Форми і види кредиту

В залежності від об'єкту кредитування розрізняють грошову і то­варну форми кредиту.

В товарній формі кредитні відносини виникають між про­давцями і покупцями за умов отримання товару чи послуги покуп­цем з відстроченням платежу. Дана форма кредиту охоплює ко­мерційний кредит, який товаровиробники надають один одному у формі продажу товарів і наданні послуг з відстрочкою платежу. Регулюються відносини комерційного кредиту за допомогою век­селів та інших платіжних засобів. Погашення комерційного креди­ту здійснюється такими способами:

а) оплатою комерційного кредиту боржником за допомо­гою векселя;

б) шляхом передачі векселя іншій юридичній особі (крім банків та інших кредитних установ;

в) шляхом переоформлення комерційного кредиту у ба­нківський.

За суб'єктами кредитних відносин розрізняють чотири види кредиту:

• комерційний кредит, який надається товаровироб­никами один одному у вигляді продажу товарів з від­строчкою терміну платежу, що оформляється пере­важно векселями;

• банківський кредит надається банками, як правило, у грошовій формі. На кредитному ринку банки висту­пають одночасно і кредиторами і позичальниками;

• державний кредит надається юридичними та фізич­ними особами державі в особі її центральних (казна­чейство, міністерство фінансів тощо) та місцевих ор­ганів влади. Реалізується державний кредит у формі емісії та розміщення державних позик;

• міжнародний кредит надається у формі позичкових капіталів однієї країни іншій у тимчасове використан­ня на засадах поворотності, строковості, платності. Суб'єктами міжнародного кредиту виступають банки, фірми, держави, міжнародні кредитно-грошові орга­нізації.

За рівнем розвитку і обсягами провідним видом кредиту в ринковій економіці є банківський кредит. З відомих різновидів до­цільно розглянути таку класифікацію банківських кредитів.

В умовах ринкової економіки основними видами матеріа­льного кредиту є вексельний і лізинговий кредит.

Вексельними кредитами реалізуються ділові угоди шля­хом видачі векселів у розрахунок за поставлені у кредит" товари, надані послуги чи виконані роботи. Провідними формами вексельного кредиту є: по-перше, отримання банківсь­ких векселів і наступні розрахунки за їх допомогою; по-друге отри­мання грошей під заставу векселів; по-третє, дисконт векселів у банках та ін. Головними перевагами вексельного кредиту є його нижча вартість і спрощений механізм отримання.

Лізинговий кредит - це відносини між незалежними осо­бами з приводу передачі в оренду засобів праці, а також фінансу­вання набуття рухомого і нерухомого майна на певний строк. Він охоплює участь трьох суб'єктів: ринкові відносини підприємств, що виготовляють обладнання; орендодав­ців (лізингові компанії); орендарів (підприємства й організації, які отримують у свій оборот матеріальні цінності на певний час. З цих позицій лізингові угоди є своєрідною формою фінан­сування капітальних вкладень, які можуть поділятися на два види:

1) Оперативний лізинг,що передбачає використання машин, обладнання тощо з неповною його окупністю. В свою чергу оперативний лізинг охоплює наступні рі­зновиди:

• рейтинг - короткострокові угоди оренди строком від одного дня до одного року без права наступно­го придбання орендованого майна;

• хайринг - середньострокова оренда, що передба­чає здачу майна в найом від одного року до трьох. Цим передбачається багаторазова передача май­на, машин і обладнання від одного орендаря до іншого аж до завершення повної амортизації.

2) Фінансовий лізинг- оренда з виплатою протягом то­чно визначеного періоду сум повної амортизації капі­тальних вкладень і отримання належного прибутку орендодавцем. Особливості взаємозв'язків між учасниками лізингового кредиту розкриває схема.

Розширення кредитування в процесі зростання збуту за­безпечує факторинг.

Факторинг- це різновид товарно-комісійних операцій, пов'язаних з кредитуванням обігового капіталу клієнта, що вима­гають інкасування його дебіторської заборгованості, кредитування і гарантію від кредитних і валютних ризиків.

Форфейтинг- це безоборотний дисконт пакету векселів однієї дати видачі, але різних строків погашення, шляхом купівлі їх коме­рційним банком у експортера. Пред'явника векселів для безобо-ротного їх врахування і отримання дисконтової суми, називають форфетистом, а банк – форфетором.

В залежності від форми і порядку оформлення кредитних відносин провідні ви­ди кредиту і механізми їх дії аналізуються так.

Аналіз форм і видів кредиту має охоплювати специфіку їх використання, переваги і недоліки застосування, інфраструктуру реалізації, взаємодію із загальною системою кредитних відносин.

Теорії кредиту

Натуралістична теорія склалася як результат дослі­джень класиків економічної теорії А.Сміта (1723-1790) і Д.Рікардо (1772-1823). Суть натуралістичної теорії кредиту характеризують такі положення:

• об'єктом кредиту стає тимчасово вільний капітал у вигляді натуральних матеріальних цінностей, які можуть бути позичені одним учасником економіч­них відносин іншому. Тобто кредитуванню підля­гають негрошові ресурси;

• кредит - це рух лише натуральних благ, тому кре­дитуванню підлягають лише існуючі в даному сус­пільстві цінності. Тому кредит є способом їх пере­розподілу;

• позичковий капітал ототожнювався з реальним капіталом, тобто з капіталом у речовій формі;

• кредит здатний виконувати лише пасивну перерозподільчу функцію. Тому пасивні операції нібито є первинними порівняно з активними;

• банки виступають лише посередниками у кредиті, їх роль зводиться спочатку до акумулювання віль­них коштів, а потім до їх розміщення у позику.

Отже, прихильники натуралістичної форми теорії кредиту активно сприяли вдосконаленню теорії і практики кредиту. Водно­час, цей підхід мав багато суттєвих недоліків. Зокрема:

• не до кінця було з'ясовано особливості позичково­го капіталу та його відмінності від реального капі­талу;

• нагромадження позичкового капіталу помилково розглядалося як відображення реального капіталу;

• визначаючи похідний характер кредиту від вироб­ництва, А.Сміт і Д.Рікардо не зрозуміли його зворо­тний вплив на сферу виробництва, не з'ясували оборот реального капіталу;

• одностороннім був підхід до банків лише як посередників, що не дозволило з'ясувати їх активного впливу на процес відтворення;

• помилковим було тлумачення суті процента, який виводився з норми прибутку, та ігнорування зале­жності процента від зміни попиту на позичковий капітал, його пропозиції та відносної самостійності руху процента і його впливу на зміну ринкової кон'юнктури.

Оскільки вказані обмеження можливості кредиту супере­чили реальній активній ролі банків у грошово-кредитній сфері, з'явилися нові теорії, в тому числі експансіоністська відтворювальна і фондова, які склалися на основі капіталотворчої теорії кре­диту.

Капіталотворча теорія кредиту визнавала кредит як і гроші безпосереднім капіталом, суспільним багатством, а тому розширення кредиту тлумачила як нагромадження капіталу. Осно­воположні концепції капіталотворчої теорії сформував англійський економіст Дж.Ло (1671-1729). Він обґрунтував ідею, що кредит не залежить від процесу відтворення. Йому належить вирішальна роль в економіці. Щоб розірвати вузькі межі обігу грошей, Дж.Ло пропонував емітувати в обіг незабезпечені нерозмінні грошові зна­ки і з їх допомогою в короткий термін часу збагатити країну. Але, реалізуючи цю ідею на практиці, Дж.Ло привів свій банк до краху, а саму ідею капіталотворчої теорії дискредитував.

Проте з розвитком кредитної системи ідеї капіталотворчої теорії відродилися. Ідеї Дж.Ло далі розвивали Г.Маклеод, Й.Шумпетер, А.Ган та інші, які кредит вважали безмежним, а тому безмежним нібито є і капітал та депозити, які він створює. Інфля­ційний кредит нібито і є рушійною силою відтворення й економіч­ного зростання.

На думку Г.Маклеода, кредит не створює капітал, а сам є капіталом, і то продуктивним капіталом, оскільки дає прибуток у вигляді процента. Банки становлять собою «фабрики кредиту» та створюють кредит, а отже, і капітал. Тому між емісійними банками і депозитними суттєвої різниці немає. Якщо перші здійснюють кре­дитування за рахунок готівкової емісії, то другі за рахунок емісії депозитної.

Аналіз цих та інших концепцій послідовників капіталотвор­чої теорії слід сприймати критично. Зокрема:

• помилковим було ототожнення Г.Маклеодом кате­горій кредиту, грошей і капіталу, кредиту і грошей з багатством;

• розміри банківського кредиту визначаються умо­вами суспільного відтворення, а не обсягами позичкових операцій банків, як це твердили прихильни­ки капіталотворчої теорії.

Помилковість концепцій капіталотворчої теорії підтверди­ла й Велика криза 1929-1933 pp.

Водночас капіталотворча теорія мала і свої позитивні сто­рони, її положення:

• стимулювали розвиток теорії кредиту та застосу­вання напрацьованих ідей у практиці;

• Дж.Кейнс та його послідовники ідеї капіталотворчої теорії застосували для обґрунтування принципів кредитного регулювання економіки, ліквідації кризи і безробіття за допомогою втручання в економічні процеси емісійного банку й уряду. Посиленням кредитної експансії вони прагнули збільшити масу грошей в обігу і пропозицію позичкового капіталу;

• в кінцевому рахунку за допомогою зниження норми позичкового процента можна відповідно розширити інвестиції, стимулювати зростання виробництва і споживацького попиту, а відтак - зменшити безро­біття.

Відсоток за кредит

Процент за кредит або позичковий процент (від лат. «pro centum» - на сотню) означає плату позичальника у боргових (кре­дитних) відносинах за надані в позику гроші чи матеріальні ціннос­ті. Процент належить до числа категорій товарного виробництва, яке і визначає суть кредитних відносин. Величина норми процента відображає економічні відносини між власником позичкового капі­талу і підприємцем, який прибутково використовує у своєму обо­роті чужу власність, і становить собою ціну капіталу, що взятий у кредит.

Норма процента (N) розраховується за формулою:

Норма процента - динамічна величина, що залежить насам­перед від середньої в даній країні норми прибутку як міри прибут­ковості калітальних вкладень у виробництво. Дж.Кейнс суть про­цента розглядав як «плату за розставання з ліквідністю», а величина по­зичкового процента, за Кейнсом, залежить від двох факторів: 1) прямо пропорційна перевагам ліквідності; 2) обернено пропорційна кількості грошей, що пере­бувають в обігу.

Реальна динаміка норми позичкового процента визнача­ється дією ринкового механізму і, насамперед, законами попиту і пропозиції кредитних ресурсів та державним грошово-кредитним регулюванням економіки.

Як правило, середня норма процента не перевищує норми прибутку. Зокрема, середня норма прибутку становить максима­льну межу норми прибутку. Мінімальної межі норми процента не визначають. Водночас її розмір має покривати витрати кредитора, пов'язані з даною кредитною операцією, і приносити йому хоча б мінімальний дохід. Загалом, розмір процентної стави за кредит на макроекономічному рівні залежить:

Вказані чинники важливо враховувати на макро- і мікроекономічному рівні. Розмір процентної ставки на макроекономічному рівні залежить від попиту і пропозиції, які склалися на креди­тному ринку, стабільності монетарного ринку в країні, рівня облі­кової ставки національного банку. Як правило, комерційні банки за основу позичкового процента беруть облікову ставку національно­го банку з додачею маржі. Маржа(від франц. marge - край) - різ­ниця між процентною ставкою за наданий банком кредит і ставкою, яку сплачує банк за куплені ресурси. На розмір процентної ставки на мікроекономічному рівні впливають: мета використання кредитних ресурсів, розмір креди­ту, термін його використання та ступінь ризику. Розрізняють переважно два види норми процента за кре­дит:

1) ринкову, котра складається під дією кон'юнктури монетарного ринку;

2) середню норму процента, що складається на монетарному ринку за певний період.

Застосовуються процентні ставки фіксовані (постійні), які протягом певного періоду не змінюються, і плаваючі (змінні). Час, впродовж якого процентна ставка залишається незмінною, називають процент­ним періодом.

Проблема захисту позичкового капіталу особливо актуа­льна в періоди економічної нестабільності й інфляції. Ось чому потрібно відслідковувати номінальну і реальну процентні ставки. Номінальна процентна ставка- це ціна грошової позики, що ви­значається як відношення річного доходу, отриманого на позичковий капітал, до суми позики без урахування зміни рівня цін під тис­ком інфляційного процесу. Реальна ставка процентавизнача­ється шляхом порівняння між собою товарних еквівалентів з ура­хуванням інфляційного впливу. Розраховується вона за форму­лою:

де R - реальна процентна ставка; N- номінальна процентна став­ка; Р - річне зростання цін.

Якщо процентна ставка за кредит нараховується частіше, ніж за рік, то річна процентна ставка обчислюється за формулою:

де т - кількість разів нарахування процентів протягом року.

Норма позичкового процента за кредитами обчислюється за формулою:

де Н - норма позичкового процента; Д - дохід, отриманий на по­зичений капітал; К- сума наданого кредиту.

Депозитна ставка на основі простих процентів розрахову­ється так:

де К - розмір плати за користування коштами; С - сума депозиту чи кредиту; Т- термін користування грошима (у днях); Я- процен­тна ставка.

Дана формула ефективно використовується для обрахун­ків короткострокового депозиту. Для нарахування заощаджувальних вкладів довготермінового зберігання вживається формула:

де FV- розмір плати за користування коштами; Р - сума наданих коштів; R - процентна ставка; п - кількість періодів.

Простий процент нараховується за початковим вкладом у кінці одного банківського терміну. Його обчислення виконується на основі такої формули:

де Р_о - початкова сума вкладу; п - кількість нарахувань у роках; R - ставка процента (десятковий дріб).

Складні проценти нараховуються з урахуванням наро­щення суми у попередньому періоді. Для цього використовується така формула:

Ставка процента реальна (R) розраховується за формулою:

де N- номінальна річна процентна ставка, %; Р - річне зростання цін, %.

Якщо проценти нараховуються частіше, ніж раз на рік, то ставка процента реальна обчислюється за формулою:

де m - кількість разів нарахування процентів протягом року.

Кредитні системи