Розвиток театру, живопису, архітектури та музичного мистецтва.


Театр. На переломi XVIII i XIX ст.ст. почалося становлення українського свiтського театру, який пройшов кiлька рiзних фаз i на кiнець XIX ст. став справжнiм професiйним театром. Історично, пiсля шкiльного, з'явився вже наприкiнцi XVIII ст. новий тип українського театру у формi так званого крiпосного театру. Останнiй був своєрiдним переходом вiд шкiльного до свiтського театру.

Серед крiпацьких театрiв в Українi вiдомими були театри помiщика Трощинського в селi Кибинцi (керував ним Василь Гоголь, батько Миколи Гоголя, та В.Капнiст) i Кобилецького маршала Гавриленка у селі Озерках, де виступав навiть Михайло Щепкiн. Мали свої крiпоснi театри деякi польськi вельможi в Правобережнiй Українi.

Справжнiм зачатком професiйного мiського театру у той час стали аматорськi вистави, з яких спочатку виник Харкiвський, а згодом Полтавський театри. У 1789 р. був збудований перший постiйний театр у Харковi, а в 1803 р. - у Києвi та Одесi, згодом у Полтавi, Бердичевi та в iнших мiстах. Однак працювали в них не постiйнi, а мандрiвнi групи зi своїм репертуаром. Це були переробки з росiйської мови п'єс, написаних у Київськiй академiї у XVIII ст. Їх ставили поряд з росiйськими класичними трагедiями.

Започаткував нову українську драматургiю І.Котляревський, який написав п'єси "Наталка Полтавка" i "Москаль-чарiвник". Вони були поставленi Котляревським у Полтавському театрi в 1819 р. Вiд них почалася нова ера українського свiтського театру. З українських п’єс першої половини XIX ст. найкращими були "Наталка Полтавка" І.Котляревського, "Сватання на Гончарiвцi" Г.Квiтки-Основ'яненка i "Назар Стодоля" Т.Шевченка.

Одночасно з розвитком української драматургiї та формуванням театру постають кадри українських акторiв. Найкращими з них були Михайло Щепкiн (1788-1863) i Карпо Соленик (1811-1851). Перший з них походив з крiпакiв (у 1821р. його викупили полтавцi), на початку своєї дiяльностi (1808-1822) грав переважно в Українi (Харкiв, Полтава, Київ), а з 1822 р. постiйно виступав у Москвi. М.Щепкiн створив незабутнi образи Виборного в "Наталцi Полтавцi", Чупруна в "Москалi-чарiвнику", Стецька в "Сватаннi на Гончарiвцi". Як новатор у театральному мистецтвi, вiн перейшов вiд класичної манери гри до сценiчного реалiзму i нацiонального українського стилю. Принцип сценiчного реалiзму на українськiй сценi далi розвинув Карпо Соленик, який з великим успiхом виступав в українському класичному репертуарi. Вiд М.Щепкiна і К.Соленика починається в iсторiї українського сценiчного мистецтва реальне вiдтворення образу української людини, зокрема селянина. У Харковi, Полтавi i Катеринославi працювали знаменитий тогочасний актор Іван Дрейсiг (1791-1888), а також небіж поета Петра Гулака-Артемовського — Семен Гулак-Артемовський (1813-1873). Останнiй був оперним спiваком i композитором, близьким приятелем Т.Шевченка.

Незважаючи на адміністративно-цензурні утиски царського уряду, українська драматургія і театральне мистецтво також досягли високого рівня розвитку. Це сталося завдяки подвижницькій творчій діяльності видатних письменників і майстрів сцени.

Українська драматургія розвивалася, спираючись на кращі здобутки усієї літератури, на драматургічні традиції І.П.Котляревського, Т.Г.Шевченка, на досвід передової російської драматургії. Цей розвиток нерозривно пов’язаний із театром, оскільки провідні драматурги були водночас організаторами і керівниками театральних труп. Остаточно утвердившись на позиціях реалізму, українська драматургія збагатилася десятками нових п’єс (нерідко першорядної суспільно-культурної та художньої цінності), в яких порушувалися важливі проблеми життя народу, висвітлювалися найголовніші конфлікти того часу.

Драматургічна спадщина М.Л.Кропивницького (1840 ─ 1910) ─ це понад 40 п’єс. Серед них: “Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Глитай, або ж павук”, “Дві сім’ї”, “Водевіль по ревізії”, жарт “Пошились у дурні” та інші. У постійних творчих пошуках драматург ішов шляхом поглиблення психологічних характеристик своїх героїв, використання скарбів усної народної творчості, розширення жанрів української драматургії. Характерною особливістю Кропивницького є незвичайне вміння добирати і майстерно представляти типові соціальні явища, створювати характерні побутові сцени, малювати драматичні картини народного життя.

Багатогранним був і талант письменника, драматурга М.П.Старицького (1840 ─ 1904), автора численних історичних романів (трилогія ─ “Перед бурею”, “Буря”, “Біля пристані”, “Руїна”, “Молодість Мазепи”, “Розбійник Кармелюк”). Дбаючи про розширення репертуару українського театру, Старицький вправно обробив ряд малосценічних п’єс різних авторів та інсценізував багато прозових творів українських, російських, зарубіжних письменників ─ “За двома зайцями”, “Різдв’яна ніч”, “Тарас Бульба”, “Сорочинський ярмарок”, “Утоплена”, “Юрко Довбиш”, ”Циганка Аза” тощо. Переосмислені та значно художньо ускладнені, ці обробки стали по суті новими самостійними творами. Серед власних п’єс Старицького найвідоміші соціально-побутові драми “Не судилось”, “Ой не ходи, Грицю, тай на вечорниці”, “Талан”, історичні драми “Богдан Хмельницький”, “Маруся Богуславка”, “Остання ніч”, низка дотепних водевілів. В основі своїй творчість Старицького реалістична, демократична змістом і спрямуванням, перейнята гарячим почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого.

Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини ХІХ ст. є І.К.Карпенко-Карий (1845 ─ 1907). Його драми та комедії поряд з п’єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. У драмі “Бурлака” змальовано глибоко правдиві картини приниження і визискування селянства багатіями, подано образ шукача правди, що стверджував ідею непримеренності до будь-якої соціальної несправедливості. Комедія “Розумний і дурень” показує переродження прошарку “хазяйновитих мужиків”, які перетворились в нову експлуататорську силу. У плані психологічної соціально-побутової драми написані відомі п’єси “Наймичка”, “Безталанна”. Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Хазяїн”, в яких висміяно гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню глитайську психологію. Кілька п’єс Карпенко-Карий присвятив історичному минулому України (“Бондарівна”, “Сава Чалий” та інші). Творам драматурга притаманні надзвичайна емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв’язків людини з її оточенням. “Я взяв життя”, ─ говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.

Драматичні твори писали також прозаїки І.С.Нечуй-Левицький (“Маруся Богуславка”, “На Кожум’яка”), Панас Мирний (“Лимерівна”, “Перемудрив”), Б.Д.Грінченко (“Степовий гість”, “Ясні зорі”) та інші.

Ідейна глибина, демократичний пафос соціального викриття, сили реалістичного проникнення в суспільні відносини, морально-етичні засади пореформеної доби ─ все це свідчило про новаторський характер української драматургії другої половини ХІХ ст.

Український драматичний театр по суті був під забороною. Згідно з горезвісним Емським указом 1876 року зовсім не допускалися “різні сценічні вистави на малоруському наріччі”. 1881 року цар дозволив ставити п’єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-губернатором. Однак і в цей час категорично заборонялося створювати “спеціально малоросійський театр”. Цензура обмежувала тематику українських п’єс мотивами побуту або ж кохання. Не дозволялося відображати колишні “вольності” українського народу, його боротьбу за незалежність. У 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив діяльність українських театральних труп на території п’яти підвладних йому губерній. Ця заборона діяла 10 років. Таким чином, театральним діячам України “дозволялося” діяти у надзвичайно важких умовах.

У 1882 р. М. Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До неї були запрошені актори-професіонали й аматори К.Стоян-Максимович, І.Бурлака, М.Садовський, Н.Жаркова, О.Маркова, М.Заньковецька, Л.Манько, О.Вірина, Л.Максимович. До її репертуару увійшли “Наталка Полтавка” І.Котляревського, “Назар Стодоля” Т.Шевченка, “Чорноморці” М.Старицького, “Сватання на Гончарівці” й “Шельменко-денщик” Г.Квітки-Основ’яненка та інші. М.Кропивницький поповнив його своїми п’єсами “Глитай, або ж Павук”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, етюдом “По ревізії”. Вистави трупи різко виділялися на тлі тодішнього театру як змістом, так і виконанням. Кропивницький-режисер прагнув до ідейно-художньої цілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Кожна трупа утримувалася лише з касової виручки. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя.

У 1883 році директором трупи став М.Старицький, а М.Кропивницький залишився режисером і актором. Об’єднання найвидатніших діячів українського театру благотворно відбилося на творчому зростанню трупи. Її склад поповнився новими талановитими акторами (М.Садовська-Барілотті, Г.Затиркевич-Карпинська, П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, В.Грицай, Ю.Косиненко, М.Маньківський та інші), а репертуар ─ новими постановами (“За двома зайцями” М.Старицького, “Запорожець за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського та інші). Безпосередню підготовку музичних та вокальних сил групи здійснював М.Лисенко. Вони могли ставити й оперні спектаклі. У 1885 р., трупа, яка налічувала близько 100 осіб, розділилася на дві ─ під керівництвом М.Кропивницького та під керівництвом М.Старицького.

1864 р. у Львові було засновано український професійний театр “Руська бесіда”, який очолив О.Бачинський. Його репертуар складався з творів надніпрянських і західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії. Колектив гастролював у містах Східної Галичини та Північної Буковини. Однак незабаром через гостре суперництво між москвофілами і народовцями за вплив на нього театр почав занепадати. Його піднесенню багато в чому сприяв М.Кропивницький, який у середині 70-х років працював тут за запрошенням. Саме тоді західноукраїнські глядачі познайомились з новими п’єсами української та російської класики. У театрі виросли талановиті актори ─ І.Гриневицький, М.Романович та інші.

Загалом український театр другої половини ХІХ ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності, змістовності, великої критично-викривальної сили і високої художньої довершеності.

Архiтектура. Нацiонально-культурний гнiт, в якому жила Україна, значною мiрою позначився на архiтектурi. Замiсть вiльної мистецької творчостi з'являються новi будiвлi, побудованi за росiйськими проектами, якi не вiдповiдали мистецьким стилям України. В 1801 р. росiйський Синод видає заборону будувати будь-якi церкви українського типу. Останньою монументальною спорудою українського типу була Троїцька церква Мотронинського монастиря на Чернiгiвщинi, побудована в 1801 році.

Проте українська творчiсть не згасає, пристосовуючи шаблонні росiйськi проекти до свого смаку. На змiну класичному, з початком XIX ст., приходить стиль ампiр (вiд фр. empire - iмперiя) з нахилом до монументальних форм римського вигляду. Церковнi будови в стилі ампiр були вiдомi переважно на Полтавщинi i Слобожанщинi. Їхнi форми розвивалися на тих самих зразках класицизму, вiдомих у другiй половинi XVIII ст.

Такими були церкви в Хоролi, Ромнах, Лубнах, Пирятинi i Прилуках. Стиль ампiр повинен був поступитися українським будiвничим традицiям, зокрема в будовi малих будiвель, провiнцiйних палат, галерейок, ганкiв, що мали своєрiднi українськi прикмети.

У першій половині XIX ст. при новому адмiнiстративному подiлi України в стилi ампiр збудовано бiльшiсть державних будiвель Полтави, Чернiгова, Києва, Одеси. Досить поширеним був тип зовсiм округлих споруд (ротонд), ампірових форм з колонадою або без неї. Такими є церква Рiздва на Подолi в Києвi, Вознесенська церква Фролiвського монастиря в Києві, церква Гошiвського монастиря в Галичинi, а також Аскольдова могила в Києвi. В стилi ампiру споруджено "Пам'ятник самоврядування Києва" (1802, архiтектор А.Меленський).

Найбiльш плiднi українськi архiтектори цiєї доби — Петро Ярославський (1750-1810) з Харкова та Андрiй Меленський (1766-1833) з Києва. Перший з них побудував ряд будiвель на Харкiвщинi та Херсонщинi. А.Меленський спроектував i перебудував велику кiлькiсть будов Києва, у тому числi Будинок театру, бурсу Київської академiї. Вiн також виконав проект вiдбудови Десятинної церкви, який був вiдхилений владою. А.Меленському належить також проектування i будiвництво ротонди "Аскольдова могила", будiвель Флорiвського монастиря на Подолi в Києвi i дерев'яної будiвлi театру в Києвi (не збереглася).

У Львовi в 20-30-х роках XIX ст. у стилi ампiр побудовано так звану Губернаторську палату, або Намiсництво (на Пiдваллi), бiблiотеку Оссолiнських, бiблiотеку та музей Баворовських, Львiвську ратушу (1835 р.), Народний дiм на вулицi Рутовського, вартiвню на площi св. Духа i десяток житлових будинкiв.

Одеса теж має ряд житлових будiвель, виконаних у цьому стилi, їх проектували французькi та iталiйськi архiтектори. З українських вiдзначився Андрiй Шостак. У 1837-1842 рр. тут було споруджено знаменитi сходи, що ведуть з одеського порту на Приморський бульвар. На пiвокруглiй площi споруджено пам'ятник Рiшельє, що його виконав скульптор Іван Мартос, за походженням українець.

Остання стадiя класичностi припала на першу половину XIXст. Вона позначена особливою лаконiчнiстю i чiткiстю архiтектурних форм. Таким є головний корпус Київського унiверситету, який звiв у 1837- 1842 рр. визначний архiтектор Вiкентiй Береттi (1781-1842), що викладав архiтектуру в Київському унiверситетi.

Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на розмах міського будівництва, сприяв удосконаленню будівельної техніки, появі нових матеріалів і конструкцій. В архітектурі переважав еклектизм ─ суміш елементів різних стилів. У другій половині ХІХ ст. у Києві було споруджено будинки Міської думи (арх. О.Я.Шілле), готелю “Континенталь”, політехнічного інституту, першої гімназії (арх. О.В.Беретті), театру Соловцева та ін.

На західноукраїнських землях з’явилося чимало примітних споруд: у Львові ─ будинки політехнічного інституту (арх. Ю.О.Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. Ю.Гохбергер), у Чернівцях ─ будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті ─ мисливський палац графів Шенборнів, будинок Ужгородської синагоги, комітарський будинок у Береговому. Отже, в архітектурі України другої половини ХІХ ст. разом із поглибленням суперечностей у пошуках стилю мали місце помітні здобутки кращих архітекторів.

Скульптура. Набагато складнiшим був розвиток української скульптури кiнця XVIII ст. - першої половини XIXст., яка перебувала цiлком пiд впливом класицизму i була пiдпорядкована завданням мiстового будiвництва i декоративного оздоблення споруд. У першiй чвертi XIX ст. ампiр почав характеризуватися зменшенням декорацiйної скульптури (рококо). На змiну цьому стилевi приходить i започаткований у Вiднi так званий бiдомаєр, що переважав у другiй чвертi XIX ст.

Скульптура в Українi цього перiоду не могла розвиватися самобутньо, тому процес розвитку української скульптури слiд простежувати на працях українських майстрiв столицi iмперiї. Першим з них був Михайло Козловський (1753-1802), який творив у стилi рококо i залишив пiсля себе ряд статуеток i класичний пам'ятник О.Суворову в Петербурзi. Найвидатнiшим скульптором Росiйської iмперiї того часу був Іван Мартос (1754-1835), який народився на Чернiгiвщинi. Вiн став професором, а потiм ректором Петербурзької академiї мистецтв. За пiвсторiчний перiод своєї творчостi залишив багато скульптурних праць у бронзi, мармурi та велику кiлькiсть надгробникiв. Пiд впливом І.Мартоса творив скульптор українського роду Кость Климченко (1816 - 1841), що майже все своє життя провiв у Римi.

У 1853 р. в Києвi на мальовничому березi Днiпра споруджено пам'ятник князю Володимиру Великому. Виконав його росiйський скульптор нiмецького походження П.К.Клодт за проектом скульптора В.І.Демут-Малиновського та архiтектора К.Тона.

Реалізм в українській скульптурі утверджувався повільніше. У найбільш поширених в тематично-жанровій скульптурі малих формах і жанрі портрета помітних успіхів досягли Л.В.Позен (“Кобзар”, “Переселенці”, Жебрак”, “Оранка в Малоросії”, “Запорожець у розвідці”), П.П.Забіла (бюст М.В.Гоголя, мармуровий портрет Т.Г.Шевченка), Б.В.Едуарс (“Катерина”, “Життя невеселе”, скульптурний портрет Луї Пастернака) та ін. 1888 р. в Києві було відкрито пам’ятник Б.Хмельницькому (скульптор М.Й. Микешин). На західноукраїнських землях працювали скульптори Т.Баронч, К.Островський, О.Северин, С.Яжимовський, С.Левандовський, Т.Рігер та інші.

Живопис. В українському образотворчому мистецтвi у першiй половинi XIX ст. виступали окремi митцi, серед яких ще не було великих талантiв. Це було пов'язано з тим, що пiсля смертi В. Боровиковського у 1825 р. малярство Росiйської iмперiї занепадає. Пiсля деякого застою як реакцiя проти класичностi починає формуватися схильнiсть до реалiзму. Цей рух започаткував Олексiй Венецiанов (1780-1847) учень Боровиковського. Середина XIX ст. характеризується творчiстю основоположника реалiзму в українському малярствi Тараса Шеченка та його послiдовникiв Л.Жемчужникова, К.Трутовського та iн. Їх творчiсть була значним внеском в українську мистецьку культуру.

Найкращим представником українського образотворчого мистецтва 1840-1860 рр. був Тарас Шевченко (1814-1861). Його мистецький талант проявився у рiзних галузях малярства: портретному, жанровому, пейзажному i релiгiйному. Крiм того, Шевченко пробував свої сили в скульптурi та гравюрi. За гравюри Тарас Шевченко отримав звання академiка. Високо цiнуються також його малюнки олiвцем, тушшю, сепiєю i аквареллю.

Першою жанровою картиною Шевченка був "Хлопчик-жебрак дiлиться милостинею з собакою пiд парканом" 1839 р., за яку йому було присуджено срiбну медаль. На початку 40-х рокiв молодий митець працює над темами з iсторiї України, з життя народу, його побуту. У цей час написанi "Циганка-ворожка", "Катерина", "Селянська родина". У 1843 р. Шевченко подорожує по Українi i збирає великий матерiал в етюдах, малюнках, ескiзах. Вiн задумує видати серiю офортiв пiд назвою "Живописна Україна", в якiй хотiв показати iсторичне минуле, побут i звичаї народу. Шiсть офортiв на iсторико-побутову тематику ("Видубицький монастир", "Дар в Чигиринi", "Судна рада" тощо), написаних у 1844 р., вiдзначаються блискучою технiкою, життєвою та iсторичною правдою. На вiдмiну від своїх попередникiв Шевченко не iдеалiзує Україну, а змальовує її реалiстичною, зокрема показує закрiпачене зубожiле село.

Тарас Шевченко виявив себе справжнiм майстром портрета. Це видно передусiм з його власного автопортрета (1840-1841) i з портретiв Маєвської, Горленко, Кейкутової, Лизогуба, написаних у 1843-1847 рр.

Пiсля закiнчення Академiї в 1845 р. Шевченко приїжджає до Києва i тут, працюючи в Археографiчнiй комiсiї з вивчення пам’яток старовини, знову має нагоду побувати в селах i мiстах України i виконати рiзноманiтні рисунки, етюди, ескiзи для своїх майбутнiх творiв. Однак арешт перервав мистецькi плани Тараса Шевченка.

Отже, творчiсть Т.Г.Шевченка є новим етапом в iсторiї українського образотворчого мистецтва. Вона надихнула багато українських. та росiйських митцiв на новi творчi здобутки у другiй половинi XIX - початку XX ст.

Характерним для українського образотворчого мистецтва другої половини ХІХ ст. було становлення його на позиціях реалізму, народності, життєвої правди. На розвитку художнього життя в Україні, на утвердженні демократичних тенденцій і живопису позначилась діяльність Товариства пересувних художніх виставок (“передвижники”), що виникло 1870 р. в Росії. Членами його були багато українських митців. Високої професійної майстерності українські художники набували в Петербурзькій Академії мистецтв. В Одесі, Харкові, Києві відкрилися малювальні школи (згодом училища). Консолідації мистецьких сил України сприяли Товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки у Львові, Товариство харківських художників та інші об’єднання.

В українському живописі чітко окреслились і набули специфічних ознак усі жанри. Під впливом демократичних тенденцій у розвитку культури на перше місце висувається побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу. Тематичні рамки цього жанру розширюються, він збагачується на нові сюжети й міцніше пов’язується із суспільною проблематикою. Художники прагнуть осмислити нового героя часу, нові відносини, що складаються в суспільстві, знайти й утвердити нові мистецькі цінності. Зростання інтересу до минулого України, до національно-визвольної тематики зумовило піднесення історичного жанру. Любов до рідного краю, відчуття природи як суттєвого чинника в понятті “батьківщина” було основою формування пейзажного жанру, який набуває самостійного ідейно-естетичного значення. Взагалі переважна більшість українських митців не були майстрами якогось одного жанру, а володіли багатьма з них.

Живописцями, які піднесли український побутовий жанр на високий рівень, були продовжувачі демократичних традицій Т.Г.Шевченка ─ Л.М.Жемчужников, І.І.Соколов, К.О.Трутовський. Творча діяльність Л.М.Жемчужникова (1828 ─ 1912) пройнята щирою любов’ю до українського народу, його історії та культури. Він створив проникливі картини “Кобзар на шляху”, “Козак їде на Січ”, “Чумаки в степу” та інші, був видавцем альбому, присвяченого Україні і, в пам’ять шевченківського, названого також “Живописною Україною”. Найвище піднесення мистецьких здібностей І.І.Соколова (1823 ─ 1918), про якого Шевченко відгукнувся як про людину, що “любить наш народ і нашу країну”, виявилося в картинах “Повернення з ярмарку”, “Проводи рекрутів”, “Погорільці”, “Ніч напередодні Івана Купала”, “Ранок після весілля в Малоросії”, “Українські дівчата ворожать на вінках”. До золотого фонду українського живопису по праву належить творча спадщина К.О.Трутовського (1826 ─ 1893). Митець з глибоким знанням відтворював побут та звичаї українського та російського народів (“Хоровод у Курській губернії”, “Весільний викуп”, “Колядки на Україні”, “Сорочинський ярмарок” та ін.), гостро засуджував суспільні порядки (“Збирання недоїмок на селі”, “Рекрутський набір”, “У судді” та ін.). Художник залишив багато ілюстрацій до творів Т.Г.Шевченка, М.В.Гоголя та інших письменників.

Історичний жанр в українському мистецтві ще не відзначався широтою тематики. Художники здебільшого вдавалися до героїчної історії козацтва (“Сторожа запорозьких вольностей”, “Козачий пікет” С.І.Василь-ківського, “Проводи на Січ” О.Г.Сластіона, “Запорожці викликають ворога на герць” А.І.Кандаурова, “Тривога” Г.С.Крушевського, “Похорон кошового” О.О.Мурашка та ін.).

Пейзажний жанр представлений насамперед у творчості видатного українського художника-реаліста С.І.Василь-ківського (1854 ─ 1917). Найцікавіше у його доробку ─ твори, присвячені рідній природі, ─ ”Козача левада”, “Залишки вікового лісу”, “Степ на Україні”, “Ранок” та ін. Чарівність рідної землі прагнув розкрити у своїх пейзажах К.Я.Крижицький (1858 ─ 1911) ─ “Хутір на Україні”, “Перед грозою”, “Лісові далі”, “Косарі на Україні”, “Жнива”.

У творчості західноукраїнських художників, які здобули освіту у Відні, Кракові та Мюнхені, досить виразно виявлявся вплив академічних традицій. Поступово їхній живопис набуває все демократичнішого характеру. Зачинателями західноукраїнської реалістичної школи були К.М.Устиянович (1839 ─ 1903) ─ “Бойківська пара”, “Гуцулка біля джерела”, “Шевченко на засланні” та ін.; Т.Д.Копистинський (1844 ─ 1916) ─ “Гуцул з Липовиці”, “В селянській хаті”, “Погорільці”.

Музичне мистецтво. Високий рiвень розвитку музично-пiсенної творчостi забезпечувала поетична i музична обдарованiсть українського народу. Наприкiнцi XVIII - у першiй половинi XIX ст. у побутi були поширенi землеробськi пiснi календарного циклу, а також колядки, веснянки, колисковi, весiльнi пiснi тощо. Дуже популярними були пiснi-романси "Їхав козак за Дунай", "Вiють вiтри", "Сонце низенько", а також створенi на вiршi Шевченка "Думи мої", "Ой, одна я, одна", "Заповiт", пiснi про Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса. Із свого середовища народ висунув талановитих спiвцiв-кобзарiв, лiрникiв (Андрiй Шут, Остап Вересай). Дуже популярними були авторськi твори, що згодом у народi ставали безiменними: "Там, де Ятрань круто в'ється", "Чи я в лузi не калина була", "Дiвчино, рибчино, серденько моє" та iнші.

Пiсенним талантом українцiв захоплювалися у Петербурзi, де при царському дворi iснувала капела хлопчикiв. Навеснi 1838 р. М.Глинка перебував в Українi з метою набору спiвакiв. Вiн вiдвiдав Київ, Чернiгiв, Полтаву, Харкiв, Качанiвку i вiдiбрав 19 хлопчикiв i двох дорослих чоловiкiв для зарахування до капели. Серед них був С.Гулак-Артемовський, який згодом став автором першої української нацiональної опери.

Високого рiвня майстерностi досягли партеснi (багатоголосi) спiви. Із великими концертними програмами виступали хори Київської академiї, Переяславської семiнарiї та iн. Проте, незважаючи на давнi iсторичнi традицiї хорового спiву в Українi, у першiй половинi XIX ст. його розвиток гальмувався антинацiональною полiтикою адмiнiстрацiї, що вiддавала перевагу iноземним творам.

У Галичинi, що знаходилася пiд Австрiєю, в першiй половинi XIX ст. сформувались сприятливi умови для розвитку музичної культури. Першi виразнi прояви музичного життя вийшли з духовенства. Саме в стiнах духовної семiнарiї виховувалися майбутнi музиканти. Так, в 1829 р. при дворi єпископа Івана Снiгуровича в Перемишлi був заснований постiйний церковний хор, яким керував диригент i композитор чеського походження А.Нанке. Основу репертуару становили передусiм твори Д. Бортнянського. З цього хору вийшли композитори, якi створили так звану Перемиську школу. Найпершими її представниками стали Михайло Вербицький (1815 - 1870) та Іван Лаврiвський (1822-1873), якi в 40р. XIX ст. репрезентували захiдноукраїнську музику. Крiм церковної музики вони писали також твори для чоловiчого хору. М.Вербицький склав музику на слова Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна", яка стала згодом українським нацiональним гiмном, i до "Заповiту" Т.Г.Шевченка, який також у першi роки пiсля смертi поета спiвали як нацiональний гiмн. М.Вербицький також є автором 12 оркестрових творiв i рапсодiй, Служби божої та iнших церковних спiвiв. Іван Лаврiвський писав свої твори насамперед для церковного вжитку. Втiм окрiм кiлькох композицiй для чоловiчого хору залишив i двi опери. Обидва композитори, хоча не мали вищої музичної освiти i писали вокальну музику, за словами М.Грiнченка, "...винесли свою рiдну мелодiю на свiт Божий, одягли її в культурне вбрання i показали, що наша музика варта того, щоб її культивувати".

Завдяки зусиллям передових діячів культури великі зрушення відбулися і в галузі розвитку музичної культури. Один з таких поштовхів дали українські драматичні професійні трупи, що широко пропагували українські народні мелодії, здобутки професійної музики, самотужки ставили оперні спектаклі. Видатний театральний діяч М.Л.Кропивницький набув широкої популярності також як співак і композитор (зокрема, велику популярність здобули його пісня “Соловейко” та дует “Де ти бродиш, моя доле”). Українська музична культура поширювалась завдяки концертно-виконавській діяльності М.В.Лисенка та створених ним хорових колективів, що гастролювали в Україні.

Великим надбанням українського мистецтва стало формування самобутньої композиторської школи. Уже в перший пореформений рік славетний співак С.С.Гулак-Артемовський (1813 ─ 1873) завершив створення першої української опери “Запорожець за Дунаєм”, яка стала міцним підгрунтям національного оперного мистецтва. Довге сценічне життя цьому творові забезпечили демократичний характер сюжету, мелодійність музики, що увібрала барви українського пісенного мелосу, колоритність образів, соковитний народний гумор. Композиторові належать також відомі пісні “Стоїть явір над водою” і “Спать мені не хочеться”.

Перлиною української класики стала виразна музична картина з народного життя “Вечорниці” П.І.Ніщинського (1832 ─ 1896). Центральна частина її ─ знаменитий чоловічий хор “Закувала та сива зозуля”, в якому відображені страждання козаків у турецькій неволі, їхнє непереборне прагнення до визволення. У музичній спадщині композитора є обробки народних пісень: “Про козака Софрона”, “Про Байду”, романси “Порада”, “У діброві чорна галка”. Палкий відгук широкого слухача завоювала опера М.М.Аркаса (1853 ─ 1909) “Катерина” на текст однойменної поеми Т.Г.Шевченка. Вона відзначалась хвилюючим сюжетом, мелодійним багатством і співучістю.

Головне у творчому доробку П.П.Сокальського (1832 ─ 1887) ─ опера “Мазепа” (за поемою О.С. Пушкіна “Полтава”), “Майська ніч”, “Облога Дубліна” (обидві за М.В.Гоголем), фантазії “Українські вечори”, “На берегах Дунаю” та інші фортепіанні твори, а також романси і хори. Його перу належить капітальна теоретична праця “Русская народная песня, великорусская и малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом…”, в якій проводилась думка про зв’язок національних особливостей мелодики народної пісні з мовою даної національності. М.М.Калачевський (1851 ─ 1910) написав відому “Українську симфонію”, в основу якої ліг народнопісенний матеріал (“Віють вітри”, “Дівка в сінях стояла”, “Побратався сокіл з сизокрилим орлом”, “Ой джигуне, джигуне” та інші). Переважаючий настрій симфонії ─ світла лірика, лагідний гумор.

Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М.В.Лисенка (1841 ─ 1912) ─ великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця і активного громадського діяча демократичного напряму. Йому судилося стати основоположником української класичної музики.

Починаючи з 70-х років М.Лисенко обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл “Музика до “Кобзаря” Т.Г.Шевченка”, який включає понад 80 творів різних жанрів і форм. Різноманітні за темами і настроями, дуети і хори написані на тексти І.Я.Франка (“Безмежне поле”), Є.П.Гребінки (“Човен”, “Ні, мамо, неможна”), С.В.Руданського (“Ти не моя“), Г.Гейне (“Коли розлучаються двоє”) та інші. Зразком національної героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма Лисенка “Тарас Бульба”. На сюжети повістей М.В.Гоголя написані також опери “Різдвяна ніч”, “Утоплена”. Композитор створив музику до п’єси І.П.Котляревського “Наталка Полтавка”, оперету “Чорноморці”, дитячі опери “Коза-дереза”, “Пан Коцький”, “Зима і Весна”.

Розвиток музики на західноукраїнських землях також значною мірою стимулювався драматичним театром. У багатьох п’єсах музичні номери були органічною частиною спектаклів, які називалися “комедіо-опера”, “мелодрама”, “оперета”. Значного поширення набув хоровий рух, завдяки якому виникло чимало музичних шкіл і музично-видавничих організацій. Діяли хорові товариства “Торбан”, “Львівський Боян”. Масовими стали збирання і вивчення музичного фольклору.

Із народнопісемними джерелами пов’язана творчість одного з перших українських композиторів-професіоналів Галичини М.М.Вербицького (1815 ─ 1870). Йому належать хорові твори “Заповіт” на вірші Т.Г.Шевченка, “Поклін” на вірші Ю.Федьковича, музика до театральних вистав, близько десяти симфоній-увертюр. Вершиною його творчості є музика на вірш П.Чубинського, «Ще не вмерла Україна…». Цей твір став національним гімном суверенної, незалежної держави. Зразки професійної національної музики створив І.А.Лавровський (1822 ─ 1873) ─ автор багатьох хорів (“Козак до торбана”, “Осінь”, “Руська річка”, “Заспівай, мій соловею” та інші), пісень, музики до драматичних спектаклів.

Широкою популярністю на західноукраїнських землях, зокрема на Півночі, Буковині, користувалася музика І.І.Воробкевича (1863 ─ 1903). Серед його хорових творів ─ композиції на слова Т.Шевченка, І.Франка, Ю.Федьковича. Знаними були його пісні “Над Прутом у лузі”, “Заграй ми, цигане старий”, “Сонце ся сховало”, “Сині очі”, вальси, мазурки, польки, музика до спектаклі.

Важливою сферою діяльності західноукраїнських композиторів слід вважати їх активну участь в громадсько-культурному житті, видавництві підручників з музики, тощо.

Таким чином, в другій половині ХІХ ст. українські композитори створили чимало безцінних музичних скарбів, вивели національну музику на новий щабель поступу.

Розвиток суспільно-політичного і культурного життя України другої половини ХІХ ст. свідчив про зростання національної самосвідомості, яке, з одного боку, було найсуттєвішим проявом інтенсифікації процесу встановлення української нації, а з другого, й саме впливало на цей процес у сфері такої важливої ознаки будь-якої нації, як спільність її психічного складу, національного складу.

З цією історичною добою пов’язана стадія українського відродження, коли національний рух переводить українську справу з утопічної всеслов’янської федерації на грунт реальних відносин по всій території проживання українського народу (під владою обох імперій ─ Російської і Австро-Угорської).

Духовна культура українського народу у ХІХ ст. досягла значних здобутків. Саме в цей час було закладено міцний фундамент для подальшого розвитку української культури, як непересічного утворення, а кращі мистецькі зразки цього періоду дозволяють говорити про нього певним чином, як про класичну добу, коли риси національного характеру знайшли своє цілковите втілення у творчості видатних представників народу.

У цей же час подальшого розвитку набували всi види i форми української культури. Проте на перешкодi цьому розвитку у Схiднiй Україні стояла колонiальна полiтика царської Росiї, яка проголосила українську мову й українську нацiю взагалi поза законом. Значних обмежень українська мова зазнавала i в Правобережнiй Українi та в Закарпатті.

Проте знесилена фiзично та понiвечена духовно українська культура, спираючись на могутнi народнi традицiї, морально-етичнi i духовнi цiнностi народу, вижила, зберегла нацiональну iдею. Ця iдея не згасала в найтяжчi часи, її успадкували прогресивнi культурнi дiячi XIX ст. у своїх пошуках найбiльш вагомих засобiв збереження i пiднесення нацiональної самосвiдомостi та нацiональної культури. Ідея незалежностi, прагнення до суверенностi були пiдвалиною вiдродження України XX ст.



Дата добавления: 2021-12-14; просмотров: 318;


Поиск по сайту:

Воспользовавшись поиском можно найти нужную информацию на сайте.

Поделитесь с друзьями:

Считаете данную информацию полезной, тогда расскажите друзьям в соц. сетях.
Poznayka.org - Познайка.Орг - 2016-2024 год. Материал предоставляется для ознакомительных и учебных целей.
Генерация страницы за: 0.029 сек.