Визначення поняття «література»

 

Поняттям «література» користуються у двох значеннях. У вузькому розумінні цього слова літературою називається один з основних (на сучасному історичному етапі) видів мистецтва — мистецтво слова, тобто такий вид мистецтва, в якому матеріальним носієм образності є слово, словесний вираз. Відомий галицький філолог В. Дом-бровський визначав свого часу літературу як «мистецтво, в якім ідея виражається у звукових словесних образах, що, створені творчою фантазією поета під впливом почуття і настрою, пробуджують в силу сугестії (тобто навіювання) нашу уяву до репродукційної (тобто уявно відтворю-вальної) діяльності, а рівночасно впливають на всю нашу духовну істоту» [35, 76].

 

В широкому розумінні літературою називають будь-які витвори людської думки, що втілені в писемному слові й мають суспільне значення. Таке розуміння, у свою чергу, генетично сходить до буквального, тобто первісного значення самого слова «література». Це слово латинського походження і означає «літера»: «слово література починає з визначення, за яким спочатку до літератури входить усе, що тільки зображено буквами» [1, 32].

Першим, за свідченням М. Грушевського, до слова «література» в такому розумінні вдався славетний давньоримський оратор та політичний діяч Цицерон. З часом, зауважує М. Грушевський, слово «література» «набрало значення суми писаних пам'яток: всього написаного, що зісталось від певного часу чи певного народу чи певної категорії словесної творчості („література математична", „література драматична" і т. д.)» [29, 42\. Для того, щоб у масі літературної продукції виділити такі словесні твори, що мали мистецьку вартість, почали вживати термін «художня література» (тобто естетично значуща література). Саме поняття «художня література» достатньо пізнє, воно з'являється у XX столітті. До того для позначення творів, в яких слово виступало як мистецьке знаряддя, а не як простий засіб спілкування та передачі думок, довгий час користувалися поняттям «поезія», часто навіть тоді, коли літературний твір не мав віршової форми (подібне слововживання інколи побутує й тепер, особливо у тих випадках, коли до визначення твору підходять з емоційного, а не з логічно-понятійного боку). З появою прози літературні твори (як поетичні, так і власне прозаїчні), що підпадали під критерій мистецької, естетично-значущої форми словесного вираження думок та почуттів, називають «красною», або «гарною», інколи — ще й артистичною літературою.

 

На сучасному етапі розвитку літератури словесні твори, що мають мистецькі ознаки, переважно називають художньою літературою (цей термін має значення і оцінки рівня майстерності, довершеності естетичної форми). Інколи художню літературу називають просто, або власне літературою. Частіше поняттям «література» користуються стосовно прози, оскільки в окремих випадках віднесення того чи іншого прозаїчного твору до художнього, естетичного за своїми ознаками, буває проблематичним (наприклад, сюди належать окремі жанри документальної літератури, епістолярна література і т. п.). Іноді дослідники використовують термін белетристика (від франц. belles lettres — красне письменство), що в широкому розумінні означає твори художньої літератури взагалі; а в більш вузькому — художню прозу (маючи на увазі, що існує ще поезія та драматургія).

 

Крім поділу на поезію та прозу, художня література має внутрішній поділ на так звані роди літератури, до яких належать три основні: епос, лірика, драма, — та низка суміжних родо-жанрових утворень, таких як ліро-епос, епічна драма, мемуари, художня біографія тощо.

 

35. Література як вид мистецтва

 

Усі існуючі види мистецтва прийнято умовно поділяти на три типи. Перший тип складає група так званих просторових видів мистецтв, до яких входять живопис, скульптура та архітектура. Назву просторових вони дістали тому, що предмети, які в них зображені, сприймаються нами у їхньому просторово-статичному вигляді, тобто як розміщені в непорушному просторі, немовби завмерлі в ньому.

 

Другий тип утворює група часових мистецтв, до яких поряд з музикою, співами, танцем та пантомімою належить і література. Часовими вони називаються тому, що, на відміну від статичної форми зображення, характерної для просторових мистецтв, подають свій предмет у русі, у динамічному його розвиткові, що відбувається протягом певного часу. Наприклад, танок, що виконують люди, не зводиться до одного певного положення тіла, яке приймає танцюрист у просторі, а складається з поєднання багатьох таких положень, даних як динамічна послідовність їх змін, що сприймається нами вже не в просторі, а в часі. Так само й характер людини, зображеної в романі, постає перед нами не одномоментно, а в його динамічному розгортанні, що відбувається протягом усього того часу, який ми витрачаємо на сприйняття твору.

Третій тип, до якого входять театр і кіно, — це так зване синтетичне мистецтво, яке вбирає й поєднує в цілісній формі вираження елементи як просторових, так і часових мистецтв, зокрема літературу, музику, пантоміму, живопис декоративного оформлення. Форма зображення в театрі й кіно реалізується як у просторі, так і в часі. Окремі елементи синтезу з просторовою формою зображення характерні, у свою чергу, і для деяких видів часового мистецтва, зокрема танцю й пантоміми. Наприклад, пантоні-мічна вистава може набирати форму як статичного, так і динамічного зображення.

 

Окремі види мистецтва відрізняються не лише за способом відображення життя, а й за тим матеріалом, в якому постають їхні твори і яким вони користуються для його естетичного, мистецького відтворення. За матеріальними ознаками ми визначаємо літературу як мистецтво слова, у порівнянні, наприклад, зі скульптурою — мистецтвом каменю, живописом — мистецтвом фарби, танком — мистецтвом ритмічних рухів тіла, пантомімою — мистецтвом жестів і міміки, музикою — мистецтвом звуків тощо. Специфіка властивостей матеріалу кожного з видів мистецтва реалізується в тому, що, з одного боку, надає йому певних переваг перед іншими стосовно можливості якнайбільш повного охоплення різних сторін зображуваного предмета і, з іншого боку, одночасно обмежує міру його зображувальних можливостей. Загальна перевага матеріалу, яким користується, наприклад, група просторових мистецтв, полягає у можливості безпосереднього, пластично зримого відтворення предмета свого зображення. Майстерна гра світла і тіні, передана фарбою на художньому полотні, краса форми людського тіла, відтворена в пластиці гіпсу чи мармуру скульптурного ансамблю, довершеність симетрії у поєднанні окремих частин архітектурної споруди, — усе це, відтворене в просторово-концентрованій формі, впливає на наші почуття безпосередньо за рахунок того, що сприймається нами наочно, у прямому візуальному контакті. Сила емоційного впливу просторових мистецтв Грунтується на тому, що зорові відчуття є визначальними, основними в життєдіяльності людини, з усіх відчуттів, що належать людині, зорові у переважній більшості людей виступають у найрозвиненішій формі. Звідси просторове мистецтво має здатність впливати майже на всіх людей, тоді як словесне мистецтво пробуджує емоційні враження далеко не в усіх людей. Це пов'язано насамперед з тим, що емоційне враження від словесно сприйманого реалізується не безпосередньо під час читання чи на слух, а завдяки посередництву уяви, фантазії, яка в достатньо розвиненій формі властива далеко не кожному. «Усі інші мистецтва, — зауважував М. Чернишевський, — подібно до живої дійсності впливають прямо на почуття, поезія діє на фантазію; фантазія у одних людей живіша і виразніша, ніж у інших, але взагалі потрібно визнати, що образи здорової людини бліді та слабкі у порівнянні з почуттями; тому потрібно сказати, що за силою та якістю суб'єктивного враження поезія набагато нижча не тільки від дійсності, але й від усіх інших мистецтв» [цит. за: 18, 141].

Разом з тим особливості матеріалу різних видів просторового мистецтва певним чином обмежують їхні зображувальні можливості. Обмеженість, наприклад, тих матеріальних засобів, якими користується живописець, найбільш чітко виявляється у протиставленні їх матеріалу скульптурного зображення. Останнє «видиме з різних точок, в різних ракурсах, ви можете обійти його (звичайно, це не стосується барельєфа, настінної ділки). Кожного разу статуя поставатиме перед нами у якомусь новому повороті. В цьому — важлива різниця між творами скульптора та живописця. Картина не має об'єму, її не можна обійти. Як правило, усе те, що на ній зображено, живописець побачив з однієї точки. І статуя й картина розміщені у просторі, але картина обмежена однією площиною» [68, 39].

 

Обмеженість словесного матеріалу неможливістю безпосереднього впливу на почуття, які в найбільшій мірі характеризує просторові мистецтва, компенсується значними перевагами, які надає йому в порівнянні з просторовими мистецтвами часова форма зображення.

 

Якщо скульптор чи живописець, звертаючись до зображення якоїсь події, тобто динамічної, а не статичної сцени, суттєво обмежений у можливостях її всебічного відтворення, оскільки може змалювати лише один, хоча б і най-значніший її момент, то словесна форма передачі спромож­на подавати зображувану подію в максимальній повноті її поступального динамічного розгортання. Ще більше обмежені живописець та скульптор порівняно з літератором у можливості відтворення думок і внутрішніх переживань зображуваної людини і особливо динаміки їхнього емоційного плину, як це має місце, скажімо, при зображенні характеру певного героя якогось роману чи навіть окремого переживання, усіх його відтінків, що змінюють одне одного в потоці свідомості ліричного героя віршового твору.

Так само в групі часових мистецтв окремі його види в залежності від свого матеріалу виявляють різні можливості щодо зображення та емоційного впливу зображуваного на свідомість того, хто їх сприймає. Наприклад, музика, як і просторові мистецтва, безпосередньо впливає на почуття, створюючи у слухача відповідний емоційний настрій. Але сила естетичного враження, яке отримує людина від літератури, незважаючи на свою опосередковану форму, може бути набагато більшою за рахунок того, що словесне мистецтво дає людині інтелектуально-емоційну насолоду, пов'язану не лише зі сферою почуттів як таких, але й з усім, що ми відносимо до сфери розуму, інтелектуально-пізнавального чи етичного світу людини.

 

Слово — найбільш гнучкий матеріал. Його гнучкість полягає в тому, що засобами словесної передачі виявляється можливим частково відтворювати зображувальну специфіку майже кожного виду мистецтва. Так, поезія прийомами своєї звукової організації наближається до музики. Прозаїчні словесні образи можуть давати ілюзію пластичного зображення і т. д. Крім того, слово — єдиний з матеріалів мистецтва, що дає змогу зображувати людську мову.

 

Словесне мистецтво, яке сьогодні посідає одне з провідних місць у суспільно-естетичній свідомості людства, не відразу знайшло таке визнання. Античність, епохи Відродження та класицизму надавали перевагу скульптурі та живопису, поезія, як тоді вважалося, програвала в порівнянні з ними через відсутність елемента наочності у її зображеннях. Популярність літератури, яка невпинно зростала в усі подальші епохи розвитку мистецтва, засвідчила, що словесне мистецтво ні в чому не поступається перед живописом та скульптурним зображенням і багато в чому перевершує їх. Теоретично ці переваги були обґрунтовані Г. Лессінгом у його знаменитому трактаті «Лаокоон, або Про межі живопису та поезії» (1766 p.). Думки Лессінґа були поглиблені в не менш знаменитій «Естетиці» Г. В. Ф. Гегеля. Значний внесок у розробку теорії словесного мистецтва і його місця в системі мистецтв зробили російські критики XIX століття В. Бєлінський та М. Чернишевський. З українських літературознавців до цієї проблеми зверталися М. Костомаров, О. Потебня та І. Франко.

36. Основні етапи історичного становлення літератури та види літературно-художньої творчості

 

У процесі свого історичного становлення як мистецтва слова література проходить два великі етапи, перший з яких умовно можна пов'язати з періодом панування поезії, спочатку у фольклорній, тобто колективно-авторській, а згодом у літературній, індивідуально-авторській формі, другий — з періодом панування прози, або літератури у власному розумінні цього слова.

 

1.3.1. Фольклорна поезія

 

Поезією (від грец. ποίησιζ — творити) в широкому розумінні називають усю словесно-художню творчість. У такому значенні цей термін використовується, як правило, у тих випадках, коли, по-перше, йдеться не лише про індивідуально-авторську поезію та прозу, репрезентовані писемною (друкованою) формою, а й про усну колективно-авторську словесну творчість; по-друге, термін «поезія» вживається як оціночний, коли хочуть підкреслити високий рівень художньої майстерності твору (як віршового, так і прозового). У вузькому, загальноприйнятому сучасним літературознавством розумінні, поезією називають історично розвинений тип словесної творчості, який має віршовану форму мовлення. Отже, поезія — насамперед віршована форма літератури, але форма глибоко змістовна: «вірш — це текст, який сприймається як мовлення особливої ваги, розраховане на запам'ятовування та повтор» (М. Гаспаров). Віршовану поетичну форму в цілому характеризує піднесений лад думок, в яких відбиваються найбільш суттєві, загальнолюдські цінності буття, підкреслена емоційність, вишуканий підбір слів та форм їх звукового сполучення. Видатний англійський поет і теоретик вірша Кольрідж говорив, що «поезія — це найкращі слова у найкращому порядку». Поезія посідає особливе, почесне місце в літературно-художній творчості й на перших етапах історичного становлення літератури уособлює її в цілому. Витоки її сягають часів зародження словесного мистецтва, первісних форм його існування та розвитку в системі фольклорної творчості. Фольклором називають особливий тип усної (не фіксованої на письмі чи друком) поетичної творчості, авторство якої, на відміну від практики подальшої літературної словесності, визначається не індивідуально, а вбирає в себе поняття колективно-творчого підходу до розробки витворів мистецтва, автором яких вважається весь народ. Загальноприйнятим терміном для позначення цієї колективної форми творчості (яку ще називають: народна сло­весність, усна поетична творчість, народна поезія) став уведений у 1846 році англійським вченим В. Дж. Томсом термін «фольклор» (англ. folk-lore, букв. — народна мудрість). Специфіка фольклору як складного комплексу словесних, образотворчих і декоративно-прикладних видів народної творчості постає з тісного зв'язку форм його художнього мислення з побутовими (робітничий побут, звичаї, обряди), історичними (емоційна реакція широких верств народних мас на ті чи інші визначні для життя країни події), культурними (уявлення про етичні, релігійно-етичні, естетичні норми й цінності) традиціями та етапами формування національної суспільної свідомості. Художні закони, за якими будується фольклорний твір, завжди мають яскраво ви­ражений відбиток психологічних, культурних рис, самого типу мислення народу. Первинна форма народної творчості, до якої сходять найперші початки словесного мистецтва, являла собою колективну гру, яка згодом переросла в обрядову дію. Ця обрядова дія переслідувала насам­перед магічну мету, суть якої полягала в тому, щоб привернути на свій бік сили природи перед початком полювання чи якихось інших трудових починань. За своєю формою ця обрядова дія нагадувала своєрідну театралізовану виставу, до якої, крім словесного тексту, входили елементи танцю, пантоміми, музики. Цю первісну форму творчості, яка, подібно до сучасного театрального мистецтва, поєднувала в собі зачатки багатьох видів мистецтва, що згодом отримали самостійне існування, називають синкретичною (від грец. συνκρητισμόζ — об'єднання). Центральним елементом усієї обрядової дії був танок, в основі якого, у свою чергу, лежав ритм, тобто рівномірне, упорядковане чергування рухів тіла, якими первісні люди наслідували сцени полю­вання або певні трудові процеси. Пантоміма була складовою частиною танцю: в жестах та міміці, до яких пізніше додалося використання масок, учасники обряду відтворювали зовнішній вигляд зображуваних ними людей, тварин та предметів. Ритм танцювальних рухів, за свідченням Є. Мелетинського, з незапам'ятних часів підтримувався ритмом звуковим. Первісна музика, на його думку, була майже невідокремлена від танцю, цілком йому підпорядкована, а роль музичних інструментів спочатку майже повністю зводилася лише до того, щоб відбивати такт [60, 23].

Слова пісні, якою супроводжувався танок і яку під музику виконував хор, на перших порах не вирізнялися якимось складним змістом і найчастіше імпровізувалися на ходу й також цілком були пристосовані до ритму. Подібна, вже особливим чином організована, тобто підпорядкована певній практичнім меті, обрядова дія, на думку М. Гру-шевського, сягає ще давніших стадій колективного єднання первісних людей: «Людський колективний крик (неарти-кульований хоровий спів в примітивній формі), ритмічний рух (танець) і ритмічний гук, викликаний різними ударами, почавши від ударів голих рук і різних інструментів (примітивна форма оркестра), — се той ґрунт, на котрім виростають, очевидно, найстаріші форми словесного мистецтва. Сі засоби піднесення настрою, енергії й солідарності (соціальності) ідуть іще з передлюдських, зоологічних стадій і неодмінно товаришать найранішим формам колективного людського життя. Як птахи і звірі ритмічними колективними рухами (танцями) і колективним гуком, ревом чи співом приводять себе в добрий настрій почуттям своєї спільноти й однодумності, підіймають настрій і дисципліну, так роблять се й люди, стаючи людьми. Де тільки вони збиваються в більші скупний, групи, громади, там колективний гомін, гук, ритмічний рух, танець, хоровод являється неодмінною прикметою їх збірного життя. Його досвід дає відчути добродійні впливи такого колективного викладу-вання енергії в різних формах. Людина, відчуваючи себе сею дорогою частиною однодушно настроєного колективу, набирається самопевності, доброї думки, доброго настрою до своїх співгромадян. Вона відчуває після такого акту, з одного боку, вдоволення як від забави, з другого — з досвіду переконується в корисних наслідках його для тої праці, для того вияву активності, з котрим вона зв'язала таку гру колективної енергії» [29, 63].

Пісенна партія хору в обрядовій дії набуває дедалі вишуканіших та довершеніших форм, словесний елемент, який набирав при ній усе більшої змістової ваги, поклав початок поезії, з якою пов'язане уявлення про слово як засіб мистецького, тобто, насамперед, майстерного, витонченого виразу думок і почуттів.

 

Первинний синкретизм видів мистецтв, розпадаючись (не відразу), приводить до відокремлення поезії у цілковито самостійний вид мистецтва. Виділившись з обрядової, синкретичної форми творчості, поезія ще досить довгий час існує у формі, невіддільній від мелодії, від музичного супроводу, тобто у формі пісні. Стадія пісенної форми існування поезії знаменна тим, що в цей час відбувається внутрішній поділ єдиного словесного мистецтва на окремі словесні роди: епос, лірику та драму. Поділ словесності на поетичні роди разом з поступовим розширенням кола її тематичних спрямувань сприяв подальшому розвиткові та ускладненню поетичних форм фольклорної творчості. Усна народна творчість розвинула систему поетичних жанрів календарно-обрядової поезії, до якої увійшли колядки та щедрівки, веснянки, купальські, русальні, жниварські і т. п. пісні, родинно-побутової поезії, що охопила поетичні форми весільного обряду, голосіння та інше. Розвиток, не пов'язаний прямо з побутовими сферами, отримують героїчні та історичні пісні, казки, ліричні пісні та драматичні твори, що втілюють суспільні та етичні ідеали народу. Суттєве місце в слов'янському фольклорі, як і в поетичній творчості інших народів, зайняв героїчний епос. Українські думи, які виконували кобзарі під акомпанемент кобзи або ліри, російські билини чи старини, в піднесеному, сповненому патетикою дусі оспівували славне минуле, втілювали і зберігали естетично осмислене, героїко-ідеалізоване народне розуміння суті такої події, яка у своїй винятковості відчувалася особливо значущо як масштабна ланка в ланцюзі історичних діянь, що визначали найважливіші віхи становлення й розвитку державності слов'янських народів.

 

Літературна поезія

Як можна гадати, авторська форма поезії з'являється в надрах колективної пісенної поезії, а саме тоді, коли з великої кількості її анонімних творів і співаків-інтерпретаторів поступово починають виокремлюватися творчі особистості, які в яскраво-індивідуальній манері виконували та особливо талановито варіювали мотиви добре знаних у колективній свідомості пісенних текстів, у зв'язку з чим западали в народну пам'ять своїми іменами, і які згодом починають збирати і об'єднувати окремі пісенні твори зі схожою тематикою, переважно присвяченою оспівуванню якоїсь однієї історичної події, у великі пісенні цикли. Одним з перших таких співаків, чиє ім'я не загубилося у багатовіковій історії розвитку поезії, є найславет-ніший з поетів античності Гомер. Зібрання пісенних текстів, об'єднаних ним у великі тематичні цикли, дістали назву героїко-епічних поем, відомих нам під назвами «Іліада» та «Одіссея».

 

Авторська форма поетичної творчості довгий час усе ще залишається пісенною. Уся поезія давніх греків, з якими пов'язують розвиток європейської авторської поезії, спершу була пісенною, як і вся музика — вокальною. Взаємопроникнення музики та поезії тривало досить довго: осново­положник ямбічної поезії Архілох (VII ст. до н. є.) і лірик, автор елегій Симонід Кеоський (556—468 pp. до н. є.) ще в рівній мірі вважалися як поетами, так і музикантами. Згодом, відокремлюючись від того, «що співалося», поезія довгий час виступає як єдина форма мистецтва слова, за твердженням В. Кожинова, «унікальний, незмінний інструмент перетворення слова на мистецтво». Усі провідні жанри античності, середньовіччя й навіть Відродження та класицизму (епічні поеми, трагедії, комедії, лірика) — це словесні тексти, написані у віршовій чи близькій до неї формі.

 

Попри те, що разом з віршовою формою з найдавніших часів існує і форма прозаїчна, таке звичне для нас протиставлення: проза — вірші з'являється не відразу. Лише з часом широке поняття поезії як мистецтва слова саме стає об'єктом поділу на віршовану поезію та художню прозу. Початок такого поділу можна спостерігати вже в античності, хоча протиставлення вірша і прози в ній не принципове: художня проза, яка опинилася на периферії мистецтва слова, все ще суттєво організується відповідно до законів поезії. В західноєвропейських літературах виокрем­лення поняття віршів із поезії в добу Відродження пов'язується зі здобуттям прозою своєї власної художньої форми, відмінної від віршової. Віршовий текст і став усвідомлюватись як віршовий тоді, коли мовленнєва організація прози чітко протиставила себе творам, написаним віршовою формою. У слов'янських літературах термін «поезія» в значенні віршової форми входить у вжиток з кінця XVIII — початку XIX століття.

Починаючи з епохи Відродження в Західній Європі, а в східнослов'янських літературах — з третини XIX століття, поезія активно витісняється художньою прозою, яка, зайнявши до кінця XIX століття панівне становище в літературі, зберігає його й досі, певною мірою уособлюючи поняття літератури, як це у свій час робила поезія. Поетична творчість в ієрархії видів словесного мис­тецтва відсувається на другий план.

 

Проза

Прозою (лат. prosa) називають тип словесно-художньої творчості, який протиставляється поезії як мові віршового типу. Проза, таким чином, — це невіршована мова, тобто мова, що не має чітко окреслених форм ритмічної організації, які розбивають мовленнєвий потік на однотипні словесні відрізки, інтонаційно виокремлені сильними паузами. Прозою в XIX столітті часто називали будь-які невіршові твори, у тому числі й нехудожні.

 

Точного етимологічного пояснення походження слова «проза» не існує. Вважають, що латинське слово prosa з'явилося зі словосполучення preosa oratio — «невіршове мовлення», де prosa виникає із pro versa — «спрямоване вперед», «таке (мовлення), що ведеться прямо», без будь-яких зворотів, тоді як віршове мовлення (versa oratio) — це мовлення, яке завжди «повертається» (вірш з грецької — «ряд», а його латинський еквівалент versus означає «поворот», «повернення до початку ряду»).

 

Художня проза веде свою генеалогію від публічних промов давньогрецьких ораторів і, хоч як це парадоксально, з огляду на те, що проза (художня) з'являється набагато пізніше, ніж поезія (власне вірш), саме з прозою пов'язаний той ключовий, «поворотний» момент, коли словесна творчість починає усвідомлюватись як мистецтво (в античному розумінні цього слова). Відбувається це орієнтовно у V—IV століттях до нашої ери в Афінах. Сам термін «мистецтво» з'явиться набагато пізніше. Давні ж греки користувалися іншим терміном — «техне». Слово «техне» в буквальному розумінні означає ремесло. Первісно ремеслом, або техне, називали рукотворний, точніше будь-який, вид практичної людської діяльності, на відміну від «нелюдської», тобто природної. Арістотель у своїй праці «Метафізика» писав із цього приводу: «З того, що з'являється, одне постає природним шляхом, друге — завдячуючи техне, третє — самовільно». В давній Греції словом «техне», «ремесло» називали діяльність ткача, коваля й водночас скульптора та живописця. Згодом словом «техне» починають називати вже не будь-яку людську діяльність, не творчість людини взагалі, а саме таку, що вирізнялася у своєму колі більш високим рівнем майстерності, була довершенішою у порівнянні з іншими. У V столітті до нашої ери до розряду «техне» потрапляє і словесна творчість, проте, як пише дослідник античності Т. Міллер: «Саме ставлення до праці письменника як до ремісничої діяльності зародилося не в поезії і не стосовно поезії, а там, де, з огляду на умови суспільного життя Греції, ця праця насправді стає ремеслом. Письменницькою роботою за наймом, на замовлення у V столітті стало написання ораторських промов. Публічні виступи громадян у Народному зібранні або в суді перед аудиторією в сотні та тисячі людей стали невід'ємною частиною функціонування апарату державної влади в демократичних полісах V—IV століть. Природна межа між незначною кількістю тих, хто від народження мав хист до слова, і потребою суспільства в особах, які вміли говорити перед натовпом, компенсувалася у класичній Греції двома шляхами: вивченням ораторського мистецтва й написанням промов для клієнтів-замовників, які вивчали промову напам'ять і виголошували її перед судом від свого імені. І в першому, і в другому випадку ораторське мистецтво з імпровізації перетворювалося на роботу, підпорядковану певним нормам і правилам: для того, щоб вчити красномовству або писати на замовлення, необхідно було насамперед усвідомлювати, за рахунок чого виступ оратора розцінюється як успішний, що саме надає його мові переконливості». Як наслідок, були розроблені правила, з'явилася перша навчальна література, підручники, чи точніше «зводи технологічних рекомендацій», які дістали назву риторик. «Перетворення ораторського виступу на справу свідомої виучки мало своїм наслідком не лише появу нормативних риторичних правил, не тільки зростання чисельності осіб, здатних промовляти публічно, а й появу нового типу словесної творчості — художньої прози як особливого виду літератури. Грецька художня проза зароджувалася в V— IV століттях як своє­рідний антипод поезії, від якої вона переймала тематику й запозичувала засоби художнього вираження. Антиподом героїчного епосу стали твори істориків, антиподом поетичних енкомій — енкомії риторів, що вихваляли міфологічні та історичні персонажі. Ораторська мова призначалася тепер не лише для виголошення, а й просто для прочитання» [4, 31-33].

Нова, тобто не повсякденна, а красномовна, художня проза, яка постала з ораторського мистецтва й певною мірою протиставила себе віршовим формам мовлення, своїми ознаками все ж таки нагадувала більше вірш, аніж просту, розмовну прозу. Давньогрецька й пізніша європейська художня проза — це так звана ритмічна проза, в якій, хоча й не в такій чіткій формі, як у вірші, мав місце симетричний поділ мовлення на словесні відрізки, які до того ж інколи мали співзвучні закінчення, що стали прообразом пізніших рим.

 

Усталенню прози сприяли поява та розвиток писемності, яка поступово почала витісняти форму усного існування й поширення творів словесності. Форма відтворення словесного тексту літерами, буквеним письмом серед європейських народів уперше з'являється в давніх греків у VII столітті до нашої ери, у східних слов'ян — в XI столітті нашої ери. У повсюдний вжиток художня проза починає входити переважно тоді, коли писемність набирає форму друкованих видань. Саме в цей час розпочинається масове тиражування книг, які раніше переписувалися від руки в дуже обмеженій кількості примірників. Честь винаходу друкованого шрифту належить німецькому шліфувальникові Йоганну Гутенбергу, який жив у XV столітті. Масова форма розповсюдження прозаїчної літературної продукції стала однією з головних, у всякому разі зовнішніх причин, що зумовили витіснення поезії прозою і початок епохи панування останньої: «Межа між епохою поезії та епохою прози, або літератури у власному розумінні», — як слушно вважає В. Кожинов, — не може бути окреслена з математичною точністю. І справа не лише в тім, що в різних країнах перехід від поезії до прози відбувається повільно й у різний час, але в тім, що цей період настає не відразу, а шляхом «наступів» і «відступів». Так, у Європі перехід до прози чітко намітився в ранній період Відродження, у своєрідну епоху новели (італійська новела XIV—XV ст., французька новела XVI ст., російська новела другої половини XVII ст. і т. д.). Проте вслід за тим знову відбувається наступ поезії, яка відтісняє прозу на другорядне місце (поезія високого Відродження та класицизму). Справжня перемога прози й літератури у власному розумінні настає тільки в період остаточного формування роману (початок XVTII ст. в Англії і Франції, кінець XVIII ст. — в Німеччині, перша третина XIX ст. — у Росії і друга половина XIX ст. в Україні). Яскраве свідчення серцевини моменту переходу від поезії до прози в німецькій літературі на межі XVIII—XIX століть ми знаходимо в листах Гете й Шіллера, які вважають за необхідне, працюючи над прозою, усе, що має стояти над рівнем повсякденного, окреслювати... спочатку віршами... «Тут, — наголошує В. Кожинов, — перехід від поезії до прози відбувається немовби на наших очах. Із зовнішньої, чисто фактичної точки зору перехід до прози означає, що мистецтво слова звернене тепер не безпосередньо до слуху, а, насамперед, до очей. Тільки тепер, по суті, на місце „співака" приходить „письменник", а на місце слухача — читач» [92, 292]. На відміну від поезії — мови почуттів, які за самою своєю природою, так би мовити, позаісторичні, прозі як мові думок, притаманний дух історичності, сьогодення, прагнення до фіксації сучасності в характерності новизни якихось її рис, тому не випадково жанри, з якими пов'язується становлення прози, — це роман (переважно історичний або такий, у якому йдеться про актуальні питання сучасності) і новела, що в перекладі з італійської означає «новина» і має на увазі розповідь про якусь актуальну подію. Прозаїчне слово — це слово, в яке активно проникають філософія, історія, публіцистика. Останні, хоча й підпорядковуються художнім законам естетичного перетворення слова, суттєво «коректують» його зміст, додають йому відчутного заряду ідеологічної проблематики, часто несумісної з художнім змістом поетичних (віршових) творів. До специфічних властивостей прози можна віднести й те, що вона в більшій мірі зображувальна й у меншій мірі виражальна; на противагу поезії — діалогічна, тоді як поезія зорієнтована на єдність авторського слова і слова персонажа, тобто монологічна. На відміну від поезії, у якій мова виступає майже виключно як засіб зображення, в прозі вона існує і як предмет зображення у формі мови персонажів твору, а також оповідачів тих «життєвих історій», що кладуться письменником в основу сюжету твору.

 

Межа між поезією та прозою часто умовна, історично змінювана, відкрита для взаємопроникнень. Проза може вбирати віршові тексти, поезія — прозу. Між прозою та поезією існує ціла низка суміжних форм, мовленнєва організація яких співвідноситься як з прозою, так і з поезією: це вірші в прозі, ритмізована проза, верлібр і т. п.

37. Визначення художнього образу

 

Термін «художній образ» використовується в мистецтвознавстві у двох основних значеннях. У широкому розумінні образом називають специфічну форму відображення та пізнання дійсності в мистецтві, на відміну від тих форм зображення, якими користуються, з одного боку, в науці, з іншого — у повсякденно-практичній сфері людської життєдіяльності. У вузькому розумінні образом називають специфічну форму буття художнього твору в цілому й усіх складових його елементів зокрема. Загальноприйнятим у сучасному літературознавстві є визначення художнього образу, яке дав у свій час Л. Тимофеев: «Образ — це конкретна і водночас узагальнена картина людського життя, що створена за допомогою вимислу й має естетичне значення» [93, 60]. Дане визначення як таке, що відображає естетичну суть художнього образу, Л. Тимофеев протиставляє широковживаному, але термінологічно не конкретизованому ви­значенню образу як узагальненого відображення дійсності у формі одиничного, індивідуального.

 






Дата добавления: 2022-02-05; просмотров: 109; ЗАКАЗАТЬ НАПИСАНИЕ РАБОТЫ


Поиск по сайту:

Воспользовавшись поиском можно найти нужную информацию на сайте.

Поделитесь с друзьями:

Считаете данную информацию полезной, тогда расскажите друзьям в соц. сетях.
Poznayka.org - Познайка.Орг - 2016-2022 год. Материал предоставляется для ознакомительных и учебных целей.
Генерация страницы за: 0.072 сек.