції, свідомо виконує норми і правила поведінки у суспільстві. Вона вже засвоїла світ предметів, пізнала деякі соціальні взаємини, сформувала певні уявлення про себе, власні індивідуальні якості, усвідомила переживання, відчула невідповідність між попереднім способом життя і новими можливостями, які почали домінувати над характерними для дошкільника видами діяльності, насамперед грою. Дитину вже не влаштовує, коли до неї ставляться, як до маленької, вона хоче бути дорослою, а не грати в дорослих; прагне стати школярем, людиною, зайнятою серйозною справою — навчанням, до якого дорослі ставляться, як до справжньої роботи. Так виникає криза 6-ти — 7-ми років, основними симптомами якої є (Л. Обухова):
а) втрата безпосередності (між бажанням і дією з'являється переживання того, яке значення ця дія матиме для самої дитини);
б) маніження (дитина щось удає із себе, щось приховує — вона вже закрита для спілкування);
в) симптом «гіркої цукерки» (дитині погано, але вона намагається цього не показати).
У цей період дитина замикається і стає некерованою, у неї виникає нове внутрішнє життя, нові переживання, які прямо і безпосередньо не позначаються на зовнішньому житті. Однак її внутрішнє життя є надзвичайно важливим фактором, який орієнтуватиме її поведінку. Вона прагне до більш важливої, значущої з точки зору суспільства, соціально схваленої і оціненої діяльності. Раніше актуальні для неї види діяльності втрачають свою привабливість. Дитина усвідомлює себе дошкільником і хоче стати школярем.
2. Вступ до школи є якісно новим етапом у житті дитини, оскільки змінюється її ставлення до дорослих, однолітків, до себе і своєї діяльності. Зі школою пов'язаний перехід до нового способу життя, нове становище в суспільстві, нові умови діяльності і спілкування. Дозвілля змінюється обов'язковими справами, які вимагають відповідальності — дитина повинна ходити до школи, виконувати вимоги програми, робити на уроці те, чого вимагає вчитель, дотримуватися шкільного режиму, шкільних правил поведінки, добре засвоювати навчальний матеріал.
Із новими обов'язками школяр здобуває і нові права, може претендувати на серйозне ставлення дорослих до своєї навчальної праці; має право на власне робоче місце, відповідні умови для занять (зручний час, тишу), відпочинок, дозвілля. Позитивна оцінка його навчальної праці пов'язана зі схваленням і повагою тих, хто його оточує.
В оточенні дитини провідну роль відіграє новий дорослий — учитель. Стосунки з ним розгортаються інакше, ніж із вихователем, який здебільшого виконував функції, подібні до материнських (безпосередні, довірливі й інтимні). З вихователем можна було сперечатися, доводити свою правоту, наполягати на своїй думці, нерідко апелюючи до думки батьків: «А мені мама сказала...». Дошкільнику вибачали пустощі та вередування. Дорослі, навіть сердячись, швидко забували про це, почувши від нього: «Я більше не буду». В оцінюванні діяльності дошкільника дорослі частіше звертали увагу на позитивне, коли щось у нього не виходило, хвалили за старання. Оцінка вчителя не виражає його суб'єктивного особистого ставлення, а засвідчує об'єктивну міру значущості знань учня і виконання ним навчальних завдань.
Зміни взаємин дитини з однолітками пов'язані з колективним характером навчання. У стосунках з іншими дітьми на передній план виходить навчання, засноване на спільній відповідальності, залишаючи позаду ігрову діяльність. Успіхи у навчанні стають головним критерієм взаємного оцінювання однолітків, визначають їхнє становище у класі. Навчальна діяльність є обов'язковою для всіх, підпорядковується регламенту, правилам, які дитина повинна виконувати.
Зі вступом до школи змінюється і ставлення дорослих до дитини, яка порівняно з дошкільником має більше самостійності. Вона повинна сама розподіляти час, дотримуватися режиму, не забувати про свої обов'язки, вчасно і якісно виконувати домашні завдання. Основні зміни у цей період відбуваються у внутрішній позиції дитини — психологічному відображенні об'єктивної системи її взаємин з оточенням. Внутрішня позиція багатьох старших дошкільників свідчить про їхню готовність до соціальної позиції школяра. Вона є своєрідною системою потреб, пов'язаних з навчанням, як з новою, серйозною, справжньою, суспільно значущою діяльністю, що втілює у собі новий для дитини суспільно значущий спосіб життя.
Становлення внутрішньої позиції школяра відбувається у два етапи. На першому з'являється позитивне ставлення до школи, але спрямування на зміст навчальної діяльності відсутнє. Дитина орієнтується лише на зовнішні норми і правила поведінки у суспільстві. Вона вже засвоїла світ предметів, пізнала деякі соціальні взаємини, сформувала певні уявлення про себе, власні індивідуальні якості, усвідомила переживання, відчула невідповідність між попереднім способом життя і новими можливостями, які почали домінувати над характерними для дошкільника видами діяльності, насамперед грою. Дитину вже не влаштовує, коли до неї ставляться, як до маленької, вона хоче бути дорослою, а не грати в дорослих; прагне стати школярем, людиною, зайнятою серйозною справою — навчанням, до якого дорослі ставляться, як до справжньої роботи. Так виникає криза 6-ти — 7-ми років, основними симптомами якої є (Л. Обухова):
а) втрата безпосередності (між бажанням і дією з'являється переживання того, яке значення ця дія матиме для самої дитини);
б) маніження (дитина щось удає із себе, щось приховує — вона вже закрита для спілкування);
в) симптом «гіркої цукерки» (дитині погано, але вона намагається цього не показати).
У цей період дитина замикається і стає некерованою, у неї виникає нове внутрішнє життя, нові переживання, які прямо і безпосередньо не позначаються на зовнішньому житті. Однак її внутрішнє життя є надзвичайно важливим фактором, який орієнтуватиме її поведінку. Вона прагне до більш важливої, значущої з точки зору суспільства, соціально схваленої і оціненої діяльності. Раніше актуальні для неї види діяльності втрачають свою привабливість. Дитина усвідомлює себе дошкільником і хоче стати школярем.
Наявність у дитини внутрішньої позиції школяра виявляється у рішучій відмові від дошкільно-ігрового, індивідуально-безпосереднього способу існування, яскраво позитивному ставленні до нового змісту занять, нового типу взаємин з дорослим — як з учителем. Така позитивна спрямованість на школу як на навчальний заклад є найважливішою передумовою благополучного входження дитини у навчальну діяльність: прийняття нею шкільних вимог і повноцінного включення у навчальний процес.
3. У школі дитина переходить до систематичного засвоєння основ наук, наукових понять, що спричиняє особливий розвиток пізнавальної сфери дошкільника.
У 6-річному віці помітно вдосконалюються пізнавальні процеси. На 25—30% поліпшуються гострота зору, розрізнення кольорів та їх відтінків (улюблені кольори — червоний і синій), розвивається фонематичний слух, рука використовується як орган активного дотику і практичної дії. Підвищується чутливість аналізаторів, що є результатом засвоєння дітьми суспільного досвіду.
Активнішим, довільнішім, цілеспрямованішим є сприймання 6-річних дітей. Упродовж дошкільного віку збільшується тривалість розглядання зображень (від 6 до 12 хв.), дитина поступово вчиться керувати своїм зором, рукою, використовує спеціальні прийоми детального обстеження предмета. Змінюється роль розумових процесів: пізнаючи предмети, старші дошкільники порівнюють їх, використовуючи наявні знання, обґрунтовують свою думку, однак при цьому не завжди вміють відокремити те, що бачать, від того, що знають про об'єкт. Вони все частіше зауважують зміни у довкіллі без спеціальних запитань дорослих.
Як і раніше, активно розвивається наочно-дійове мислення. До завершення дошкільного віку формується образно-мовне мислення (спирається на образи уявлень і реалізується за допомогою слів), яке поступово набуває певної самостійності (відокремлюючись від практичних дій, переходить у власне розумовий процес, спрямований на розв'язування пізнавальних завдань). У зв'язку з цим підвищується роль мовлення, за допомогою якого діти починають мислити подумки, оперувати різними об'єктами, зіставляти їх, розкривати властивості і зв'язки, розмірковувати. Основним у цей період є наочно-образне мислення, зароджується логічне.
Інтенсивно збагачується словник 6-річної дитини (3000—5000 слів). Крім іменників і дієслів, вона вживає прикметники, прислівники, вставні слова, значно краще володіє граматичною будовою мови, структурою простих і складних речень. Триває розвиток і внутрішнього мовлення, яке стає способом становлення і формою функціонування внутрішніх розумових дій. Його поява свідчить про розвиток словесно-логічного мислення, яке, виокремлюючись із практичної діяльності, стає більш абстрактним і узагальненим.
До 6-ти років помітно розширюються можливості пам'яті: збільшується її обсяг, тривалість збереження і точність відтворення інформації. У 6—7-річних дітей домінує смислова пам'ять, завдяки якій вони запам'ятовують значно більше, ніж раніше. Характерна особливість пам'яті дошкільника полягає у легкому запам'ятовуванні того, що викликає сильне враження, тому потрібно бути дуже тактовним у спілкуванні з ним, щоб необережним словом не відмежувати потрібних для нього і його розвитку об'єктів. Важливо, щоб діти весь час збагачувалися зрозумілими, корисними знаннями, потрібними їм для ігор, бесід, малюнків, без яких неможливий їх подальший розумовий і моральний розвиток. Старші дошкільники вже можуть використовувати прийоми запам'ятовування, намагаються зрозуміти матеріал, повторювати його. Однак мимовільне запам'ятовування і надалі залишається найпродуктивнішим.
Увага у дошкільників ще дуже нестійка, незначна також і здатність зосереджуватися: вони часто відволікаються з будь-якого приводу. Попри те, у 6 років починає розвиватися довільна увага: дошкільники вже виокремлюють потрібні для їхньої діяльності об'єкти, вчаться бути уважними. Водночас розвивається та набуває більшої стійкості і обсягу мимовільна увага, яка переважає в цьому віці. Дітям важко зосередитися на одноманітній і малопривабливій для них діяльності. Вони здатні утримувати увагу на інтелектуальних завданнях, однак при цьому швидко виснажуються.
Уява дошкільників характеризується багатством проявів: її образи яскраві, наочні, емоційно насичені, але недостатньо керовані. Розвивається вона через поступове підкорення свідомим намірам, перетворення їх на засіб відтворення певних задумів.
Удосконалюється психічна діяльність дитини. Наприкінці дошкільного віку багато психічних процесів контролюються свідомістю. Дитина довільно регулює свої рухи і вчинки, що є істотним показником її загального розвитку, свідченням готовності до навчання у школі. Однак ця саморегуляція у 6-річних дітей ще недосконала: вони часто порушують дисципліну, їх поведінка піддається миттєвим бажанням, рухи досить імпульсивні. З огляду на це дорослі повинні постійно дбати про формування у дитини організованості, зібраності, дисциплінованості.
У процесі пізнання навколишньої дійсності, участі у різних видах діяльності збагачується емоційне життя дошкільника, відбуваються зміни у сфері моральних почуттів, які поглиблюються і чіткіше проявляються. Дитина починає не лише розуміти моральний зміст дій, а й відповідно переживати їх. Під впливом виховання формуються почуття дружби, товаришування, взаємодопомоги, співчуття, розвивається відповідальне ставлення до дорученої справи. Старший дошкільник починає усвідомлювати почуття обов'язку, необхідність і загальнообов'язковість правил суспільної поведінки, починає підпорядковувати їм свої дії і вчинки, виявляти належну самооцінку. У цей період важливо не допустити формування неадекватної (завищеної, заниженої) самооцінки. Діти старшого дошкільного віку вже переживають почуття патріотизму.
Характерна особливість психіки дошкільників — висока емоційна збудливість, нестриманість, недостатня емоційна стійкість. їх почуття, переживання то швидко змінюються, то набувають певної стійкості. Водночас діти нерідко старанно намагаються регулювати прояви своїх емоцій.
На завершенні дошкільного періоду у дитини з'являються елементарні обов'язки, змінюється її життя, зміст і форми спілкування з людьми, що породжує нові потреби, інтереси й наміри. Від спільної з дорослими діяльності діти переходять до самостійного виконання їх вказівок. Водночас зростає інтерес, прагнення долучитися до діяльності, взаємин дорослих. Виникають нові відносини з однолітками, бажання погратися разом, розповісти щось цікаве товаришеві, попрацювати з ним, допомогти йому. Сформовані до цього віку якості особистості забезпечують нормальний перехід дитини до шкільного життя. На основі їх сформованості можна робити висновок про готовність малюка до навчання в школі.
Психологічна готовність до шкільного навчання є комплексною характеристикою дитини, у якій відображений розвиток психічних якостей, що найбільше сприяють нормальному входженню у шкільне життя і формуванню навчальної діяльності.
4. Наприкінці дошкільного періоду дитина починає усвідомлювати своє становище як таке, що не відповідає її можливостям, її вже не задовольняють доступні у грі засоби, що наближають до життя дорослих. Психологічно дитина переростає гру, хоч ще довго вона не втрачає для неї своєї цінності. Одночасно у дошкільника з'являється бажання стати учнем, навчатися, а становище школяра здається певним щаблем до дорослості. Вона починає усвідомлювати навчання як відповідальну справу, до якої всі ставляться з повагою, як засіб досягнення нового становища, подолання меж дитинства. Навчання приваблює дитину своєю значущістю не лише для неї, а й для оточуючих. Навіть любов до свого дошкільного закладу, ровесників і вихователів не відмежовує старших дошкільників від прагнення перейти до школи. Дітей цікавлять і деякі зовнішні аспекти шкільного життя, виконання учнівських обов'язків, учнівське приладдя.
Прагнення ввійти у світ дорослих у новому статусі не єдина причина для позитивної налаштованості на майбутнє навчання. Не менш важливу роль відіграє і пізнавальна активність, яка наприкінці дошкільного віку досягає високого рівня розвитку. Для задоволення пізнавальних інтересів дитини вже недостатніми виявляються типові для дошкільника види діяльності. Нею керує потреба спеціального навчання, бажання пізнати невідоме, розібратися у складному, опанувати нові уміння. Як свідчать практика і спеціальні дослідження, найбільших труднощів у початковій школі зазнають діти, в яких не розвинена пізнавальна спрямованість, не сформована звичка думати, розв'язувати завдання, шукати нове, а зовсім не ті, кому бракує знань.
Розвиток пізнавальної сфери є безпосереднім свідченням готовності до навчання, оскільки оволодіння знаннями, основами наук передбачає сформовану пізнавальну спрямованість. Не можна робити висновків про готовність до шкільного навчання дитини, не з'ясувавши особливостей розвитку її пізнавальної спрямованості, уявлень про школу, наявність бажання вчитися і ставлення до навчання загалом.
Отже, основними компонентами мотиваційної готовності дитини до школи є правильне уявлення про навчання як важливу і відповідальну діяльність, пізнавальний інтерес до світу. Ця готовність виникає наприкінці дошкільного — на початку шкільного періоду як потреба в набутті знань і вмінь, свідчення якісно нового етапу розвитку пізнавальної сфери.
5. Школа і навчання вимагають від дитини розуміння, усвідомлення необхідності дотримання певних правил на уроці, під час виконання навчальних завдань у школі і вдома, у роздягальні, їдальні, спортивному залі, а також у свій вільний час — на вулиці, у театрі, парку тощо. У зв'язку з цим надзвичайно важливою є готовність емоційно-вольової сфери дитини, яка зумовлює вміння регулювати свою поведінку у складних ситуаціях, мобілізуватися у стані втоми, завершувати справу до кінця.
Основними показниками емоційно-вольової готовності є певний ступінь сформованості довільних психічних процесів (цілеспрямованого сприймання, запам'ятовування, уваги), уміння долати посильні труднощі, навички самостійності, організованості, швидкий темп роботи, що вимагає зібраності, зосередженості (на противагу імпульсивності, схильності відволікатись), опанування основними правилами поведінки у навчальних та інших ситуаціях, уміння правильно реагувати на оцінку виконаного завдання, оцінювати свою роботу.
Дитина з високим рівнем емоційно-вольової готовності до школи адекватно сприймає завдання, співвідносить їх за ступенем складності. Через необхідність долати труднощі вона не втрачає рівноваги: звертається за допомогою до дорослих або намагається справитися самотужки, переносить невдачі (не розгублюється, не плаче), шукає способи вдосконалення своєї роботи чи поведінки. Тобто виявляє необхідний для школи рівень самостійності.
Навіть важку роботу, яка потребує значного напруження, дошкільники виконують легше, якщо її процес і результат захоплює, викликає позитивні переживання. Переживання позитивних емоцій, пов'язаних з роботою, радість від пізнання нового, задоволення від виконання завдання, приємне передчуття високої оцінки створюють сприятливий фон у навчальній діяльності. Позбавлена радощів посилена розумова робота може стати для дитини нудною, небажаною, важкою.
Немало подій навчальної діяльності породжують не лише позитивні, а й негативні переживання (помилки, невдачі, низькі оцінки). У таких випадках діти відчувають невдоволення, розчарування. В одних вони швидко минають, інші довго ходять засмученими; одні плачуть, інші —вперто відмовляються від подальшої роботи. Можливі надто сильні негативні емоції або байдужість до результатів своєї праці, навчання. Педагоги покликані допомогти дитині не піддаватися своїм почуттям, оволодіти ними, керувати своїми емоціями, стримувати занадто бурхливі зовнішні їх прояви. Дітям старшого дошкільного віку це дається нелегко, оскільки емоційна збудливість — їх вікова особливість.
Характерною ознакою цього періоду є здатність діяти за моральними мотивами, а також відмовитися за необхідності від того, що особливо приваблює.
Для вольової регуляції поведінки дошкільників притаманна єдність мотиваційної й операційної сторін, що виявляється у ставленні до труднощів і типових способів їх подолання. Тому першочергове значення у формуванні волі має виховання мотивів досягнення мети, попри різноманітні перешкоди. Завдяки цьому вона набуває здатності самостійно, за незначної допомоги дорослих долати труднощі, які обов'язково виникають у школі.
Рівень емоційно-вольової, мотиваційної готовності до школи залежить також від умов дошкільного закладу й особливо сім'ї. Діти, які виростали у доброзичливих умовах, відчували підтримку дорослих у їх прагненні до самостійності, намаганні творчо діяти, як правило, готові до школи. їх активність доповнюється, підсилюється самостійністю, впевненістю, відчуттям своєї здатності впоратися зі складним завданням. Невдачі можуть іноді викликати у них сльози, однак діти швидко забувають прикрощі, що трапились під час занять, ігор, і виправляють допущені помилки. Значно гірше почувають себе у таких ситуаціях ті дошкільники, яким удома бракувало тепла, турботи, які не відчували поваги до себе, власної захищеності. Вони боязкі, пасивні, безпомічні, з низькими самооцінкою і рівнем домагань. У них мало друзів, скутість заважає їм виявяяти ініціативу. Найсуттєвішими причинами таких якостей є негативна ситуація у сім'ї, намагання батьків ізолювати дитину від ровесників, обмежити її самостійність, нав'язливі повчання і моралізування, образи, приниження, висміювання, фізичні покарання за помилки і невдачі, загострення уваги на її слабкості і неповноцінності.
6. У загальному рівні розумового розвитку дитини, володінні вміннями і навичками, необхідними для вивчення передбачених освітніми програмами предметів, виявляється інтелектуальна готовність до навчання у школі. При оцінюванні розумової готовності дитини до школи враховують її загальну обізнаність з навколишнім світом, світогляд; рівень розвитку пізнавальної діяльності і пізнавальних процесів; наявність передумов для формування навчальних умінь і навчальної діяльності загалом.
Знання про навколишній світ, світоглядні уявлення дитини виявляються у тому, що вона знає про себе і своє найближче оточення: сім'ю, свою вулицю, село, місто, людей, їхню працю, звичаї, свята, явища природи. Важливим показником розумового розвитку дитини є системність знань і уявлень.
Рівень обізнаності, світоглядні уявлення дошкільника найкраще з'ясувати в умовах бесіди. У ній, як правило, використовують запитання про домашню адресу, ім'я та прізвище дитини; як звуть тата, маму, бабусю, дідуся, де і ким вони працюють; які, крім рідного, вона знає міста, в якій країні живе; як називаються дні тижня, пори року, місяці, яких диких і свійських тварин вона може назвати; звідки береться зерно, борошно, з чого печуть хліб, шиють одяг, виготовляють меблі; які в неї улюблені казки, книжки, ігри тощо. Одні діти на ці питання відповідають цікаво і змістовно, інші навіть не знають домашньої адреси, назви рідного міста.
За відповідями дошкільників можна зробити висновки про розумову готовність, розумові можливості, індивідуальний і груповий рівень обізнаності, роль батьків у формуванні загального розвитку і спрямованості дитини, над чим необхідно працювати педагогам. Результати діагностичної бесіди свідчать і про кругозір, орієнтацію дітей у навколишньому світі. Найчастіше вони дають підстави для таких висновків:
1) у дитини чіткі, змістовні уявлення, вона вільно і правильно їх висловлює;
2) дитина має деякі уявлення, але висловлює їх досить бідно;
3) у дитини збіднений запас уявлень (фрагментарні, незв'язані), їй важко висловлюватись.
Рівень розвитку пізнавальної діяльності можна визначити і за допомогою системи індивідуальних завдань. Для з'ясування розвитку сприймання, спостережливості використовують набори предметів, що різняться за довжиною (смужки), висотою (брусочки), шириною (стрічки), кольором; плани і схеми для конструювання (завдання на правильне розташування меблів у кімнаті, складання картини з частинок, знаходження виходу в лабіринті) та ін.
Про розвиток зв'язного мовлення дітей можна зробити обґрунтований висновок на підставі аналізу їхніх відповідей під час бесіди або переказу казки, оповідання (перед тим їх слід виразно, спокійно прочитати дитині). Коли дитина розповідає вірш, казку, важливо звернути увагу і на інтонаційну виразність, образність її мовлення. Для діагностування схильності до мовної творчості малюка пропонують придумати оповідання, казку за певною темою (назвою); закінчити розпочате оповідання; придумати початок ситуації; скласти загадку про певний предмет тощо. У розмові з дитиною на підставі виконання нею спеціальних вправ виявляють і якість вимовляння нею звуків, розвиненість навичок для оволодіння рідною мовою, читанням, письмом.
В адресованих вихователям дошкільних закладів виданнях є завдання, якими можна скористатися для з'ясування рівня розвитку пам'яті, мислення, уяви.
Про наявність психологічних передумов, що сприяють формуванню у школі навчальних умінь і навчальної діяльності, свідчать результати сприймання дитиною висловлених дорослими завдань, інструкцій, правил, здатність діяти відповідно до їхніх вимог.
Психологічною передумовою успішного засвоєння початкового курсу математики є адекватне вимогам школи володіння дитиною математичними уявленнями. Для його з'ясування використовують завдання, які дають змогу виявити, чи вміє дитина рахувати, до яких меж і наскільки усвідомлено вона це робить, чи орієнтується у натуральному ряді чисел (знає місце кожного числа, його склад, утворення), чи володіє прямою, зворотною, порядковою лічбою, чи вміє додавати й віднімати по одному і по два, розв'язувати і самостійно складати задачі. За результатами виконання цих завдань, як правило, дітей розподіляють на такі групи:
— діти, у яких є первинні математичні навички, які правильно виконують завдання і можуть їх аргументувати, пояснити;
— діти, які правильно виконують завдання, але не можуть пояснити хід їх виконання;
— діти, які не вміють виконувати завдання.
Отже, розумова готовність до школи охоплює систему показників, за якими можна зробити достатньо об'єктивні висновки про інтелектуальний розвиток дитини. Такі висновки можуть бути надто різноманітними в деталях, як і самі діти. Одні з них мають багатий кругозір, активні, уважні, вдумливі, але не вміють читати; інші досить добре читають, не виявляючи при цьому достатньої інтелектуальної активності тощо. На основі цих відомостей вибудовують індивідуалізовану, особистісно-орієнтовану освітньо-виховну роботу з першокласниками.
7. Соціальна готовність до школи передбачає і належну сформованість у дитини вміння вибудовувати свої взаємини з педагогом та однолітками. Вихователь, який систематично спостерігає за поведінкою дітей у групі дошкільного закладу, знає, хто з них уміє спокійно і по-діловому звернутися до дорослого із запитанням, попросити в товариша допомоги або запропонувати свою, узгодити власні інтереси з інтересами однолітків у грі чи іншому виді діяльності; хто обирає в іграх лише найпривабливіші ролі шляхом умовляння, примусу чи конфліктуючи, а хто задовольняється будь-якою роллю, не вміє відстоювати себе і свої інтереси; хто взагалі не готовий брати участі у спільній діяльності через боязкість або комунікативну пасивність.
Наприкінці дошкільного періоду у дітей переважає позаситуативно-особистісна форма спілкування. У зв'язку з цим вони засвоюють особливу позицію стосовно дорослого — позицію учня, яка створює сприятливі умови для навчання у школі, сприймання великої кількості нової інформації, налаштовує на виконання всіх навчальних завдань. У процесі особистісного спілкування діти набувають цінної для навчання у школі здатності сприймати й осмислювати позаситуативну інформацію, відбирати і відпрацьовувати її для обговорення з іншими людьми.
У своєму індивідуальному житті діти, як і дорослі, переживають багато складних проблем, які їм важко, а іноді й неможливо розв'язати. Це змушує їх хвилюватися, страждати, долати труднощі, радіти від досягнутих результатів. Непросто розгортаються їх взаємини з ровесниками і дорослими. Те, що сторонній людині може видатися дрібницею (причини бійки, плачу, радощів), для дитини на цей час є смислом життя. Якщо педагог не помічає емоційно-смислових особливостей життя дітей, він може припуститися значних помилок у роботі з ними.
Не всі старші дошкільники займають однакове становище у групі. Серед них є такі, які почувають себе вільно: вони активні, ініціативні, веселі, охоче допомагають іншим, діляться з ними тим, чим можуть, їх люблять ровесники, біля них згуртовуються. Немало є і байдужих, пасивних, агресивних, боязких дітей. Часто бувають у групах і діти, яких не люблять. Причиною цього можуть бути їх зовнішній вигляд (невмите обличчя, брудні руки і ніс, недбалий одяг), особливості поведінки і дій (недостатня кмітливість, вайлуватість, повільність, вередування, плаксивість, забіякуватість), риси характеру (відлюдькуватість, дратівливість) тощо.
У старшому дошкільному віці серед дітей виявляються лідери, які ведуть за собою групу, користуються найбільшою популярністю, любов'ю, уміють домовлятися з ровесниками, враховувати їхні бажання, залагоджувати непорозуміння, дружити, допомагати (істинний лідер). Лідером може стати й агресивна, фізично сильніша за інших дитина, яка прагне командувати, розпоряджатися, а в разі чиєїсь непокори може вдатися до фізичних розправ (агресивний лідер). Лідерство в дошкільному віці зовсім не гарантує, що ця риса збережеться і в подальшому шкільному житті. Однак наявність у дитини ознак істинного лідера є передумовою, що ця якість розвиватиметься і в школі.
Отже, психологічна готовність до шкільного навчання охоплює різноманітні аспекти здібностей, умінь і навичок дитини. Вона є підставою для уявлень про рівень загального розвитку майбутнього школяра, психологічні якості, які зумовлюватимуть його успішність на початку навчання. Усі ці якості взаємопов'язані, між ними функціонує причинний зв'язок, у кожної дитини вони проявляються індивідуально.
8. Дошкільний вік має внутрішні закономірності психічного розвитку, порушення яких може спричинити непоправну шкоду. Одним із таких порушень є намагання деяких педагогів працювати з дошкільниками з використанням притаманних шкільному навчанню методів, ігноруючи привабливі для дітей гру, конструювання, ліплення, прогулянки.
Однак, маючи на меті підготовку дітей до школи, необхідно працювати з ними на основі максимального врахування особливостей їхнього віку, використовуючи можливості дошкільної педагогіки.
Особливо важлива роль у формуванні новоутворень, психічних процесів і властивостей особистості, що готують перехід дитини до молодшого шкільного етапу, належить ігровій діяльності, яка не лише розвиває їх мислення, сприймання, рухи, а й формує мотиваційну готовність дитини до школи.
Важливе значення при цьому має навчальна діяльність (особливо для оволодіння грамотою і математичними знаннями). Однак для забезпечення ефективного навчання старших дошкільників необхідно, щоб заняття не уподібнювалися до уроків шкільного типу, а вибудовувалися з урахуванням природи дитини, специфіки мети і методів дошкільного виховання. Позитивних результатів досягають шляхом використання у навчанні дошкільників методу поетапного формування розумових дій, що забезпечує формування спеціальних умінь, підвищує загальний інтелектуальний рівень старшого дошкільника. Навчальна діяльність сприяє формуванню знань про предмети і явища природи, суспільного життя у розвитку мовлення дошкільника, започаткуванні спеціальних навчальних навичок. До кінця дошкільного віку у дитини формується відносно стійка допитливість, особлива чутливість до оцінки результатів, прагнення до визнання досягнень, з'являється інтерес до важких навчальних завдань. Вона стає вимогливішою до себе, намагається більш самостійно, усвідомлено регулювати свою поведінку (наприклад, на заняттях стежить за поставою, дотримується правил роботи у колективі тощо).
Продуктивні види діяльності (малювання, конструювання, ліплення та ін.) активно сприяють естетичному, моральному розвитку майбутнього школяра, збуджують його уяву, думку. Сила їх впливу на психіку дитини залежить від керівництва, організації вихователем відповідної діяльності дитини.
У процесі зображувальної діяльності розвиваються вмілість рук, зорово-рухова координація, необхідні для оволодіння письмом. Найбільше цьому сприяє створення дітьми зображень не частинами, а з цілого шматка (глини, пластиліну), однієї лінії контуру (у малюванні, аплікації). Дитина успішніше оволодіває письмом, якщо вміє робити рукою ритмічні, рівномірні, плавні рухи. Формуванню таких рухів сприяють, наприклад, малювання рослин, декоративне малювання за мотивами народних вишиванок, писанок тощо. Щоб правильно виконувати навчальне завдання, дитина має бути працьовитою.
Дата добавления: 2020-10-14; просмотров: 579;