Суперечливий розвиток культури Української РСР у відбудовчий період (1945 - 1953 рр.)

Відродження культурного життя в Україні у післявоєнні роки наражалося на великі труднощі. В умовах, коли на першому плані стояла відбудова важкої промисловості і нарощування воєнного потенціалу, на інші сфери життя, у тому числі культуру, не вистачало коштів. Ось чому видатки на культуру концентрувалися на найважливіших об'єктах – школах, вищих навчальних закладах, науково-дослідних установах. Без налагодження їх роботи відбудова економіки була неможлива. Що ж стосується клубних установ, кінотеатрів, драмтеатрів, філармоній, бібліотек, радіомережі та інших культосвітніх об'єктів, то введення їх у дію не вважалось першочерговим завданням.

Була ще одна обставина, що справила негативний вплив на культурно-ідеологічну ситуацію в Україні в післявоєнні роки.

Перемога в другій світовій війні, до якої український народ доклав величезних зусиль, сприяла зростанню його морального духу, національної самосвідомості, гордості. Суттєвий вплив на світосприймання українців справило перебування їх за кордоном у складі Радянської Армії, участь у Русі опору в Україні, зарубіжних країнах Європи – Чехословаччині, Італії, Франції тощо, знайомство зі способом життя народів цих країн. Існувало переконання, що після величезних жертв і перемоги український народ заслуговує покращення матеріального життя і справедливого демократичного ладу.

Подібні настрої поширювалися в Росії та інших республіках СРСР. Сталінський режим відреагував на них посиленням свого ідеологічного тиску на всі верстви населення, особливо на інтелігенцію, новою кампанією боротьби з будь-якими спробами вирватися з ідеологічних пут сталінізму.

В Україні, як і в інших національних республіках, особливе занепокоєння стовпів тоталітарного режиму викликало зростання національної свідомості. Не останню роль при цьому відіграла і особиста неприязнь Сталіна до України і українців. Нарешті, тоталітарний режим не міг себе почувати в безпеці, поки в Україні наростала боротьба ОУН-УПА.

В таких умовах продовжувалася розпочата ще наприкінці війни відбудова системи народної освіти. У 1950 р. повністю відновлюється довоєнна мережа шкіл, у яких навчалося 6,8 млн. дітей. Для матеріальної підтримки тих, кому батьки не могли забезпечити мінімуму, необхідного для навчання, створювався фонд всеобучу. В 1948/1949 навчальному році з цього фонду одержували допомогу для придбання одягу та взуття, на харчування і т. ін. 140 тис. дітей.

Як і в довоєнні роки, більшовицька партія прагнула перетворити школу в знаряддя збереження і посилення свого контролю над учнівською молоддю. Була відновлена робота піонерських та комсомольських організацій, поповнювалися їх ряди. Виховання відданості Сталіну, більшовизму оголошувалося найвищим, найважливішим покликанням школи.

У повоєнні роки значного поширення набули вечірня, а потім і заочна форми навчання. У вечірніх школах освіту здобували представники робітничої й селянської молоді, які не мали можливості вчитися в роки війни, або змушені були рано розпочати трудову діяльність.

Об’єктивні потреби розвитку господарства, науки, необхідність збереження високого воєнного потенціалу диктували політику держави в галузі освіти і в наступні роки. У 1953 р. в Україні в основному було впроваджено обов’язкове семирічне навчання дітей. Для цього довелося додатково спорудити шкільні приміщення на 40 тис. учнівських місць. У середині 50-х років у республіці налічувалося понад 300 тис. учителів. В Україні працювали видатні майстри педагогічної справи. Серед них - директор Павлиської середньої школи на Кіровоградщині В.Сухомлинський. Його педагогічний досвід став надбанням світової педагогічної науки.

Нові історичні умови не змінили державного курсу на русифікацію шкіл та освіти. Діапазон користування українською мовою постійно звужувався. З 1948 по 1954 рр. число українських шкіл зменшилося з 26 до 25 тис., а російських - збільшилось з 2720 до 4051, або в 1,5 раза. До того ж російськомовні школи були значно більшими. У 1953р. в українських школах навчалося 1,4 млн., а в російських і змішаних-3,9 млн. дітей.

Закривалися національні школи. Майже вдвічі зменшилося число молдавських, угорських і польських шкіл. Зникли румунські, узбецькі та вірменські школи. Усі вони перепрофілювали на російські.

Протягом четвертої п’ятирічки була відновлена робота всіх вузів України, яких у 1959 р. налічувалося 160. На стаціонарних відділеннях цих вузів навчалося 200 тис. студентів. Усього за 1946-1950 рр. в Україні було підготовлено 126 тис. спеціалістів з вищою освітою.

У першій половині 50-х років продовжував збільшуватися контингент студентів, особливо за рахунок вечірніх і заочних відділень інститутів та університетів. При цьому кількість вузів в Україні дещо зменшилася, бо деякі дрібні інститути були об’єднані з більшими. Викладання в більшості вузів велося російською мовою.

У перші післявоєнні роки відновилася робота науково-дослідних установ України, переважаюча більшість з яких перебувала в евакуації. У 1950 р. їх кількість у республіці становила 462, а чисельність працівників у них досягла 22,3 тис. осіб. Головною науковою установою України залишалася Академія Наук УРСР, яку очолював біолог зі світовим іменем О.Палладін. Учені України досягли значних успіхів у дослідженні фундаментальних наук, їх наближенні до потреб народного господарства. У республіці 1946р. було запущено перший в СРСР атомний реактор.

Завдяки сподвижницьким зусиллям видатного українського вченого С.Лєбєдєва, якого влада підозрювала в “буржуазній лженауковості”, в Інституті електротехніки АН УРСР було створено лабораторію моделювання та обчислювальної техніки, що започаткувала дослідження в галузі кібернетики. У 1948 - 1951 рр. тут створюється перша в СРСР мала електронно-обчислювальна машина “МЕОМ”, що на той час відповідала рівню світових стандартів.

Учені Інституту електрозварювання АН УРСР удосконалили і запропонували для масового впровадження в практику автомати зварювання металу під флюсом. Цей метод, розроблений під керівництвом Є. Патона докорінно змінив технологію багатьох галузей виробництва, сприяв підвищенню продуктивності праці, збільшенню випуску металопродукції. Нова технологія була з успіхом застосована при спорудженні газопроводу Дашава - Київ, де 80 % стиків труб було заварено автоматами під флюсом. Вона успішно використовувалась при зварюванні труб магістральних водогонів тощо.

Об’єктивні труднощі в розгортанні наукових досліджень, спричинені відсутністю найнеобхіднішого, надзвичайно ускладнювала тоталітарна система, яка штучно ізолювала радянських науковців від передових тенденцій розвитку світової науки, десятиліттям насаджувала у свідомості вчених фальшиві стереотипи, створювала їх світосприйняття. Людство вступило в епоху науково-технічної революції. Але Радянський Союз був неспроможний встигати за її швидким темпом.

Існуюча в УРСР система керівництва наукою створювала умови для засилля посередностей, людей споживацького гатунку, корисливців, авантюристів. Унаслідок цього деякі перспективні напрями наукових досліджень, зокрема генетика, були оголошені ідеалістичними, “лженауковими”. Так на серпневій (1948 р.) сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук, підтриманий верхами, у тому числі й Сталіном, невіглас і шахрай Т.Лисенко після довгої боротьби, що почалася ще в 30-ті роки, здобув свою остаточну перемогу над своїми науковими опонентами. Почалися переслідування і розправи, жертвами яких стали також вчені, що працювали в Україні. У Харкові були звільнені з роботи завідуючий кафедрою генетики і дарвінізму університету професор І.Поляков і професор сільськогосподарського інституту С.Делоне. Така ж доля спіткала ряд вчених і в інших наукових центрах республіки. Розгром генетики став однією з ганебних сторінок в історії біологічної науки. Він спричинив відставання Радянського Союзу в цій галузі у наступні десятиліття.

Перемога у війні з нацизмом викликала емоційне піднесення в суспільстві, яке діячі літератури і мистецтва намагалися відобразити в своїх творах. Але жорстокі реалії війни, труднощі повоєнного лихоліття на сторінки літературно-художніх видань не пробилися. Усі митці зобов'язані були творити в рамках так званого соціалістичного реалізму, який зводив функції мистецтва до коментування і прославлення діяльності Сталіна та створеного під його керівництвом тоталітарного режиму.

Однак за цих несприятливих умов українським письменникам вдалося створити чимало яскравих і колоритних творів. У другій половині 40-х років з'являється трилогія О.Гончара “Прапороносці”, перша частина роману М.Стельмаха “Велика рідня” під назвою “На нашій землі”, “Київські оповідання” Ю.Яновського, прозові твори В.Козаченка, Н.Рибака, В.Собка, гумористичні оповідання Остапа Вишні. Вдосконалювали свою творчу майстерність М.Рильський, П.Тичина, В.Сосюра, А.Малишко. Творчість саме цих письменників визначала характер літературного процесу в Україні, обличчя художньої продукції повоєнних років.

Помітним явищем в літературному житті повоєнного часу стало видання колишнім фронтовиком, російськомовним письменником з Києва Віктором Некрасовим однієї з кращих книг про другу світову війну “В окопах Сталінграда”.

На традиційно високому рівні стояло театральне мистецтво, особливо оперне, а також драматичного жанру. Захоплення глядачів викликали вистави творчих колективів за участю видатних майстрів сцени Б.Гмирі, С.Козака, В.Огнєвого, М.Литвиненко-Вольгемут, Н.Ужвій, Г.Юри та багатьох інших. Розвивалися музичне мистецтво, живопис, графіка, скульптура.

У своєму прагненні створити талановиті твори, використати нові засоби, прийоми художньої творчості, опанувати нові теми, запропонувати їх нетрадиційне висвітлення діячі мистецтва неминуче вступали у суперечність із тоталітарною системою, її прагненням до всеосяжного контролю, дріб'язкової регламентації всього, у тому числі і духовної творчості. Все, що виходило за рамки “соціалістичного реалізму” неминуче вступало в конфлікт з системою.

Вибух творчої активності покоління переможців, яке пережило найжорстокішу в історії війну і важко піддавалося бюрократичному контролю, надзвичайно наполохав сталінське керівництво. Воно відчувало невпевненість свого становища в Україні, у західних областях якої клекотіло полум'я національно-визвольної боротьби. У цих умовах знову застосовується випробуваний метод тотального контролю над літературно-художнім процесом – так званий “класовий підхід” та “принцип партійності”.

Над поетами, прозаїками, художниками, музикантами, літературознавцями постійно нависала загроза бути безпідставно звинуваченими в некритичному підході до “реакційної буржуазної культури”, “низькопоклонстві перед Заходом”, “відступі від марксизму-ленінізму”, “українському буржуазному націоналізмі”, у безлічі інших “гріхів”. Досвід 20-30-х рр. нагадував, чим можуть завершитися такі звинувачення. В результаті в колах творчої інтелігенції знову стало наростати взаємне недовір'я, підозрілість, утверджувалося донощицтво, що підтримувалося і навіть стимулювалося.

Ініціаторами післявоєнної ідеологічної “проробки” художньої інтелігенції у серпні 1946 р. виступив Сталін та головний ідеолог, або, як його тоді називали, “ідеологічний заспівувач” ВКП(б), А. Жданов. Цього року на інтелігенцію раптом посипалися грізні постанови ЦК ВКП(б), у яких безапеляційно і брутально звинувачувалися видатні діячі різних галузей культури. Жоден загін художньої інтелігенції не залишився поза увагою: письменники, композитори, художники, актори, драматурги тощо.

Розпалений у Москві антиінтелігентський вогонь перекинувся й на Україну. Заповзятливі сталінські прислужники в ЦК КП(б)У, відповідно до рішень ЦК ВКП(б), прийняли свої постанови, у тому числі “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в ''Нарисі історії української літератури”, “Про журнал сатири і гумору ''Перець”, “Про журнал ''Вітчизна”, ”Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи його поліпшення”. Кожна з цих постанов супроводжувалася численними статтями в газетах і журналах, зборами митців, на яких звинувачені у “збоченнях” піддавалися принизливій “проробці”. Чекали й на гірше, але тоді до нього не дійшло, хоча всіляких стягнень накладалося чимало, а цілий ряд ділянок “літературно-мистецького фронту” було “зміцнено” вірними режимові людьми.

Першим під вогонь нищівної критики попав відомий український письменник – гуморист Остап Вишня, який тільки-но повернувся зі сталінських таборів. В опублікованій 26 серпня 1946 р. у газеті “Правда” статті його звинувачували в політичних помилках, відході від радянської ідеології, класових позицій. Письменник знову опинився на грані арешту; на нього накинули “ковпак міченого”. На багатьох зборах що пройшли в республіці, Остапа Вишню звинувачували в тому, що він пише твори “шкідливі за своїм ідейним змістом”, ще різкіше було засуджено “ідеологічні помилки” його “Мисливських усмішок”. Лише в жовтні 1959р., за десять місяців до смерті, всі звинувачення було знято.

З появою у березні 1947 р. в Україні Л.Кагановича, “вірного помічника Сталіна” (і такого ж україноненависника), кампанія ідеологічних атак на талановитих діячів української культури посилилася. У цю кампанію включився і драматург О.Корнійчук, який закликав до боротьби з “бацилами націоналізму”, що “подекуди ще живуть у середовищі деяких українських літераторів”.

22 серпня 1947 р. через газету “Комсомольське знамя” два літературних критики С.Адельгейм та І.Стебун звернулися до Л.Кагановича із відкритим листом стосовно обстановки у Спілці письменників України. Особливо гострої критики в листі зазнав письменник І.Сенченко. Його звинувачували у сподвижництві Хвильовому, “ворожості” радянському ладові нових повістей письменника “Кінчався вересень 1941 року” та “Його покоління”.

Аж цілих п'ять днів у вересні 1945 р. тривав пленум Спілки письменників України. Обговорювалося питання про виконання постанови ЦК ВКП(б) щодо журналів “Звезда” і “Ленинград”. О.Корнійчук, який виступав з доповіддю, розгорнув жорстоку критику письменників М.Рильського І.Сенченка, Ю.Яновського, редколегії журналу “Дніпро” та його редактора А.Малишка. слідом за цим Л.Каганович, який у той час був першим секретарем ЦК КП(б)У, звинуватив Рильського в “націоналізмі”, “петлюрівщині”. При цьому він заявив, що навіть вираз поета “Я син Країни Рад” може служити прославленню Центральної Ради.

19 вересня засідання пленуму перенесли у приміщення ЦК КП(б)У. Із двох з половиною годин свого виступу Каганович півгодини присвятив Ю.Яновському та його роману “Жива вода”, де у “весняному десанті птахів” Кагановичу ввижалося вороже вторгнення. Результатом постала категорична вимога переробити роман (згодом він вийшов під назвою “Мир”).

Після пленуму в пресі почалися відкриті нападки на М.Рильського, І.Сенченка та Ю.Яновського. До партійних чиновників приєдналася ціла низка недоброзичливців; на клич підпрягалися літературні критики. Вистраждане серцем у 1947р. знайшло відображення у відомому вірші М.Рильського, датованому 1961 р.:

Братопродавці з білими руками

І з чорними серцями – ось вони,

Що вслали анонімними листами

Дорогу у кар'єри і чини.

І ходять ще і ще – земля їх носить,

І ми їм досі руку подаєм,

І піт кривавий їм чола не росить

Під каяття нестерпним тягарем.

Пошуки націоналістичних “збочень” поширилися і на історичну науку. Зокрема, “серйозні перекручення буржуазно-націоналістичного характеру” вислужливі компартійні чиновники виявили в працях колишнього директора Інституту історії України АН УРСР М.Петровського, в “Короткому курсі історії України”, який вийшов ще в 1941 р. за редакцією С.Білоусова, К.Гуслистого, М.Супруненка, Ф.Ястребова, в інших працях українських істориків. Під безпосереднім контролем Л.Кагановича здійснювалася підготовка “Короткого курсу історії України”.

Є підстави стверджувати, що наприкінці 1947 р. готувалася великомасштабна акція, спрямована на боротьбу з “націоналізмом”. Перешкодило їй увільнення в грудні 1947 р. з посади першого секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича та призначення замість нього М.Хрущова. Однак з поверненням останнього на першоособову роль в ЦК КП(б)У ситуація у сфері культури так і не нормалізувалася.

Суперечливі тенденції проявлялися у післявоєнні роки і в сфері театрального мистецтва. У 1950 р. у республіці працював 81 професійний театр. Результатом ідеологічного тиску на театри стало прийняття в жовтні 1946 р. ЦК КП(б)У постанови на виконання аналогічного документа ЦК ВКП(б) “Про репертуар драматичних театрів і заходи до його поліпшення”. Обов'язковим для репертуару стало переважання вистав на сучасні теми, які б оспівували пафос соціалістичного творення , будівничу енергію радянських людей.

Аналогічні процеси відбувалися у галузі кіномистецтва. Основу продукції тодішнього кінематографа складали революційно-патріотичні твори. Серед них виділялася поставлена у 1948 р. С.Герасимовим картина “Молода гвардія”. Вона, як і опера Ю.Мейтуса (1947 р.) з аналогічною назвою, була створена за мотивами відомого роману російського письменника О.Фадєєва. В умовах жорсткого контролю реалізував свій кіносценарій “Життя в цвіту” відомий український кінорежисер О.Довженко. Зрештою фільм вийшов на екрани під назвою “Мічурін”.

У 1948 р. з ініціативи вищого партійного керівництва в СРСР розгорнулася боротьба з так званими “космополітами”, яка поширилася і в Україні. Цього разу в поле зору партійних ідеологів потрапили літературні і театральні критики, євреї за національністю.

Серед них С.Адельгейм, А.Кацнельсон, Я.Саков, І.Стебун, котрих стали називати “безродними космополітами”, “нікчемами” і т. ін., звинувачували в антипатріотизмі, у низькопоклонстві перед реакційною буржуазною культурою Заходу, у замовчуванні зв'язків української культури з російською тощо. Парадоксально, але серед звинувачених були і ті , що ще буквально рік тому запопадливо боролися з “українським націоналізмом”. У березні 1949 р. відбувся пленум правління Спілки письменників України з порядком денним: “До кінця розгромити космополітів – антипатріотів”. У 1950 р. було ліквідовано Кабінет єврейської історії Академії наук УРСР. Ще раніше, у 1949 р. заарештували його провідних співробітників. Протягом 1948 – 1952 рр. у зв'язку з так званою “Справою Єврейського Антифашистського Комітету” було репресовано 19 єврейських письменників України.

Пік кампанії ідеологічного шельмування українських митців припав на 1951 р. 2-го липня у редакційній статті газети “Правда”, що називалася “Проти ідеологічних перекручень у літературі”, було вказано, що написаний ще у 1946 р. і читаний з багатьох трибун вірш В.Сосюри “Любіть Україну” “викликає почуття розчарування, протесту… Не таку Україну оспівує у своєму вірші В.Сосюра. Під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера та ін.”.

Автором статті був Л.Каганович, який тим самим хотів компенсувати запланований, але непроведений ним у зв'язку з відкликанням до Москви пленум ЦК КП(б)У з порядком денним: “Боротьба проти націоналізму як головної небезпе6ки в КП(б)У”. Два дні на партійних зборах письменників тривала “проробка” поета. 12 липня в листі до редакції “Правди” В.Сосюру примусили “визнати свої помилки і каятися”.

Високі слова талановитого поета –

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води,

в годину щасливу і в радості мить,

любіть в годину негоди!…-

влада хотіла підмінити однією і єдиною тезою – любіть Сталіна! Вірш реабілітував лише XX з'їзд КПРС.

На початку 50-х років тривали критичні нападки на “серйозні ідеологічні помилки “ М.Рильського, була рішуче засуджена опера К.Данькевича “Богдан Хмельницький”. Як і раніше, в немилість властей міг потрапити кожен митець, будь-хто з майстрів пензля чи слова.

У задушливій атмосфері автори змушені були друкувати відверто апологетичні, славослівні твори, далекі від життєвих реалій, але які в той же час забезпечували відносно спокійне життя та відповідне матеріальне становище.

Таким чином політика радянського керівництва у сфері культури, відома сьогодні під назвою «ждановщина» разом із новим голодомором в Україні у 1946 – 1947 рр. склали єдиний комплекс заходів Сталіна та його послідовників в Україні, спрямованих на те, щоби остаточно зломити Україну після війни, не дати їй відродитися.

Смерть Сталіна і початок політичної “відлиги” відкрили перед українською національною культурою перспективи активного відродження, нерозривно пов’язаного з ліквідацією тоталітарного режиму, здобуттям Україною реального суверенітету. Але ці процеси відбувалися надто повільно, наражаючись на важкі перешкоди.