Розвиток української культури в умовах національно-демократичної революції 1917 - 1921 рр.

Визвольна боротьба 1917 ─ 1921рр. відкрила нову сторінку в історії України. Крах Російської імперії з її багатовіковою централізаторською і русифікаторською політикою, боротьба за утворення суверенної української держави, глибокі соціально-економічні зрушення і пов’язана з цим хвиля надій та сподівань викликали духовне піднесення в суспільстві, яке проявилося в усіх сферах культурного життя.

Разом з тим жорстока і національно-визвольна боротьба, політизуючи свідомість усіх національних груп, розколюючи суспільство на ворожі табори, спотворювала світосприймання людей й формувала складну і суперечливу культурно-ідеологічну обстановку.

Кожен політичний режим, що утверджувався в Україні, прагнув вести власну лінію в галузі культури. Кожен з них спирався на соціально і національно близькі йому верстви населення, в тому числі інтелігенцію, діячів культури, освіти, мистецтва, всяко підтримуючи їх, при цьому залишаючись байдужими, а то і непримиренно ворожими до інших. Усе це деформувало природний хід культурних процесів, приглушуючи органічно властиві їм загальнолюдські, гуманістичні тенденції, в той же час висуваючи на передній план вузькокласові, скороминущі, кон’юнктурні. У суспільстві панувала нетерпимість, жорстокість, зневага до людського життя. Інтелектуальна діяльність втрачала свою престижність, а інтелігенція ─ традиційні джерела існування.

Непристосована до життя у виключних умовах війни, господарської розрухи, хронічного дефіциту всього, інтелігенція перша стала жертвою голоду; надмірна політизація штовхала її представників в епіцентр політичної боротьби, де були особливо великі жертви. Ось чому втрати освічених людей в 1917 ─ 1921рр. були особливо великі. Тисячі висококваліфікованих спеціалістів, учених, діячів культури емігрували за кордон. Поряд з цим інтелігенція інтенсивно поповнювалась за рахунок інших соціальних верств, які вносили в її свідомість свої настрої і сподівання. В таких умовах культурний процес в Україні набув своєрідних, властивих лише цій історичній добі, проявів і формі.

Вказані обставини відбилися на всіх без винятку сферах культурного життя, особливо на культурно-освітній ниві. Діяльність української центральної Ради.

Зусиллями української інтелігенції негайно після Лютневої революції 1917 р. почалося поширення національних культурно-освітніх організацій ─ “Просвіт”, діяльність яких була особливо активною серед сільського населення. “Просвіти” організовували бібліотеки, драмгуртки, хорові колективи, лекторії тощо. Вони налагоджували видавничу справу, розповсюджували українські книги, газети, часописи. У роботі “Просвіт” охоче брали участь відомі українські письменники, поети, композитори, актори. Завдяки діяльності “Просвіт” багато українців вперше дізналося про славне минуле свого народу, його боротьбу за національне і соціальне визволення, прилучалося до скарбниць вітчизняної і світової культури. Творчі колективи “Просвіт” охоче виступали перед масовою аудиторією, на мітингах, святкуваннях ювілеїв, пам’ятних дат, клопоталися про організацію українських шкіл та гімназій. У квітні і вересні 1917 р. у Києві відбулися просвітянські з’їзди, які сприяли консолідації “Просвіт”. На початку осені в Україні діяли 952 “Просвіти”.

Місцеві більшовицькі комітети, захоплюючи владу, спираючись на підконтрольні їм органи влади, висували до керівництва “Просвіт” своїх представників. Оголошувалося, що заможне селянство, поміщики і фабриканти не мають права брати участі у роботі “Просвіт”. Відкрито ставилось завдання перетворити “Просвіти” ідеологізовані заклади, знаряддя комуністичного виховання, “підвищення класової самосвідомості трудящого населення”. У липні 1920 р. було вироблено примірний статут “Просвіт”, який визначив “комуністичний характер їх діяльності”. У цей час чисельність “Просвіт” вже перевищила 1500 і продовжувала швидко зростати. У червні 1921 р. їх було вже 4227. Однак докорінно перебудувати діяльність “Просвіт” виявилось неможливим, і більшовики в 1921 р. пішли на знищення цих національних культурно-освітніх організацій.

1917 ─ 1920 рр. відзначені корінною ломкою старої системи народної освіти пошуками нових форм, які би відповідали характеру і завданням політичних режимів, що утверджувались в Україні.

Велика заслуга Центральної Ради полягала в тому, що вона розгорнула будівництво української школи. За короткий час на приватні і громадські кошти було засновано 53 українські гімназії, укладено навчальні програми для шкіл, розроблено план українізації школи.

Радянська влада прагнула будувати принципово нову школу, відкидаючи не лише дореволюційний досвід, а й надбання ЦР. В деяких місцях нова влада починала свою діяльність з переслідування вчителів українознавчих дисциплін. На чолі перетворень у галузі освіти кінця 1917 ─ початку 1918рр. стояло Народне секретарство освіти, кероване П.В.Затонським. Свою діяльність секретарство будувало на основі розпоряджень і декретів, що видавалися центральною владою Росії. Згідно з цими вказівками навчальні плани піддавалися кардинальній переробці. Історію, культуру, гуманітарні дисципліни пропонувалося викладати на основі ідей соціалізму. Скасовувалось викладання Закону Божого.

У період гетьманату українізація шкільної справи продовжувалася. Прагнучи уникнути конфліктів з батьківськими комітетами, Міністерство народної освіти утримувалося від реорганізації російських шкіл, в них лише вводились українська мова, історія і географія України як обов’язкові предмети. Українською мовою було віддруковано декілька мільйонів підручників. Наприкінці правління гетьмана в Україні функціонувало 150 українських гімназій. Враховуючи, що справа українізації шкіл, особливо початкових, найбільше гальмувалася відсутністю кваліфікованих педагогів, Міністерство народної освіти приділило увагу впровадженню вивчення ураїнської мови в учительських гімназіях.

В умовах Директорії українізація школи проводилась ще інтенсивніше, але в зв’язку зі швидким перебігом політичних подій, закріпити її результати не вдалося.

У 1919 р. українізація народної освіти була перервана. Радянська влада основну увагу звертала на соціальне реформування школи, підпорядкування її “завдянням комуністичного виховання”.

У липні 1919 р. Раднарком УСРР схвалив “Положення про єдину трудову школу Української СРР”, за яким в республіці вводилось безплатне навчання і обов’язковість його для всіх дітей віком від 7 до 16 років. Уряд УСРР старанно копіював відповідні акти у галузі народної освіти що впроваджувались в Росії, у тому числі і очевидне безглуздя: положення про перетворення школи в “самообслуговуючу школу-комуну, яка грунтується на вільному вихованні. Передбачалося також скасування п’ятибальної системи в оцінці знань учня. Ці сумнівні нововведення були навіяні загальною політичною обстановкою, впровадженням “воєнно-комуністичних” начал в усі форми суспільного життя.

У 1920р. була зроблена нова спроба створити життєздатну радянську систему народної освіти. Усі нижчі і середні державні, громадські і приватні школи України реорганізовувалися в єдину загальноосвітню трудову семирічну школу, що мала два ступені: 1─ 4 класи та 5 ─ 7 класи. Після закінчення семирічки випускники могли продовжувати навчання у середніх професійно-технічних школах. Цього ж року радянська влада, нарешті, розгорнула компанію впровадження в школах УСРР української мови.

Незважаючи на складні умови воєнного часу, в народній освіті України 1917 ─ 1921 років відбулися позитивні зрушення. Згідно з офіційними даними наприкінці 1920 року налічувалося 21,9 тис. загальноосвітніх шкіл, що дещо більше, ніж напередодні революції. За ці роки обліковий склад учнів зріс з 1,7 млн. до 2,25. Однак близько 1 млн. дітей усе ще залишалися поза школою, а сотні тисяч, записаних у відповідні класи в умовах голоду і розрухи не відвідували заняття. Немало шкіл були непристосовані до роботи і через деякий час після початку навчального року зачинялися. У 1920 р. майже всі шкільні приміщення потребували невідкладного ремонту.

Складні і суперечливі процеси відбувалися в 1917 ─ 1920рр. у вищій школі.

Центральна Рада розробила план заснування вузів з українською мовою викладання. Частково він був реалізований за Гетьманщини. 6 жовтня 1918 року урочисто відкрився Перший Державний Український Університет у Києві, 22 жовтня ─ Другий Український Університет у Кам’янці-Подільському. Українські університети планувалося заснувати також в інших містах України. В Полтаві зусиллями місцевого земства і “Просвіти” було засновано історико-філологічний факультет майбутнього Українського університету.

В умовах радянської влади розгорнулася революційна ломка вищої освіти. Переважна більшість викладачів і студентів вузів насторожено, а то і вороже зустріли нову владу і не мали наміру брати участь у перетвореннях, очолюваних комуністами. Їхні симпатії були на боці антибільшовицьких сил. Немало їх брало участь у боротьбі з більшовиками, загинуло в роки війни або опинилося в еміграції. Ця обставина ускладнила становище більшовиків, бо створення нового ладу, налагодження економічного житт, воєнне будівництво довелося вести без підтримки висококваліфікованих спеціалістів. За цих умов розпочалася боротьба за вищу школу. У березні 1919 р. уряд УСРР за прикладом РСФРР видав декрет про нові правила прийому до вузів. Оголошувалося, що в першу чергу прийматимуться представники робітничого класу і трудового селянства. Щоб забезпечити їм переваги при вступі, вступні іспити скасовувалися, а документи про закінчення середньої школи не вимагалися. Було скасовано також плату за навчання, а студентів забезпечували стипендією.

З метою звуження впливу старої професури, викладачів і антибільшовицьки налаштованого студентства було реорганізовано управління вищої школи. Вводилась посада комісара вузу, якого призначав наркомат освіти. Змінювався склад факультетських рад, до них включалися представники студентства, причому їх кількість у радах дорівнювала кількості викладачів. Від автономії вузів нічого не залишилося. Університети ─ осередки вільнодумства і духовної розкріпаченості ─ в Україні взагалі були ліквідовані, а на їх основі утворювались галузеві навчальні заклади, зокрема інститути народної освіти.

Щоб готувати робітничу і селянську молодь для навчання в вузах, 1920 р. було відкрито робітничі факультети (робітфаки).

Наприкінці 1920 р. в Україні працювало 38 вузів, у яких навчалося 57 тис. студентів. Це було значно більше, ніж до революції. Крім того, існувала мережа середніх навчальних закладів, вона налічувала 665 профшкіл і 13 робітфаків, у яких навчалося понад 60 тис. студентів. Однак таке розширення чисельності вищих і середніх спеціальних навчальних закладів супроводжувалося погіршенням якісних показників їх роботи. Вузи і середні навчальні заклади мали слабку матеріальну базу. Викладацький склад поповнювався за рахунок недостатньо освічених, нерідко випадкових людей, які не мали досвіду роботи в спеціальних учбових закладах. І хоча серед прийнятих до вузів у ці роки було немало талановитих молодих людей, які пізніше стали видатними вченими, інженерами, діячами культури, загальний рівень підготовки більшості вступників, особливо зарахованих у 1919 ─ 1920–х роках, бу надзвичайно слабкий. Часто єдиним їх “достоїнством” було робітниче чи селянське походження. До того ж в умовах голоду і розрухи їм доводилось більше думати про виживання, ніж про навчання.

Складності революційного часу відбилися і на стані науки в Україні. В ці роки в її наукових дослідних центрах продовжували працювати видатні вчені ─ хімік Л.Писаржевський, біохімік О.Паладін, мостобудівник-новатор Є.Патон, філолог, історик і сходознавець А.Кримський, історик Д.Багалій, гідромеханік Г.Проскура, один із засновників газотурбобудування В.Маковський та багато інших.

Разом з тим частина вчених, особливо тих, які активно включалися в політичну боротьбу, змушені були залишити Україну, рятуючись від переслідувань, а також від голодної смерті. Багато з них продовжували наукову роботу в еміграції.

Революція дала можливість втілити в життя мрію кількох поколінь українських вчених ─ створити національну Академію Наук. Улітку 1918 р. в умовах гетьманщини, з числа видатних учених була укладена комісія по розробці проекту Української Академії Наук (УАН).

Розробка концепції УАН виявила розбіжності у підході різних груп учених до питання про характер і завдання всеукраїнського наукового центру. Вчені-українознавці, у тому числі М.С.Грушевський, Д.І.Багалій, Н.П. Василенко та інші, бачили майбутню Академію найвищою науковою інституцією, що ставить собі метою, крім загальнонаукових завдань, всебічне вивчення української культури і української мови, сучасності і минулого України та її сусідів. Робота нової Академії мала стати важливим фактором у пробудженні української національної самосвідомості.

Ці наміри українознавців не мали підтримки всіх вчених. Видатний природознавець зі світовим іменем академік В.І.Вернадський, який до Лютневої революції працював у Петербурзі та Москві, а у 1917 р. переїхав в Україну й активно включився в будівництво УАН, віддавав пріоритети точним наукам і сподівався запросити з Росії групу талановитих учених, які з часом “українізуються” і створять ядро нової Академії. Що ж до українських учених, то ставлення до них В.І.Вернадський сформував у своєму щоденнику так: “В Україні для мене два завдання: 1. Об’єднати українців, які працюють для українського відродження, але люблять російську культуру, що їм також рідна; 2. Зберегти зв’язок усіх учених і науково-навчальних закладів з російською культурою і аналогічною російською організацією…

Гетьман запропонував пост президента Академії М.С.Грушевському, але той відмовився. Очолив найвищий науковий заклад України В.І. Вернадський.

Урочисте відкриття Української Академії Наук відбулося 24 листопада 1918 р. Першими дійсними членами Академії (академіками) були призначені В.І.Вернадський (президент), А.Ю.Кримський (секретар),Д.І.Багалій, М.Ф.Кащенко, В.А.Косинський, О.І.Левицький, К.І.Петров, С.О.Смаль-Стоцький, Ф.В.Тарновський, С.П.Тимошенко, М.І.Туган-Барановський, П.А.Тутковський. Частина цих учених свого часу активно працювала в Науковому Товаристві ім. Т.Г.Шевченка, яке сподвижницькою діяльністю багато у чому підготувало створення Академії Наук. В умовах радянської влади УАН продовжувала діяти, але склад її дещо змінився: ряд видатних учених-академіків опинився в еміграції.

Структурно Академія Наук включала 3 відділи: історико-філологічних, фізико-математичних і соціально-економічних наук. При УАН під керівництвом академіка В.Вернадського працювала комісія по вивченню природних багатств України. В 1919 ─ 1920–х роках вчені Академії Наук розробили найновіші правила українського правопису. Розпочалося академічне видання творів Т.Г.Шевченка і І.Франка.

Літературний процес в Україні 1917 ─ 1920 рр. пов’язаний як з іменами вже відомих письменників і поетів, так і з новими іменами літераторів, талант яких почав розкриватися в умовах революції і визвольної війни. Політичні симпатії більшості з них були на боці українських національних партій, Центральної Ради, а пізніше Директорії. Разом з військами УНР частина з них в 1919 р. відступила до Кам’янця-Подільського. Там опинилися О.Довженко, О.Олесь, О.Вишня, В.Сосюра та інші. Події воєнних років Сосюра яскраво змалював в автобіографічному творі “Третя рота”. Від листопада 1918 до лютого 1920 р. поет служив в армії УНР, до якої він вступив добровольцем, і в складі третього Гайдамацького полку пройшов з боями “Вкраїну з краю в край”. Після поразки Директорії В.Сосюра став червоногвардійцем, а в травні 1920 р. вступив до більшовицької партії.

Та не всі залишились в Україні. Частина зазнала гіркої долі емігрантів. Серед них ─ О.Олесь, про якого М.Грушевський писав, як про “найбільшого з нині живучих поетів України”. Сповнені безмежної любові до рідної України, його поезії знаходили широкий відгук у суспільстві.

Помітною течією в поезії цього періоду був романтизм, який представляли В.Сосюра, В.Чумак, В.Елланський, І.Кулик та інші. Емоційно-радісним збудженням просякнута поема молодого Павла Тичини “Золотий гомін”, написана 1917 року і присвячена святкуванням з нагоди проголошення Першого Універсалу Центральної Ради. Романтичними настроями наповнені його “Сонячні кларнети”, видрукувані 1918 р. У добу Центральної Ради П.Тичина разом з А.Ніковським і С.Єфремовим був співредактором популярної національно-демократичної газети “Нова рада”. Співзвучними настроями радикальної української молоді, яка з революцією пов’язувала надії на створення незалежної радянської республіки в Україні, були книги віршів В.Чумака “Заспів”(1920) і В.Елланського “Удари молота і серця” (1920).

Вісімнадцятирічний член партії боротьбистів Василь Чумак у 1919 році був залишений у Києві для підпільної роботи в денікінському тилу. В боротьбі за радянську владу і незалежність України він був готовий на все. “Ми гімни тобі заплели, червоний тероре”, ─ писав Чумак. У листопаді 1919 року він був розстріляний денікінцями. Його збірка віршів видрукувана посмертно. Інший, тоді вже відомий поет, переконаний прихильник самостійної Української Народної Республіки Григорій Чупринка, який усе життя мріяв про мир і милосердя в Україні, 1917 р. писав: “Єдність і злагода, право і свобода ─ доля найкраща народа”. Чупринка був непримиренним противником більшовизму і в 1921 році згинув у боротьбі з ним.

Гурток молодих українських літераторів, які об’єдналися навколо журналу “Книгар”, започаткував знамените літературне угрупування “неокласиків”. Це ─ М.Зеров, П.Филипович, М.Рильський, М.Драй-Хмара, М.Могилянський, О.Бургардт. Частина молодих українських митців приєдналася до символістів. Серед них ─ Я.Савченко, Д.Загул, В.Кобилянський та інші.Відомим представником ще одного оригінального літературного напрямку тих часів ─ “панфутуризму” ─ був М.Семенко.

У 1917 ─ 1920 рр. відчутних змін зазнала театральна справа. За часів гетьмана був заснований Український театр драми та опери, виник ряд інших творчих колективів. Діяльність радянської влади в театральній сфері позначена перш за все націоналізаціями, переіменуваннями і закриттями “аполітичних” та “ідеологічно-ворожих” закладів. У серпні 1919 р. уряд УСРР перетворив у державні усі кращі театри. Ще раніше у дні святкування народження Т.Г.Шевченка, театр драми та опери був реорганізований у Перший театр УСРР ім. Шевченка. У цьому театрі працювали корифеї української сцени ─ О.Мар’яненко, Г.Борисоглібська, молоді ще майстри О.Сердюк, Л.Гакебуш, К.Кошевський та інші. У 1919 році до театру влився колектив молодих митців на чолі з Лесем Курбасом.

У січні 1920 р. у Вінниці було засновано Новий драматичний театр ім. І.Франка, на чолі якого став Гнат Юра. Цей театр згодом став одним з провідних театрів республіки. У 1923 році він переїхав до Харкова, а у 1926 ─ до Києва.

1917 ─ 1920 рр. увійшли в історію, як новий етап у розвитку музичного і хорового мистецтва України. У містах і селах виникло багато самодіяльних оркестрів, народних інструментів, державних, професійних хорів, мандрівних хорових капел. У 1918 р. при гетьмані було засновано Державний Симфонічний оркестр під проводом О.Горілого, що у 1919 р. при радянській владі виступав як республіканський симфонічний оркестр ім. М.Лисенка. Симфонічні оркестри працювали також у Харкові, Катеринославі, Одесі. У 1919 р. кооперативна спілка “Дніпросоюз” об’єднала два хори, організовані для популяризації української пісні в Державну українську мандрівну капелу (“Думка”). Цим колективом з 1919 р. керував Нестор Городовенко. За короткий час ним був створений великий репертуар, що складався з творів М.Лисенка, М.Леонтовича, українських народних пісень, колядок, щедрівок, веснянок. Усі концерти “Думки”, що відбувалися в містах і селах, на станціях, заводах і фабриках України, перетворювались в національне свято і всюди мали гучний успіх.

За гетьманщини була заснована Українська Державна Капела під проводом О.Кошиця.

На початку 1919 р. відділ музики Міністерства народної освіти УНР створив у Києві новий талановитий хоровий колектив ─ Українську республіканську капелу (УРК), якою керували К.Стеценко і О.Кошиць. У 1919 ─ 1920 рр. колектив з тріумфом виступив у Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Англії, Голландії. Поразка УНР унеможливила повернення більшості співаків на Батьківщину. У липні УРК розпалася, давши життя кільком творчим колективам, котрі залишилися в еміграції.

У 1920 році на базі музично-драматичної школи ім. М.В.Лисенка було створено Київський музично-драматичний інститут. В Україні у цей час плідно працювали видатні композитори М.Леонтович, Я.Степовий, Л.Ревуцький, Г.Верьовка та інші.

Видатним явищем в історії українського мистецтва було створення Української Академії мистецтв. Активно цьому сприяли М.Грушевський ─ голова Центральної Ради, І.Стешенко ─ головний секретар освіти, Ф.Біляшівський ─ директор Київського міського музею, інші видатні політичні діячі. 4 листопада Центральної Ради затвердила статут Академії, а 5 грудня 1917 року відбулось урочисте її відкриття. Першими членами Академії мистецтв стали видатні українські художники М.Бойчук, М.Бурачик, М.Жук, В.Кричевський, А.Маневич, О.Мурашко, Г.Нарбут.

Ректор Української Академії Мистецтв М. Бойчук згуртував навколо себе талановиту молодь, переважно селянського походження, якій були відомі і зрозумілі традиції народного мистецтва. Твори художників цієї групи були цілком оригінальним явищем, що не мали аналогів у попередні періоди. Школа Бойчука справила значний вплив на подальший розвиток не лише українського, а й світового мистецтва. Його послідовники працювали в багатьох країнах світу.

З 1917 року в Україні працював видатний графік Г.Нарбут. На замовлення Центральної Ради, а пізніше гетьманського уряду він виконував проекти грошових знаків, поштових марок, державного герба і печатки, форми для військового строю, грамот з нагоди різних урочистих подій тощо. За радянських часів цей виняткового таланту художник плідно працював над оформленням книжкових видань, журналів, виступав з нищівними політичними карикатурами на білогвардійців. Його творчий шлях урвався весною 1920 р., коли під час окупації польськими військами Києва він раптово помер.

У жовтні 1918 р. ще в умовах гетьманщини, в Ромнах на Сумщині було відкрито перший в Україні пам’ятник Т.Г.Шевченку. Монумент спорудив молодий скульптор І.Кавалерідзе. Це було всеукраїнське національне свято. На концерті з нагоди відкриття пам’ятника виступили поет Микола Вороний, уславлені співаки Марія Литвиненко-Вольгемут і Михайло Микиша.

Із початком проголошення радянської влади в Україні у 1919 ─ 1920рр. почалося виконання радянського плану монументальної пропаганди, якому більшовики надавали надзвичайно великого значення як знаряддю ідеологічної боротьби. У травні 1919 року було опубліковано декрет Раднаркому УСРР “Про знесення з майданів та вулиць пам’ятників збудованих царями та царськими посіпаками”. Натомість рекомендувалося відкривати пам’ятники видатним революціонерам. У Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі були відкриті пам’ятники Марксу, установленні погруддя Леніна, Енгельса, Свердлова. Особливої художньої цінності вони не мали і служили своєрідними ідеологічними символами нового режиму. Водночас нищилися встановлені до революції монументи, немало з яких були справжніми творами мистецтва.

Важливі зміни в культурному житті відбувалися в землях Західної України, де в результаті революційних подій було утворено Західно-українську Народну Республіку (ЗУНР).

З перших днів існування нова влада намагалась відкрити широкі можливості для розвитку культури краю. Уже у Маніфесті Української Національної Ради (5 листопада 1918р.) було задекларовано створення уряду - Тимчасового державного секретаріату, в якому секретарство віросповідання та освіти очолив відомий діяч культури Олександр Барвінський. Було затверджено державність української мови, обов’язковість її вживання у державних установах та організаціях, громадських інституціях. Водночас національним меншинам залишено свободу усного і письмового діалогу із державними і громадськими структурами «їх матірною мовою».

Розпочалась перебудова системи народної освіти. Зокрема, у Законі про основи шкільництва публічні школи оголошувались державними, а вчителі – державними службовцями; за рішенням освітніх органів дозволялось засновувати приватні школи; українська мова стала основною в усіх державних школах; за національними меншинами визнавалось «право на школу в рідній мові». Спеціальним законом націоналізовано українські приватні гімназії в Долині, Городенці, Копиченцях, Рогатині та інших містах, а також відповідне рішення було прийняте по учительських жіночих семінаріях. Розширювалась мережа спеціалізованих і фахових шкіл. Особлива увага приділялась вивченню української мови, математики, історії та географії України. За бажанням учнів викладались також польська, німецька та інші мови. Педагоги державних шуіл зобов’язані були скласти професійну присягу на вірність ЗУНР. 21 - 23 березня у Станіславові відбувся з’їзд учителів середніх шкіл, яких на той час уже було створено понад три тисячі.

Виходячи із аналізу цих урядових програм, які із-за короткого терміну існування ЗУНР залишились незавершеними, видно демократичний характер нової влади, її щире прагнення до творення суверенної національної республіки.

Яскраву сторінку в історії культури України залишила творчість вояків легіону Українських Січових Стрільців (далі УСС). Створений у складі австрійської армії, легіон увібрав до себе цвіт української інтелігенції років Першої світової війни. Силами вояків були створені читальня, бібліотека, всією культурно-масовою роботою керувала так звана Пресова Кватира. Відзначились відомі літератори Роман Купчинський, Левко Лепкий, художники Іван Іванець, Юліан Назарок, Осип Сорохтей. Силами вояків УСС у Львові виходив літературний альманах «Шляхи», де друкувались В.Бобинський, А.Лотоцький, М.Заклинський, В.Кучабський та ін. Важливим збірником творів вояків став «Червона калина».

Всією організаційною роботою по виданню літературних, малярських, фотографічних творів займався Іван Боберський.

Таким чином, підводячи підсумок цієї теми, можна стверджувати: охопивши порівняно невеликий часовий проміжок, культурні процеси 1917 ─ 1921 рр. зайняли в історії українського народу важливе місце. Вони відбувалися на зламі історичних епох, втілюючи в собі яскраві, неповторні ознаки того часу і багато в чому суттєво лягли в основу подальшого розвитку української культури.

Контрольні запитання.

1. Яка існувала відмінність у процесах національно-культурного відродження в східних та західних землях України?

2. Яких відомих діячів культури в Україні тих часів Ви знаєте?

3. Які важливі тенденції намітилися в розвитку української літератури?

4. Назвіть відомих діячів театру, живопису, архітектури та музики.

5. Охарактеризуйте державну політику Росії та Австрії по відновленню до української культури.

6. Які результати розвитку культури України відомі в період національно-демократичної революції 1917 – 1921 рр.