Ландшафтознавство гірських країн

Потрібність у виділенні досліджень гірських країн в окрему галузь
ландшафтознавства обумовлена тим, що гірські ландшафти мають інші,
ніж рівнинні, закономірності диференціації і розвитку. Головною зако-
номірністю просторової диференціації рівнинних ландшафтів є широт-
на або горизонтальна зональність - зміна співвідношення тепла і воло-
ги, яка відбувається у відповідності до зміни географічної широти. В
зв'язку з цим клас рівнинних ландшафтів поділяють на типи згідно з
типами природних зон. Диференціація гірських ландшафтів відбуваєть-
ся за законом висотної поясності або вертикальної зональності. Тобто
головним чинником просторової диференціації гірських ландшафтів є
висота над рівнем моря. Згідно з ним клас гірських ландшафтів поділя-
ють на типи, які відповідають типам висотних ландшафтних поясів.
Кількість ландшафтних поясів для тієї чи Іншої гірської системи визна-
чається її положенням у певній широтній ландшафтній зоні. Кожній
широтній ландшафтній зоні властивий свій, особливий тип висотної
поясності, що відрізняється кількістю поясів, послідовністю їх розта-
шування, висотними границями. В Українських Карпатах виділяють
п'ять ландшафтних поясів, які відповідають висотним поясам рослин-

ності: 1) передгірний дубовий; 2) низькогірний буковий; 3) середньогі-
рний смерековий; 4) субальпійський чагарниково-лучний; 5) альпійсь-
кий лучний (мал. 14). У Кримських горах виділяють 3 ландшафтних по-

яси на північному макросхилі (передгірний лісостеповий, низькогірний
дубовий, середньогірний буково-грабовий) і 3 - на південному макро-
схилі (низькогірний субсередземноморський, низькогірний дубово-
буково-сосновий, середньогірний гірсько-лучний) [183; 185].

Крім висотних поясів, які розглядаються як висотні ландшафтні
зони, в гірських країнах виділяють ландшафтні яруси, які за рангом
відповідають рівнинним ландшафтним підзонам. В Українських Карпа-
тах виділяють 9 ландшафтних ярусів: заплавно-нижньотерасовий, сере-
дньотерасовий, високотерасовий, горбисто-грядовий передгірний, по-
логосхиловий низькогірний, крутосхиловий низькогірний, крутосхило-
вий середньогірний, полонинський середньогірний, давньоледовиковии
високогірний [273].

Ландшафтні пояси і яруси неоднорідні. В їх межах можуть зміню-
ватися крутизна і експозиція схилів, а також характер гірських порід,

що призводить до зміни грунтів і рослинності. Тому висотні пояси і
яруси поділяють на роди і види. Роди гірських ландшафтів виділяють у
відповідності з характером гірських порід, якими вони складені. Так, у
підкласі низькогірних ландшафтів Українських Карпат виділяють два
роди: 1) низькогір'я з елювіальне-делювіальними відкладами на палео-
геново-крейдовому фліші і 2) низькогір'я з елювієм на неогенових вул-
канічних породах.

Роди ландшафтів поділяють на види. В першому із приведених ро-
дів виділяють 6 видів ландшафтів, в другому - 3 види. Видові відмінно-
сті зумовлені характером рельєфу і грунтово-рослинного покриву. Так,
одним із видів низькогірних ландшафтів з елювіально-делювіальними
відкладами на палеогеново-крейдовому фліші є крутосхилові низько-
гір'я з бурими лісовими щебенюватими грунтами під грабово-
смерековими дібровами [183].

У морфологічній будові рівнинних і гірських ландшафтів теж є
відмінності. В класифікації, розробленої українськими "гірськими"
ландшафтознавцями [193], морфологічними частинами гірського ланд-
шафту є (від меншої до більшої): фація, підурочище, урочище, стрия,
місцевість і сектор. Гірські фація, підурочище, урочище і місцевість за
змістом і величиною відповідають своїм рівнинним аналогам. Стрия -
це ряд літологічне однорідних урочищ в межах одної висотної місцево-
сті. Сектор формує вертикальний ряд сполучених висотних місцевос-
тей, що розвиваються в умовах одної макроекспозиції.

Грузинські ландшафтознавці [ 19] використовують класифікацію, в
якій крупнішу за урочище морфологічну одиницю називають не стри-
єю, а санахою, під якою розуміють специфічні для гірських територій
поєднання урочищ в межах одної мезоформи рельєфу. Санахи поєдну-
ються в місцевості, а останні - в ландшафтні ділянки - генетичне од-
норідні території, що приурочені до одної морфоструктури рельєфу і
розміщуються в межах одної висотної зони. Ландшафтні ділянки
об'єднуються у фізико-географічні райони, області і країни.

Більш докладно про принципи, методику і конкретні приклади до-
слідження гірських ландшафтів можна прочитати в роботах [46-47; 49-
50; 56; 178; 192-194; 292].

7.2. Аквальне ландшафтознавство

Крім наземних або територіальних ландшафтних комплексів існу-
ють і водні або аквальні ландшафтні комплекси.

Під аквальними ландшафтними комплексамирозуміють од-
норідні за походженням і історією розвитку водні об'єкти, що ха-
рактеризуються однаковий гідрологічним і гідротермічним режи-
мом і мають єдиний геологічний фундамент, однотипний донний
рельєф, однаковий склад донних відкладів та фітоценозів.

Початком досліджень водних ландшафтів вважають початок 60-х
років XX століття, коли з'явились роботи Д.В.Богданова [24-25] і
В.Г.Богорова [27] про широтну зональність Світового океану,
В.Н.Купецького про морські ландшафти Арктики [167], К.М.Петрова
про підводні ландшафти Чорноморського узбережжя [248-249],
В.В.Шаркова і З.І. Гурієвої про підводні ландшафти Чорного і Каспій-
ського морів [325]. На підставі цих досліджень Ф.М.Мільковим була
зроблена перша класифікація водних ландшафтів, у якій відділ водних
ландшафтів поділений на 6 класів: 1) річкових ландшафтів; 2) озерних
ландшафтів; 3) земноводних (літоральних) ландшафтів; 4) мілководних
ландшафтів; 5) водноповерхневих ландшафтів; 6) підводних (донних)
ландшафтів [200].

Клас річкових ландшафтів охоплює русла річок і відрізняється прі-
сним характером води, наявністю течії, тісним взаємозв'язком з оточу-
ючими наземними ландшафтами. В річищі кожної річки формуються
водні урочища за аналогією з урочищами наземних урочищ. Вони від-
різняються одне від одного глибиною і швидкістю течії, складом дон-
них відкладів, характером рослинності і тваринного світу (мал. 15).

Клас озерних ландшафтів поєднує замкнені водойми і відрізняєть-
ся від класу річкових ландшафтів відсутністю течії, широким діапазо-
ном ступеня солоності води (від прісної до гірко-солоної), складом
донних відкладів, характером рослинності і тваринного світу.

Клас земноводних (літоральних) ландшафтів включає смугу бере-
гової зони морів, яка щодоби заливається морськими водами під час
припливів. Класичним прикладом земноводних ландшафтів с мангрові
ліси, що вкривають низовинні узбережжя тропічних морів.

Клас мілководних ландшафтів розміщується на береговій відмілині
морів з відмітками глибин до 200 м. Нижня межа поширення мілковод-
них ландшафтів співпадає з нижньою межею фотосинтезу. Мілководні

ландшафти відрізняються винятковим багатством підводних рослинно-
сті і тваринного світу.

Клас водноповерхневих ландшафтів формується в межах верхнього
шару води потужністю до 200 м (нижньої межі фотосинтезу), але на
глибинах понад 200 м, тобто за межами поширення мілководних ланд-
шафтів. Він є зоною прямого зіткнення і активної взаємодії лише двох
оболонок Землі - гідросфери і атмосфери і відрізняється від всіх інших
водних і наземних ландшафтів відсутністю літосфери. Цьому класу во-
дних ландшафтів властива широтна зональність, що є в певній мірі ана-
логічною широтній зональності ландшафтів суходолу.

Кіас підводних (донних) ландшафтів, на необхідність дослідження
яких вказував ще Б.Б.Полинов [264], уособлюється в океанах і морях на
глибинах понад 200 м і нижче водноповерхневих ландшафтів. Тут, у
нижньому (донному) ярусі океанічної ландшафтної сфери, на відміну
^В1Д всіх інших водних і наземних ландшафтів, відбувається зіткнення і
активна взаємодія океанічної літосфери і гідросфери при відсутності
атмосфери.

Сьогодні розробляються більш детальні класифікації аквальних
ландшафтних комплексів (АЛК) з поділом їх на аквальні фації і акваль-

ні урочища за принципами вчення про морфологію наземних ландшаф-
тів. Аквальншш фаціями називають найменші, елементарні АЛК, що
займають одну форму мікрорельєфу дна водойми або водотока, складе-
ну одною літологічною відмінністю донних відкладів і зайняті одним
фітоценозом. Аквальними урочищами називають ділянки акваторії, ще
сформувалися на одній формі мезорельєфу дна водойми або водотоки
характеризуються однотипними гідрологічними умовами, однаковим
складом донних відкладів і фітоценозів [215].

Так, малі озерні водойми в північній частині Білорусі розглядають
як АЛК в ранзі складного урочища, що входять до складу горбисто-
моренно-озерних і камово-моренно-озерних ТЛК. Ці складні аквальн-
урочища включають ряд простих урочищ (літоральних, субліторальних,
профундальних, пелагіальних). що характеризуються набором взаємо-
обумовлених внутрішніх зв'язків, проте мають певні просторові, струк-
турні і речовинні відмінності і в свою чергу поділяються на аквальні
фації [350]. Нагадаємо, що літораль - це берегова область озерної уло-
говини, в якій виділяють три зони: берег, узбережжя і берегову відмі-
лину. Берег - це верхня частина схилу озерної улоговини, яка лежить
навколо озера і не зазнає впливу хвиль. Узбережжя - це нижня частина
схилу озерної улоговини, яка зазнає впливу хвиль, але вкривається во-
дою лише при високих рівнях. Берегова відмілина завжди вкрита во-
дою, має вигляд тераси з нахилом у бік озерної западини і виникає вна-
слідок розмиву і відкладання порід берегового уступу. Профундаль - це
глибинна область озерної улоговини, в якій переважають процеси від-
кладання продуктів руйнування берегового уступу. Сублітораль - пе-
рехідна між літораллю і профундаллю область озерної улоговини. Пе-
лагіаллю або областю відкритої води називають водну масу озера, яка
лежить над профундаллю.

Літоральні урочища займають прикордонне положення між вод-
ним, повітряним і наземним середовищем і знаходяться під найбільш
активним впливом водозбору. Водна маса літоральних комплексів ха-
рактеризується високою гідродинамічною та біологічною активністю і
окислювальними умовами середовища. Вища водна рослинність, яка
отримує тут найбільший розвиток, утилізує поживні речовини, що над-
ходять з водозбору, і утворює захисну зону для озера в цілому. За хара-
ктером донних відкладів в межах літоральних урочищ виділяють фації
піщані, мулові, галечникові, кам'янисті, торф'янисті.

Субліторальні урочища займають схил підводної акумулятивної
тераси з кутом нахилу від 2-3 до 25° і більше. Відносно вузька смуга
літоралі займає 5-15 % площі озера і на батиметричних картах відобра-

жується як сгущения ізобат. Набір субліторальних фацій менш різно-
манітний, ніж у літоральних урочищ, і включає піщано-глинисті, кар-
бонатні і мулові фації.

Профундальні урочища займають основну частину ложа озерної
улоговини. Це темна, холодна зона за виключенням мілководних озер,
що прогріті і освітлені до дна. Значні глибини сприяють застійним про-
цесам, які викликають дефіцит кисню і надлишок вуглекислоти, і су-
проводжуються розвитком відновлювальних умов середовища. В ме-
жах профундальних урочищ виділяють мулові, глинисті і піщано-
глинисті фації, які займають різне гіпсометричне положення.

Пелагіальні урочища складають особливий різновид аквальних
ландшафтів, що повністю розміщуються в межах водної маси і помітно
різняться в мілких, середньоглибоких і глибоких озерах. У відповіднос-
ті з термічним розшаруванням водної товщі в їх межах виділяють фації
епілімніона, металімніона і гиполімніона. Фація епілімніони характери-
зується високим прогріванням, динамічним перемішуванням, кисневим
перенасиченням і лужною реакцією водного середовища. Фація мета-
лімніона відрізняється високими показниками температурного градієн-
та, стрибкоподібним збільшенням щільності води, помітною зміною
гідрохімічних показників. Фації гиполімніона характерні для середньо-
глибоких і особливо глибоких озер, їх відмітними рисами є застійні
явища водної маси, відсутність освітлення, низькі температури, збіль-
шення мінералізації і СО₂, зміна рН у бік кислого середовища [349].

Більш докладно про класифікацію, властивості і методику дослі-
дження аквальних ландшафтних комплексів можна прочитати в робо-
тах [64: 101; 215; 225; 250; 311; 316; 345].

!

7.3. Палеоландшафтознавство

Палеоландшафтознавство - це один з напрямків або одна з
галузей ландшафтознавства, що вивчає палеоландшафти - ланд-
шафтні комплекси, які існували в минулому. Головна мета палеола-
ндшафтних досліджень - поетапне відтворення (реконструкція)
давніх ландшафтних комплексів різних рангів, які існували на Землі
з часу її утворення як планети.

Пріоритет у розвитку палеоландшафтних досліджень належить
Л-Б.Рухину. Ним вперше було розроблено поняття про палеоландшаф-
ти як територіальні одиниці різних геологічних періодів. Проте він не
Розрізняв палеогеографію і Палеоландшафтознавство, вважаючи що

"палеогеографія - це наука про географічні ландшафти минулого та їх
розвиток" [291, с. 9].

Перші з регіональних палеоландшафтних досліджень були прове-
дені В.М.Синициним, якій на початку 60-х років XX століття реконст-
руював палеоландшафти Євразії [294]. Трохи згодом, наприкінці 60-х
років XX століття, А.В.Гольбертом з колегами були виконані реконст-
рукції палеоландшафтів Західного Сибіру [65]. Приблизно тим же ча-
сом датує перші палеоландшафтні реконструкції, що були зроблені
українськими палеогеографами, М.Ф.Веклич [33], під керівництвом
якого вони виконувались. Аналізуючи розробки Л.Б.Рухина, М.Ф.Век-
лич настоював на неправомірності їх ототожнювання і розглядав па-
леоландшафтознавство як одну із частин палеогеографії, як науку, що
на відміну від палеогеографії, вивчає цілісні однорідні єдності давньої
природи, а не її окремі компоненти. Ним же, вперше, були складені па-
леоландшафтні карти України з поділом всіх палеоландшафтів на зона-
льні, регіональні (що в свою чергу поділяються на гірські і рівнинні),
підводні і локальні.

Спеціальні палеоландшафтні дослідження по окремим регіонам
України були виконані: В.А.Дубняком - по лівобережжю Середнього
Дніпра [104]; Н.П.Герасименко - по Правобережжю Київського При-
дніпров'я [54-55], І.І.Залеським - по Волинському Поліссю [118].

Об'єктами досліджень палеоландшафтознавства слугують залишки
палеоландшафтів (палеоландшафтні пам'ятники) і сліди давніх геогра-
фічних процесів (палеоландшафтні індикатори), що в сукупності скла-
дають палеоландшафтні документи, їх аналіз дає уяву про час форму-
вання головних рис сучасної природи регіону, загальної спрямованості
і ритмічності її розвитку, відносної стійкості або змінності на протязі
останніх геологічних епох. Всі сучасні ландшафтні комплекси - кате-
горії історичні, їх становлення, розвиток, перебудова відбуваються у
певні відрізки часу, займають те чи інше місце в історії Землі (мал. 16).

Палеогеографічні реконструкції базуються на засадах принципу ак-
туалізму, який реалізується шляхом дослідження головних, інтегрую-
чих властивостей сучасних ландшафтів і використання цього знання
для визначення властивостей палеоландшафтів. Часовий період реконс-
трукцій залежить від часу утворення головних факторів формування
ландшафтів - літогенного і кліматогенного. Для районів материкових
зледенінь, наприклад, достатньо обмежитись плейстоценом, оскільки
саме неодноразові зледеніння, які відбувалися в плейстоцені, визначили
головні особливості диференціації сучасних ландшафтних комплексів
Реконструкція палеоландшафтних комплексів побудована на аналізі

ознак окремих природних компонентів, що складають ландшафтний
комплекс, із урахуванням їх взаємозалежності і взаємозв'язку. Так, сту-
пінь оглеєності грунтів корелюється з гіпсометричним положенням
ландшафтного комплексу. Тип рослинності визначається кліматом, ге-
незисом і механічним складом грунтоутворюючих порід, а також гіп-
сометричним положенням ландшафтного комплексу. В умовах однако-
вого клімату характер рослинних угруповань цілком залежить від влас-
тивостей літогенної основи ландшафтного комплексу, тобто рельєфу і
гірських порід, які його складають.

Розміри та ієрархічний ранг палеоландшафтних комплексів, що
піддаються реконструкції, визначаються характером вихідних палео-
географічних даних. Так, дані про давні грунти (палеопедологічні хара-
ктеристики) і давню рослинність (палінологічні характеристики) дають

можливість розкрити лише загальні риси клімату, грунтів і рослинності
на різних палеогеографічних етапах розвитку території і, відповідно,
реконструювати лише зонально-провінціальні відмінності ландшафтної
будови досліджуваного регіону. Для виявлення віку, умов становлення
і меж конкретних ландшафтів, які складають ландшафтні зони, провін-
ції і області, потрібні палеолітологічні характеристики - дані про літо-
логічний склад відкладів, який обумовлює диференціацію ландшафтів
та їх морфологічних частин, а також про форм» рельєфу, види і різно-
види грунтів. Повнота реконструкції палеоландшафтних комплексів
залежить від повноти палеогеографічних даних, яка зменшується від-
повідно до віку ландшафтних комплексів, що реконструюються.

Більш докладно про принципи і методику палеоландшафтних ре-
конструкцій на підставі палеогеографічних даних можна дізнатись з
робіт [1; 33; 34; 53-55; 210; 222].

7.4. Історичне ландшафтознавство

Історичне ландшафтознавство - це наука, що вивчає зміни
ландшафтних комплексів, які відбулися за історичний час, тобто
за останній після появи людини етап в розвитку природи [113].

Тривалість цього етапу дослідники оцінюють по-різному. С.В.Ка-
лесник [147] вважає, що він почався 100 тис. років тому. Ф.М.Мільков
[202] оцінює його протяжність в 40-38 тис. років, А.А.Величко і
М.Д.Гвоздовер [35], Л.І.Воропай [44] - в 35-31 тис. років.

Велике місце в своїх дослідженнях приділяв реконструкції ланд-
шафтів В.В.Докучаєв. Широко використовував він історичні свідчення,
дані археології. Так, говорячи про зміни клімату за історичний час у
степовій смузі, він базується на матеріалах літописів і приходить до
висновку, що ще за часів Аскольда і Діра (869 p.), близько тисячі років
тому, межа між лісовою і степовою областями в цілому проходила там
же, де і зараз [92].

Широко використовував у своїх наукових дослідженнях історичні
джерела і Л. С. Берг. У монографії "Клімат і життя" він розглядав такі
питання як процеси зникнення озер, обміління річок і усихання озер
Казахстану, Туркестану і Західного Сибіру, коливання рівня Каспійсь-
кого моря, зміни клімату і рослинності деяких країн на протязі історич-
ної епохи та ін. В роботі "Географічні зони Радянського Союзу"
Л.С.Берг писав, що ''... зрозуміти даний ландшафт можна лише тоді,
коли відомо, як він виник і у що із часом перетвориться. Тут, таким чи-

ном, ми вступаємо в область історичної географії" [15, с. 21]. В іншій
роботі Л.С.Берг, уточнюючи завдання історичної географії, пише, що
"географічні аспекти підлягають безперервним змінам... Тому наші
описи завжди відносяться до сьогодення. Опис же минулих географіч-
них аспектів складає предмет історичної географії, якщо розглядаються
аспекти історичного минулого або палеогеографії, що має справу з до-
історичними географічними аспектами" [16, с. 21].

На виділення історичної географії, причому саме ландшафтної, в
окрему галузь загальної географії вказує і С.В.Калесник: "В останній
час із палеогеографії поступово виділяється історична географія, тобто
наука про зміни ландшафтів за історичний час, що відбувалися при
участі і під все зростаючим впливом на ландшафти суспільства" [146,
с.7].

Таким чином, історичне ландшафтознавство - це галузь ландша-
фюзнавства, яка вивчає історію і закономірності розвитку ландшафт-
них комплексів з моменту появи людини.

Головним завданням історичного ландшафтознавства є реконструк-
ція (відновлення) змін ландшафтних комплексів за історичний час істо-
ричними методами для розуміння їх сучасного стану і прогнозу можли-
вих змін в майбутньому. Основними методами історичного ландшаф-
тознавства є: дослідження архівних джерел (літописів, писцових книг,
стародавніх карт і т. п.); дослідження пам'яток матеріальної культури
(курганів, давніх поселень тощо); польове дослідження реліктів; споро-
во-пилковий аналіз; дендрохронологія тощо.

Релікти - це рештки минулої рослинності, давніх грунтів тощо. На
підставі їх вивчення робляться висновки про їх поширення в минулому,
наприклад, в доагрикультурний період. Взаємозв'язок, що існує в при-
роді між рослинністю, грунтами і тваринним світом, дозволяє робити
імовірні висновки. Так, поширення в лісостепу сірих лісових грунтів
дозволяє зробити висновок, що в минулому тут зростали широколистя-
ні ліси, оскільки ці грунти формуються тільки під ними.

Спорово-пилковий аналіз грунтується на тривалому зберіганні спор
і пилку рослин. Визначивши за спорами і пилком види рослин, яким
вони належали, можна визначити і клімат на той час, коли вони росли.
А якщо зразки спор і пилку взяті із різних горизонтів ґрунтового про-
філю, тобто складають часовий ряд, за ними можна прослідкувати змі-
ни і рослинності, і клімату за певний історичний час.

Більш докладно про принципи, методи і конкретні приклади істо-
Рико-ландшафтознавчих досліджень можна дізнатися з робіт [113; 253-
254; 257-258; 286-288: 347].

7.5. Антропогенне ландшафтознавство

Антропогенне ландшафтознавство - це один з розділів ком-
плексної ландшафтної географії, предметом дослідження якого є
зміни природних ландшафтів, викликані впливом господарської дія-
льності людини. Об'єктом дослідження антропогенного ландша-
фтознавства є антропогенні ландшафти, а також ландшафтно-
техногенні і ландшафтно-інженерні системи.

Антропогенне ландшафтознавство будується на чотирьох постула-
тах: 1) всі природні компоненти, які складають ландшафтний комплекс,
рівнозначні; 2) зміна будь-якого із природних компонентів, включаючи
рослинність і тваринний світ, негайно відображається на всіх інших
компонентах і ландшафтному комплексі в цілому; 3) антропогенними
слід вважати як заново створені людиною ландшафти, так і всі ті при-
родні комплекси, в яких корінної зміни (перебудови) під впливом лю-
дини зазнав будь-який з їх компонентів, в тому числі і рослинність з
тваринним світом; 4) до антропогенних слід відносити як комплекси
свідомо і цілеспрямовано побудовані людиною для виконання тих чи
інших соціально-економічних функцій, так і комплекси, що виникли
внаслідок ненавмисної зміни природних ландшафтів [195; 197; 217].

Антропогенними ландшафтами, на думку засновника цієї галузі
ландшафтознавства Ф.М.Мількова [195], рівною мірою є курган в сте-
пу, земляний оборонний вал, ставок у балці, польдер на березі моря,
полезахисна лісова смуга, березовий гай на місці ялинника, що вируба-
ний. У сферу інтересів антропогенного ландшафтознавства входять та-
кож ландшафтно-техногенні і ландшафтно-інженерні системи [197].
Останні, на відміну від антропогенних ландшафтів, являють собою сис-
теми, що складаються із двох блоків - природного і технічного, і роз-
виваються не тільки за природними, але й за соціально-економічними
закономірностями. Дослідженню ландшафтно-техногенних і ландшаф-
тно-інженерних систем, аналізу їх зв'язків з ландшафтними комплекса-
ми і технічними системами присвячена колективна монографія "При-
рода, техніка, геотехнічні системи" [261].

За класифікацією Ф М.Мількова [197], всі антропогенні ландшафти
поділяються на класи, підкласи, типи і види. Класи ландшафтів виді-
ляються за родом діяльності людини, їх вісім: 1) сільськогосподарські
ландшафти; 2) промислові; 3) шляхові; 4) селитебні (ландшафти насе-
лених пунктів); 5) лісові; 6) водні; 7) рекреаційні; 8) беллігеративні (від

лат. belligero - вести війну). В.Л.Казаков [128] розширює класифікацію
Ф.М.Мількова і виділяє 11 класів антропогенних ландшафтів: 1) про-
мислові; 2) селитебні; 3) сільськогосподарські; 4) водогосподарські; 5)
транспортні; 6) рекреаційні; 7) лісогосподарські; 8) беллігеративні; 9)
обслуговуючі; 10) пустищні; 11) природоохоронні. У деяких класів
уточнені назви: замість водних - водогосподарські, шляхових - транс-
портні, лісових - лісогосподарські. Додано нові класи ландшафтів -
обслуговуючі, пустищні і природоохоронні.

Класи антропогенних ландшафтів поділяються на підкласи: клас
промислових ландшафтів поділяється на підкласи гірничо-
промислових (мал. 17) і фабрично-заводських ландшафтів; клас сели-

тебних ландшафтів - на підкласи житлових і нежитлових ландшафтів;
клас сільськогосподарських ландшафтів - на підкласи городніх, садо-
вих, пасовищних, дачних і польових ландшафтів; клас водогосподарсь-
ких ландшафтів — на підкласи водоймищних, каналових і відстійнико-
вих ландшафтів; клас транспортних ландшафтів — на підкласи заліз-
ничних, автотранспортних, авіаційних, пішохідних, водопровідних,
трубопровідних і електропровідних ландшафтів; клас рекреаційних
ландшафтів - на підкласи лікувальних, спортивних, туристичних і лі-

сопаркових ландшафтів; клас беллігеративних ландшафтів — на під-
класи польових і казарменних ландшафтів; клас обслуговуючих ланд-
шафтів - на підкласи торговельних, науково-навчально-виховних, по-
бутових і управлінських ландшафтів; клас пустищних ландшафтів - на
підкласи пост промислових, смітникових, постселитебних, воднопус-
тищних і постсільськогосподарських ландшафтів. Класи лісогосподар-
ських і природоохоронних ландшафтів на підкласи поки що не поділя-
ються. Далі класи ландшафтів поділяються на типи, роди і види.

Більш докладно про принципи, методику і конкретні приклади до-
сліджень антропогенних ландшафтів можна дізнатись з робіт [44; 94-
97; 99; 168-169; 200-205; 306; 312-313].

Проте не можна не сказати і про наявність численних критичних
зауважень на адресу антропогенного ландшафтознавства. Критики не
заперечують наявність антропогенних ландшафтів, як це намагався по-
дати Ф.М.Мільков у своєї відповіді критикам [205]. Вони не погоджу-
ються с принципами, за якими виділяються і класифікуються антропо-
генні ландшафти. На думку А.Г.Ісаченко [135], те, що називається ан-
тропогенним ландшафтом, є лише різними проявами людської діяльно-
сті в ландшафті, що поділяються на дві групи: 1) типи використання
земель або угіддя (поля і плантації, пасовища, сади і т. ін.) і 2) інженер-
ні споруди та їх комплекси (будинки, дороги, греблі, водосховища і т
ін.). Від того, вважає А.Г.Ісаченко, що до кожного з них ми додамо
слово "ландшафт", тобто перейменуємо населені пункти в селитебні
ландшафти, або, скажемо, поле гороху в "гороховий ландшафт", ні на-
ука, ні практика нічого не виграють.

Природні компоненти характеризуються різним ступенем стійкості
по відношенню до антропогенного впливу. Літогенна основа рівнинних
ландшафтів, повітряні маси відносно консервативні до зовнішнього
впливу. Біотичні компоненти дуже чутливі до впливу, але в той же час
здатні до саморегулювання, відновлення. Перетворення або знищення
останніх не зменшує потенційної здатності природного комплексу до
відновлення характерних для нього типів рослинності або тваринного
світу і викликає лише часткову зміну структури ландшафтного компле-
ксу, оскільки літогенна основа і повітряні маси залишаються колишні-
ми і слабо реагують на перебудову біоти [128-129; 219; 333].

Звертає А.Г.Ісаченко увагу і на інший аспект підходу до визначен-
ня антропогенних ландшафтів - відсутність у них розмірності, просто-
рового виявлення, таксономічного рангу. Засуджує А.Г.Ісаченко і прак-
тику найменування антропогенних ландшафтів за характером викорис-
тання їх земель. Про що з ландшафтознавчої точки зору говорить назва

"малоповерховий ландшафт" або "рисовий ландшафт"? А в класифіка-
ції В.Л.Казакова [141] є ще більш яскраві приклади подібних назв: "ха-
рчові переробні ландшафти", "прямокутні житлові ландшафти", "пішо-
хідні транспортні ландшафти" і т. ін. Антропогенні ландшафти в тако-
му розумінні ніяк не прив'язані до природної основи ландшафту, віді-
рвані від неї, існують немовби самі по собі, неначе природна основа
перестала існувати або втратила своє значення.