Темперамент: поняття, психофізіологічна природа, прояв у діяльності

Динаміка діяльності виявляється у мірі енергійності, швидкості або, навпаки, інертності, повільності. Емоційність характеризує переважний психічний стан, що є фоном протікання діяльності особистості: особливості прояву емоцій і почуттів, їх якість (позитивні або негативні) та модальність (радість, горе, сум, страх тощо).

Для більш глибокого розуміння природи темпераменту необхідно розрізнити:

ü власне темперамент як певне стійке сполучення психічних особливостей людини, що зумовлюють динамічні характеристики інтенсивності та швидкості реагування, міри емоційної збудженості та врівноваженості, особливості пристосування до оточуючого середовища;

ü органічну основу темпераменту.

Щодо останньої, то на сьогодні відомі три основні системи пояснення її сутності, дві з яких мають лише історичний інтерес.

Гуморальна система (від лат. humor – волога, сік) – одна з найдавніших типологій людини, яку розроблено Гіппократом (V ст. до н.е.). Він вважав, що темперамент людини визначається тим, яка з чотирьох рідин організму переважає:

1) переважання крові – сангвінічний темперамент (від лат. sanquis – кров);

2) переважання слизу – флегматичний темперамент (від лат. phlegma – слиз);

3) переважання жовчі – холеричний темперамент (від лат. chole – жовч);

4) переважання чорної жовчі – меланхолічний темперамент (від лат. melanos – чорний, chole – жовч).

Не зважаючи на те, що ці погляди ніяк не відповідають сучасній науковій психології, цінним в них є думка про те, що у різноманітних проявах індивідуальності людей виявляються типові варіанти. Також заслугою Гіппократа є сам термін «темперамент» (від лат. temperamentum – певне співвідношення частин, суміш) та терміни-назви типів темпераменту.

До гуморальних відносяться також погляди І.Канта, який вважав, що природною основою темпераменту є індивідуальні особливості крові людини. Значно пізніше, у ХІХ ст. П.Ф.Лесгафт в основу темпераменту покладав властивості кровообігу організму: товщину, пружність, діаметр кровоносних судин, форму серця. Він стверджував, що від швидкості та сили кровоточу залежать індивідуальні характеристики і тривалість реакцій у відповідь на різні стимули.

Конституціональна система виходить з типології особистості Е.Кречмера. Він вважав, що вроджені особливості будови (конституції) тіла людини визначаються динамікою її внутрішньоутробного розвитку з трьох зародкових шарів (внутрішнього, середнього, зовнішнього). Залежно від того, розвиток якого з шарів переважав, Е.Кречмер виділив такі типи конституції тіла:

1. Астенічний тип (переважає розвиток зовнішнього зародкового шару).

2. Пікнічний тип (переважає розвиток внутрішнього зародкового шару).

3. Атлетичний тип (переважає розвиток середнього зародкового шару).

Автор вказує, що кожному типу властиві певні якості особистості, оскільки як будова тіла, так і психічні особливості зумовлені хімічним складом крові та регулюються гормональною системою організму.

Хоча такі погляди є обмеженими, слід зауважити, що певне «раціональне зерно» в підході конституціональної системи є: підтримується положення про те, що всі внутрішні і зовнішні умови, які впливають на поведінку, обов’язково діють через мозок і нервову систему.

Нервово-психологічна система пояснення фізіологічної основи темпераменту є науково обґрунтованою і експериментально підтвердженою.

У її основі полягає вчення І.П.Павлова про типи вищої нервовоїдіяльності (типи ВНД). Він вважав, що своєрідності поведінки людини закономірно відповідають певні особливості основних нервових процесів (збудження і гальмування), які відображають нервову діяльність .

І.П.Павлов визначає наступні фізіологічні властивості нервових процесів:

Певне сполучення цих властивостей складає та визначає тип ВНД. І.П.Павлов виділив чотири типи ВНД.

І.П.Павлов підкреслює, що ці типи ВНД не вичерпують усього різноманіття форм поведінки. Вони є основними, найбільш яскравими проявами, між ними існує розмаїття проміжних, перехідних.

Тип ВНД як втілення особливостей нервової системи і мозку людини зумовлює властивості психіки, яка у свою чергу є відображувальною функцією мозку і детермінується його функціональними властивостями.

В межах диференціальної психофізіології (Б.М.Теплов, В.Д.Нєбиліцин) визначаються наступні властивості психічних явищ.