Міри медичного характеру, застосовувані до осіб визнаним неосудними

У системі заходів кримінально-правового впливу примусові заході медичного характеру займають особливе місце, оскільки вони можуть застосовуватися не лише до осіб, що вчинили дію чи бездіяльність, які містять склад злочину (осудних та обмежено осудних осіб), а й до тих, хто скоїв суспільно небезпечні діяння, які цього складу не містять у зв’язку з відсутністю суб’єкта злочину (осіб, визнаних неосудними).

За своєю правовою природою примусові заходи медичного характеру є заходом соціального захисту суспільства від можливих повторних суспільно небезпечних діянь осіб, які страждають на психічні розлади. Заходам безпеки здебільшого властивий превентивний (запобіжний) характер, вони спрямовані на відновлення порушених прав і свобод та на забезпечення соціального захисту особи правопорушника

Лень В.В. зазначає, що цілями застосування примусового медичного лікування є: 1. одужання або таке покращення стану хворої особи, при якому вона перестає представляти суспільну небезпеку; 2. попередження вчинення нею нового суспільно небезпечного діяння або злочину, як під час лікування, так й після його завершення; 3. забезпечення безпеки хворої особи для самої себе; 4. проведення заходів соціальної ресоціалізації (виробка у хворих навичок для життя у суспільстві), у той мірі, в якій це можливо в умовах медичних установ, що здійснюють примусове лікування.

Вони також не є: 1) кримінальним покаранням, як основним, так і додатковим, оскільки відрізняються від покарання, передусім, правовою природою, видами, строками тощо; 2) звичайними заходами медичного впливу, що регламентуються законодавством про охорону здоров’я. Так примусові заходи медичного характеру та примусове лікування на відміну від покарання: 1) не містять у собі елементи кари; 2) мають іншу мету свого застосування; 3) мають інші підстави свого застосування; 4) не обмежуються в рішенні суду яким-небудь конкретним строком, оскільки неможливо заздалегідь передбачити, який період займе відповідне лікування; 5) мають інший порядок свого застосування; 6) не тягнуть за собою специфічного кримінально-правового наслідку – судимості; 7) застосовуються тільки реально і тому на них не поширюється дія принципу умовності; 8) не передбачають застосування щодо них актів амністії й помилування як видів звільнення від покарання; 9) не передбачають можливість дострокового звільнення особи від їх застосування; 10) засновані не на факті вчинення злочину, а на властивостях особи винного, які перебувають за межею ознак суб’єкта злочину й тому не впливають на кваліфікацію діяння. Отже, не викликає сумнівів, що ототожнення інституту кримінальної відповідальності (покарання) та інституту примусових заходів медичного характеру й примусового лікування є неприпустимим.

Підставою для застосування примусових заходів медичного характеру та вибору конкретного заходу слід вважати суспільну небезпечність особи, що зумовлюється низкою критеріїв, зокрема, небезпечністю і характером вчиненого нею діяння, соціально-психологічною характеристикою особи неосудного, характером та ступенем психічного розладу.

Суб’єктів, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру, прямо визначено у ст. 93 КК: це особи, які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння; особи, які вчинили у стані обмеженої осудності злочини; особи, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до винесення вироку або під час відбування покарання. Зважаючи на те, у зв’язку із чим та до якого суб’єкта вони застосовуються, юридична природа зазначених заходів має два аспекти. У випадку застосування їх до осіб, що вчинили злочини, примусові заходи медичного характеру включаються до механізму кримінальної відповідальності як один з його елементів.

Діюче кримінальне законодавство (ч. 1 ст. 94 ККУ) дає вичерпний перелік видів примусових заходів медичного характеру, які має право застосувати суд, а саме: 1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку; 2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом; 3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом; 4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом. При виборі для психічно хворої особи конкретного виду примусових заходів медичного характеру особлива увага з боку суду має приділятися принципу необхідності та достатності такого заходу для досягнення поставленої мети щодо забезпечення безпеки суспільства та реалізації встановлених лікувально-реабілітаційних приписів.

 

102. Порівняльна характеристика понять "неосудність" і "недієздатність"

Згідно ч. 2 ст. 19 КК України «не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки».

А.А. Васильєв визначає неосудність як передбачену законом обставину, яка є фіксованим показником неможливості під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними через тяжкий хворобливий стан психіки або тимчасовий розлад психічної діяльності, що виключає наявність суб’єкта злочину і кримінальну відповідальність особи за вчинене.

На думку Г.В. Назаренка, неосудність є ніщо інше як неможливість психічно хворої людини діяти під час вчинення суспільно небезпечного діяння винно, тобто нездатність проявити інтелектуально-вольове (психічне) відношення у формі умислу чи необережності до свого діяння та його наслідків.

Інші науковці ще більше розширюють зміст цього поняття вважаючи, що неосудність становить собою різні види хворобливих психічних розладів особи, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння заподіює або може заподіяти шкоду суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом, і не може усвідомлювати фактичний характер та суспільну небезпеку свого діяння або керувати ним, що виключає вину цієї особи та визнання його суб’єктом злочину, а також притягнення до кримінальної відповідальності та призначення покарання.

Водночас фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

При розгляді понять “недієздатність” і “неосудність” можна побачити, що вони мають багато спільного, але ототожнювати їх не можна. Так, питання про неосудність виникає лише при скоєнні особою суспільно небезпечної дії, передбаченої кримінальним законом, і стосується тільки конкретного вчинку суб’єкта, що стався в певний проміжок часу. Якщо немає злочину, то немає потреби у вирішенні питання про осудність, коли психічний стан оцінюється ретроспективно і лише щодо конкретного діяння. У цивільному процесі теж інколи потрібно вирішити питання про можливість розуміти значення своїх дій і керувати ними стосовно вчинків особи, які мали місце в минулому, наприклад, коли складалась угода чи заповіт. У справах про визнання особи недієздатною, при вирішенні питання про можливість підтримувати шлюбні стосунки, брати участь у вихованні дітей, призначенні опіки перед судово-психіатричними експертами виникає необхідність оцінки психічного стану особи в минулому, тепер і визначення прогнозів на майбутнє. При вирішенні питання про опіку питання про дієздатність у цивільному процесі може виникнути навіть за відсутності позову.

У кримінальному процесі судово-психіатричні експерти повинні давати категоричний висновок про осудність чи неосудність особи стосовно конкретного вчинку, а в цивільному процесі висновок про дієздатність-недієздатність експертами не дається; це робить суд. У цивільному процесі експерти лише посилаються у своїх висновках на юридичний критерій, про що говориться у ст. 39 ЦКУ коли вказується, що особа “не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними внаслідок хронічного стійкого психічного розладу”. Особа, котру визнано недієздатною, не може бути одночасно визнано осудною.

Наявність психічного захворювання з визначеним несприятливим прогнозом дає підстави передбачати недієздатність хворого у майбутньому та його неосудність при скоєнні суспільно небезпечної дії. Тому недієздатність і неосудність найчастіше співпадають в осіб із хронічним психічним захворюванням, що тягне за собою стійкі та виразні зміни психічної діяльності аж до дефектних станів (шизофренія, прогресивний параліч, старечий психоз). Тимчасові психічні розлади (при реактивних, інтоксикаційних, соматогенних психічних розладах тощо) передбачають можливість відновлення дієздатності у майбутньому, хоча конкретні юридичні дії, що відбулися під час хворобливого стану, можуть бути визнані недійсними. Ця ж особа може бути визнаною неосудною стосовно конкретного суспільно небезпечного діяння, вчиненого на той час.

 






Дата добавления: 2016-06-05; просмотров: 1630; ЗАКАЗАТЬ НАПИСАНИЕ РАБОТЫ


Поиск по сайту:

Воспользовавшись поиском можно найти нужную информацию на сайте.

Поделитесь с друзьями:

Считаете данную информацию полезной, тогда расскажите друзьям в соц. сетях.
Poznayka.org - Познайка.Орг - 2016-2022 год. Материал предоставляется для ознакомительных и учебных целей.
Генерация страницы за: 0.024 сек.