Політика стимулювання експорту

Інвестиційний режим у рамках політики стимулювання експорту має ін­шу мету і засоби регулювання. Іноземні інвестиції розглядаються як джерело стимулювання експорту з використанням місцевої робочої сили і, можливо, природних ресурсів. Таку зовнішньоекономічну політику проводять країни, що володіють надлишком трудових ресурсів, а прямі іноземні інвестиції пе­реважно вкладаються в трудомісткі галузі. Стосовно інвестиційних проектів із закордонним капіталом, спрямованих на стимулювання експорту, вико­ристовується система державного ліцензування. Держава може пропонувати податкові стимули для фірм, які розширюють експорт (що не потрібно для компаній із закордонною участю, орієнтованих на внутрішній ринок), у т. ч. податкові канікули, субсидовані ставки орендної плати за землю, нежитлові приміщення, субсидування заробітної плати і підготовки кадрів, безмитний імпорт машин, устаткування, сировини, необхідних для налагодження екс­портного виробництва.

У більшості випадків можуть висуватися додаткові вимоги стосовно част­ки місцевого компонента, тобто купівлі ТНК проміжної продукції і запасних частин у місцевих постачальників. Подібне регулювання має на меті:

• по-перше, сприяти розвитку національного виробництва з урахуванням потенційного розширення передачі закордонної технології;

• по-друге, підвищити прибуток місцевих виробників.

Країни, що відрізняються більш жорстким регулюванням іноземних ка-піталопотоків, створюють експортно-виробничі зони (ЕВЗ) чи зони вільної торгівлі, які пропонують найбільш пільговий режим для компаній, зокрема знижені податкові ставки, безмитне ввезення устаткування й сировини. Але одночасно вимагають експорту виробленої в своїй країні продукції. У цілому далеко не всі приймаючі країни висувають вимоги щодо місцевого компо­ненту стосовно компаній, що функціонують в ЕВЗ, щоб зберегти їхню при­вабливість для іноземних інвесторів. ЕВЗ є винятком із загальноекономічно­го режиму, що діє в приймаючій країні. їхній сукупний внесок в економічний розвиток приймаючої держави досить обмежений.

Як свідчить практика останніх років, інвестиційний режим в умовах полі­тики стимулювання експорту є більш успішним порівняно з імпортозаміщенням. Зазвичай, іноземні інвестиції мають помітну експортну спрямованість та значно меншу зацікавленість у вирішенні проблеми насичення внутріш­ніх ринків продукцією. Продаж на експорт більш ефективний на відміну від реалізації товарів на внутрішньому ринку приймаючої країни. Більше того, прямі іноземні інвестиції з експортною спрямованістю меншою мірою під­падають під заходи державного регулювання.

При розробці національної політики регулювання міжнародних інвести­ційних потоків держава враховує їхній можливий негативний вплив. На дум­ку закордонних аналітиків, варто виділити три ключові моменти:

1) вкладення іноземного капіталу у виробництво відбувається одноразово, а вивезення прибутку - постійно. Це зумовлює вирівнювання обсягу ра­ніше завезеного (у формі капіталовкладень) і вивезеного капіталу (у гро­шовій та товарній формі, зокрема у вигляді частини прибутку чи готової продукції). Отже, відбувається «старіння» інвестицій. Однак далеко не завжди інвестор повністю вивозить отриманий прибуток. Щоб стимулю­вати реінвестування отриманого прибутку в приймаючій країні, необхід­но створювати стабільний та сприятливий інвестиційний клімат;

2) капітал (іноземний чи національний) завжди вкладається в галузі, що за­безпечують найшвидшу й найбільш ефективну віддачу, що може призвес­ти до диспропорційного розвитку національної економіки, якщо держава не буде регулювати напрями капіталопотоків. Зазначене стосується також екологічно брудних галузей виробництва, які переносяться з промислово розвинених країн у країни, що розвиваються, і в країни з перехідною еко­номікою, в яких порівняно не настільки жорсткі стандарти захисту навко­лишнього середовища;

3) виділяють й психологічний момент. Зокрема, негативне ставлення приватно­го підприємницького сектора, окремих громадян приймаючої країни до вкла­дення іноземного капіталу у прибуткові галузі, компанії, впливу, який вони мають на визначення стратегії розвитку тієї чи іншої галузі економіки тощо. Державна політика приймаючої країни стосовно іноземного капіталу пе­редбачає:

- політику регулювання інвестицій з метою одержання максимуму прибут­ку на одиницю вкладеного капіталу. Наріжний камінь цієї політики - най­більш ефективна віддача від вкладеного іноземного капіталу;

- політику стимулювання для залучення максимально можливого обсягу капіталу. Тут важливіше забезпечити потенційно найбільший приплив ін­вестицій, а не їхня ефективність.

Як правило, держава як інститут влади паралельно проводить політику в обох напрямах: і політику регулювання, і політику стимулювання іноземних капіталів. Але перевага надається одному із цих напрямів залежно від рів­ня економічного розвитку країни і лобіювання урядом інтересів відповідних груп населення.

Залежно від оцінки впливу іноземних інвестицій на економіку прийма­ючої країни та формування політики їх залучення можна виділити п'ять основних типів ставлення приймаючої країни до іноземних інвестицій, які визначаються цілями її внутрішньої загальноекономічної політики та орієн­тирами зовнішньоекономічних зв'язків:

1) максимальне відкриття національної економіки для іноземних капіталів і встановлення контролю лише в тих галузях, які мають стратегічне значення для розвитку країни;

2) залучення іноземних капіталів для розвитку певних районів та придбан­ня технологій. Реалізується шляхом створення вільних економічних зон, встановлення пільгових режимів інвестиційної діяльності тощо;

3) обмеження іноземних інвестицій на основі попередньої оцінки їх впли­ву на національну економіку. У цьому випадку державою стимулюють­ся притоки капіталу у визначені пріоритетні напрями та встановлюються додаткові обмеження для інших сфер прикладення іноземного капіталу;

4) допущення іноземних інвестицій в межах угод, які визначають умови діяльності іноземних інвесторів. У даному випадку здебільшого йдеть­ся про позиковий капітал, що залучається під гарантії Уряду приймаю­чої країни та оформлюється міжурядовими протоколами, в межах яких і укладаються відповідні угоди про спільну діяльність та взаємо підтримку з чітким визначенням прав та обов'язків кожної сторони;

5) допущення іноземних інвестицій лише у формі спільних підприємств, які створюються для досягнення певних цілей на установлений період часу. Виходячи з цього, у політиці уряду приймаючої країни по відношенню

до іноземних інвесторів можуть мати місце заходи, які стимулюють приток інвестицій до країни і, навпаки, такі, що його обмежують.

До заходів, які стимулюють залучення іноземного капіталу, відносяться:

1) фіскальні (встановлення прямих податкових пільг; відстрочка виплати податків за інвестування капіталу; стимули, пов'язані з амортизаційни­ми відрахуваннями - прискорення амортизації; "податкові канікули" від 2 до 10-15 років з наданням компанії статусу піонера; звільнення від мита імпорту обладнання, сировини, комплектуючих виробів; маніпулювання рівнем податків;

2) фінансові стимули (субсидії, позики, кредити та гарантії їх надання). Час­то надання фінансових пільг ставиться в залежність від виконання інвес­тором певних задач (освоєння певних регіонів, галузей, створення нових робочих місць);

3) не фінансові методи (створення загальної ситуації ефективного функціо­нування іноземного капіталу - від забезпечення необхідними факторами виробництва, інформацією та службами управління до розвитку тран­спорту, інших комунікацій тощо);

4) створення вільних економічних зон, територій з пріоритетним інновацій­ним та інвестиційним розвитком - анклавів, які користуються статусом, що не поширюється на всю іншу територію країни. Це визначені державою райони чи території, де, завдяки пільговим податковому, митному та за­конодавчому режимам, для інвесторів створюється особливо сприятлива економічна ситуація.

До основних заходів, які обмежують іноземні капіталовкладення в країну відносяться:

1) встановлення особливого державного контролю за допуском іноземного капіталу до розробки надр та природних багатств;

2) недопущення іноземного капіталу у визначені, найбільш важливі для на­родного господарства, галузі;

3) встановлення обов'язкової частки участі національної держави чи при­ватного капіталу цієї держави у спільних підприємствах;

4) заходи, направлені на використання певної частини прибутків іноземних підприємств для внутрішніх потреб країни, що розвивається (оподатку­вання, обмеження при переведенні прибутків за кордон і т. д.);

5) визначення концесійної політики;

6) націоналізація іноземної власності;

7) створення організацій країн-виробників, сировини, які проводять обмеж­увальну політику по відношенню до монополій.

Визначаючи концесійну політику, уряди приймаючих країн можуть від­мовитися від продовження концесій після закінчення їх строку.

Разом з тим, держава, як сторона в міжнародному договорі про взаємний захист інвестицій, може прийняти на себе зобов'язання не здійснювати захо­дів примусового вилучення капіталовкладень, в тому числі шляхом націона­лізації, реквізиції чи конфіскації в адміністративному порядку.

Серед основних сучасних тенденцій у залученні інвестицій на слід від­значити:

По-перше, країни-інвестори з ринковою економікою частіше надають пе­реваги фінансовим стимулам перед фіскальними, оскільки вплив податків є безадресним, а фінансове стимулювання дозволяє урядові сконцентрувати зусилля на досягненні конкретних цілей. Країни, в яких ринкові відносини знаходяться на етапі формування, навпаки, надають перевагу податковим за­ходам, що пов'язано з відсутністю в країні достатнього обсягу власних фі­нансових ресурсів для здійснення інвестиційної діяльності.

По-друге, відбувається більш широке використання нефінансових заходів регулювання іноземного інвестування і, насамперед, шляхом створення віль­них економічних зон.

Державна політика регулювання іноземних інвестицій проводиться стосовно закордонної власності, у податковій і митно-тарифній сферах, у ва­лютній та ціновій сферах тощо. На практиці вона реалізується за допомогою різного роду заходів. Однією із загальноприйнятих класифікацій заходів дер­жавної політики є класифікація, розроблена ОЕСР, що включає в себе п 'ять основних груп заходів: заходи торговельної політики, заходи стимулюван­ня прямих іноземних інвестицій; обмежувальні заходи стосовно інозем­них інвестицій; заходи стосовно компаній, що здійснюють обмежувальну ділову практику; обмежувальні і стимулюючі заходи, прийняті країнами базування ТНК (чи країнами - експортерами капіталу).. Найбільш дина­мічними вважаються заходи торговельної політики завдяки лібералізації в рамках багатосторонніх торговельних переговорів у ГАТТ/ВТО. Саме ці за­ходи найбільше впливають на обсяг і напрями капіталопотоків.

Більш суттєву роль відіграє наявність таких макроекономічних факторів:

• місткість ринку приймаючої країни, обумовлена обсягом ВНП і середнім доходом на душу населення. Привабливість країни як бази подальшого експорту товарів на зовнішній ринок зростає, що пов'язано зі зниженням рівня торгових бар'єрів, транспортних витрат.

• рівень політичного ризику країни. Цей показник визначають як спеціальні підрозділи ТНК. Політичний ризик у країні залежить від рівня політичної стабільності й демократичного характеру політичної системи країни. Перший показник - рівень політичної стабільності - визначається урядовою стабільністю, станом економіки з точки зору очікувань населення. Демократичний ха­рактер політичної системи визначається рівнем демократичного розвитку країни з погляду гарантій громадянських динаміка валютного курсу на­ціональної грошової одиниці. При підвищенні валютного курсу стиму­люється приплив іноземних інвестицій, зростає вивезення прибутку за іноземними капіталовкладеннями; при падінні, навпаки, - скорочується, оскільки іноземні інвестори не зацікавлені у ввезенні прибутку, процен­тів, дивідендів.

Варто виділити також інші групи факторів:

• географічні й природно-кліматичні фактори;

• оцінка підприємницького клімату - витрати виробництва, специфіка по­даткової системи і розмір ставок корпоративного й іншого податків, спе­цифіка системи фінансових пільг, вартість і рівень кваліфікації робочої си­ли, рівень розвитку транспортної інфраструктури, вартість орендної плати й комунальних послуг, адміністративні процедури, допомога місцевої вла­ди в підборі місцевих кадрів, в одержанні фінансових стимулів та ін.

В останні роки також зростає важливість інших факторів:

• відкритість національної економіки. Більш відкрита до зовнішнього сві­ту економіка залучає більше інвестицій;

• рівень розвитку інфраструктури. Якість інфраструктури важлива для розвитку світового виробництва й торгівлі, тому необхідно сприяти по­ліпшенню транспортної системи, логістики, телекомунікаціям.

Запитання для самоконтролю:

1. Які основні способи проникнення іноземного капіталу на світові ринки існують у сучасних умовах?

2. Які існують форми та види іноземних інвестицій? В чому сутність кожної з них?

3. Які спільні риси характерні для традиційних форм іноземного інвесту­вання?

4. Які можна виділити нові форми іноземного інвестування? Які з них най­більш вживані щодо України?

5. З чим пов'язана необхідність вивозу капіталу з країн?

6. Які основні мотиви іноземного інвестора є визначальними для його ді­яльності в країні-реципієнті?

7. Які заходи можна віднести до стимулюючих, а які призводять до обме­ження іноземного інвестування?

11. У чому полягає сутність режиму іноземного інвестування та які функції виконує його запровадження?

12. Які пільги передбачені іноземним інвесторам в Україні?

13. У яких формах мають право здійснювати свою діяльність іноземні інвес­тори в Україні?

Література: [1], [2], [3], [4], [16], [17], [18], [19], [20], [32], [33], [34], [35].