УЧАСТЬ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ У МІЖНАРОДНИХ ГОСПОДАРСЬКИХ ВІДНОСИНАХ І ВИЗНАЧЕННЯ ЇХНЬОЇ ДЕРЖАВНОЇ ПРИНАЛЕЖНОСТІ

1. У сучасних умовах господарська діяльність юридичних осіб не обмежена межами однієї держави, причому число таких юридичних осіб увесь час зростає. Експорт капіталу приводить до того, що підприємства, створені в одній державі, належать повністю або частково компаніям іншої держави. Основна діяльність великих монополій здійснюється взагалі в декількох країнах.

У сучасній економічній літературі міжнародні монополії, діяльність яких охоплює багато важливих сфер світового господарства, діляться звичайно на кілька груп.

У першу з них входять національні суспільства, трести, компанії, що мають за рубежем численні філії, а також дочірні суспільства. Мова йде, таким чином, про монополії, національних по своєму капіталі, але міжнародних по сфері діяльності. До числа таких транснаціональних корпорацій США належать "Дженерал моторз", "Форд моторз", "Інтернешнл бізнес мешинз" й ін. У європейських капіталістичних країнах найбільшими міжнародними монополістичними корпораціями є "Фольксваген" (ФРН), "Філіпс" (Нідерланди), "Брітіш петролеум", "Імперіал кемікал індастріз" (Великобританія), "Сименс" (ФРН), "Нестле" (Швейцарія).

До другої групи транснаціональних корпорацій ставляться трести й концерни, які є міжнародними не тільки по сфері діяльності, але й по капіталі. На відміну від монополій першої групи, вони належать капіталу декількох держав. Такі, наприклад, англо-голландські концерни - нафтовий "Ройял датч-шелл" і хіміко-харчовий "Юнилевер", англо-американо-канадський нікелевий трест "Інтернешнл нікл компані оф Кенада", бельгійсько-франко-люксембурзький металургійний концерн "Арбед", германо-бельгійський трест фотохімічних товарів "Агфа-Геверт", англо-італійський концерн гумовотехнічних виробів "Данлоп-Пірелли".

Загальним для цих двох груп є те, що те й інші монополії створені як юридичні особи однієї держави. В інших країнах і ті й інші монополії мають численні філії, відділення, а також дочірні суспільства.

Нарешті, до третьої групи міжнародних монополій ставляться численні картелі й синдикати об'єднання виробничого й науково-технічного характеру, юридичними особами не є.

Із правової точки зору монополії (мова йде про перші дві групи) не є міжнародними юридичними особами, хоча термін "міжнародний" застосовується й в офіційній назві деяких з них.

Тенденція розвитку транснаціональних корпорацій США така, що від участі й контролю над західноєвропейськими підприємствами вони всі частіше переходять до перетворення їх у свою власність. Економічно й політично це веде до більше глибокого впливу американського капіталу на економіку Західної Європи, а юридично - до утворення в європейських країнах юридичних осіб, формально самостійних, але повністю приналежних американської компанії, часто з однойменною назвою, наприклад "Дрессер Франс" (Франція), "форд АГ Кельн" (ФРН).

Монополії використають для повністю приналежних їм компаній форму самостійної юридичної особи країни місця знаходження, для того щоб поширити на них дія місцевого законодавства, і в першу чергу податкового, якщо його вимоги є більше пільговими для "вітчизняних" компаній, чим для іноземних.

В інших випадках монополії, і насамперед транснаціональні, створюють в іноземних державах свої філії. Філії не наділяються правами самостійних юридичних осіб. Таким чином, найбільш характерною особливістю ТНК є невідповідність між економічним змістом, економічною сутністю і юридичною формою; економічна єдність оформляється юридичною множинністю (юридичні особи місцевого права, філії й т.д.), що служить інтересам власників ТНК. Хартія економічних прав й обов'язків держав 1974 року передбачає, що кожна держава має право в межах дії своєї юрисдикції регулювати й контролювати діяльність транснаціональних корпорацій. У цій хартії, прийнятої у вигляді резолюції Генеральної Асамблеї ООН, точно так само як у проекті розробленого Кодексу поводження ТНК, відбилося прагнення країн, що розвиваються, відгородити свою економіку від пагубного впливу транснаціональних корпорацій.

Ще однією розповсюдженою формою експорту капіталу є організація змішаних суспільств (на паях з місцевим капіталом або з фірмами різних держав). Під змішаними суспільствами в міжнародному приватному праві звичайно розуміються торговельні суспільства або виробничі підприємства, капітал яких належить юридичним особам або громадянам різних держав.

Міжнародними юридичними особами сучасна західна доктрина визнає ті юридичні особи, які створені або безпосередньо в чинність міжнародного договору (наприклад. Міжнародний банк реконструкції й розвитку - МБРР, Європейське суспільство хімічної обробки опромінених горючих матеріалів - "Еврокемік"), або на підставі внутрішнього закону одного або двох держав, прийнятого відповідно до міжнародного договору (Європейське суспільство по фінансуванню закупівель залізничного встаткування - "Еврофірма", Банк міжнародних розрахунків - БМР).

У радянській юридичній літературі поняття міжнародної юридичної особи було застосовано до міжнародних банок країн - членів СЭВ - Міжнародному банку економічного співробітництва (МВЭС) і Міжнародному інвестиційному банку (МИБ)

2. У цілому ряді випадків важливо встановити, до якої держави належить та або інша юридична особа. Наприклад, якщо в торговельному договорі вказується, що юридичним особам договірної держави надається режим найбільшого сприяння або ж національний режим, то необхідно визначити, які юридичні особи можуть розглядатися як юридичні особи даної держави.

У міжнародних відносинах часто виникає необхідність дипломатичного захисту іноземних громадян, причому такий захист має місце у відношенні не тільки громадян (фізичних осіб), але і юридичних осіб.

Із цього положення виходило й радянське законодавство. Консульський устав СРСР передбачав, що консул зобов'язаний вживати заходів до того, щоб радянські юридичні особи користувалися в повному обсязі всіма правами, наданими їм законодавством держави перебування, що відповідають міжнародними договорами й міжнародними порядками (ст. 23). Консул зобов'язаний вживати заходів для відновлення порушених прав юридичних осіб.

У міжнародних відносинах виникає безліч правових питань, що стосується юридичні особи, які потрібно вирішити. Наприклад, в одній державі якесь утворення зізнається юридичною особою, а в іншій країні таке ж утворення розглядається не як юридична особа, а як проста сукупність фізичних осіб. Так, англійський "партнер-шип" (повне товариство) по англійському праву не є юридичною особою, по французькому ж праву аналогічне утворення вважається юридичною особою.

Для того щоб установити, чи є те або інше утворення юридичною особою, необхідно з'ясувати, до якої держави це утворення ставиться.

Класична доктрина міжнародного приватного права визначала особистий закон утворення (об'єднання) залежно від його державної приналежності, "національності".

Цей закон відповідає на запитання, чи є те або інше утворення юридичною особою. Якщо особистим законом товариства, про яке говорилося вище, буде англійський закон, тоді таке товариство не зізнається юридичною особою. У випадку ж, коли встановлено, що особистим законом є французький закон, це утворення буде розглядатися як юридичну особу.

Особистим законом (статутом) юридичної особи визначаються такі правові питання, як обсяг правоздатності, порядок ліквідації юридичної особи.

Особистий закон юридичної особи визначається його національністю. Термін "національність" у міжнародному приватному праві застосовується до юридичних осіб умовно, в іншому змісті, чим він застосовується до громадян. Під національністю юридичної особи розуміється приналежність юридичної особи до певної держави. У праві Великобританії й США пануючим критерієм для визначення національності юридичної особи є місце його установи, тобто закон тієї держави, де юридична особа створена й затверджений його устав. Англійські автори називають такий закон законом інкорпорації. При цьому якщо юридична особа заснована у Великобританії й там зареєстрований його устав, те вважається, що ця юридична особа англійського права (принцип інкорпорації).

У континентальних державах Західної Європи застосовуються інші принципи визначення національності юридичної особи. Пануюча тенденція зводиться до того, що як критерій для встановлення національності юридичної особи застосовують закон місця знаходження юридичної особи. Під місцем знаходження юридичної особи розуміється те місце, де перебуває правління цієї юридичної особи. Такий принцип прийнятий, зокрема, у Франції й ФРН.

У літературі по міжнародному приватному праву був висунутий і третій критерій визначення національності юридичної особи - місце діяльності (його сприйняло законодавство Італії). Цей критерій набутив застосування в практиці країн, що розвиваються.

У ряді випадків у законодавстві й судовій практиці згадані критерії встановлення національності, юридичної особи відкидаються з посиланням на те, що ці критерії виходять із формальної точки зору, а справжню приналежність капіталу по таких формальних ознаках визначити не можна. Коли потрібно встановити, кому в дійсності належить юридична особа, хто його контролює, використається "теорія контролю". Ця теорія була спочатку сформульована під час першої світової війни й застосовувалася в судовій практиці в боротьбі з порушенням законодавства про "ворожих іноземців".

Це питання вперше виникло в англійській судовій практиці у відомій справі Даймлера (1916 р.). В Англії була заснована акціонерна компанія із продажу шин. Її капітал складався з 25 тис. акцій, з них тільки одна належала англійцеві, а інші перебували в руках німецьких власників. Компанія була зареєстрована за англійськими законами. З погляду англійського права компанія - англійська юридична особа. Однак суд визнав, що в цьому випадку треба встановити, хто контролює юридичну особу, і відповідно із цим вирішив питання про його фактичну приналежність.

Надалі критерій контролю був сприйнятий законодавством ряду держав, що передбачають, що, під "ворожою юридичною особою" розуміється юридична особа, контрольоване особами ворожої національності. Критерій контролю застосовувався після другої світової війни у всіх випадках, коли особливо важливо було встановити дійсну приналежність юридичної особи. Як й інші правові категорії, цей критерій використається різними державами залежно від цілей їхньої економічної політики.

Законодавство й практика різних держав при рішенні питання про національну приналежність юридичних осіб не обмежуються формальними критеріями. У реальному економічному житті велике значення має критерій контролю, що може в окремих випадках сполучатися з іншими критеріями. В останні роки в західній літературі по міжнародному приватному праву всі частіше державна приналежність відокремлюється від особистого статуту юридичної особи. Більше того, пропонується взагалі не застосовувати категорію особистого статуту для рішення всіх кролізійних питань, що стосується даного юридичні особи. Цим шляхом іде в ряді країн і законодавча практика. Залежно від конкретної мети вибирається певний критерій. Так, для визначення підсудності в США застосовується принцип інкорпорації, а для цілей оподатковування - принцип місця діяльності.

Як ми вже відзначали, юридичні особи створюються на території певної держави. Однак їхня діяльність не обмежується територією цієї держави й може здійснюватися на території інших країн. При здійсненні такої діяльності виникають два питання: по-перше, про визнання правосуб'єктності іноземної юридичної особи й, по-друге, про допуск його до здійснення господарської діяльності на території даної держави й про умови такої діяльності.

Правосуб'єктність іноземних юридичних осіб звичайно зізнається на підставі обопільних умов, насамперед торговельних.

Питання про допуск іноземної юридичної особи до господарської діяльності на території держави вирішується законодавством цієї держави. У більшості країн така діяльність іноземної юридичної особи можлива, але при виконанні певних правил, умов, установлених національним законодавством.

Правове положення іноземних юридичних осіб визначається й торговельними договорами, у яких установлюється загальний режим для юридичних осіб. Цей режим може бути заснований або на принципі найбільшого сприяння, або на принципі національного режиму. В інтересах найбільших монополій країнами - членами ЄС підготовлений проект уставу "компанії європейського права". Установа "європейської компанії" дає можливість юридичним особам окремої країни поширити господарську діяльність на всю територію Загального ринку.

2. ІНОЗЕМНІ ЮРИДИЧНІ ОСОБИ В УКРАЇНІ

1. Правове положення іноземних юридичних осіб в Україні визначається як правилами нашого законодавства, так і положеннями міжнародних договорів України з іншими державами.

Чинне законодавство виходить із того, що цивільна правоздатність іноземних юридичних осіб визначається по праву країни, де засновані юридична особа або організація.

Відповідно до багатобічної Конвенції про правову допомогу країн СНД від 22 січня 1993 р. правоздатність юридичної особи визначається законодавством держави, за законами якого воно було засновано.

У торговельних договорах передбачається взаємне надання певного режиму юридичним особам договірних держав, а також взаємне визнання правосуб'єктності юридичних осіб. У цих цілях у договорах утримуються й критерії визначення національності юридичних осіб. Однак у взаєминах України з іншими країнами визначення національності юридичної особи не має того значення, що воно має у взаєминах інших держав. Це порозумівається тим, що під юридичними особами завжди маються на увазі юридичні особи, засновані за нашими законами й перебувають на території України. Участь іноземного капіталу в спільних підприємствах, заснованих в Україні, не міняє справи, оскільки всі вони є юридичними особами права України.

Питання про визначення національності іноземних юридичних осіб виникає головним чином при визнанні їхньої правосуб'єктності, що є необхідною передумовою для висновку з ними угод.

Приведемо ряд прикладів з договірної практики. У ст. 10 торговельного договору між СРСР і Фінляндією 1947 року говориться, що буде надаватися певний режим юридичним особам, утвореним відповідно до фінляндських законів. Таким чином, у цьому договорі, як й у ряді інших, національність юридичної особи визначається по місцю його установи.

Однак іноді використається й інший критерій. Так, у ст. 10 торговельного договору між СРСР й Австрією 1955 року зазначено, що відповідні права надаються в одній країні юридичним особам, що мають своє місце перебування на території іншої країни.

Таким чином, у радянській договірній практиці застосовувалися звичайно два критерії для визначення національності юридичних осіб: місце установи юридичної особи й місце його перебування.

Отже, у торговельних договорах, ув'язнених Радянським Союзом з іноземними державами, по-перше, визначається, до якої держави ставиться відповідна юридична особа, оскільки там установлюється принцип визначення національності юридичних осіб; по-друге, передбачається взаємне визнання правосуб'єктності цих юридичних осіб, тобто в СРСР зізнається відповідна юридична особа, створене, наприклад, у Фінляндії, а у Фінляндії зізнаються юридичні особи, створені в СРСР; і нарешті, по-третє, утримуються правила про режим юридичних осіб, про режим найбільшого сприяння або національний режим. СРСР, а потім Україна надають по торговельних договорах іноземним юридичним особам режим найбільшого сприяння. Що ж стосується національного режиму, то він надається в певних сферах (право на судовий захист, в області торговельного мореплавання). Якщо торговельним договором передбачається режим найбільшого сприяння, то це значить, що до всіх іноземних юридичних осіб повинні застосовуватися однакові положення. Ніякої дискримінації у відношенні іноземної юридичної особи якої-небудь держави, з яким укладений договір на основі принципу найбільшого сприяння, не допускається.

2. Якими правами користуються іноземні юридичні особи в Україні й інших країнах СНД? Іноземні підприємства й організації можуть без особливого дозволу робити в Україні угоди по зовнішній торгівлі й по пов'язаним з нею розрахунковим, страховим й іншим операціям з українськими підприємствами, організаціями. При здійсненні угод іноземна юридична особа не може посилатися на обмеження повноважень його органа або представника, невідомих праву країни, у якій орган або представник іноземної юридичної особи здійснює операцію.

Іноземні юридичні особи мають право на судовий захист своїх прав.

У всіх цих випадках яких-небудь особливих дозволів іноземним фірмам для висновку угод або ж для забезпечення охорони їхніх прав не потрібно. Інше положення мало місце відносно господарської діяльності іноземних фірм на території СРСР. В умовах соціалістичної системи господарська діяльність іноземних юридичних осіб здійснювалася тільки в дозвільному порядку. Цей порядок перешкоджав проникненню іноземного капіталу в радянську економіку на всіх етапах розвитку Радянської держави. У той же час такий порядок не виключав залучення в необхідних випадках іноземних фірм до здійснення під контролем і з дозволу Радянської держави певної господарської діяльності на території СРСР.

Організаційні форми участі іноземних фірм у господарській діяльності в СРСР не залишалися незмінними. Вони обумовлювалися завданнями, що коштують перед народним господарством СРСР на певних етапах його розвитку.

З початку 20-х років допускалися концесії, які не зіграли великої ролі в розвитку економіки країни. Умови концесій визначалися договором, що укладає концесіонером з державою.

Наприкінці 20-х років з'явилася інша форма допущення в СРСР іноземних фірм. У роки першої п'ятирічки став здійснюватися ввіз іноземного встаткування для будівництва й оснащення підприємств. З метою організації монтажу встаткування, утворення складів запасних частин у СРСР сталі створюватися представництва деяких іноземних фірм.

Збільшення обсягу зовнішньоторговельних операцій зі СРСР, а головне, висновок ряду довгострокових контрактів, постійне й тривале співробітництво з нашою країною привели до розширення числа великих іноземних фірм, що відкрили свої представництва в СРСР. Наприкінці 60-х і на початку 70-х років у Москві були відкриті представництва японських, італійських, французьких, західнонімецьких, а потім й американських фірм. Стали функціонувати представництва банків.

Відкриття представництв іноземних фірм у СРСР здійснювалося відповідно до Положення про порядок відкриття й діяльності в СРСР представництв іноземних фірм, банків й організацій, затвердженим постановою № 1074 Ради Міністрів СРСР від 30 листопада 1989 р. Правила, передбачені цією постановою про відкриття представництв іноземними юридичними особами, продовжують діяти в Україні. Відповідно до Положення, іноземні фірми, банки й організації можуть відкривати представництва в Україні не інакше як з особливого дозволу, видаваного залежно від характеру їхньої діяльності Міністерством зовнішньої торгівлі. Центральним банком. Міністерством юстиції, Торгово-промисловою палатою України, а також іншими міністерствами й відомствами. У дозволі вказуються мета відкриття представництва; умови, на яких фірмі дозволяється це зробити; строк, на який видається дозвіл; кількість співробітників представництва із числа іноземних громадян - фірм, що служать. Представництво виступає від імені й з доручення фірми, що представляє їм, і здійснює свою діяльність в. відповідності із законодавством України. Представництва відкриваються, як правило, на строк не понад 3 років, що може бути продовжений.

Дозвіл на відкриття представництва України видавалося іноземним фірмам, відомим на світовому ринку; позитивно зарекомендували себе як партнерів наших організацій по співробітництву в різних сферах, що уклали з нами великомасштабні угоди; здійснюючої промислову кооперацію з нашими підприємствами й організаціями, що уклали з нашими організаціями найбільш важливі угоди про науково-технічне співробітництво.

Діяльність представництва припиняється із закінченням строку дозволу; припиненням діяльності фірми; припиненням дії міжурядової угоди, на підставі якого було відкрите представництво; за рішенням самої фірми, а також за рішенням відповідного міністерства й відомства, при якому було акредитоване представництво (у випадку порушення представництвом умов його діяльності).

У певних питаннях іноземна юридична особа буде підкорятися законам країни своєї національності. Мова йде про питання, які визначаються особистим статутом цієї юридичної особи, зокрема щодо його установи й ліквідації. Якщо відповідна юридична особа за кордоном буде ліквідовано, то й в Україні воно або його відділення теж буде вважатися ліквідованим. По інших же питаннях діє українське законодавство.

При здійсненні діяльності в Україні юридична особа повинне підкорятися відповідним нормам нашого права, а також положенням торговельного договору, укладеного Україною з відповідною державою.

Поряд із представництвами іноземні юридичні особи можуть створити на території України свої філії. Відповідно до Закону про іноземні інвестиції іноземні юридичні особи можуть створити на території України підприємства з участь на паях українських й іноземних інвестицій (спільні підприємства) і підприємства, що повністю належать іноземним інвесторам.

Із чинного законодавства України можна зробити висновок, що іноземна юридична особа може здійснювати на території України підприємницьку діяльність лише шляхом створення яких-небудь організаційно-правових структур. Згідно з положеннями Господарського кодексу України, суб'єктами такої діяльності в Україні можуть бути громадяни іноземних держав й особи без громадянства в межах правових можливостей, установлених законодавством України. Статус підприємця здобувається за допомогою державної реєстрації підприємства, тобто, іншими словами, мова стосовно до іноземного підприємця може йти про створення ним приналежному іноземцеві підприємства.

3. ПРАВОВЕ ПОЛОЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ ЗА КОРДОНОМ

У зовнішньоекономічних відносинах з іноземними організаціями й фірмами до перебудови в СРСР в області зовнішньоекономічної діяльності (1986-1989 р.) основними суб'єктами з радянської сторони були в основному зовнішньоторговельні об'єднання системи Міністерства зовнішньої торгівлі (МВТ) і Державного комітету СРСР по зовнішніх економічних зв'язках (ГКЭС), тобто вузьке коло спеціалізованих зовнішньоторговельних організацій.

Для подолання роз'єднаності промисловості й зовнішньої торгівлі, зміни структури нашого експорту, підвищення зацікавленості виробничих підприємств, об'єднань й інших організацій у зовнішньоекономічній діяльності, здійснення більше раціонального й ефективного імпорту по-новому було вирішене питання про господарські організації, що мають право безпосереднього здійснення експортно-імпортних операцій.

Число юридичних осіб, уповноважених робити зовнішньоекономічні угоди, різко зросло, оскільки право самостійного виходу на зовнішній ринок було надано будь-якому підприємству й об'єднанню, що провадить продукцію (роботу, послуги, або виробничому кооперативу, якщо їхня продукція є конкурентноздатної, тобто знаходить попит у закордонних партнерів. Гнітюча частина зазначених суб'єктів - це виробничий^-виробничі-науково-виробничі, виробничі підприємства й об'єднання й інші організації промисловості. Іншими словами, у рамках корінного вдосконалювання зовнішньоекономічної діяльності в нашій країні право виходу на зовнішній ринок, тобто насамперед право експортувати й імпортувати товари, послуги й результати творчої діяльності, одержав широке коло виробників і споживачів.

Зовнішньоекономічні об'єднання укладають угоди в Україні й за кордоном. Кожне об'єднання має свій устав. Те, що об'єднання перебуває в адміністративному підпорядкуванні органа державного керування, не означає, що воно може ототожнюватися з державою як таким або з міністерством як органом державного керування. Об'єднання завжди виступає в обороті як самостійний суб'єкт права. Самостійність розуміється саме в цивільно-правовому відношенні. Об'єднання укладає угоду не від імені держави, але для об'єднання обов'язкові акти держави, зокрема про заборону експорту або імпорту.

У відомому рішенні Зовнішньоторговельної арбітражної комісії з позову ізраїльської фірми "Джордан інвестмент лтд" проти "Союзнафтоекспорт" від 19 червня 1958 р. було визнано, що заборона з боку Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР виконання договору й відмова у видачі ліцензії на вивіз нафти зі СРСР, будучи обов'язковими для "Союзнафтоекспорт", є обставинами форсу-мажору, що звільняють його від відповідальності. Позивач у даній справі, зокрема, затверджував, що. ці дії не можуть розглядатися як форс-мажор для відповідача, оскільки відповідач і Міністерство зовнішньої торгівлі є органами того самого держави. У рішенні ВТАК визнана самостійна правосуб'єктність об'єднання й відзначено, що "об'єднання не є органом державної влади. Тому спроба фірми ототожнити об'єднання з міністерством позбавлена підстави".

У цьому зв'язку не можна погодитися із затвердженнями, часто висловлюваними на Заході, що державна юридична особа приватного права (стосовно до СРСР й України - радянського й українського цивільного права) ідентично з вартим за ним державою.

В уставі об'єднання закріплене загальне положення цивільного права про роздільну відповідальність юридичних осіб: кожна юридична особа користується майновою самостійністю й несе відособлену відповідальність. Держава, його органи й організації не відповідають по зобов'язаннях об'єднання, а об'єднання не відповідає по зобов'язаннях держави, його органів й організацій. Таким чином, принцип роздільної відповідальності юридичних осіб установлений внутрішнім правом й уставом об'єднання.

Оскільки при рішенні питання про відповідальність юридичної особи діє особистий закон юридичної особи, а особистим законом об'єднання є український закон, у всіх випадках відповідальність об'єднання може наступати лише відповідно до цього принципу українського права. Правочину об'єднання формулюються в уставі. Поза залежністю від того, яким родом діяльності займається об'єднання, воно має право укладати договори, робити угоди як в Україні, так і за кордоном. Кожне об'єднання може засновувати свої відділення, філії, контори й агентства, представництва як в Україні, так і за кордоном. Об'єднання вправі брати участь у всякого роду інших суспільствах, організаціях, у тому числі змішаних, діяльність яких відповідає завданням об'єднання. І нарешті, об'єднання може здобувати, відчужувати, брати й здавати внайми як в Україні, так і за кордоном будь-яке майно, спонукуване й нерухоме.

Об'єднання має, таким чином, широке коло прав, які закріплюються за ним для того, щоб воно могло успішно здійснювати свою діяльність.

Укладаючи зовнішньоторговельні угоди, об'єднання реалізує відповідні права. Угоди повинні відбуватися з дотриманням правил їхнього підписання, установлених нашим законодавством. Вхідні до складу об'єднання фірми мають право укладати з доручення об'єднання й від його імені угоди по зовнішній торгівлі.

Об'єднання зв'язують лише угоди, укладені відповідно до уставу об'єднання й законодавством. Об'єднання, як будь-яка юридична особа в Україні, має спеціальну правоздатність. Це означає, що діяльність об'єднання обмежується тими цілями й завданнями, які держава покладає на нього. Таким чином, обсяг правоздатності кожної юридичної особи визначається тією конкретною метою, для якої воно було утворено.

Кожне об'єднання вправі укладати тільки такі угоди, предмет яких відповідає його уставу. Обсяг правоздатності об'єднання встановлюється в уставі.

Це положення діє у відношенні всіх українських суб'єктів міжнародного приватного права - учасників зовнішньоекономічних зв'язків. При реєстрації учасників зовнішньоекономічних зв'язків обов'язково представляється устав, у якому повинні бути відбиті характер і номенклатура зовнішньоекономічної діяльності по виробленій продукції (роботам, послугам). У випадку здійснення зовнішньоекономічних операцій з порушенням статутної правоздатності відповідно до постанови № 203 "Про міри державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності" Ради Міністрів СРСР від 7 березня 1989 р. державним органом керування (Державною зовнішньоекономічною комісією Ради Міністрів СРСР) могло бути ухвалене рішення про призупинення зовнішньоекономічних операцій такого учасника. Це призупинення могло здійснюватися у вигляді заборони виконання конкретної угоди або тимчасового призупинення всіх таких операцій порушника на строк до одного року.

Таким чином, загальне для всіх українських суб'єктів міжнародного приватного права в області зовнішньоекономічної діяльності те, що вони є юридичними особами, що несуть самостійну майнову відповідальність за своїми обов'язками. Це особливо важливо мати на увазі, оскільки принципи самостійної відповідальності, повного господарського розрахунку й самофінансування господарських суб'єктів - це. основні принципи проведеної в Україні господарської реформи.

Всі зазначені організації є українськими юридичними особами, тому їхній особистий статут визначається українським правом. Відповідно до нашого законодавства державна організація, що є юридичною особою, відповідає за своїми обов'язками закріпленим за нею майном. Держава не відповідає по зобов'язаннях державних організацій, що є юридичними особами, а названі організації не відповідають по зобов'язаннях держави. Ці положення визначаються особистим статутом українських організацій, і тому вони повинні застосовуватися й за рубежем, тобто, іншими словами, мати екстериторіальне значення. Приведемо приклад.

В 1972 році в США був пред'явлений позов до пароплава "Сулейман Стальський", що експлуатувався радянською судноплавною компанією. Позов був пред'явлений у зв'язку із претензією, що стосувалася рибальського промислу, що здійснювався іншою радянською організацією. У ноті, спрямованої у зв'язку з арештом пароплава "Сулейман Стальский", відзначалося, що пароплавство є самостійною юридичною особою, що не має відносини до рибальства.

Якщо підходити до українському об'єднанню (підприємству) з погляду будь-яких критеріїв, використовуваних в іноземних державах при визначенні національності юридичних осіб (Нагадаємо, що звичайно застосовується, критерій або місця установи юридичної особи, або його місця знаходження), то особистим законом об'єднання (підприємства) завжди буде тільки український закон. Особистим законом будуть визначатися правоздатність юридичної особи, його внутрішня структура, внутрішня організація, рішення про його ліквідацію. Інші ж питання, що стосуються порядку здійснення діяльності на території іноземної держави, допуску юридичної особи до відповідної діяльності, умов такої діяльності, вирішуються у внутрішнім законодавстві тієї країни, де діє українська юридична особа, і відповідно до положень торговельного договору, укладеного Україною з даною державою.

4. ПРАВОВІ ФОРМИ СПІЛЬНОЇ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1. Інтернаціоналізація міжнародного господарського життя приводить до використання різних організаційних форм спільної діяльності суб'єктів з різних держав. Це можуть бути чисто договірні форми, при яких відносини сторін визначаються договорами про виробничу або науково-технічну кооперацію, договорами про консорціуми, що передбачають звичайно спільний виступ сторін на тім або іншому ринку або відносно певного об'єкта діяльності. Але це можуть бути й більше глибокі організаційні форми, що приводять до створення юридичних осіб (змішані суспільства, що займаються, як правило, торговельною діяльністю, спільні підприємства й ін.).

Організаційні форми спільної діяльності відрізняються більшою розмаїтістю. Однак загальним для них, як правило, є те, що відбувається об'єднання капіталів, що належать учасникам з різних країн, здійснюється спільне керування з метою досягнення певного результату, має місце спільне несення ризиків і збитків.

Однієї з можливих організаційно-правових форм є консорціум. Звичайно в зовнішньоекономічній сфері консорціуми створювалися на договірній основі для реалізації, як правило, великомасштабних проектів, які вимагають об'єднання зусиль декількох організацій (на практиці застосовувалися, зокрема, банківські консорціуми при одержанні кредитів, консорціуми для участі в торгах при переговорах про будівництво об'єктів за рубежем). Консорціуми в нашому законодавстві як правова форма не врегульовані. На практиці, а також у чинність постанов уряду про окремі консорціуми застосовуються два види консорціумів.

1) Консорціуми, створювані для відносин з іноземними партнерами тимчасового характеру. У міжнародній практиці відомі два види таких консорціумів: закритий і відкритий. У першому випадку контракт із іноземним замовником підписується однією зовнішньоторговельною організацією, що прийняла на себе обов'язку керівника й несучої перед ним відповідальність за виконання всього комплексу зобов'язань, передбачених у контракті. У другому випадку контракт із іноземними замовниками підписується всіма партнерами по консорціуму й кожний з них несе свою частку майнової відповідальності безпосередньо перед іноземним замовником.

Якщо раніше, до проведення реформ у зовнішньоекономічній області, могли створюватися тільки консорціуми закритого типу, то після надання всім підприємствам права зовнішньоекономічної діяльності всі вони можуть виступати як сторона у відносинах з іноземними замовниками.

Такого роду консорціуми юридичними особами не є:

2) Консорціуми, створювані для зовнішньоторговельної діяльності на тривалий період часу. Прикладом такого консорціуму є так званий Радянський зовнішньоекономічний консорціум, що був створений спеціально в області радянсько-американських економічних відносин.

Основними положеннями про діяльності Радянського зовнішньоекономічного консорціуму, затвердженого постановою № 238 Ради Міністрів СРСР від 21 березня 1989 р., було передбачено, що члени цього консорціуму створюють на нашій території спільні підприємства зі членами Американського торговельного консорціуму.

Радянський зовнішньоторговельний консорціум повинен був діяти на основі валютної самооплатності й збалансованості в цілому (всіх разом) спільних підприємств, створених його членами й членами американського консорціуму, створеного в США.

Спільне підприємство, як й інші спільні господарські організації (у тих випадках, коли вони наділяються правами юридичної особи), є юридичною особою певної держави - звичайно країни місця його установи.

Спільні підприємства, створені в Україні, - це юридичні особи українського права. Однак їхній правовий режим відрізняється від режиму звичайних юридичних осіб, що обумовлюється наявністю у відповідних правовідносинах ряду іноземних елементів (один з учасників - іноземна юридична особа, іноземні внески, участь іноземних фахівців в органах юридичної особи, характер операцій, значення зовнішньоекономічної діяльності й т.д.). Ці обставини роблять необхідним розглядати правове положення утворень такого роду (часто іменовани