Проблеми опрацювання і передачі в Україну архівної україніки

Зважаючи на визнаний у міжнародній архівній практиці принцип поваги до цілісності фондів, як зазначено в "Професійних рекомендаціях" Міжнародної ради архівів (далі – МРА), слід вважати, що документи або справи з документами, які перебувають за кордоном і походять з України або мають зв'язок з нею, інкорпоровані до цілісних груп зарубіжних архівних документів, не можуть бути об'єктами вимог, і можна розраховувати лише на їх копії. Аналогічно державні документи або їх копії, через якісь обставини інкорпоровані до приватних паперів, за звичайних умов не можуть бути об'єктами вимог з боку державних архівів як частка державної документації.

Довготривала взаємна секретність та конспіративний характер взаємин між радянською владою та українськими й іншими емігрантськими громадами за кордоном значно загальмували процес дослідження архівної україніки. Протягом десятиліть холодної війни виховувалося шовіністське ставлення багатьох радянських архівних урядовців до зарубіжних архівних документів, пов'язаних з Україною. Перевезення їх з волі законних власників викликало в той час підозри українських емігрантів, і протягом тривалого часу виключало можливість укладення справедливих угод стосовно доступу та фотокопіювання. У деяких випадках групи українських емігрантів навіть боялися друкувати описи матеріалів, якими вони володіли, або надавати інформацію про них до публічних каталогів через острах перед тим, що радянська влада шукатиме й робитиме спроби захопити ці матеріали, як це траплялося протягом повоєнного десятиліття.

З визнанням України у світі як незалежної демократичної держави активізувалися процеси реституції[11] української архівної спадщини, що зберігається за межами України. Основні засади виявлення, реєстрації та впровадження в науковий обіг архівної інформації, що міститься в подібних документах, було вперше ви­значено Державною програмою «Книжкова та рукописна спадщина України: створення бібліографічного реєстру і системи збереження та загально­доступності» (1992), зокрема її підпрограмою «Ар­хівна та рукописна Україніка: Національна зве­дена система документальної інформації» (1991–1996). Однак упродовж терміну реалізації про­грами повноцінного інформаційного продукту щодо Архівної україніки не було створено.

У 1992 р. український уряд створив Національну комісію з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів (з 2001 р. – Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України), яка опікується питаннями реституції. Окремі українські архіви починають повертатися в Україну з Канади, Чехії, Німеччини, Росії та інших країн. Серед повернутих архівів, що мали статус переміщених, тобто, незаконно вивезених, – фото- і кінодокументи із збірки довоєнного Всеукраїнського центрального фотокіноархіву (повернуто з ФРН), Архів Товариства "Просвіта" (з Польщі), пергаментна грамота Петра І (з ФРН), архів ученого і громадського діяча Степана Сірополка (з Чехії).

Десятки архівних колекцій було передано в Україну як вияв доброї волі з боку власників. Це фрагменти приватних архівів Олександра Довженка (передано з Росії), Дмитра Дорошенка, Олега Ольжича і Олександра Олеся (зі Словаччини), письменника Уласа Самчука (з Канади), письменників Івана Багряного (з ФРН), Василя Барки (з США), архів Державницького центру УНР в екзилі (зі США), фрагменти повоєнного архіву Українського вільного університету (ФРН) та багато ін. Загалом упродовж 1990-2011 рр. в Україну було передано або повернуто 115 архівних зібрань.