ІНВЕСТИЦІЙНІ БАНКІВСЬКІ ОПЕРАЦІЇ

Під банківськими інвестиціями передусім розуміють інвестиції, які здійснюються комерційними банками як суб’єктами інвестиційної діяльності. Але таке визначення можна вважати вузьким з огляду на специфічну роль банківської установи в інвестиційному процесі.

Інвестиції комерційного банку в цінні папери та інші види портфельних активів розглядаються в окремому розділі. Тут же зосередимо увагу на прямих банківських інвестиціях, які можна класифікувати так:

1. Інвестиції у власну діяльність. Це, насамперед, інвестиції у власні основні фонди та інші вкладення, які збільшують вартість власних активів банку.

2. Інвестиції в інші види діяльності. Ці інвестиції здійснюються:

а) за рахунок коштів банку. Вони спрямовуються на створення підприємств чи участь у їхній діяльності (крім купівлі акцій), які передусім є елементами інфраструктури банківської діяльності;

б) за рахунок кредитних ресурсів. Кредитування клієнтів банку на інвестиційні потреби здійснюється як за рахунок кредитних ресурсів, залучених власними силами банку, так і за рахунок обслуговування цільових кредитних ресурсів на інвестиційні цілі зовнішнього походження.

Капітальні вкладення — один з основних видів інвестиції. Вони здійснюються у формі вкладень коштів у відтворення основних фондів шляхом нового будівництва, розширення, реконструкції, технічного переоснащення діючих підприємств. Капітальні вкладення включають витрати на виготовлення проектів і кошторисів для будівництва, на будівельні роботи, оплату технологічного, енергетичного, підйомно-транспортного й інших видів устаткування, його монтаж, придбання інструмента й інвентарю, що зараховується до основних фондів, та ін.

Джерела фінансування капітальних вкладень. Капітальні вкладення бюджетних організацій і установ фінансуються за рахунок коштів державного бюджету. Підприємства й інші організації, що мають власні прибутки, використовують на ці витрати власні кошти і банківські кредити. Джерела фінансування капітальних вкладень за формами власності різні.

Для забезпечення технічного переоснащення, реконструкції і розширення підприємство створює фонд нагромадження, що фор­мується за рахунок відрахувань від прибутку, амортизаційних відрахувань на повне відновлення основних фондів, виручки від реалізації вибулого і зайвого майна, орендної плати від здавання в оренду майна іншим підприємствам і організаціям та інші джерела.

Довгостроковий кредит заповнює нестачу в коштах для здійснення капітальних вкладень. Як кредитні ресурси використовуються тимчасово вільні кошти підприємств і населення, власні кошти банків, бюджетні кошти.

В умовах ринкових відносин набувають розвитку нові форми мобілізації коштів, використовуваних на капітальні вкладення підприємств. Однією з таких форм є цінні папери: акції, облігації, казначейські зобов’язання держави тощо. Кошти, одержані від цінних паперів, направляються в оборот підприємств, а їхні власники отримують прибутки у вигляді дивідендів або процентів.

Довгострокове кредитування капітальних вкладень малого підприємства. Довгострокові кредити банки надають тим підприємствам, у котрих немає або недостатньо власних коштів на розвиток виробництва (розширення, реконструкцію, технічне переоснащення), інфраструктури (житлове, соціально-культурне й інше будівництво). Розмір кредиту визначається як різниця між вартістю будівництва і сумою власних коштів, що спрямовуються на це будівництво.

Кредитні відносини між банком і позичальником регулюються кредитним договором, що укладається на весь строк кредитування. Відповідно до договору банк може надати підприємству довгостроковий кредит на такі витрати:

¾ науково-дослідні, проектні, конструкторські, технологічні роботи;

¾ придбання науково-технічної продукції в інших підприємств;

¾ підготування нових виробництв, освоєння нових технологічних процесів, нових конкурентоспроможних видів продукції;

¾ створення одиничних партій продукції;

¾ випуск нової продукції за повним циклом, починаючи від науково-дослідних розробок і створення дослідних зразків до її серійного випуску;

¾ технічне переоснащення, реконструкцію, розширення, будівництво виробництв та інші заходи, що забезпечують насичення ринку товарами;

¾ житлове будівництво, будівництво об’єктів побутового призначення;

Довгострокові кредити позичальникам видаються, як правило, на строк від трьох до шести років. При цьому позичальник надає банку:

¾ техніко-економічне обґрунтування, де вказується сума кредиту, яку він просить, доводиться доцільність капітальних витрат, даються розрахунки розміру очікуваних прибутків, чистого прибутку, окупності витрат;

¾ дозвіл на відведення земельної ділянки при новому будівництві, договори на постачання устаткування, інші документи;

¾ проект кредитного договору;

¾ заявка на одержання кредиту;

¾ термінове зобов’язання на погашення кредиту;

¾ гарантійний лист або заставне зобов’язання, складені за установленою формою;

¾ статут або положення, що регламентує діяльність підприємства;

¾ бухгалтерський баланс на останню звітну дату зі звітом про фінансові результати роботи.

Банк перевіряє надані документи на одержання кредиту. Він здійснює оцінку кредитоспроможності позичальника на підставі бухгалтерського балансу й інших документів, що характеризують його фінансовий стан, аналізує можливість і доцільність здійснення витрат за рахунок довгострокового кредиту, реальність одержання позичальником прибутку від використання кредиту, забезпечення своєчасного його погашення, розглядає інші питання. Потім уточнюється поданий проект кредитного договору і при позитивному вирішенні питання про надання довгострокового кредиту позичальнику відкривається позичковий рахунок, з якого здійснюється використання кредиту на оплату устаткування, наукових розробок, виконаних будівельно-монтажних робіт тощо. Кошти також можуть перераховуватися відразу сповна або поетапно на поточний рахунок позичальника.

Державне кредитування будівництв і об’єктів виробничого призначення. Державне кредитування будівництв і об’єк­тів виробничого призначення здійснюється за рахунок коштів Інвестиційного фонду України, сформованого за рахунок державного бюджету.

3. Для оцінювання та реалізації будь-якого інвестиційного проекту необхідно вибрати модель, на підставі якої прийматимуться рішення про вкладення коштів. Розглянемо деякі основні моделі.

Модель оцінювання терміну окупності. Це — найпростіший і часто використовуваний метод. Він дає змогу розрахувати період, протягом якого проект окупиться. Якщо цей термін задовольнятиме інвестора, то проект може бути ухваленим. Сутність методу полягає у складанні грошового потоку проекту за роками та визначенні періоду окупності — часу, протягом якого сума грошей, затрачена на проект, буде відшкодована. Розглянемо проект з таким грошовим потоком:

Отже, проект має чотирирічний термін окупності.

Моделі оцінювання дохідності використаного капіталу. Цей метод полягає у визначенні відношення доходу, одержаного від реалізації проекту, до витрат, що мають бути здійснені. Дохід обчислюється після відрахувань податкових та на амортизацію. До витрат належать початкова вартість проекту і робочий капітал (наприклад, сировина, витрати на склад готової продукції та ін.).

Приклад. Нехай компанія А має намір вкласти кошти в інвестиційний проект з початковими витратами капіталу 10 000 грн і робочим капіталом 3000 грн. Проект здійснюватиметься чотири роки, його залишкова вартість дорівнюватиме 2000 грн. Грошовий потік подано нижче.

За умови, що компанія застосовує метод рівномірного списання основного капіталу, дохід може обчислюватися як грошовий потік мінус амортизація. Щорічні відрахування на амортизацію становлять:(10000 – 2000) / 4 = 2000.

Щорічний потік доходу буде таким:

Середній щорічний дохід: 7000 / 4 = 1750.

Початковий вкладений капітал становить 13000 грн (початкова вартість плюс робочий капітал). Середня вартість вкладеного капіталу обчислюється: (початковий капітал – залишкова вартість) / 2 + залишкова вартість + робочий капітал. Тобто:(10000 – 2000) / 2 + 2000 + 3000 = 9000 грн

Отже, дохідність на вкладений капітал становить 1750/13000 = 0,135, або 13,5%, а дохідність на середню вартість вкладеного капіталу — 1750 / 9000 = 0,194, або 19,4%.

Ризик, який ми розглядаємо, є ризиком неотримання доходів, очікуваних від інвестиційного портфеля або проекту. Невизначеність доходу інвестиційного портфеля є наслідком невизначеності доходів активів, які його складають. Ці активи можуть мати один або кілька ризиків, що класифікуються за чотирма основними категоріями — кредитний ризик, ризик доходів, ринковий ризик та інфляційний.

Кредитний ризик — це ризик зменшення або втрати очікуваних доходів, викликаний невиконанням позичальниками зобов’я­зань за кредитом. При цьому позичальники можуть взагалі відмовитися платити чи заплатити лише частину або виплатити пізніше обіцяного. Позичальники можуть бути не готовими до ви-плати або не здатними зробити це через якісь несподівані обставини. У будь-якому разі кредитор матиме менший дохід, ніж обіцяний позичальником.

Ризик доходу. Для багатьох активів характерна зміна доходу, пов’язана зі специфікою активів. Так, наприклад, дивіденди, одержані інвестором, можуть змінюватися час від часу в широких межах через дивідендну політику емітента. Ризиком доходу називається допустиме зменшення виплат доходу з активу.

Ринковий ризик. Доходи з багатьох активів (акції, нерухомість, іноземна валюта та ін.) відбивають різницю між справжньою ціною активів та майбутньою ціною їх перепродажу. Ринковим ризиком називається зменшення або втрата доходів уна-слідок зміни майбутньої ринкової ціни активу. Одним з важливих ринкових ризиків є ризик зміни валютного курсу.

Інфляційний ризик. Усі реальні доходи зазнають інфляційного ризику. Реальний дохід визначається як номінальний дохід мінус очікуваний відсоток інфляції. Зменшення або втрата очікуваних реальних доходів, викликаних змінами в очікуваній інфляції, називається інфляційним ризиком.

4. Під час здійснення банківських інвестицій у нерухомість важливим є урахування специфіки оцінювання нерухомості. По-перше, банк повинен визначитися з вартістю нерухомості, а по-друге, сума оцінки залежить від того, чи банк планує стати власником нерухомості, чи нерухомість є тільки об’єктом відносин застави. В останньому випадку вартість, яку банк прийме як забезпечення застави, буде значно зменшена.

Ринкова вартість означає вартість активів, розраховану без витрат, пов’язаних з продажем або купівлею та пов’язаних з ними податками.

Крім ринкової вартості, виділяють такі бази оцінки, відмінні від ринкової вартості:

Споживна вартість. Цей тип вартості акцентує увагу на тому внеску, який конкретна нерухомість вносить у вартість того підприємства, частиною якого вона є, без урахування найкращого та найефективнішого використання цієї нерухомості або величини тієї грошової суми, яка може бути отримана від її продажу.

Нерухомість із обмеженим ринком. Це нерухомість, яка через особливі умови ринку, свої унікальні характеристики або внаслідок інших обставин на даний момент часу є привабливою для відносно невеликого числа потенційних покупців.

Спеціалізована нерухомість, нерухомість спеціального призначення або спеціальної конструкції. Це нерухомість, яка внаслідок своєї специфіки є корисною тільки для певних типів використання або для певних користувачів і яка рідко продається на відкритому ринку або взагалі не продається, за винятком її продажу як частини підприємства, розташованого на цій нерухомості. Типовими прикладами такої нерухомості є: нафтопереробні заводи, електростанції, судноремонтні заводи, спеціалізовані виробництва, громадські споруди, церкви, музеї, а також об’єкти нерухомості, що мають особливе географічне положення, обумовлене особливостями їх функціонування та бізнес-міркуваннями.

Вартість діючого підприємства. Це вартість підприємства як одного цілого. Поняття використовується для оцінювання функціонуючого підприємства й отримання його загальної вартості, частини якої можуть бути віднесені до окремих складових підприємства і визначати їх внесок у загальну вартість, однак жодна зі складових сама по собі не становить ринкової вартості.

Страхова вартість. Вартість нерухомості, визначена відповідно до положень страхового контракту або полісу.

Оцінна, або податкова, вартість. Це вартість, яка розраховується на базі визначень, що містяться у законах про оцінювання та оподаткування нерухомості. Хоча в деяких країнах вартість, що використовується як база оподаткування, розглядається як ринкова вартість, вказані методи оцінювання можуть привести до результатів, відмінних від ринкової вартості.

Залишкова вартість заміщення (ЗВЗ). ЗВЗ являє собою метод оцінювання, що ґрунтується на розрахунку поточної ринкової вартості землі при існуючому використанні плюс поточні валові витрати заміщення (відтворення) поліпшень мінус нарахування на фізичний знос та на всі відповідні форми старіння та знецінення. Результат, що є неринковим типом вартості, називають оцінкою залишкової вартості заміщення. Вартість ліквідації — це вартість нерухомості (крім землі) в разі її відчуження заради матеріалів, які вона містить, а не для подальшого використання без спеціального ремонту і пристосування. Така вартість може розраховуватися як валові або чисті витрати на реалізацію і в останньому випадку може збігатися з чистою вартістю реалізації.

Ліквідаційна вартість, або вартість вимушеного продажу, являє собою грошову суму, яка реально може бути отримана від продажу нерухомості у терміни, що недостатні для проведення маркетингу відповідно до визначення ринкової вартості. У деяких краї­нах визначення вартості вимушеного продажу може, зокрема, вклю­чати ситуації, коли продавець не схильний продавати, а покупець чи покупці купують майно, знаючи про скрутний стан продавця.

Спеціальна вартість. Термін, що стосується екстраординарних добавок до ринкової вартості. Спеціальна вартість може виникнути, наприклад, завдяки фізичному, функціональному або економічному зв’язку об’єкта нерухомості з іншим об’єктом нерухомості, наприклад, територіально прилеглим до нього.