Війна УНР з Радянською Росією, Польщею та Денікіним.

Взагалі ситуація в західному регіоні тоді була складною. Там змагалися чотири сили, які воювали між собою не на життя, а на смерть. Це були Директорія, Червона армія (російська й українська), біла гвардія генерала Денікіна і, нарешті, поляки, Поляків насамперед цікавили Східна Галичина та Правобережжя України, а тому вони були згодні й здатні воювати за це будь з ким.

У такій ситуації Антанта діяла за старим випробуваним методом «поділяй і володарюй». Поляки використовували будь-яку нагоду для того, аби довести Антанті, нібито українці нічого не мають проти приєднання Галичини до Польщі. Класичним прикладом цього був відомий договір, підписаний у квітні 1919 року польським урядом з одним з урядовців Міністерства закордонних справ уряду УНР Курдиновським, який, перебуваючи у Варшаві, погодився на те, щоб віддати всю Україну під державну зверхність Польщі.

Нарешті, після численних спроб помирити УНР з Польщею в липні 1919 року Верховна рада держав Антанти ухвалила передати управління Східною Галичиною Польщі, аби згодом населення регіону скористалося правом вирішувати питання про свою територіальну приналежність.

Вже на другий день після окупації Києва було зірвано всі українські вивіски, навіть з Академії наук, їх замінили російськими. Заборонялося вживати навіть назву «Україна» – тільки «Малоросія» або «Юг России». Окупація України супроводжувалася масовими реквізиціями й жахливими єврейськими погромами. 24 вересня 1919 року Директорія, міністри уряду та президент ЗУНР Петрушевич підписали декларацію, якою оголошували війну Денікінові й закликали український народ до боротьби з ним.

Перед лицем такої серйозної загрози УНР вирішила замиритися з червоними. велика надія покладалася урядом на діяльність української делегації на Паризькій мирній конференції, яка працювала в столиці Франції більше року – з 18 січня 1919 по 21 січня 1920 року. Але брак людей, підготовлених до специфічної дипломатичної служби, незнання ними іноземних мов і відповідного етикету не сприяли надійному захистові інтересів країни, а нерідко й прямо шкодили національній справі. Антанта ж вперто дотримувалася своєї стратегічної лінії: Наддніпрянська Україна розглядалася нею як частина Росії, а Галичина як територія, що має право на незалежне існування. Тому галичани, бажаючи взяти від конференції якомога більше, стали віддалятися від УНР. А згодом пішли далі – розпочали з Мирною конференцією сепаратні переговори, чим завдавали великої шкоди спільній українській справі.

Більшовики захопили майже всю Україну, на початку грудня знову зайняли Київ. Тепер керівні діячі УНР стали орієнтуватися на Польщу. А Польща окупувала значну частину українських земель – Лемківщину, Посяння, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, всю Східну Галичину. Крім того, вона прагнула офіційно закріпити за собою ці землі. Польські дипломати тиснули на українську місію у Варшаві, доводячи необхідність підписати вигідний полякам договір. До цього ж кроку підштовхувала УНР і Антанта.