Причини, характер та рушійні сили визвольної війни

Велике народне повстання, що вибухнуло навесні 1648 р., відіграло важливу роль не лише в історії українського народу, а й у політичному житті всієї Східної Європи.

У ході цієї війни відбулися докорінні зміни у житті українського суспільства - у державному устрої, у соціально-економічних відносинах, у духовній сфері.

Серед причин національно-визвольної війни насамперед слід відзначити здійснення польською шляхтою щодо України політики соціального, національного та релігійного гноблення, курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану. Серед українського населення наростало почуття ненависті до польського панування, соціальний вибух був неминучим.

Неабияке значення мав стрімкий розвиток національної самосвідомості українців (усвідомлення ними своєї етнічної ідентичності, спільних інтересів), розвиток ідей Батьківщини, її єдності та незалежності.

І, нарешті, велику роль відіграло формування на основі козацтва нової української еліти, яка визначила національні інтереси і сформувала цілі українського руху, розробила його політичну програму, відіграла провідну роль у процесі державотворення.

Ці та інші причини і зумовили національно-визвольний характер визвольної війни. Щодо рушійних сил визвольної боротьби, то керівною і провідною її силою, ядром української армії стало козацтво. Надзвичайно активну участь у військових подіях узяло й українське селянство. Воно виступало проти національного, релігійного та, насамперед, проти соціального гноблення - проти земельної власності як польських, так і українських феодалів, проти існуючих форм експлуатації, кріпацтва. Селяни вимагали особисту свободу і право володіння землею. Важливу роль у національно-визвольній і соціальній боротьбі відігравали міщани. Причому в окремих регіонах (Західне Поділля, Волинь, Галичина) - провідну. Досить помітну роль у розвитку визвольної боротьби відіграла й частина української шляхти, у першу чергу - у формуванні української еліти, політичної програми розбудови державності. Але більшість панівного стану суспільства зрадила національні інтереси і придушувала визвольну боротьбу. Крім того, безпосередню участь у подіях війни та державотворчій діяльності взяли представники православного духовенства (особливо його низи).

Отже, у визвольній боротьбі взяли участь представники всіх верств українського суспільства, та головною її рушійною силою були козаки, селяни і міщани.

За національним складом абсолютну більшість учасників цієї боротьби становили православні українці. Разом з тим, серед повсталих перебували представники інших національностей, які проживали в Україні, в тому числі і євреї. Серед цілей боротьби як правило виділяють наступні:

- ліквідація польського і будь-якого панування;

- звільнення від національного гноблення;

- ліквідація магнатського землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарювання, кріпацтва, завоювання особистої свободи і права власності селян, міщан, козаків на землю;

- утворення незалежної соборної української держави, ідея якої, щоправда,
визрівала поступово.

У ході війни мали місце найрізноманітніші форми боротьби - непослух, відмова від виконання обов’язків, військові дії. Та все ж таки переважали насильницькі, збройні форми боротьби. Досить часто траплялися такі ексцеси, як погроми мирного населення, грабежі, спустошення міст і сіл. До цих руйнівних акцій вдавалися усі сторони - і поляки, і росіяни,і татари, і турки, і українці.

Зрозуміло, що вибух жорстокості з боку українців став наслідком жорстокості польського режиму в Україні, жорстокості існуючого соціального гноблення. І чим нестерпнішим ставало становище українців, тим більш жорстоких форм набувала їх боротьба.

Отже, виходячи із причин, складу учасників і цілей Національно-визвольної війни, її характер визначають як:

- національно-визвольний;

- релігійний;

- соціальний.

Очолив цю війну Богдан (Зіновій) Михайлович Хмельницький, який народився близько 1595 р., ймовірно, в Чигирині, у родині дрібного шляхтича Михайла. Одержав він добру на той час освіту в школі лемберзьких єзуїтів. Вільно володів латинською, польською, турецькою і татарською мовами, добре розбирався в історії, географії, праві.

У 1620 р. разом з батьком взяв участь у поході польського війська до Молдови проти турків. У битві під Цецорою батько загинув, а Богдан потрапив до турецького полону.

Будучи викупленим запорожцями із полону і повернувшись в рідні краї, він вступив до реєстрового козацького війська й досяг посади писаря.

За свідченням сучасників, «він був пособником Тараса», активним учасником Переяславської битві 1630 р., в якій повсталі козаки і селяни на чолі з Тарасом Федоровичем (Трясилом) розбили шляхетські війська, керовані Конецпольським. Одну із провідних ролей відігравав Богдан і в повстаннях 1637-1638 рр. Він пройшов справжню школу міжнародних відносин у Запорізькому війську, яке проводило незалежну від Польщі зовнішню політику.

Повстання 1637-1638 рр. було розгромлене, а Хмельницький вже як генеральний писар підписав акт про капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637 р.

Запорозька Січ, що перебувала тоді на Микитиному Розі (поблизу м. Нікополя), обрала його гетьманом. Звідси під його проводом 22 квітня 1648 р. вирушили козаки, щоб об’єднатися зповстанським рухом на Наддніпрянщині і розпочати велику визвольну війну українського народу.