ФОРМУВАННЯ ТА ОСНОВНІ ЗАСАДИ ВЕРСАЛЬСЬКО-ВАШИНГТОНСЬКОЇ СИСТЕМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

1.Паризька мирна конференція була скликана державами-переможниця у Першій світовій війні та ті перервами проходила з 18 січня 1919 р. по 21 січня 1920 р.

Головну роль на конференції відігравала “Рада чотирьох” в особі президента США В. Вільсона, прем’єр-мініст­рів – Франції Ж. Б. Клемансо, Великобританії Л. Ллойд Джорджа та Італії В. Е. Орландо. Загалом же в роботі конференції приймали участь представники 27 країн, що входили до антинімецької коаліції.

Так, 29 січня 1919 р. Верховна рада Паризької мирної конференції на пропозицію Ж. Клемансо створила Комісію у польських справах.

Українська делегація прибула на конференцію без офіційного запрошення, а тому не була визнана. Головне її завдання полягало в тому, щоб інформувати конференцію про ситуацію в Україні, захисти її інтереси та здобути визнання незалежності. Лише одного разу, 21 травня, українську делегацію у складі Г. Сидоренка, В. Панейка, О. Шульгина, М. Лозинського і Д.Вітовського запросили на засідання конференції. Тому українська місія була змушена звертатися до конференції з дипломатичними нотами і меморандумами, в яких обґрунтовувати позицію свого уряду про боротьбу УНР з більшовицькою Росією, українсько-польський конфлікт у Східній Галичині тощо.

Зокрема, намагання галицьких дипломатів привернути увагу до проблеми їх країни не знаходили позитивної реакції з боку країн Антанти, але зростаючі масштаби польсько-української війни, які не лише відволікали польські війська від протистояння з більшовицькою Росією, але й суттєво їх послаблювали, змусили Захід внести проблему Східної Галичини до порядку денного на Паризькій мирній конференції. 15 лютого 1919 р. зі складу Комісії у справах було виділено Підкомісію у справах перемир’я на польсько-українському фронті, яку очолив прихильно налаштований до Польщі француз Ж. Бартелемі.

Однак у нерівному дипломатичному протистоянні перемогла позиція Антанти, насамперед Франції, провідної держави коаліції, яка мала тісні зв’язки з Польщею і була її а ктивним прибічником.

Результатом Паризької мирної конференції стала підготовка та підписання низки договорів, серед яких визначальними були:

· Версальський мирний договір з Німеччиною (червень 1919 р.);

· Сен-Жерменський – з Австрією (вересень 1919 р.);

· Нейїський – з Болгарією (листопад 1919 р.);

· Тріанонський – з Угорщиною (червень 1920 р.);

· Севрський – із Туреччиною (серпень 1920 р.).

Конференція проголосила створення якісно нової постійно діючої організації по підтриманню миру та порядку в світі – Ліги Націй. Ця міжнародна організація (її статут було затверджено у квітні 1919 р.) з центром у Женеві метою своєї діяльності проголошувала розвиток співробітництва між державами та гарантування безпеки післявоєнного світу. Останньому мали слугувати відмова від війни, міжнародно-правове визначення агресора та його жертви, санкції щодо агресора.

Одним з основних підсумків Першої світової війни, що отримав своє міжнародно-правове закріплення на Паризькій мирній конференції та в договорах укладених на виконання її рішень, стала докорінна зміна геополітичної карти світу.

За задумом творців нової системи міжнародних відносин Німеччина втрачала статус світової держави. Вона змушена була поступитися частиною спірних територій на користь інших держав. Над окремими територіями встановлювався контроль Ліги Націй. Так, зокрема, франко-німецький кордон встановлювався за станом на 18 липня 1870 р. А це означало, що Ельзас і Лотарингія поверталися Франції. Інші західнонімецькі землі підлягали окупації військами держав-переможниць. Рудники Саарського басейну передавалися в користування Франції, а сама область переходила на 15 років під управління Ліги Націй. Певна частина території Німеччини відійшла до Бельгії. Литві поверталася Клайпеда, Польщі – окремі райони Пруссії й Померанії, частина Верхньої Сілезії, Познань. Гданськ оголошувався вільним містом під управлінням Ліги Націй. Нарешті, до новопосталої держави Чехословаччини відійшла Судетська область.

Німеччина втратила всі свої колонії. Її африканські володіння переходили до Англії, Бельгії, Португалії та Франції. Тихоокеанські – до Японії, Англії, Австралії та Нової Зеландії.

Переможена Німеччина змушена була також прийняти ряд умов, спрямованих проти відродження її військово-промислового потенціалу. Її дозволялося мати лише 100–тисячну вільнонайману армію. Німеччина позбавлялася права мати флот та військову авіацію. Її порти й ріки оголошувалися “міжнародними”, тобто відкрити для кораблів держав-переможниць. І, звичайно ж, як головна винуватиця війни, Німеччина змушена була погодитися на величезні репарації.

Отже, через втрату території, військово-промисло­вого потенціалу, повалення монархічного режиму Німеччина імперія припинила своє існування і на її місця постала т.зв. Веймарська республіка.

Також розпалася Австро-Угорська імперія. На її уламках постали самостійні держави Австрія, Угорщина, Чехословаччина. Південнослов’янські території – Боснія, Герцеговина, Хорватія, Словенія, Далмація, частина Македонії і південна Угорщина об’єдналися із Сербією та Чорногорією в єдину державу Югославію. Деякі території колишньої імперії відійшли до Румунії, Італії, Польщі. Морський та дунайський флоти колишньої імперії переходили у розпорядження держав-переможниць. Кількість збройних сил Австрії визначалася в 30 тис. осіб, заборонялася загальна військова повинність. Для переможців встановлювалася свобода транзиту через Австрію. Отже, фактично Австрія опинилася під контролем інших держав.

Болгарія, згідно з Нейїським договором, змушена була поступитися своїми територіями на користь Румунії, Греції та Югославії. Вона втрачала практично весь флот, чисельність її армії обмежувалася 20 тис. осіб.

За таким же сценарієм було складено й Тріанонський договір з Угорщиною. В результаті вона втратила дві третини своєї території, якою раніше володіла і яка відійшла до Чехо-Словаччини, Югославії та Румунії, а її населення скоротилося в 2,5 рази (з 18 млн. до 7 млн. чол.).

На політичній карті світу не стало Оттоманської імперії. Згідно з Севрським договором близько 80 % території колишньої імперії відійшло до Великобританії, Франції, Греції та Італії. Туреччина втрачала монопольні права на Чорноморські протоки, які ставали відкритими для проходу військових кораблів і нечорноморських держав. Окрім того вона мала сплатити репарації. Фактичний контроль не тільки за протоками, але й господарством та фінансами Туреччини здійснювали держави-переможниці.

Одним із трагічних наслідків післявоєнного влаштування світу стали масові переселення та виселення. Близько 500 тис. осіб, переважно мусульманського віросповідання покинули Македонію та Добруджу. Сотні тисяч німців та угорців змушені були переселитися із територій, що відходили до сусідніх держав. Тим самим не лише ламалися долі мільйонів людей, але й закладала одна з мін уповільненої дії під нову систему міжнародних відносин.

2. 19–26 квітня 1920 р. в італійському місті Сан-Ремо відбулось засідання Верховної Ради Антанти для розгляду питань, що не були вирішені на Паризькій мирній конференції 1919–1920 рр.

В конференції приймали участь прем’єр-міністри Франції, Великобританії, Італії, а також посол Японії у Франції. США були представлені спостерігачем. Представники Греції та Бельгії приймали участь лише при обговоренні питань, що зачіпали інтереси цих держав.

На конференції був вироблений попередній проект договору з Туреччиною, що став основою Севрського мирного договору 1920 р. та насамперед враховував інтереси Великобританії.

На конференції також були затверджені мандати Великобританії на Палестину та Ірак (включаючи Мосул), Франції – на Сирію та Ліван. За умовами підписаного на конференції угоди Великобританія гарантувала Франції 25 % майбутнього видобутку мосульської нафти, а Фран­ція погодилася забезпечити вивезення цієї нафти через територію Сирії до Середземного моря.

Відхиливши прохання Німеччини про збільшення вдвічі контингенту німецьких військ порівняно із Версаль­ським мирним договором 1919 р., союзники вимагали виконання Німеччиною військових та репараційних умов та запросили її представників для безпосередніх переговорів.

Останній день роботи конференції був присвячений т. зв. “російському питанню”. Обговоривши доповідь представників Вищої економічної ради союзників, які 8–10 червня 1920 р. зустрічалися в Копенгагені з главою радянської торговельної делегації Л. Красіним. Було вирішено відновити торгівельні зв’язки, але вже з Радянською Росією.

3. Переговори про укладення сепаратного американо-німецького договору розпочалися в середині 1921 р. в Берліні. Головним питанням, яке обговорювалося на цих переговорах стало з’ясування позицій США та Німеччини щодо Версальського мирного договору. Зокрема, німецька сторона із задоволення констатувала, що уряд США немає наміру ратифікувати Версальський мирний договір. В свою чергу, США від самого початку переговорів прагнули отримати всі права та привілеї, які країни-переможниці отримали за Версальським мирним договором.

Остаточний текст договору був підписаний 25 серпня 1921 р. в Берліні, а 11 листопада того ж року договір набув чинності

Повторюючи багато статей Версальського мирного договору 1919 р., які задовольняли США, сепаратний мирний договір не включав частини, яка стосувалась Ліги Націй, а також територіальних змін та колоній.

В першій частині договору наводилися розділи спеціальної резолюції конгресу США, у якій говорилось, що за США та їх громадянами зберігаються ті права, привілеї, компенсації, репарації, які США чи їх громадяни отримали відповідно до умов перемир’я з Німеччиною від 11 листопада 1918 р., Версальського мирного договору, а також на основі рішень конгресу США. У відповідност і з цією резолюцією США залишали конфісковану під час війни німецьку власність на 800 млн. дол.

У другій частині договору викладалися права та переваги США та обумовлювалося, що США не будуть пов’я­зані статутом Ліги Націй та його дією, за винятком випадків, коли вони самі нададуть на це згоду.

4 .Після перемоги на президентських виборах 1920 р. лідера республіканської партії США У. Гардінга зовнішня політика цієї держави формується на нових, відмінних від політики В. Вільсона принципах. Республіканська адміністрація виступала за можливість діяти у відповідності з принципом “свободи рук” та необхідності нових гарантій миру.

Наймасштабнішою зовнішньополітичною акцією президента Гардінга стало скликання в 1921 р. Вашингтонської конференції. США прагнули:

· створити міжнародну організацію паралельну Лізі Націй;

· домогтися сприятливого для себе співвідношення у галузі військово-морських озброєнь;

· отримати переваги в боротьбі за контроль над Китаєм.

Проте ідея створення альтернативної до Ліги Націй організації ще до скликання конференції не отримала підтримки, бо Великобританія, Франція та Японія однозначно дали зрозуміти, що не збираються підміняти Лігу Націй “асоціацією націй”.

Вашингтонська конференція проходила в листопаді 1921 – лютому 1922 р. за участю представників дев’яти держав (США, Великобританія, Китай, Японія, Франція, Італія, Нідерланди, Бельгія і Португалія; були присутні також делегати від британських домініонів і делегат, що виступав від імені Індії).

Перш за все США, Франція та Японія домовилися про гарантії щодо безпеки своїх володінь в Тихоокеанському регіоні, включно до взаємодопомоги на випадок загрози їх територіальним інтересам. Це однак не виключало взаємних суперечок США та Японії, США та Великобританії. Американські домагання запровадити щодо Китаю політику “відкритих дверей” не влаштовували інші держави, яким було важко конкурувати з США в “освоєнні” Китаю.

4 лютого 1922 р. під час роботи Вашингтонської конференції був підписаний договір про Шаньдунь. Ця китайська провінція у серпні 1914 р. була захоплена Японія, а до цього фактично була відчужена Німеччиною під виглядом “аренди”. На Паризькій мирній конференції 1919–1920 р. Шандунь була передана Японія, а Китай на знак протесту відмовився підписати Версальський мирний договір.

На Вашингтонській конференції питання про Шандунь підняла делегація США, яка прагнула домогтися витіснення Японії з Китаю. Втративши підтримку Великобританії, Японія пішла на значні поступки, насамперед щодо виведення своїх військ.

Після тривалої дипломатичної боротьби США, Великобританія, Франція, Італія та Японія домовилися про обмеження своїх військово-морських сил, зокрема їх головної ударної сили на той час – лінкорів. Співвідношення водотонажності останніх визначалося у пропорції 5:5:3:1,75:1,75. Тобто між Великобританією і США встановлювалася рівність у лінійних кораблях, що означало остаточну відмову британських політиків від традиційного принципу – мати флот рівний об’єднаним флотам двох найсильніших морських держав.

Результати Вашингтонської конференції виявилися не просто успіхом американської дипломатії, а саме її ізоляціоністської школи, яка пропонувала розглядати обмеження озброєнь як ефективнішу гарантію забезпечення міжнародного миру, ніж діяльність Ліги Націй.

Загалом, засади на яких ґрунтувалась Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин не лише не ліквідували суперечностей щодо геополітичних інтересів провідних держав світу, а й у певному розумінні ще більше їх загострили.

5. Зовнішньополітичні орієнтації й міжнародне визнання УНР та ЗУНР. Дипломатія Директорії

5.1. Початок дипломатичної діяльності Директорії. Проголошення ЗУНР. Злука УНР і ЗУНР. Директорія відразу ж після приходу до влади зіткнулася з великими труднощами. Вона не мала ні союзників, ні підтримки зовні. Україна виявилася оточеною зі всіх боків. На заході стояли сильніші й краще озброєні польські війська, що не приховували своєї агресивності й жадібних помислів на чималий шматок української землі. Повалення Гетьманату пожвавило рух більшовицьких армій в Україну, протиборство з якими ускладнювала наявність серед цих військ українських частин – Богунського й Таращанського полків, сформованих ще за гетьмана для боротьби з більшовиками. На південному сході базувалися білогвардійські сили генерала Денікіна, які виступали під гаслом єдиної неділимої Росії, тому до Директорії симпатій не виявляли. Південна смуга – Одеса, Миколаїв, Херсон – з благословення Антанти була окупована французами.

Не було єдиної думки щодо стратегії й тактики подальших дій серед самих членів Директорії та їхніх однодумців. Винниченко, Грушевський, Чехівський, Шаповал та інші виступали за союз з більшовиками проти Антанти. Інша група, яку підтримував Петлюра, висувала протилежну думку – йти разом з Антантою проти більшовиків.

На порядку денному закономірно постало питання про об'єднання зусиль перед такою грізною небезпекою. Справа в тому, що після розпаду Австро-Угорської монархії на терені Західної України виникла Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Саме можливе об'єднання з нею наддніпрянської УНР робило Україну соборною, що вбирала б у себе роз'єднані історичною долею українські землі Необхідність об'єднання розуміли всі політичні сили, незалежно від ступеня їхнього радикалізму. Ініціатива походила із заходу. З січня 1919 року Українська Національна Рада ухвалила проект договору про злуку ЗУНР з УНР. Минуло зовсім небагато часу, і 22 січня 1919 року в Києві урочисто було проголошено злуку Галичини, Буковини й Закарпаття з Наддніпрянською Великою Україною. ЗУНР була перейменована на Західну область УНР. Але багато в чому це був лише символічний акт. І після злуки обидві» держави провадили самостійну політику й кожна слала свою місію за кордон. Річ у тім, що в січні 1919 року й УНР, і ЗУНР відправили спільну делегацію на Паризьку мирну конференцію. Проте на цьому міжнародному форумові справи всіх чотирьох частин України – Наддніпрянщини, Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття – розглядалися окремо. Керувалися в цьому міжнародним правом. Найвигіднішим було становище Галичини, бо всі народи, які входили до складу Австро-Угорщини, після її розпаду одержали право на створення власних держав.

Зважаючи на стан війни між ЗУНР і Польщею, Мирна конференція наприкінці лютого 1919 року відрядила місію до уряду ЗУНР для проведення переговорів з метою встановлення перемир'я з Польщею. Не зовсім розуміючись на специфіці західноукраїнського регіону, місія просто заборонила ведення воєнних дій, не ліквідувавши їх причини, і встановила таку демаркаційну лінію, що третина Східної Галичини зі Львовом і багатим нафтою Дрогобицьким районом відійшла до Польщі. На це не погодився уряд ЗУНР, а тому війна тривала. Тоді в цей район було направлено другу місію під головуванням бурського генерала Боти. Тепер на пропозицію нової місії Дрогобицький район переходив до ЗУНР. І хоча були й короткочасні бойові успіхи, однак у цілому ця війна закінчилася для армії ЗУНР трагічно: армія та уряд ЗУНР перейшли на Наддніпрянщину, а Польща захопила всю Галичину.

Вельми вже різними були інтереси керівництв західних і східних українських земель. Та й ідеологічно їхні позиції не збігалися. Провід ЗУНР був безпартійний, більше зорієнтований на вирішення національних завдань, а керівництво УНР було соціалістичним, хоча й на національному підґрунті. Цим визначалися й різні зовнішньополітичні орієнтири. УНР погоджувалася вести переговори з Радянською Росією, встановити з нею союз для спільної боротьби проти Денікіна за умов, що в Україні встановляться не московські, а українські Ради. Дещо іншими були плани ЗУНР. Там воліли вести боротьбу насамперед з Польщею та Радянською Росією, втім не мали нічого проти союзу з Денікіним.

Чимало інтелігентів, зневірившись у політиці Директорії, не будучи впевненими в переможному завершенні боротьби з більшовиками та іншими ворожими силами, почали виїжджати за кордон. Серед них було багато тих, хто мав великі заслуги перед національним рухом. І м'якосердий уряд, аби не лишати цих людей без засобів для існування, терміново формував різні дипломатичні місії у Швейцарії, Римі, Парижі, Відні, виділяючи для цього значні кошти. Десятки людей (зокрема той же В. Винниченко) виїхали з цими державними коштами за кордон.