Становлення та розвиток експортного контролю в Євросоюзі

Від часу створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) проблема гармонізації підходів до торгівлі зброєю, зокрема і експортного контролю, у цілому періодично викликала активні дискусії та спроби синхронізувати спільні зусилля у цій галузі. Стаття 223 Договору, що заснував ЄЕС, давала державам-членам право на здійснення власної політики у галузі торгівлі зброєю, боєприпасами та матеріалами для воєнних цілей. До 1993 року експортний контроль був виключною національною прерогативою держав-членів ЄЕС.

Після започаткування спільної оборонної та безпекової політики в Договорі про Європейський Союз, що було визнанням спільних інтересів у галузі безпеки, відбувається еволюція підходів до експортного контролю. Починаючи з грудня 1994 року, спільною групою урядових експертів держав ЄС, вивчалися можливі варіанти європейської політики озброєнь, зокрема підходи до контролю експорту зброї. Експертами було визнано необхідним переглянути існуючі правила торгівлі як між державами ЄС, так торгівлі держав ЄС з рештою держав світу.

Зокрема було запропоновано визнати політику озброєнь та їхнього експорту галуззю спільної діяльності держав-членів Євросоюзу. У цьому ж році Радою ЄС було ухвалено систему заходів з експортного контролю товарів подвійного використання, зокрема відповідною постановою Ради ЄС впроваджено режим контролю експорту таких товарів.

У грудні 1994 р. ЄС прийняв два рішення щодо регулювання експортного контролю у галузі товарів подвійного використання. Рішенням Єврокомісії № 3381/94 від 19 грудня 1994 року встановлювався режим ЄС щодо контролю над товарами подвійного використання. Це рішення було кроком до встановлення повного і цілісного режиму контролю за експортом товарів подвійного використання державами ЄС. Так ЄС було затверджено список товарів подвійного використання, що підлягали контролю при експорті з Євросоюзу. Експорт цих товарів вимагав ліцензій, а відповідальність за їх надання покладалась на держави-члени ЄС. Рішення щодо надання ліцензії мало базуватись на спільних критеріях, що пропонувались у рамках ЄС.

12 травня 1995 р. ЄС прийняв рішення, що стосується експортного контролю, щодо спільних дій стосовно протипіхотних мін. ЄС ввів мораторій на експорт усіх мін, які не здатні самознищуватись і які неможливо виявити, до усіх держав та заборонив експорт усіх інших типів протипіхотних мін у держави, що не ратифікували Конвенцію ООН 1980 року з озброєнь.

З липня 1995 р. державами ЄС запроваджено частково гармонізовану систему експортного контролю товарів подвійного використання призначення в межах Співтовариства. Долучення до цієї системи визнано державами ЄС однією з передумов, які повинні виконати держави, що претендують до вступу у ЄС.

У травні 1998 року міністри закордонних справ держав ЄС схвалили Кодекс поведінки експортерів озброєнь. В ньому міститься перелік із восьми критеріїв, якими мають керуватися експортери ЄС, а також вимога проведення консультацій між членами Співтовариства, якщо один з них планує здійснити збройний контракт, від якого вже відмовився інший.

У 2000 р. ЄС прийняв рішення 1334/2000, що засновувало орган, що мав контролювати “чутливий експорт” [(Community General Export Authorization(CGЕA)] і яке передавало до Єврокомісії частину компетенції держав-членів у сфері експортного контролю. Згідно з новими правилами, для приблизно 60% торгівлі, що відбувалось між державами ЄС та 20% з “дружніми державами” процедура експортного контролю значно спрощувалась. Таким чином, для експортерів лише біля 20% зовнішньої торгівлі “чутливими” товарами підлягало експортному контролю, що без послаблення контролю мало здешевити експортні процедури держав ЄС. Однак це рішення викликало спротив національних урядів, і в результаті Єврокомісія отримала лише право стати партнером при прийнятті рішень про експорт. На практиці це призвело до ускладнення ситуації і створило конкуренцію між Єврокомісією та державами-членами у галузі експортного контролю.

Серйозний вплив на подальшу еволюцію експортного контролю в ЄС справила війна в Перській затоці і результати інспекцій, що здійснювались у відповідності до резолюцій РБ ООН. Доповідь Х. Солани “Безпечна Європа у кращому світі” та документ Європейської Ради, прийнятий на саміті у Салоніках “План дій для втілення головних принципів для стратегії ЄС проти розповсюдження зброї масового знищення”, відомий також як “План дій Салоніки”, закликали до зміцнення міжнародних режимів, таких як ДНЯЗ та ГЯП, активної співпраці з МАГАТЕ та лідерства ЄС у зміцненні режиму експортного контролю. План закликав до створення Єдиного глобального контрольного списку, надання допомоги новим членам ЄС у посиленні експортного контролю, посилення ролі Європейської комісії, поліпшення обміну інформацією тощо.

У цілому, в ЄС відбувається поступове зміщення ваги у функціонуванні експортного контролю від національних урядів до Єврокомісії. Цим змінам сприяла стурбованість казусами Іраку, Лівії, північної Кореї та мережею доктора А. Хана в Пакистані, що свідчили про реальність загрози розповсюдження ЗМЗ.

У фінальному Комюніке комісії щодо огляду функціонування експортного контролю ЄС у галузі товарів та технологій подвійного використання від 18 грудня 2006 року містилися рекомендації щодо поліпшення експортного контролю в Європі. Зокрема, контроль транзиту та морських перевезень рекомендувалось здійснювати на базі “ad hoc” заявок.

Таким чином, нинішній стан експортного контролю у Євросоюзі характеризується делікатним балансом між Єврокомісією та державами-членами із поступовим зміщенням компетенції на користь Єврокомісії. Складний баланс інтересів склався між великими та малими, “старими” та “новими” членами ЄС, між інтересами безпеки та їх економічними інтересами, але в цілому Євросоюз розглядає подальше зміцнення та вдосконалення експортного контролю як таке, що відповідає інтересам його членів.

ЄС, як організація, бере участь в діяльності режиму АГ та діяльності Комітету Зангера, а в режимі ГЯП він має статус спостерігача.