Становище української культури у воєнний період (1939 - 1945 - ті рр.)

З початком Другої світової війни відбуваються докорінні зміни в українській культурі. Приєднання західноукраїнських земель до Центральної та Південно-Східної України 1939-1940 рр. поклало край насильницькій полонізації, румунізації української школи, культури.

Школи всіх ступенів (від початкових до вищих) були переведені на українську мову навчання відповідно до національного складу населення. Вперше університет у Львові був українізованим. Почали працювати державні театри, філармонії, консерваторія, музичні училища і школи. Уже на початок 1940/41 навчального року в західноукраїнському регіоні працювало 6739 шкіл (з них 5796 україномовних), які охоплювали 1,2 млн. учнів. У 1939 р. в музичне товариство України увійшла група діячів культури, зокрема композитори С.Людкевич, М.Колесса, А.Кос-Анатольський, Ф.Колесса, Е.Козак, славнозвісна співачка С.Крушельницька та інші.

Проте з уже з жовтня 1930р. тут почала впроваджуватись радянська система освіти і науки. Перестали діяти культурні, наукові товариства, зокрема “Просвіта”, Наукове товариство імені Т.Шевченка, жіночі, кооперативні, наукові, музичні, краєзнавчі товариства та організації. Бібліотека Наукового товариства імені Шевченка, яка налічувала на 1939 р. близько 300 тис. примірників, у тому числі багато українських рукописів і стародруків XIV-XXст., збірки українських друкованих творів, листи письменників і культурних діячів, була включена до львівської філії бібліотеки Академії наук УРСР. Після цього з неї було забрано і знищено велику кількість унікальних культурних цінностей.

З метою поширення комуністичної ідеології уряд Української РСР вкладав значні кошти на створення і налагодження діяльності мережі радянізованих культурно-освітніх закладів-клубів, бібліотек, читалень. 3600 клубних закладів, 2295 бібліотек із сумарним книжковим фондом 1476 тис. примірників, 23 музеї, які функціонували тут наприкінці 1940 р., повною мірою виконували поставлені перед ними цілі. Незалежний видавничий рух було припинено. Перестав у 1939 р. виходити в світ щоденник І.Тиктора “Новий час”, припинила існування преса для дітей - “Світ дитини”, “Наш приятель”, молодіжне видання ”Вогні“. Як ворожі, закривають греко-католицькі газети “Мета”, Нова зоря”, “Дзвони”. Видавництва та друкарні контролювала нова влада.

Найстрашніше у ті роки – це початок масових репресій, від яких у першу чергу потерпіла культура краю. Були знищенні відомі діячі літератури, науки, освіти П.Франко, К.Студинський, Б.Свідзінський та інші.

Розпочались переслідування Української греко-католицької церкви, яку тоді очолював визначний церковний, громадсько-культурний діяч митрополит А.Шептицький.

Німецько-фашистська окупація України призвела до неоднакового становища українського населення. Західно-українське населення, яке входило до Генерального Губернаторства Польщі, мало деякі умови для культурної діяльності: працював Львівський оперний театр під керівництвом В.Блавацького, який поставив драми, опери, оперети, балет; у Тернополі існував театр під керівництвом Б.Саримана, такий же театр був у Станіславі.

Населення ж Центральної і Східної України, що підпорядковувалось так званому рейхскомісаріату, з самого початку німецько-фашистської окупації було позбавлене будь-яких можливостей національного духовного життя. На цій території німецька влада проводила відверту антиукраїнську політику, в тому числі і на культурно-освітньому фронті. Рейхсміністр східних територій Розенберг наказав “узяти під охорону” культурні цінності окупованих територій Сходу. Цим наказом започатковано систематичне пограбування духовних надбань українського народу. Окупаційною владою було закрито наукові установи, бібліотеки, музеї і театри. Всі 115 друкованих періодичних видань, які виходили в рейхскомісаріаті, підлягали німецькій цензурі.

З дозволу окупаційної влади активізувалося релігійне життя. Однак церковна діяльність також перебувала під її пильним оком. Робилося все можливе, щоб не допустити перетворення місць культури в осередки національної ідеї.

Німецька окупаційна влада закрила населенню окупованої України шлях до освіти. Гітлер був переконаний в тому, що було б великою помилкою дати змогу українцям здобувати знання. Він відкидав навіть можливість відкриття в Києві університету. “Краще не вчити їх навіть читати”, - говорив він. “Російський простір – це для нас Індія. Як і англійці, ми правитимемо в цій імперії жменькою людей”, - продовжував свою думку фюрер. Вище керівництво рейху вважало, що початкової освіти для українців більш, ніж досить.

Рейхкомісар Е.Кох дозволив відкрити тільки початкові 4-річні школи для дітей віком від 9 до 12 років. З виповненням 14 років українську молодь відправляли на примусову працю до Німеччини.

Розуміючи провідну роль інтелігенції у відродженні культурно-національного життя, окупанти з особливою насторогою ставились до неї. Гітлер наполягав на тому, щоб “знищити більшу частину української інтелігенції”. Багато її представників було ув’язнено, відправлено в концтабори, де основна її частина загинула.

Перший удар фашисти завдали 13 грудня 1941 р., коли айнзацкоманда СД заарештувала велику групу національно свідомої інтелігенції та працівників культури – І. Рогача, П.Олійника та інших. 21 лютого 1942 р. окупанти розстріляли у Києві в Бабиному Яру за націоналістичну діяльність поетесу Олену Телігу. Одночасно з нею були розстріляні поет І.Ірлявський, журналіст В.Кошик. У німецькому концентраційному таборі Заксенхаузен був закатований Олег Кандиба-Ольжич - поет, вчений один із провідних діячів Організації українських націоналістів.

У 1942-1943 рр., були розстріляні поети Е.Фомін, М.Пронченко, драматург Н.Гупал. Тисячі вчених, лікарів, учителів, представників художньої інтелігенції загинули від голодної смерті, нестерпних умов життя. Німецька влада намагалася не просто фізично знищити українську інтелігенцію, а прагнула позбавити людей гідності, відчуття національної належності і почуття національної гордості. Це, звичайно, полегшило б німецькій адміністрації в Україні виконати інструкцію Розенберга – “забезпечити, щоб українство було віддане Німеччині й охоче до праці, а також успішно реалізувати потреби харчового й військового господарства”.

Політика фізичного та ідеологічного терору гітлерівців на культурному фронті зводилась до того, щоб зупинити її розвиток, знищити духовні скарби, позбавити український народ можливості користуватися її здобутками.

Життя обох київських театрів, ім. Садовського під керівництвом М.Тинського та ім. Затиркевич-Карпинської під керівництвом Ю.Григоренка, відкритих у жовтні 1941 р., було більше ніж короткочасним. Вони проіснували тільки до прем’єр і були закриті. Згодом, у квітні 1942 р., було закрито і київську оперу, після чого театральне життя в Києві зовсім припинилось. Спроба Г.Затворницького, П.Коваленка та В.Ревуцького оживити культурне буття киян через театр-студію “Гроно” закінчилося тим, що в липні 1943 р. новостворений творчий колектив було вислано до Німеччини.

В умовах німецької окупації в Києві почали виходити щоденна газета “Українське слово”, літературний журнал “Литаври”. У Галичині українське слово пропагували газета “Краківські вісті” та кілька журналів. Книжки українською мовою не виходили фактично на всій території України. Намагання організувати українські видавництва з самого початку присікалися німецькою адміністрацією. Так було із спробою О.Теліги, І.Рогача, О.Чемеринського та інших організувати у Києві видавництво, із намаганням У.Самчука і І.Тиктора започаткувати українське видавництво у Луцьку. Контрольовані німецькою владою україномовні газети населення стало справедливо називати “німецькими газетами з українським шрифтом”.

Німецька окупаційна адміністрація зразу же розпочала політику, спрямовану на те, щоби налаштувати українців проти радянської влади, добитися їхньої прихильності. Із цією метою було розкрито злочини, пов’язані із розстрілами органами НКВС у тюрмах невинних людей перед відступом органів радянської влади, було оприлюднено матеріали по голодомору 1933 р., а також перепису 1937 р., який був знищений за особистою вказівкою Сталіна, тому що показав наслідки голодомору – 1933 тощо.

Від рук гітлерівських окупантів знищення і плюндрування зазнала величезна кількість закладів культури України. Відповідно до спеціальної директиви рейхміністра східних територій Розенберга для вивезення культурних цінностей з окупованих територій було створено спеціальні робочі групи “Україна”, які розміщувалися у місті Києві і при міністерстві закордонних справ - батальйон СС спеціального призначення. Окупанти зруйнували 151 музей, вивезли з них близько 40 тис. найцінніших експонатів. Був пограбований культурно-історичний заповідник Києво-Печерська лавра. Вивезені унікальна колекція зброї часів Запорозської Січі, нумізматична колекція, стародавні рукописи, золоті та срібні вироби і прикраси. Фашисти знищили і пошкодили 9 тис. клубних приміщень, 660 кінотеатрів, викрали і спалили понад 50 млн. книг. Вони ешелонами вивозили до Німеччини цінне наукове обладнання, унікальні колекції, твори образотворчого мистецтва тощо. Частина художніх культурних цінностей після війни була повернута в СРСР, але залишена в музеях Москви і Ленінграда (тепер Санкт-Петербург).

Гітлерівськими окупантами було завдано великої шкоди 116 навчальним корпусам вузів, знищено та пограбовано ¾ книжкових та лабораторних фондів. Повністю було зруйновано 8104 школи і напівзруйновано понад 10 тис. шкільних приміщень. Під час відступу фашисти розгромили в Україні 62 театральних приміщення.

Така “поведінка” гітлерівців викликала дедалі зростаючий опір місцевого населення. Рух за збереження культурних цінностей особливо активно розгорнувся в процесі масового вигнання загарбників з української землі. В багатьох місцях патріоти утворювали підпільні групи для врятування від гітлерівських вандалів наукових і культурних цінностей. Такі групи діяли фактично майже в усіх великих музеях. Найактивнішу участь у спасінні культурних надбань українського народу брали робітники, колгоспники, службовці, діти.

Війна завдала багато лиха і тій частині української інтелігенції, яка була евакуйована перед наступом німецько-фашистських військ углиб СРСР – на Урал, в Сибір, Казахстан, Середню Азію. Важка дорога, нелегкі умови життя та праці призвели до того, що багато хто не повернувся з евакуації до рідної домівки.

Під час евакуації загинули А.Кримський, І.Юхименко та ін. Багато вчителів та лікарів, інженерів, літераторів і художників, артистів загинули або в сталінських концентраційних таборах, або на фронті. Зокрема, із 80 письменників, які пішли в діючу армію, загинуло 25, в тому числі О.Десняк, К.Герасименко, Д.Каневський, Я.Качура, М.Трублаїні, М.Шпак.

У перший день війни, 22 червня 1941 р., загинули під час повітряного бомбардування Львова письменники С.Тудор, та О.Гаврилюк. У Києві за відмову евакуюватися на Схід перед німецьким наступом була заарештована поетеса, письменниця, драматург, перекладачка і мемуаристка Л.Старицька-Черняхівська і розстріляна НКВС разом зі своєю сестрою Оксаною. У радянських концентраційних таборах померли поети О.Луцький, та В.Підмогильний. Багато українських письменників і культурних діячів померли у 1942 - 1943 рр.-найтяжчих роках українського народу. Недостатнє харчування, морально-психологічний гніт, голод і холод, репресії призвели до смерті багатьох політичних в’язнів. У цей період померли Г.Епік, М.Вороний, М.Куліш, І.Кириленко, Д.Надіїн, В.Поліщук, П.Радченко, С.Роснянський-Сученко, Г.Хоткевич. Загинув десь в ув’язнені О.Досвітній. В неволі померли також Ю.Жилко, П.Кожушний. У 1943 р. померли в Сибіру письменники М.Дукин та П.Лісовий, загинули О.Лан-Коршак І.Семиволос. 31 вересня 1944 р. загинув у лавах УПА поет і письменник, лікар Ю.Липа. Того ж року зник безвісти молодий обдарований поет Г.Соколенко. Більшість українських діячів культури та науки була евакуйована в м.Уфу (Башкирія), де знаходилась під постійним контролем органів НКВС.

Величезний загін української інтелігенції після евакуації у східні райони СРСР активно включився в роботу за зміцнення оборонної могутності країни, морально-психологічної стійкості всього населення і особливо тієї частини, яка залишилась на окупованій ворогом території.

У радянському тилу інтенсивно працювали над розробкою важливих наукових проблем і підготовкою спеціалістів понад 70 вищих закладів освіти, евакуйованих з України. В лютому 1942 р. відновив роботу в Кизил-Орді (Казахстан) Об’єднаний Український державний університет у складі викладачів і студентів Київського і Харківського університетів.

Працівники вищої школи і середніх спеціальних навчальних закладів України забезпечували підготовку для фронту й тилу спеціалістів, здійснювали для Червоної армії та народного господарства наукові дослідження, провадили активну виховну роботу серед населення.

У перший рік німецької агресії проти СРСР на схід були евакуйовані і провідні українські науково-дослідні установи. Основна їх частина, як і Президія АН УРСР, перебувала в Уфі. Інші працювали безпосередньо на базі промислових підприємств азіатського регіону СРСР.

Поєднуючи свої зусилля з науковцями інших республік, українські вчені брали активну участь у розробці наукових і народногосподарських завдань. Зокрема, вчені Інституту електрозварювання, очолюваного Є.Патоном, впровадивши в практику нові методи електрозварювання, зробили основний внесок у виробництво найкращого танка Другої світової війни Т-34. Вчені Фізико-технічного інституту та Інституту фізики АН УРСР зробили великий доробок у розвиток літако- і приладобудування, розробку приладів для радіолокації і пеленгації, створення нових матеріалів для воєнних потреб.

Українські вчені-медики ефективно працювали над розробкою нових методів лікування. Так, працівники Харківського інституту переливання крові організували у великих містах східної частини СРСР пункти із збирання та консервування крові, що дало змогу відправити для фронтових госпіталів кілька тонн консервованої крові. Науковці Інституту біохімії АН УРСР, що перебував в Уфі, очолюваного академіком О.Паладіним, створили хімпрепарат, який сприяв зсіданню крові. В Інституті клінічної фізіології під керівництвом академіка О.Богомольця було винайдено препарати для швидкого загоєння ран, переломів кісток. Відомий хірург-офтальмолог академік В.Філатов, перебуваючи у Ташкенті, удосконалив методи лікування, пов’язані з пересадкою рогівки ока як засобом боротьби із сліпотою.

Умови другої світової війни змусили партійно-радянське керівництво СРСР і УРСР помітно зменшити тиск на українське національно-культурне життя. Щоб не дати гітлерівській ідеології можливості розіграти “українську карту”, радянська влада стала систематично наголошувати у своїй пропаганді на тезі державності України, яку намагаються знищити німці. Український національний патріотизм, за який в довоєнний час до сталінських концентраційних таборів були загнані тисячі українців, було піднято до рівня державної політики СРСР. Радянські засоби масової інформації, виконуючи ідеологічне замовлення центру, закликали битися за Україну. З пропагандистською метою було створено українські міністерства закордонних справ та оборони. Формально Україна отримала право вступати у зовнішні відносини із зарубіжними країнами. За бойову доблесть було введено високопрестижну урядову нагороду-орден Богдана Хмельницького. На фоні гітлерівських злочинств така пропаганда давала необхідні результати.

Проводилася робота з налагодження культурно-освітнього життя українців. У глибокому радянському тилу працювали школи й класи з українською мовою навчання. Вони, як правило, відкривалися в місцях, куди було евакуйовано українців. Так у Саратовській області працювало 30 українських шкіл і класів, Пермській - 19, Свердловській (теперішній Катеринбурзькій)-18, Новосибірській - 11.

Активізувався випуск книжок і часописів українською мовою. У період з червня 1941 р. по січень 1944 р. видавництвом АН УРСР, що перебувало у м. Уфі, було видано близько 40 назв книг і брошур з історії України, української культури тощо. В їх написанні взяли участь М.Петровський, К.Гуслистий, Ф.Лось, М.Супруненко та ін. Вийшли, зокрема, “Нарис історії України“ (Уфа, 1942), “Нарис історії української літератури” (Уфа, 1942), серія літературознавчих брошур. Ці видання призначалися для посилення національних почуттів українців і активізації їх боротьби проти гітлерівських поневолювачів. У передньому слові до “Нарису історії України” зазначалося: “Діячі української радянської культури, охоплені патріотичним піднесенням, створюють нові видатні твори науки, літератури, мистецтва. Плоди невтомної праці української інтелігенції збагачують культуру українського народу, пробуджують благородні й героїчні почуття, кличуть його до рішучих зіткнень з озвірілим і смертельним ворогом. Ця книжка, присвячена історії України від найдавніших часів до нинішнього дня, є ще одним доказом того, що українське культурне життя в СРСР невпинно розвивається і йде вперед. “Нарис історії України” призначається для всіх, хто цікавиться історією і боротьбою українського народу за свою свободу і незалежність, за свою українську радянську державу». Об’єднане Українське державне товариство, створене в Саратові, видало понад 900 назв книг і брошур загальним тиражем понад 19 млн. примірників.

Патріотизм став провідною темою творів українських поетів, прозаїків. Широко відомими в ці роки стали вірші М. Рильського “Слово про рідну матір”, “Я - син Країни Рад”. Ідея безсмертної сили Батьківщини і народу втілена в поетичних творах П.Тичини “Похорон друга”, “Я утверждаюсь”, “Голос матері”. Тривогою за долю України сповнений вірш В. Сосюри “Любіть Україну”. Віра в силу українського народу, дружбу народів, що протистояли німецько–фашистським загарбникам, була основною темою творчості М.Нагнибіди, П.Воронька, Л.Первомайського, В.Бичка, С.Олійника та інші. Ця ж проблематика звучить у творчості М.Бажана, А.Малишка, Ю.Яновського. Самобутній яскравий письменник і кінорежисер О.Довженко через твори “Україна в огні”, “Ніч перед боєм”, “Воля до життя” розкриває мужній характер воїнів Червоної армії, закликає їх до помсти.

Особливо багато зробив для української літератури тих років М.Дяченко, М.Боєслав - активний учасник визвольної боротьби у лавах УПА. У цілому українська література як радянських поетів та письменників, так і тих, чия творчість мала націоналістичну спрямованість, у роки другої світової війни зробила значний внесок у справу перемоги над німецько-фашистськими загарбниками. Вона зміцнювала почуття любові до України і ненависті до гітлерівців, розкривала всесвітньо-історичне значення боротьби з фашизмом.

З великою віддачею і натхненням працювали в цей час творчі колективи майже 50 евакуйованих з України театрів. Долаючи труднощі воєнного лихоліття, актори прагнули наблизити день перемоги. Основна увага приділялась виступам у військових частинах, госпіталях, заводах, фабриках, колгоспах та радгоспах. Особливо активну творчу діяльність розгорнули колективи театрів: Київського драматичного ім. І.Франка, Харківського драматичного ім. Т.Шевченка, Полтавського драматичного ім. Т.Шевченка, Сумського драматичного ім. Щепкіна, Дніпропетровського драматичного ім. О.Горького та ін. Репертуар театрів, орієнтуючись на глибокі патріотичні почуття людей, містив у собі п’єси О.Корнійчука (“Фронт”), І.Кочерги (“Нічна тривога”, “Ярослав Мудрий”), Ю.Яновського (“Син династії”), Л.Дмитерка (“Хрещатий яр”), Л.Смілянського (“Мужицький посол”), О.Копиленка (“Чому не гаснуть зорі”) та інші.

Велика роль партійно-організаційній і духовній мобілізації українства на боротьбу з ворогом відводилась радянській пресі, радіо. З 1942 р. на сході СРСР розпочинається видання українських газет “Радянська Україна”, “Правда України”,”Література і мистецтво” - органу спілок письменників, художників і композиторів УРСР, журналів “Україна”, “Українська література” та “Перець”. У 1942 р. у м.Саратові розпочинає роботу радіостанція ім. Т.Шевченка. На сторінках цих видань, через радіостанцію постійно висвітлювались героїчна боротьба українського народу проти гітлерівців, життя і трудові подвиги населення України, евакуйованого на схід. Саме в основному через пресу, радіо, переслідуючи імперські інтереси, центральні власті намагались поширити свою ідеологію невіддільності українців від інших народів СРСР.

Свій вагомий внесок у загальну справу боротьби з німецькими загарбниками зробило і кіномистецтво України. Художні фільми “Олександр Пархоменко” режисера Л.Лукова, “Як гартувалась сталь” М.Донського, “Партизани в степах України” І.Савченка пропагували героїзм, стійкість радянських людей, закликали їх на боротьбу з ворогом. Вінцем українського радянського кіномистецтва у воєнний період став фільм М.Донського “Райдуга” (1943), який, крім багатьох вітчизняних призів, був нагородженний “Оскаром” - премією Академії кіномистецтва США. Ще одна кінострічка М.Донського воєнної доби “Нескорені” (1945) одержала золоту медаль на VII Венеціанському міжнародному кінофестивалі в 1946 р.

Особливе місце серед воєнної кінопродукції посідали документальні повнометражні фільми О.Довженка “Битва за нашу Радянську Україну” (1943), “Перемога на Правобережній Україні та вигнання німецьких загарбників за межі українських радянських земель” (1944). Позбавлені партійно-комуністичної пропаганди, вони показують нескореність українського народу, велич і багатство його душі, віру у прийдешню перемогу.

Захист Батьківщини став головною темою українських радянських художників. Через плакати, листівки, “агітвікна” В.Касіян (“Гнів Шевченка - зброя перемоги”), І.Кружкова, С.Строщенко (“І вражою злою кров’ю…”), О.Довгаль (“Літня сталева хуртовина вимітає німців з Півдня”) та інші закликали до боротьби з фашистами. 25 грудня 1942 р. в Москві було відкрито художню виставку ”25 років Радянської України”. З хвилюючими творами, що відтворювали подвиги воїнів Червоної армії і партизанів, працю радянських людей у тилу, жахливі картини фашистської окупації, виступили митці Й.Дайц, М.Дерегус, М.Лисенко, Л.Муравін, Л.Мучник, О.Пащенко, О. Шовкуненко та інші. Українські митці брали участь у виставках в Уфі-“Українське мистецтво”, в Тбілісі-“Велика Вітчизняна війна”, в Ашхабаді, Алма-Аті, Ташкенті, Фрунзе та в інших містах.

Всесоюзна виставка і VIII Українська художня виставка, що відбулися в 1946 р., наочно довели, що в роки війни образотворче мистецтво радянської України зміцніло і зросло за рахунок талановитої молоді. Такі живописні твори, як серія портретів видатних діячів української радянської культури О.Шовкуненка, картини Т.Яблонської “Ворог зблизька”, С.Строщенка “Партизанський край”, Г.Берковича “Народження ненависті”, такі скульптурні твори, як “Тарас Шевченко” М.Лисенка “Портрет президента АН УРСР академіка О.Богомольця” Л.Муравіна, мармуровий бюст композитора Ревуцького молодого скульптора М.Ковальова, графічні твори В.Литвиненка, О.Пащенка та ряд інших, свідчили про творче зростання наших художників.

Активно заявила про себе в роки антифашистської боротьби українська діаспора. Так, ще напередодні другої світової війни координуючим центром суспільного життя українців став Комітет українців Канади (КУК). Створений за ініціативою канадського уряду, КУК об’єднав більшість українських громадських організацій, спрямовував їхню діяльність на боротьбу проти фашизму. Велику роботу провадило Українське товариство допомоги Батьківщині (УТДБ), засноване 26 липня 1941 р.

Близько 40 тис. українців вступило до канадських збройних сил. Відділення УТДБ влаштовували концерти зі збиранням коштів у Брент-форді, Віндзорі, Кіченері, Монреалі, Содборі, Тімміноу. У Торонто 30 листопада 1941 р. відбувся великий концерт з участю змішаного хору ім. М.Лисенка (керівник О.Вовчина), струнного оркестру (диригент І.Москалик), співачки Софії Ромашко.

Помітним кроком на шляху антифашистської консолідації став перший з’їзд УТДБ (Вінніпег, 4-6 червня 1942 р.), який розробив спеціальну воєнну програму. На з’їзді УТДБ було перейменовано на ТКУ-Товариство канадських українців. Відроджуючи культурно-освітню діяльність, ТКУ навесні 1943 р. широко відзначило 129-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка. У різних містах Канади відбулися урочисті зібрання - концерти, доходи від яких передавали до канадського Червоного Хреста. ТКУ видавало твори українських авторів, наприклад, роман В.Собка “Кров України”.

Активізувалось культурно-просвітницьке життя в українських землях після їх звільнення від гітлерівських поневолювачів. Паралельно із визволенням міст і сіл, промисловості та сільського господарства відбудовувались заклади культури, освіти, науки. Налагоджувалась робота преси, радіо, творчих професійних та аматорських колективів. Проте під тиском керівних партійних, радянських органів національно-патріотична тематика стала підмінятись творами комуністично-партійного спрямування.

Проводилась реорганізація шкільної справи. На кінець 1945 р. в Україні діяло понад 30 тис. шкіл, а в 150 вищих закладах освіти, які повернулися з евакуації й поновили роботу, навчалися майже 140 тис. студентів. У березні 1944 р. після повернення до Києва з евакуації, розпочала роботу АН УРСР. Вчені науково-дослідних установ відразу включились у вирішення народногосподарських завдань.

У мобілізацію зусиль українського народу на розгром ворога та відбудову народного господарства свій внесок зробили літератори і митці. Своє мистецтво несли народові 103 театри, які поновили роботу після повернення з радянського тилу.

Надзвичайно складно відбувалися відбудовні процеси в західноукраїнських землях. Виявляючи протидію радянізації життя на своїх землях, більшість місцевого населення не сприймало, а часто і відкрито саботувало чужу їм ідеологію і практику. Підпільні загони ОУН-УПА продовжували боротьбу проти більшовицької диктатури, її державних і громадських структур, щоб не допустити утвердження радянської влади. Відповіддю були масові репресії органів державної безпеки та внутрішніх військ проти оунівських формувань і підпілля. Проте часто фізичних і моральних мордувань зазнавало мирне, ні в чому невинне населення і навіть діти. Керівництво СРСР розуміло глибинні корені несприйняття місцевим населенням більшовицької влади. Незабаром по закінченні війни орган ЦК КП(б)У газета “Радянська Україна” писала: “Якщо хочемо знищити українських повстанців, то нам треба за всяку ціну знищити їхню ідеологію”. Джерелом цієї ідеології було названо українську літературу.

Переможне завершення війни з Німеччиною знаменувало собою і зміну атмосфери суспільно-культурного життя в СРСР, ставлення до національно-культурних потреб народів. З культурно-ідеологічної сфери зникає українська національна фразеологія, яку поступово замінює радянська, загальносоюзна. Розхожою стає теза, що український народ боровся за “радянську Батьківщину”, а не “за Україну”, як це стверджувалось у роки воєнного лихоліття.

Соціально-політичне замовлення на патріотичні мотиви, як у 20-ті роки на “українізацію”, керівною партійною і радянською верхівкою було використане і для виявлення національно свідомих елементів українського суспільства з метою подальшої нейтралізації. Було відновлено ідеологічну, морально-психологічну війну проти українських письменників, істориків, митців. Багато з того, що було написано і видано в роки другої світової війни і дістало не тільки всенародне визнання, а й досить високу оцінку керівництва країни, було розкритиковано і вилучено із ужитку. Автори цих художніх, мистецьких творів, історичних розвідок М.Рильський, Ю.Яновський, О.Довженко, А.Малишко, О.Вишня, М.Супруненко та інші потрапили під жорсткий “обстріл” партійної критики і зазнали нових переслідувань і репресій. Було взято чіткий курс на провінціалізацію української культури.