Роль діяльності у психологічному розвитку дитини.

Діяльність як детермінанта психічного розвитку дитини

Вікові новоутворення у психічному розвитку дитини відбуваються не спонтанно, а в процесі її діяльності. Ді­яльність є системою, яка має будову, внутрішні переходи, перетворення та розвиток.

Діяльність — активність суб'єкта, спрямована на взаємодію з навколишнім середовищем з метою задоволення власних потреб.

Стати людиною — означає навчитися діяти, гідно пово­дити себе з іншими людьми, предметами. Оволодіння ди­тиною під керівництвом дорослих суспільним досвідом, досягненнями людської культури свідчить про засвоєння нею вміння правильно використовувати предмети, спілку­ватися з іншими людьми за допомогою мовлення, поводи­тися згідно з правилами суспільної моралі, використовую­чи відповідні способи запам'ятовування, мислення та ін. Саме у процесі оволодіння людськими діями і людською поведінкою дитина набуває необхідних психічних якостей і властивостей особистості.

Дія — структурний елемент діяльності, процес, мотив якого не збі­гається з його предметом (з тим, на що вона спрямована), втіле­ний у діяльності, у яку ця дія включена.

Предметом дії є усвідомлена безпосередня мета. Між предметом і дією існує певне відношення: мотив діяльності може змінюватися і переходити на предмет (ціль) дії. Унаслідок цього дія перетворюється на діяльність, яка є формою буття, способом існування людини, її активністю, спрямованою на доцільну зміну і перетворення світу. На цій основі виникають зміни провідної діяльності, відбува­ється перехід від однієї стадії розвитку до іншої.

Життя дитини складається з виконання різноманітних дій. Малюк більшу частину свого життя проводить в іграх. Він також малює, ліпить, конструює, танцює, вчиться виразно читати вірші, співати, рахувати, доглядати за рос­линами і тваринами, слухає і розповідає казки допомагає вдома тощо. Усі ці дії можна згрупувати, зарахувати до різних видів діяльності. Наприклад, дії дитини в сюжетно-рольовій грі можуть бути досить різноманітними (одне — створювати образ лікаря, інше — вихователя), але всі вони потрібні для розігрування тієї чи іншої ролі і стимулюють­ся інтересом дитини до життя дорослих.

Діяльність включає як зовнішні (практичні) дії, так і внутрішні (психічні). Практичні дії ведуть до отримання зовнішнього результату. Ним може бути вміння дитини ви­тиратися рушником, їсти ложкою, пити з чашки, малювати олівцем, будувати з кубиків тощо. Водночас у дитини фор­муються і внутрішні дії, за допомогою яких вона розглядає предмети, пізнає їх властивості, встановлює взаємозв'язки, створює задум гри, малюнка або будови, запам'ятовує та ін. Формування таких внутрішніх дій (сприймання, пам'яті, мислення, уяви) становить основний зміст психічного роз­витку дитини. Вони забезпечують орієнтування дитини у навколишньому світі, ознайомлення з умовами, в яких не­обхідно виконувати практичні дії, а тому називаються орі­єнтувальними діями.

Упродовж раннього і дошкільного віку дитина оволоді­ває новими внутрішніми психічними діями, які дають їй змогу виконувати складніші і різноманітніші завдання. їх джерелом є зовнішні орієнтувальні дії.

Дитина, оволодіваючи новим для неї видом діяльності, поступово засвоює і необхідні їй дії. Так, під час засвоєння нової орієнтувальної дії дитина виконує її не у внутрішній, а в зовнішній формі — результат досягається шляхом пробних рухів, прикладанням предметів один до одного, переміщенням їх тощо. Пізніше завдання розв'язується не за допомогою спроб, а за допомогою виконаної подумки дії.

Нові завдання ставить перед дитиною і діяльність, яка її захоплює, якою вона прагне займатися, наприклад зробити малюнок яскравішим і детальнішим, відобразити в іграх більше подій навколишнього життя.

Внутрішні дії не виникають безпосередньо. Спочатку всі дії засвоюються у зовнішній формі, а потім деякі з них стають внутрішніми, психічними. Це можна простежити в діях ди­тини з предметами. Спостерігаючи, як вона виконує одні й ті самі завдання, можна виявити, що зовнішні дії переходять у внутрішні. Вони виникають у результаті переходу всередину тих зовнішніх форм орієнтувальної дії, за допомогою яких завдання кожного типу виконуються на попередніх етапах. Цей процес у психології називається інтеріоризацією.

Інтеріоризація (лат. interior — внутрішній) — процес переходу зовнішніх реальних дій з предметами у внутрішні.

Завдяки інтеріоризації засвоєння зовнішніх дій, яке відбувається під керівництвом дорослих, зумовлює виник­нення і вдосконалення внутрішніх психічних дій, зрушен­ня у психічному розвитку особистості.

Згідно з розробленою вітчизняним психологом Петром Гальперіним (1902—1988) теорією поетапного формуван­ня розумових дій можна виокремити такі етапи процесу інтеріоризації:

1) формування мотиваційної сторони мовлення;

2) складання схеми орієнтувальної основи дії;

3) формування дії у матеріальній (матеріалізованій) формі;

4) «голосне соціалізоване мовлення»;

5) поступове зникнення зовнішньої сторони мовлення;

6) зникнення процесу мовлення зі свідомості, в якій за­лишається лише кінцевий результат — предметний зміст дії.

На кожному етапі дія виконується спочатку розгорну­то, а потім поступово скорочується, згортається.

Діяльність сприяє психічному розвитку дитини, є пе­редумовою вікових новоутворень.

О. М. Леонтьєв розробив теорію діяльності. У психології навіть існує діяльнісний підхід до вирішення багатьох психолого-педагогічних проблем. У центрі уваги діяльнісного підходу знахо­диться принцип єдності діяльності та свідомості. Суть цього принципу полягає в тому, що діяльність розглядається:

1) як умова виникнення, чинник формування і об'єкт засто­сування свідомості;

2) як форма активності свідомості;

3) як регулятор поведінки і дій людини.

У вивченні розвитку психіки дитини необхідно виходити з аналізу розвитку її діяльності. У свою чергу розвиток діяльності за­лежить від наявних життєвих умов. О. М. Леонтьєв розкриває зна­чення і механізми впливу діяльності на дитячий розвиток. Він вва­жає, що варто говорити про залежність розвитку психіки не від діяльності взагалі, а від провідної діяльності. Кожна стадія психічно­го розвитку характеризується певним, провідним на даному етапі ти­пом діяльності. Провідний тип діяльності не виключає ролі інших видів. Ознакою переходу від однієї стадії до іншої є зміна провідного типу діяльності. О. М. Леонтьєв вважає, що дитина не тільки змінює своє місце в системі суспільних відносин, а й усвідомлює їх. Це впли­ває на зміну мотивації - виникає новий вид діяльності.

Провідна діяльність- це діяльність, розвиток якої зумовлює основні зміни в психічних процесах і психічних особли­востях особистості дитини на певній стадії її розвитку. Провідна діяльність має такі ознаки:

1) у її формі виникають і всередині якої диференціюються інші, нові види діяльності;

2) у ній формуються, або перебудовуються окремі психічні процеси;

3) від неї залежать основні психологічні зміни особистості дитини в певний період часу (О.М.Леонтьєв).

Д. І. Фельдштейн продовжив розробку проблеми провідної діяльності. Він вважає, що є дві сторони існування діяльності (два основні моменти діяльності (Л. С. Виготський), дві лінії розвитку діяльності ( О. М. Леонтьєв):

1) предметна (практична і пізнавальна) діяльність, у про­цесі якої дитина засвоює знання;

2) діяльність, спрямована на засвоєння мотивів і норм відносин між людьми, в процесі якої людина віддає час­тинку свого "Я".

Ці сторони діяльності формують різні новоутворення. Так, діяльність системи "дитина - суспільний предмет" формує інтелектуальну активність людини та дає орієнтацію в предметному світі. Діяльність системи "дитина - суспільний дорослий" спря­мована на розвиток мотиваційної сфери особистості, на форму­вання її соціальної активності.

Процес діяльності єдиний, поділ на дві сторони - умовний. Ак­туалізація певної сторони діяльності - основний провідний момент розвитку. Актуалізація однієї сторони не витісняє іншу. Діяльність всередині кожного періоду розвитку дитини проходить три стадії:

— поява тенденції розвитку певної сторони діяльності;

— кульмінація провідної діяльності;

— насичення провідної діяльності, що веде до актуалізації другої сторони.

Є 6 типів провідної діяльності:безпосередньо емоційне спілкування, предметно-маніпулятивна діяльність, рольова гра, навчальна діяльність, інтимно-особистісне спілкування, навчально-професійна діяльність.

Б.Г.Ананьєв вважає, що є лише два види діяльності - пізнання і спілкування, які мають велике значення для розвитку людини на всіх етапах онтогенезу. Всі форми гри є тими або інши­ми інтеграціями елементів пізнання і спілкування.