Сутність, класифікація і значення прогнозування діяльності підприємства

Ефективна діяльність підприємств і фірм в умовах ринкової економіки в значній мірі залежить від того, наскільки вірогідно вони передбачають прогноз свого розвитку, на близьку і далеку перспективи.

Прогнозування – це передбачення майбутнього стану внутрішнього і зовнішнього середовища фірми, яке базується на наукових методах і інтуїції, тобто це процес обґрунтування кількісних та якісних змін розвитку в майбутньому.

Основні принципи прогнозування діяльності підприємства наведені на рис. 8.1.

Рис. 8.1. Основні принципи прогнозування діяльності підприємства

У практичній діяльності розрізняють прогноз і прогнозування. Прогноз – оцінка майбутньої діяльності, а прогнозування – це вид передбачення, оскільки ті, хто цим займається, отримують інформацію про майбутнє.

У системі управління соціально-економічними процесами суспільства, регулюванні підсумків та динаміки його розвитку, у забезпеченні нормального функціонування комерційних організацій особливе місце посідає прогнозування. Роль прогнозування зростає в умовах ринкової економіки. Це зумовлено двома важливими обставинами.

По-перше, ринкова економіка, ринкове господарювання характеризуються постійними коливаннями кон’юнк­тури, що безпосередньо позначається на доходах кожного продавця і споживача товарів або послуг. Щоб уникнути значних, а іноді й непоправних помилок, треба оцінити можливі альтернативи агентів та конкурентів на внутрішньому і зовнішньому ринках. Саме тому прогнозування – необхідний елемент формування ринкової стратегії на будь-якому рівні господарювання – від індивідуального виробництва, комерційних організацій та їх асоціацій до суспільства в цілому.

По-друге, при ринковому господарюванні прогнозування є основою для обґрунтування проектів довготермінових програм і планів. Це зумовлено тим, що численні процеси, що охоплюються відповідними програмами та планами, виступають як важливі елементи відтворення і мають надзвичайно високий ступінь невизначеності. Тому можливо лише прогнозувати їх динаміку та вплив на соціально-економічний розвиток.

Прогнозування – це найважливіша процедура стратегічного планування розвитку національної економіки в цілому, її окремих ланок і структурних елементів. Суть стратегічного прогнозування полягає в розробці довготермінових та середньотермінових прогнозів щодо економіки підприємства в цілому та його структурних підрозділів.

Прогнозування виступає як важлива зв’язуюча ланка між теорією та практикою регулювання діяльності підприємства. Воно виконує дві головні функції. Перша з них – передбачення (опису), друга, безпосередньо пов’язана з першою – розпоряджувальна, що сприяє оформленню прогнозу в план діяльності.

Функція передбаченняполягає в описі можливих або бажаних перспектив об’єкта прогнозування в майбутньому.

Розпоряджувальна функція передбачає підготовку проектів рішень щодо різних проблем планування, використання інформації про майбутнє в цілеспрямованій діяльності різних суб’єктів управління.

Процес і результати прогнозної діяльності можуть використовуватися в двох напрямах: теоретико-пізнавальному та управлінському.

Теоретико-пізнавальне призначення прогнозування передбачає вивчення та удосконалення методології і методики робіт із складання прогнозів, виявлення тенденцій, характерних для розвитку економіки і соціальних відносин, факторів, що сприяють виникненню та здійсненню можливих змін цих чинників, а також самих тенденцій. Управлінський аспект прогнозування — це використання прогнозів економічного і соціального розвитку підприємства для створення необхідних умов, які забезпечують підвищення наукового рівня відповідних управлінських рішень.

Складання кожного виду прогнозу має свої особливості. У зв’язку з цим виникає потреба в їх класифікації. Вона може будуватися залежно від різних критеріїв та ознак, цілей, завдань, об’єктів прогнозування і методів його організації. Найважливіші з них (масштаби прогнозування, термін, на який робиться прогноз, характер та специфічні особливості об’єкта, призначення прогнозу) наведені на рис. 8.2.

Рис. 8.2. Класифікація прогнозів підприємства

Розглянемо основі види прогнозів підприємства.

За масштабом прогнозування прогнози розподіляються на: макроекономічні та структурні; розвитку окремих комплексів економіки; галузеві та регіональні; діяльності господарюючих об’єктів, їх асоціацій, а також окремих виробництв і продуктів.

За терміном і характером розв’язуваних проблем виділяють такі прогнози: стратегічні; довгострокові; середньострокові; короткострокові; оперативні.

Стратегічні прогнози мають на меті передбачення найважливіших характеристик (параметрів) формування керованих об’єк­тів у середньостроковій та довгостроковій перспективах; оперативні — призначені для виявлення можливостей для вирішення конкретних аспектів стратегічних прогнозів, короткострокових перспектив і поточної діяльності.

За функціональною ознакою прогнози поділяють на: пошукові; нормативні.

Пошуковий прогноз базується на умовному продовженні в майбутньому тенденцій розвитку підприємства, виходячи з оцінки його діяльності в минулому і на нинішньому етапі, й не враховує чинники, які можуть змінити ці тенденції.

Нормативний прогноз, на відміну від пошукового, розроблюється на підставі раніше визначених цілей. Його завданням є розробка шляхів і термінів досягнення можливих станів об’єкта прогнозування в майбутньому. Якщо пошуковий прогноз при визначенні майбутнього стану об’єкта прогнозування ґрунтується на його минулому і теперішньому, то нормативний прогноз розроблюється в зворотній послідовності – від заданого стану в майбутньому з урахуванням існуючих тенденцій.

Прогнозуванням на підприємстві займаються працівники, які пройшли спеціальну підготовку. Для прогнозування створюються робочі групи, які в своїй роботі використовують різні методи.

Процес прогнозування реалізується залежно від джерел інформації, технології їх обробки та отриманих результатів. Залежно від цих факторів виділяють фактографічні й евристичні методи прогнозування.

Фактографічні методи базуються на використанні реальних матеріалів, які характеризують зміни у часі всієї сукупності чи певних показників об’єкта прогнозування. Ця група включає методи:

екстраполяції – це метод, в основу якого покладене припущення про незмінність факторів, що визначають розвиток об'єкта дослідження, тобто він полягає в поширенні закономірностей розвитку об'єкта в минулому на його майбутнє;

функцій – базується на використанні так званих автокореляційних функцій (автокореляція – вираження взаємного зв'язку між сусідніми членами тимчасового ряду): спочатку формулюють задачу прогнозування і визначають критерії її вирішення, а потім, використовуючи часовий ряд, що відображає процес розвитку параметрів виробничої системи в часі, визначають прогнозовану величину на перспективний період за умови мінімізації середньоквадратичних помилок передбачення;

кореляційних і регресійних моделей – полягають в пошуку математичних формул, що характеризують статистичний зв'язок одного показника з іншим (парна кореляція) чи із групою інших (множинна кореляція); у процесі вирішення кореляційних і регресійних рівнянь здійснюється пошук чисельних значень параметрів вихідних залежностей, що можуть бути визначені за допомогою способу найменших квадратів. Сутність останнього полягає в тому, щоб мінімізувати суму квадратичних відхилень відповідними величинами, обчисленими по підібраних рівнях зв'язку.

Крім наведених методів прогнозування у цій групі виділяють: метод інтраполяції, метод кривих зростання, метод патентної експертизи й ін.

Евристичні методи базуються на використанні логічних прийомів і методичних правил теоретичних досліджень при передбаченні майбутнього. Цей метод використовується за відсутності статистичної інформації або її непридатності для прогнозування. До цієї групи належать:

метод експертних оцінок – спосіб збору необхідної інформації шляхом анкетування із застосуванням індивідуальних і групових оцінок. Індивідуальні оцінки полягають у тому, що кожен експерт дає незалежну оцінку у вигляді інтерв'ю чи аналітичної записки. Групові оцінки базуються на колективній роботі експертів, залучених для прогнозної оцінки конкретних економічних процесів;

метод «мозкової атаки» зводиться до творчого співробітництва визначеної групи експертів, фахівців із вирішення поставленої задачі – шляхом проведення дискусій, учасники яких зобов'язані не допускати критики й іронічних вигуків із приводу висловлюваних опонентами суджень; не заперечувати нових ідей, якими б абсурдними вони не здавалися з погляду можливої їх реалізації в сучасних умовах;

метод морфологічного аналізу заснований на використанні досліджень усіх можливих варіантів, виходячи з закономірності побудови досліджуваного й аналізованого об'єкта дослідження (прогнозування), а прогнозна оцінка розвитку підприємства (організації) здійснюється шляхом комбінування можливих варіантів майбутнього стану об'єкта;

метод побудови «дерева цілей» застосовується у прогнозуванні з метою розбивки основних задач на підзадачі та створення системи «зважених» за експертними оцінками зв'язків. У прогностичній моделі широко використовують матриці взаємовпливу і теорію графів.

До цієї групи також входять: метод інформаційного моделювання, метод розробки сценаріїв і ін.

8.2. Поняття, види та систематизація планів підприємства

Планування як розділ економіки підприємства становить собою систему упорядкованих знань про сутність, методологію та принципи розробки планів, організацію планової роботи в підприємствах.

Планування – одна з функцій управління підприємством. В умовах ринкової економіки для підприємців планування є способом забезпечення становлення та розвитку бізнесу, воно є необхідним для приведення господарчої діяльності підприємства до відповідності з вимогою ринку.

У вітчизняній економічній науці неодноразово дискутувалося питання про необхідність планування господарчої діяльності. Особливо заперечувалось планування в ринкових умовах господарювання. «План» та «ринок» вважалися несумісними. «Ринок» сам відрегулює та вирішить всі проблеми. З переходом до повної господарчої та юридичної самостійності підприємств та з формуванням ринкової економіки, безумовно, змінився зміст планування, призначення планів підприємств

Значення планування полягає в тому, що заздалегідь визначаються шляхи, засоби й методи реалізації обраної стратегії діяльності підприємства.

Теоретичні основи планування безперервно розвиваються і, оскільки планування – це функція управління, то по мірі змінювання принципів господарювання змінювались принципи та методи планування.

В історії економіки України відомі такі крупні зміни, як створення, а потім руйнування централізованого (із єдиного центру) планування, створення в масштабах держави індикативного планування. Підтвердженням тому, що планування, як одна з функцій управління, не належить тільки соціалістичній системі господарювання, є те, що в інших державах здобуло розвитку вчення про планування в масштабах держави (індикативне планування) та внутрішньогосподарське планування.

План – це документ, в якому на конкретний господарчий період відображені завдання з економічного та соціального розвитку підприємства.

Планування здійснюється на основі комплексу певних принципів та методів, їх сполучення створює наукові основи планування.

Принципи планування визначають характер та зміст планової роботи.

В даний момент немає єдності в трактуванні принципів планування. План повинен бути не тільки переліком основних видів робіт та послуг, що виконуються, але й передбачати використання передової технології виробничої або комерційної діяльності, забезпечувати необхідними коштами та економічними ресурсами. Принципи планування визначають характер та зміст планової діяльності в підприємстві.

Уперше загальні принципи планування були сформульовані французьким ученим Анрі Файолем – засновником так називаної класичної адміністративної школи управління, їм було названо п'ять принципів: необхідність, єдність, безперервність, гнучкість та точність.

Принцип необхідності в плануванні означає повсюдне та обов'язкове застосування планів при будь-якому виді трудової діяльності. До того, як діяти, колектив підприємства повинен знати, чого він хоче та може.

Принцип єдності передбачає спільність економічних цілей та взаємодію різних підрозділів підприємства на горизонтальному та вертикальному рівнях планування та управління.

Принцип безперервності в плануванні полягає в тому, що процес планування на підприємстві повинен здійснюватися постійно та без зупинки в межах виробничо-господарчого циклу.

Крім того, процес планування повинен бути безперервним також з наступних причин:

- невизначеність зовнішнього середовища робить необхідним поступове коректування очікувань підприємства та відповідні виправлення та уточнення планів;

- змінюваність не тільки фактичних передумов, але й уявлень підприємства про свої внутрішні цінності та можливості.

Принцип гнучкості в плануванні полягає в наданні планам та процесу планування можливості змінювати свою направленість у зв'язку з виникненням непередбачених обставин.

Для здійснення принципу гнучкості плани повинні складатися так, щоб в них можна було вносити зміни, пов'язуючи їх із зміненими зовнішніми та внутрішніми умовами. Тому плани, звичайно, як це прийнято у світовій практиці, містять так називані резерви. При дотриманні цього правила необхідно також планувати величину таких резервів, тому що їх необґрунтоване застосування відображається на результатах планування. З фінансової точки зору забезпечення принципу гнучкості в плануванні потребує додаткових витрат.

Принцип точності. Усілякий план повинен бути складеним с такими точністю, конкретизацією та деталізацією, яких бажає досягнути підприємство, враховуючи його фінансовий стан, положення на ринку та ін.; тобто ступень точності плану можливий будь-який, але він обов'язково має забезпечити ефективність діяльності.

Крім перелічених, відомий американський економіст у галузі планування Р.Л.Акофф сформулював ще два принципи: принцип участі та принцип холізму.

Принцип участі в плануванні передбачає, що ніхто не в змозі планувати ефективно для когось іншого. Краще планувати для себе (неважливо, як погано), ніж щоб хтось планував тебе (неважливо, як гарно). Принцип участі означає, що кожен член економічної організації стає учасником планової діяльності, незалежно від посади та функції, яку він виконує. Планування, засноване на принципі участі, називають партисипативним.

Реалізація принципу участі має наступні переваги:

- кожен із робітників підприємства отримує більш глибоке розуміння підприємства, знання різних сторін його життя;

- плани підприємства стають приватними планами робітників, а участь у досягненні цілей підприємства

- приносить задоволення власних потреб робітників. Посилюється мотивація праці, зміцнюється єдність команди;

- робітники підприємства, займаючись плануванням, розвивають себе як особистість, а це є додатковий ресурс для підприємства;

- об'єднуються дві функції управління: оперативне керування та планування. Плани перестають бути чимось зовнішнім для керівників.

Принцип холізму в плануванні складається з двох частин: координації та інтеграції. Координація планової діяльності окремих функціональних підрозділів виражається в тому, що діяльність на одній частині підприємства не можна планувати ефективно, якщо таке планування не пов'язане з плановою діяльністю окремих одиниць даного рівня і що всілякі зміни в планах одного з підрозділів повинні бути відображеними в планах інших підрозділів. Таким чином, взаємозв'язок та одночасність – головні риси координації планування на підприємстві.

Інтеграція планової діяльності передбачає, що в підприємстві існує різноманіття відносно відособлених процесів планування та приватних планів підрозділів, але кожна з підсистем планування діє, виходячи із загальної стратегії підприємства, а кожний окремий план є частиною плану більш високого підрозділу. Всі плани, створені в підприємстві — це їх взаємопов'язана система.

У вітчизняній науці та практиці планування, окрім розглянутих класичних принципів, широку популярність надбали загальноекономічні принципи: системність, цілеспрямованість, комплексність, оптимальність, ефективність, науковість, пріоритетність, збалансованість, зайнятість, директивність, самостійність, рівнонапруженість, конкретність, об'єктивність, динамічність, ризик та ін.

Принцип системності в плануванні передбачає використання кількісних та якісних закономірностей в економних системах, побудування такого логічного ланцюгу, згідно якому процес виробітку та обґрунтування будь-якого рішення відштовхується від визначення загальної цілі системи та підпорядкування цієї цілі діяльності всіх вхідних до нього підсистем. При цьому дана система розглядається як частина більш крупної системи, яка також складається з певної кількості підсистем.

Принцип науковості в плануванні означає, що в планах соціально-економічного розвитку всіх рівнів усебічний облік вимог об'єктивних економічних законів повинен базуватися на застосуванні наукового інструментарію, глибокому вивченні досягнень вітчизняного та закордонного досвіду формування планів.

Принцип цілеспрямованості (орієнтації на стратегію підприємства) у плануванні передбачає активний характер планування, включаючи цілі, які мають бути досягненні шляхом активних дій органів керування.

Принцип пріоритетності в плануванні треба розуміти, як переважне, головне значення чого-небудь. Необхідність вибору пріоритетних напрямків обумовлена, по-перше, обмеженістю ресурсів, по-друге, невідкладністю рішення найважливіших проблем.

Принцип збалансованості в плануванні повинен забезпечувати відповідність потенційних можливостей внутрішньогосподарчої діяльності підприємства задовольняти потреби ринку.

Принцип ефективності в плануванні полягає в тому, щоб витрати на складання плану були меншими за ефект, який приносить його виконання. При оцінці ефекту в процесі планування звичайно відбувається порівняння очікуваних показників зі заздалегідь обраною ціллю, встановленим нормативом прибутковості та іншими порівнювальними даними.

Принцип оптимальності в плануванні передбачає необхідність вибору найкращого варіанта на всіх етапах планування з декількох можливих або альтернативних. Критерієм оптимальності різних планів може бути максимальний або мінімальний прибуток або інші кінцеві результати, величина яких попередньо визначається в процесі планування на підприємстві.

Принцип комплексності в плануванні. Враховуючи те, що на підприємстві будь-яке планове рішення впливає як на економічні результати, так і на соціальні, організаційні, технологічні та ін., необхідно, щоб прийняті планові та управлінські рішення забезпечували облік змін як в окремих об'єктах, так і в кінцевих результатах свого підприємства, тобто були комплексними.

Методи планування як складова частина методології планування становлять собою сукупність способів та прийомів, за допомогою яких планування в підприємстві може відноситися до того чи іншого типу залежно від ознаки, за якою воно класифікується. Ознаки класифікації типів планування є наступними:

1. З погляду обов’язковості планових завдань:

Директивне планування — це процес прийняття рішень, які мають обов’язковий характер (силу закону) для об’єктів планування. Директивні плани мають адресний характер і відзначаються надмірною деталізацією.

Індикативне планування є антиподом директивного, тому що індикативний план не має обов’язкового для виконавця характеру. Це найпоширеніша в усьому світі форма державного планування макроекономічного розвитку. Завдання індикативного плану називаються індикаторами, тобто параметрами, що характеризують стан і напрями розвитку економіки, які розроблені органами державного управління під час формування соціально-економічної політики і визначення засобів державного впливу на господарські процеси з метою досягнення зазначених параметрів.

Як індикатори використовують показники, що характеризують динаміку, структуру та ефективність економіки, стан фінансів, грошового обігу, ринку цінних паперів, рух цін, зайнятість та якість життя населення, зовнішньоекономічні зв’язки тощо. Основне завдання індикативного плану – не тільки дати кількісну оцінку цим показникам, а й забезпечити взаємоузгодженість і збалансованість усіх показників розвитку економіки. Тому важливою функцією індикативного плану є виявлення тих параметрів економіки, які можуть бути скориговані державою в разі, коли економічний розвиток здійснюватиметься не за сприятливим сценарієм.

Директивність – головний принцип соціалістичного планування, і саме з нею було пов’язано багато його недоліків. Однак це не означає, що ринкові умови зовсім виключають директивне планування. Воно може бути ефективним засобом розв’язання багатьох народногосподарських завдань, які мають загальнонаціо­нальне значення, наприклад, у галузі охорони довкілля, оборони, соціальної політики, структурної перебудови економіки і т. д.

2. Залежно від тривалості планового періоду:

Перспективне планування на підприємстві буває довгострокове (стратегічне) і середньострокове. Довгострокове планування охоплює період більше п’яти років, наприклад 10; 15; 20. Такі плани визначають довгострокову стратегію підприємства, включаючи соціальний, економічний, науково-технічний розвиток.

Середньострокове планування здійснюється на період від двох до п’яти років. На деяких підприємствах середньострокове планування поєднують з поточним. У цьому разі складають так званий перехідний п’ятирічний план, в якому перший рік деталізується до рівня поточного плану і є по суті короткотерміновим планом.

Поточне планування полягає в розробці річних планів на всіх рівнях управління підприємством та з усіх напрямів його дія­льності, а також планів на коротші періоди (квартал, місяць).

Така часова градація планів забезпечує найраціональніше вирішення довгострокових, середньострокових і поточних завдань розвитку економіки.

3. За змістом планових рішень виділяють:

Стратегічне планування, як правило, орієнтується на довгострокову перспективу і визначає основні напрями розвитку об’єкта господарювання. У результаті такого планування підприємство ставить перспективні цілі й розробляє засоби їх досягнення.

У тактичних планах відображаються заходи, спрямовані на розширення виробництва і підвищення його технічного рівня, оновлення і зростання якості продукції, якомога повніше використання науково-технічних досягнень. У результаті тактичного планування складається план економічного і соціального розвитку підприємства, що є комплексною програмою виробничої, господарської і соціальної його діяльності на певний період.

Оперативно-календарне планування є завершальним етапом у плануванні господарської діяльності фірми. Основним його завданням є конкретизація показників тактичного плану з метою організації повсякденної планомірної і ритмічної роботи підприємства та його структурних підрозділів.

Таким чином, якщо стратегічне планування розглядати як пошук нових можливостей підприємства на ринках, то тактичне планування — як процес створення передумов для реалізації цих нових можливостей, а оперативно-календарне — як процес їх реалізації.

Перспективне, поточне й оперативно-виробниче планування взаємозв’язані та створюють єдину систему. Основні параметри і показники за видами планування показано в табл. 8.1.

4. За ступенем охоплення об’єктів планування розрізняють:

— загальний план підприємства і плани окремих його підрозділів;

— плани усіх видів діяльності чи цільові плани, що розробляються для якогось одного напряму роботи (виробничий план, фінансовий, план маркетингу).

5. За черговістю в часі виокремлюють:

— упорядковане планування, за якого після завершення одного плану розробляють інший;

— перехідне планування, коли після закінчення певного запланованого строку план продовжується на наступний період (на­приклад, п’ятирічний план щорічно продовжується на один рік);

— позачергове (евентуальне) планування, коли план розробляють за необхідності, наприклад, у разі реконструкції або санації підприємства.

Таблиця 8.1.

Основні параметри і показники за видами планування

Нині планування дедалі більше ґрунтується на науковому прогнозуванні, яке є не самостійним видом планування, а лише однією з чотирьох його стадій (аналіз досягнутого рівня розвитку економіки; науковий прогноз можливих і ефективних напрямів розвитку економіки і вибір оптимального напряму; розробка планів за всією номенклатурою показників на основі аналізу виконання попереднього плану і прогнозу наступного розвитку; контроль виконання плану), яка передує складанню плану і охоплює довший період, ніж план.

Велике значення у практиці планування відіграє знання й уміння користуватися різними методами планування.

Балансовий метод полягає в тому, щоб забезпечити рівність двох показників – потреби дорівнюють ресурсам. Наприклад, балансовий метод ув’язує виробничу програму з виробничими потужностями підприємства, трудомісткістю виробничої програми і чисельністю робітників.

При використанні цього методу складаються такі види балансів: матеріальні – баланси палива, електроенергії, устаткування, матеріалів і ін.; трудові – баланс робочої сили; фінансові – бухгалтерський баланс, баланс грошових доходів і витрат, касовий план і ін.

Нормативний метод заснований на використанні норм і нормативів для визначення планових показників. Норма – максимально-припустима величина абсолютних витрат усіх видів ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових) на одиницю виготовленої продукції встановленої якості. Норматив – величина, що характеризує ступінь використання і витрат знарядь праці, предметів праці на одиницю площі, ваги, обсягу та ін.

Наведений метод доцільно вживати тільки у випадку використання прогресивної нормативної бази, з нормами і нормативами, переглянутими відповідно до планових заходів із впровадження нової техніки і технології, удосконалення виробництва і праці.

Розрахунково-аналітичний метод використовується для розрахунку показників плану, аналізу їх динаміки і факторів, що забезпечують необхідний кількісний рівень. У рамках цього методу визначається базисний рівень основних показників плану і їх зміни у плановому періоді за рахунок кількісного впливу основних факторів за допомогою індексів зміни планових показників відносно базисного рівня.

Економіко-математичні методи дозволяють розробити математичні моделі залежності показників на основі виявлення змін їх кількісних параметрів порівняно до основних факторів, підготовку декількох варіантів із вибором найбільш оптимального.

Графоаналітичний методдає можливістьвідтворити результати економічного аналізу графічними засобами. За допомогою графіків виявляється кількісна залежність між зв’язаними показниками, наприклад, між темпами зміни фондовіддачі, фондозабезпеченості та продуктивністю праці. Сітьові графіки є різновидом графоаналітичного методу. За їх допомогою моделюється паралельне виконання робіт у просторі і часі для складних об’єктів (реконструкція цеху, освоєння нової техніки й ін.).

Програмно-цільовий метод дозволяє скласти план у вигляді програми, тобто цілого комплексу завдань і заходів, об’єднаних однією метою і приурочених до певного терміну. Характерна риса програми – її націленість на досягнення кінцевого результату. Головною є генеральна мета, конкретизована рядом завдань і підзавдань. Завдання досягаються конкретними виконавцями, наділеними необхідними ресурсами. На основі ранжирування цілей (генеральна мета – стратегічні й тактичні цілі – програми робіт) складається граф типа «дерево цілей» - вихідна база для формування системи показників програми й оргструктури управління нею.

Матричний метод передбачає побудову моделей взаємозв’язків між виробничими підрозділами підприємства і показниками діяльності.

Факторний метод застосовується при розробці виробничої програми, плану по праці і кадрах, планів по витратах і реалізації продукції. При цьому методі використовуються фактори:

технічні – упровадження нової техніки і технології, нових матеріалів, реконструкція і технічне переозброєння підприємства;

удосконалення організації виробництва і праці;

інфляція;

зміна обсягу виробництва, номенклатури й асортименту продукції, що випускається;

фактори, пов’язані зі специфікою діяльності підприємства і виробництва.

Перераховані методи планування є інструментарієм для визначення цілей розвитку підприємства і шляхів його досягнення, і, як правило, у процесі планування вони використовуються комплексно.

Показники, що застосовуються у плануванні, підрозділяються на кількісні та якісні, об'ємні та питомі, натуральні, трудові та вартісні.

Кількісні показникиплану виражаються абсолютними величинами. До них належать: обсяг товарної, валової продукції, обсяг реалізації, чисельність працюючих, фонд заробітної плати, сума прибутку, розмір витрат різних виробничих ресурсів.

Якісні показникиє величинами відносними. Вони виражають економічну ефективність виробництва, його окремих факторів. Це зростання продуктивності праці, зниження собівартості продукції та ін. До цих показників також належать ті, які характеризують співвідношення кількісних показників між собою (рентабельність виробництва, фондовіддача).

Об'ємні показники установлюють абсолютні величини виробництва в цілому, окремих процесів і факторів, що беруть участь у ньому (обсяг виробництва, складання, трудових витрат, матеріальних ресурсів).

Питомі показникиустановлюють відношення двох чи декількох взаємозалежних показників (витрати металу на одиницю продукції, капітальні вкладення на одиницю виробничої потужності).

Натуральні вимірникивикористовуються при плануванні обсягу виробництва, матеріальних ресурсів.

Умовно-натуральні вимірникивикористовуються, коли за умовну одиницю приймають один з однорідних виробів, а всі інші прирівнюють до нього за однією з ознак.

Трудовий вимірниквиражається в годинах. У сполученні з натуральними вимірниками, використовується для обчислення продуктивності праці, розміру оплати праці, визначення норм виробітку.

У вартісних вимірникахпланується обсяг реалізації продукції, товарна і валова продукція. Визначають динаміку розвитку підприємства, темпи і пропорції, які пов'язують усі розділи плану.

8.3. Стратегічне та бізнес-планування на підприємстві

Формулювання стратегій розглядається як один із суттєвих компонентів системи управління підприємством і передбачає визначення особливостей процесу створення окремих стратегій. Стратегія– це спосіб досягнення результату, сформульованого у вигляді мети за допомогою необхідних ресурсів. Формулювання стратегії є процесом, у ході якого керівники встановлюють місію, формують систему цілей, обирають стратегії та визначають усі компоненти процесу стратегічного управління.

Стратегічне планування – це систематизовані зусилля всього підприємства, спрямовані на розробку та реалізацію виконання стратегічних планів, проектів і програм.

Процес стратегічного планування складається з декількох взаємозв’язаних етапів:

1) установлення цілей;

2) визначення стратегій та заходів щодо їх реалізації;

3) передбачення послідовності дій та закріплення їх у планах, проектах і програмах різного типу;

4) організація виконання планових завдань;

5) облік, контроль та аналіз їх виконання.

Мета стратегічного планування – установити певний порядок дій для підготовки ефективного функціонування конкурентоспроможного підприємства.

При стратегічному плануванні першим етапом є вибір цілей. Основну мету підприємства прийнято називати місією. Вибір місії підприємства здійснюється з урахуванням дій факторів зовнішнього середовища. Виходячи із загальної місії підприємства формуються його інші стратегічні цілі. Реальність і ефективність стратегії підприємства забезпечуються, якщо стратегічні цілі будуть: конкретними і вимірюваними; чітко зо