Роль ООН у нерозповсюдженні ядерної зброї

ООН відіграє провідну роль у зусиллях світової спільноти з нерозповсюдження ядерної та інших видів зброї масового знищення. Виходячи зі статутної мети ООН – підтримання миру та безпеки у світі, ООН робить значний внесок у справу нерозповсюдження ядерної зброї. Саме у цій галузі діяльність ООН проявилась найбільш яскраво та плідно.

Генеральна асамблея ООН обговорювала всі важливі ініціативи у галузі ядерної енергії та нерозповсюдження ядерної зброї, починаючи від “Плану Баруха”. ООН прийнято низку резолюцій про заборону ядерної зброї. ООН відіграла визначну роль у розробці та підписанні багатьох угод та договорів у галузі роззброєння та нерозповсюдження, включно із ДНЯЗ. У штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку раз на п’ять років відбувались конференції з розгляду дії Договору та конференція 1995 року, що прийняла рішення про його безумовне й безстрокове подовження. ООН тісно співпрацює з організаціями, що відіграють помітну роль у підтриманні існуючого режиму нерозповсюдження. Так МАГАТЕ, яка функціонує в системі ООН з 1957 року, щороку надсилає до Генеральної асамблеї ООН звіт про свою діяльність. Такий звіт обговорюється на пленарному засіданні ООН та містить огляд з нерозповсюдження ядерної зброї і дотримання ДНЯЗ державами-членами.

Згідно зі Статутом ООН (ст. 26), головним органом організації, що несе відповідальність за підтримання миру та безпеки у світі, є Рада Безпеки ООН. Ядерні держави погодились на прийняття резолюції РБ ООН щодо надання позитивних гарантій безпеки. Особливе значення мало прийняття РБ ООН 19 червня 1968 року резолюції 255 (1968), яка встановлювала, що агресія із застосуванням ядерної зброї або загроза такої агресії проти держави, що не володіє ядерною зброєю, вимагатиме від Ради Безпеки, і в першу чергу, від усіх її постійних членів – ядерних держав – негайних дій у відповідності з їх зобов’язаннями згідно зі Статутом ООН. Ця резолюція мала ключове значення для підписання Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Історія її прийняття свідчить про складну і тривалу дипломатичну роботу, що передувала такій резолюції. В ході такої роботи держави, що не володіють ядерною зброєю, наполегливо добивались включення у текст ДНЯЗ відповідних положень, про зобов’язання держав, що володіють ядерною зброєю, негайно застосувати усі необхідні заходи для відсічі ядерній агресії проти таких держав. Усвою чергу ядерні держави, особливо найпотужніші – СРСР та США, спочатку не були готові піти на надання таких гарантій. У результаті складного пошуку компромісів 12 червня 1968 року, у день схвалення ДНЯЗ Генеральною асамблеею ООН, три ядерні держави – США, СРСР та Великобританія внесли на розгляд Ради Безпеки ООН проект резолюції щодо позитивних гарантій безпеки відносно неядерних держав. Резолюцію щодо гарантій безпеки було схвалено РБ ООН 19 червня 1968 р. за № 255. За таку резолюцію проголосували 10 членів Ради безпеки ООН, 5 членів РБ ООН утримались (Франція, Алжир, Індія, Пакистан та Бразилія). Прийняттю “резолюції 255” передували попередньо узгоджені ідентичні заяви трьох ядерних держав щодо змісту резолюції, які на практиці іноді називають “спільними гарантіями безпеки”. “Спільні гарантії безпеки” були надані односторонніми заявами ядерних держав у 1968 році і підтверджені ними у квітні 1995 року, перед конференцією щодо подовження ДНЯЗ. 11 квітня 1995 року РБ ООН одноголосно схвалила резолюцію 984, яка йшла далі резолюції 255 (1968), закликаючи держави, що володіють ядерною зброєю, здійснювати швидкі дії у відповідь на агресію із застосуванням ядерної зброї проти держав, що не володіють ядерною зброєю. Ця резолюція вимагала від усіх держав здійснювати ефективні заходи у напрямі ядерного роззброєння та підготовки договору щодо всеосяжного та повного роззброєння під суворим та ефективним міжнародним контролем.

Незважаючи на прийняття зазначених заяв та резолюцій держави, що не володіють ядерною зброєю, особливо держави, що не приєдналися до ДНЯЗ, не були задоволені цими резолюціями і вимагали підписання міжнародної конвенції щодо гарантій безпеки.

Визначні спеціалісти у галузі нерозповсюдження ядерної зброї Дж. Банн та Р. Тімербаєв вказують, що негативні гарантії безпеки, що містяться в односторонніх заявах деяких ядерних держав, мали суттєві виключення і жодна з них не являє собою юридичного зобов’язання. Саме тому вони пропонують, щоб ООН прийняла резолюцію щодо надання гарантій безпеки державам, що не володіють ядерною зброєю. За своїм змістом така резолюція повинна містити чіткі зобов’язання держав, що володіють ядерною зброєю, “не застосовувати та не загрожувати застосуванням ядерної зброї” проти держав-членів ДНЯЗ, що не володіють ядерною зброєю, “без застережень або обмежень”. На жаль, ця ідея до цього часу не знаходить підтримки на рівні керівництва ядерних держав. Більш того, нова ядерна доктрина Росії свідчить про зниження “ядерного порогу” та зростання ролі ядерної зброї у захисті інтересів національної безпеки Росії.

Увесь час роботи у напрямку ядерного нерозповсюдження ООН активно діяла у кожному випадку виникнення загрози такого розповсюдження, порушення або підозри щодо можливого порушення окремими державами-членами ДНЯЗ положень цього Договору.

Дуже важливу роль відіграла РБ ООН у демонтажі ядерної програми Іраку, що могла привести до створення ядерної зброї. З цією метою, у відповідності до резолюції РБ ООН 687 (1991), схваленої 3 квітня 1991 року, було створено Спеціальну комісію з Іраку (UNSCOM) (далі – Спецкомісія). Резолюція вимагала від Іраку “безумовного підтвердження його зобов’язань згідно із ДНЯЗ” та “безумовної відмови від набуття або створення ядерної зброї” і передачі усього ядерного матеріалу під контроль МАГАТЕ та вивезення ядерного матеріалу, придатного для виготовлення ядерної зброї. Резолюція надавала Спецкомісії право на інспекції для контролю за виконанням Іраком її вимог. Резолюції РБ ООН 707 (1991) та 715 (1991) вимагали від Іраку виконання резолюції 687(1991) та співпраці із Спецкомісією по Іраку і МАГАТЕ. До кінця 1998 року Спецкомісія здійснила понад 250 інспекцій на виконання резолюції 687 (1991). Після того, як Ірак припинив 5 серпня 1998 року співробітництво зі Спецкомісією та МАГАТЕ, РБ ООН прийняла 9 вересня 1998 року резолюцію S/1194, яка закликала Багдад до виконання резолюції 687 (1991). Внаслідок відмови Іраку 31 жовтня 1998 року співробітничати зі Спецкомісією та МАГАТЕ РБ ООН прийняла 5 листопада резолюцію S/1205, яка засуджувала ці кроки Багдаду і вимагала безумовного і негайного відновлення співробітництва. Внаслідок того, що Ірак не виконав цих вимог, Спецкомісія 15 грудня відкликала свій персонал з іракської території.

На заміну Спецкомісії з Іраку резолюцією РБ ООН 1284 (1999) було створено Комісію з моніторингу, перевірки та інспекцій (UNMOVIC), метою такої Комісії було створення постійної системи перевірок та моніторингу виконання Іраком своїх зобов’язань припинити розробку ЗМЗ. Виконавчим головою комісії генсек ООН призначив Х. Блікса. Оцінюючи результати діяльності Спецкомісії з Іраку, варто відмітити, що, незважаючи на суттєві труднощі та незгоди між провідними державами щодо її діяльності, їй вдалося виконати головне завдання – зупинити програми створення ЗМЗ Іраку і знищити основну інфраструктуру розробки та виробництва хімічної, біологічної та ядерної зброї, запаси хімічної зброї та балістичні ракети.

Розслідуванням, проведеним після війни 1991 року було встановлено, що Ірак порушив ДНЯЗ, не надавши повної інформації про свою ядерну діяльність та не поставивши її належним чином під міжнародний контроль, а також незаконно виготовляючи матеріали, що розщеплюються, та інші компоненти ядерної зброї. Ця таємна воєнна ядерна програма Іраку існувала паралельно з офіційною, мирною ядерною програмою, що знаходилась під контролем МАГАТЕ. В ході операції “Буря в пустелі”, освяченої РБ ООН, та по її завершенні були виявлені порушення зобов’язань Іраку згідно із ДНЯЗ. Ці порушення стали підставою для прийняття резолюції РБ ООН № 687 від 3 квітня 1991 року. Завдання ліквідації ядерного потенціалу Іраку покладалась на генерального директора МАГАТЕ. Агенція мала вирішувати цю задачу у співробітництві та з допомогою Спецкомісії ООН з Іраку (UNSCOM). Резолюція РБ ООН № 715, прийнята 11 жовтня 1991 року, вводила жорсткий контроль та перевірку дотримання Іраком своїх зобов’язань щодо нерозповсюдження ядерної зброї.

“Іракський казус” мав далекосяжні наслідки і для вдосконалення експортного контролю. Виявлені недоліки підштовхнули до розробки нових, більш жорстких форм контролю за експортом, що й були прийняті на Варшавській зустрічі ГЯП у 1992 р. Крім того, висновки, зроблені під впливом подій навколо Іраку, вплинули і на доопрацювання відповідних національних систем експортного контролю, особливо у державах ЄС, та до розвитку регіональних систем, перш за все – у Євросоюзі.

У 2002 році США ініціювали вимоги щодозавершення роззброєння Іраку, а обговорення вимог в ООН призвело до поновлення інспекцій на території Іраку. Згідно з резолюцією Ради Безпеки ООН № 1441 від 8.09.2002 з грудня 2002 року до березня 2003 р. на території Іраку відбувались інспекції UNMOVIC, які не виявили зброї масового знищення. МАГАТЕ також не підтримала звинувачення на адресу Багдаду у продовженні спроб створення ядерної зброї. США та Великобританія, зі свого боку, наполягали на порушенні Іраком низки резолюцій Ради Безпеки ООН, включно із резолюцією № 1441. Готувалась для прийняття у РБ ООН нова резолюція, що стала б юридичною підставою для проведення силової операції проти Багдаду під приводом покарання Саддама Хусейна за створення ЗМЗ, але загроза застосування права “вето” при голосуванні у Раді Безпеки з боку Росії та Франції, латентна протидія резолюції з боку КНР, змусили ініціаторів резолюції – США, Великобританію та Іспанію, – відмовитись від голосування, оскільки його провал загрожував вилитись у повномасштабну кризу Ради Безпеки ООН.

Як відомо, США та їхнім союзникам, попри всі зусилля, не вдалося знайти на території Іраку доказів відновлення ядерної програми чи програми створення інших видів ЗМЗ.

Одним із найбільш складних казусів у галузі нерозповсюдження ядерної зброї, до спроб вирішення якого була залучена ООН, є північнокорейський. Після зупинки 8 квітня 1994 року реактора у Ньонбйон міністр оборони США Вільям Перрі заявив 3 травня 1994 року про можливість вилучення із палива, що відпрацювало, достатньої кількості плутонію для виготовлення чотирьох або п’яти ядерних бомб. 14 травня 1994 року КНДР оголосила, що проводиться заміна палива у реакторі Ньонбйон, але інспекції МАГАТЕ не було відновлено. Коли ж, на вимогу МАГАТЕ, його інспектори були нарешті допущені в Ньонбйон для спостереження за цією операцією, їм не надали можливості взяти зразки палива, щоб переконатись, що з нього не вилучали плутоній. 27 травня 1994 року Генеральний директор МАГАТЕ Ханс Блікс у листі членам Ради Безпеки ООН попереджав, що КНДР проводить вивантаження палива з реактора прискореними темпами, і МАГАТЕ може втратити можливість винести вердикт щодо того, чи порушував Пхеньян ДНЯЗ, чи ні. У адресованому Раді Безпеки ООН листі від 2 червня 1994 року Х. Блікс стверджував, що Агентство не зможе упевнитись у тому, що ядерний матеріал, що знаходиться під контролем КНДР, не використовувався не за призначенням, що дало підстави підозрювати КНДР у вилученні плутонію для виготовлення ядерних вибухових пристроїв.

Наступне загострення ситуації сталося 13 червня 1994 року, коли КНДР оголосила про намір вийти з МАГАТЕ. Мотивація Пхеньяна зводилась до звинувачення Агентства у припиненні технічної допомоги, що надавалась ряду північнокорейських проектів. МАГАТЕ посилалась на відмову КНДР допускати її інспекторів на ядерні об’єкти держави. Американська преса і деякі республіканські політики виступали проти поступок КНДР і за готовність до війни, якщо це буде необхідним, щоб зупинити просування Пхеньяна по шляху до отримання ядерної зброї.

США намагались примусити Пхеньян до поступок шляхом запровадження широких санкцій, до яких прагнули залучити Японію й КНР. Але Японія і Китай не підтримали ідею санкцій через побоювання, що північнокорейський режим, будучи загнаним у кут, розпочне акти терору, або й війну. Прорив було досягнуто в результаті місії колишнього президента США Дж. Картера до Пхеньяна у червні 1994 року. Північнокорейський лідер Кім Ір-Сен погодився не тільки на відновлення інспекцій МАГАТЕ, але й на демонтаж реакторів у Ньонбйон в обмін на побудову легководних реакторів та зобов’язання США не застосовувати ядерну зброю проти КНДР.

На жаль, ООН не вдалося вирішити корейську проблему, і переговори було пізніше відновлено вже у 6-сторонньому форматі.

Окрему сторінку діяльності ООН у галузі нерозповсюдження ядерної зброї становить казус Ірану. Жодного порушення ДНЯЗ чи гарантій МАГАТЕ Тегераном доведено не було, але логіка дій Ірану, масштаб та спрямованість його ядерної програми, розробка балістичних ракет викликають у світового співтовариства, особливо у США та їхніх союзників, підозри щодо намірів іранського керівництва створити ядерну зброю. Парадокс полягає у тому, що досі усі встановлені дії Тегерану формально не виходили за рамки ст. 4 ДНЯЗ, що стверджує право держав-членів, що не володіють ядерною зброєю, використовувати ядерну енергію у мирних цілях. При цьому Іран висуває амбітні плани щодо розвитку ядерної енергетики та виробництва медичних препаратів.

У вересні 2009 року відбулось обговорення проблеми під час вересневих заходів в рамках ООН. США намагались добитися введення жорстких санкцій проти Ірану за невиконання рішення Ради Безпеки ООН щодо призупинення ядерної діяльності. Ці санкції мали включати, зокрема, заборону на поставки очищеного бензину до Ісламської Республіки. Але прийняття нової резолюції РБ ООН, яка мала створити для цих санкцій юридичні підстави, гальмувалось позиціями двох постійних членів Ради Безпеки – Росії та КНР, що виступали за продовження переговорів з Іраном. 24 вересня 2009 року на надзвичайному засіданні РБ ООН на найвищому рівні було прийнято резолюцію РБ ООН № 1887 на підтримку нерозповсюдження ядерної зброї, що непрямо критикує Іран та КНДР. Вона містила заходи із посилення контролю і право держав-виробників вимагати повернення ядерних матеріалів та устаткування, якщо сторона, що отримала їх, порушує ДНЯЗ або виходить з нього. Резолюція передбачала також посилення заходів безпеки зберігання ядерних матеріалів та більш жорсткий експортний контроль. Було також наголошено, що порушення ДНЯЗ тягне за собою відповідальність навіть у випадку виходу з нього. Резолюція є спробою створити юридичні підстави для можливих санкцій проти таких держав, як КНДР, що вже вийшла з ДНЯЗ, та Іран, який підозрюють у військових ядерних амбіціях на порушення Договору.

Іран намагався перешкодити прийняттю більш жорсткої резолюції Ради Безпеки ООН, підписавши угоду щодо збагачення урану з Туреччиною та Бразилією. Розрахунок Тегерану базувався на тому, що Туреччина і Бразилія на час розгляду резолюції були непостійними членами Ради Безпеки і це, як мінімум, мало б пригальмувати прийняття четвертої резолюції щодо санкцій проти Ірану. І справді, Туреччина оголосила, що переговори щодо санкцій мають бути відкладені мінімум на 30 днів, а Бразилія заявила, що не братиме участі в обговоренні проекту резолюції. До того ж, проект резолюції не передбачав заборони на поставку Ірану російських зенітно-ракетних комплексів С-300, що могли створити загрозу ізраїльським чи американським ВПС у випадку прийняття рішення щодо нанесення авіаційного удару по ядерних об’єктах на іранській території.

Незважаючи на маневри Тегерану, на цей раз йому не вдалося вбити клин у відносини між США та Росією і Китаєм. Американо-російське “перезавантаження”, що розпочалось із приходом до влади у Вашингтоні адміністрації Б. Обами, призвело до низки взаємних поступок і до зміни загальної парадигми цих відносин. Москва і Вашингтон активно просувались на шляху зближення своїх позицій із широкого кола світових проблем. Зокрема, більш обережна політика Сполучених Штатів на пострадянському просторі дозволила їм отримати сприяння Росії з афганського питання, що було однією із іманентних умов успіху афганської політики Б. Обами. Значення транзиту через територію Росії до Афганістану підвищувалось низкою масштабних нападів на американські військові конвої на території Пакистану, що створювало потенційну загрозу життєво важливому постачанню сил НАТО в Афганістані.

Прийнята на конференції з огляду дії ДНЯЗ у травні 2010 року підсумкова декларація закликає до створення зони, вільної від ядерної зброї на Близькому Сході, та проведення з цією метою конференції з ядерної тематики за участі Ірану та Ізраїлю. Однак офіційний Тель-Авів від участі у конференції відмовився, бо у декларації, яку підтримали усі 5 офіційно визнаних ядерних держав, міститься заклик до Ізраїлю приєднатись до ДНЯЗ як держава, що не володіє ядерною зброєю, та допустити інспекторів МАГАТЕ на свої ядерні об’єкти. США обумовили можливість проведення конференції встановленням міцного миру на Близькому Сході та дотримання усіма державами-учасницями зобов’язань згідно із ДНЯЗ. Про це заявив радник президента з національної безпеки генерал Дж. Джонс. А Президент Б. Обама звинуватив Іран у відмові “виконувати зобов’язання у відповідності до ДНЯЗ”. Фактично, це могло поставити під загрозу ідею проведення конференції, наміченої на 2010 рік. РБ ООН 6 червня 2010 року було прийнято нову резолюцію, що передбачала посилення санкцій проти Ірану. Вона стала вже четвертою резолюцією РБ ООН по Ірану у зв’язку із його контроверсійною ядерною програмою.

Здійснюючи заходи з нерозповсюдження, ООН активно сприяла і вдосконаленню експортного контролю. Так у квітні 2004 р. РБ ООН прийняла резолюцію 1540, згідно з якою держави-члени ООН повинні подавати звіти про стан експортного контролю для розгляду у Комітеті 1540. Комітет, за результатами розгляду таких звітів, надає державам-членам рекомендації щодо поліпшення регулювання передач “чутливих” товарів та забезпечує технічну допомогу державам, що відчувають труднощі у впровадженні такого регулювання.