Конституція УСРР 1919 року

Проект Конституції УСРР було обговорено на III з'їзді КП(б)У, який відбувся на початку березня 1919 року. З'їзд визнав необхідним прийняти для УСРР Конституцію РСФРР, допускаючи її зміни залежно від місцевих умов.

10—14 березня 1919 року в Харкові на III Всеукраїнському з'їзді Рад приймається Основний закон республіки — Конституція УСРР, яка від цього часу стає юридичною основою державного будівництва в радянській Україні. Текст Конституції УСРР значно відрізнявся від Конституції РСФРР як за обсягом, так і за змістом.

Конституція складалася з чотирьох розділів: І — Загальні положення; II — Конструкція радянської влади; III — Декларація прав і обов'язків трудящого і експлуатованого народу України; IV — Про герб і прапор УСРР. Другий розділ поділявся на підрозділи: А — Організація центральної влади і Б — Організація радянської влади на місцях.

У Декларації визначалась соціальна основа нової державності — диктатура пролетаріату і її політична основа — система Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Звичайно, проголошення диктатури пролетаріату було фікцією, фактично, проголошувалася диктатура більшовицької партії.

Вищим органом влади Конституція оголосила Всеукраїнський з'їзд Рад, а в період між з'їздами Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад, який утворювався з'їздом і відповідав перед ним. ВУЦВК формував уряд — Раду Народних Комісарів, який складався з народних комісарів, що очолювали галузеві народні комісаріати. В організації та діяльності вищих органів влади та управління не було поділу на гілки влади. Навіть PHК мав право видавати закони.

Органами влади на місцях були обласні, губернські, повітові та волосні з'їзди Рад, які формували свої виконавчі комітети. В містах і селах такими органами були міські та сільські Ради і обрані ними виконкоми.

Компетенція центральних органів влади визначалась таким чином. Всеукраїнський з'їзд Рад і ВУЦВК затверджували зміни в Конституції, встановлювали і змінювали кордони республіки, здійснювали загальне керівництво зовнішньою і внутрішньою політикою, встановлювали загальнодержавні податки, основи формування збройних сил, судоустрою і судочинства, формували правову систему тощо. Всеукраїнський з'їзд Рад мав виключне право вносити зміни в Конституцію. РНК мала право розглядати всі питання і справи, що відносились до сфери законодавства і управління країною.

Найважливішим завданням місцевих Рад було проведення в життя рішень центральних органів влади і управління.

Виборча система за Конституцією відображала загальну соціально-політичну ситуацію в країні. До виборів допускалися лише представники окремих соціальних груп, стосовно яких не застосовувались обмеження за статтю, національністю, освітою й віросповіданням. Ці групи об'єднувалися терміном "трудящі". Значна частина населення була позбавлена виборчих прав. Не обирали і не могли бути обраними: особи, які використовували найману працю з метою отримання прибутків; особи, які жили на нетрудові доходи, як-то: відсотки з капіталу, прибутки від підприємств, надходження з майна тощо; приватні торговці, торговельні і комерційні посередники; ченці й духовні служителі церков і релігійних культів; службовці й агенти попередньої поліції, особливого корпусу жандармів і охоронних відділень, а також члени царюючого в Росії дому; особи, визнані у встановленому порядку душевнохворими або божевільними, а також особи, які перебувають під опікою; особи, засуджені за корисні й порочні злочини на термін, встановлений законом чи судовим органом.

Представництво від соціальних груп, які мали виборче право, також не було рівним. У деяких випадках перевага робітничого класу над іншими досягала п'ятикратних розмірів. На практиці існувала багатоступенева система виборів. Прямими були вибори лише в сільські та міські Ради, делегати всіх наступних рівнів вибирались на відповідних з'їздах Рад на основі принципів представництва і делегування. Тим самим створювався організаційний фільтр, що відсіював "ворожі елементи".

Комплекс конституційних прав громадян ставився в прямий зв'язок з їх обов'язками.

Історичне значення першої радянської Конституції УСРР 1919 року полягало в створенні юридичної бази для наступного законотворення. Проте більш суттєвим був її вплив на всю сферу соціальних і політичних перетворень у країні: була переглянута вся система суспільних відносин, були декларовані нові принципи і соціальні цінності. Разом з тим Конституція закріпила реальні важелі влади і порядок формування ЇЇ структур, поклавши в його основу нову ідеологію.

Цивільне право

Сфера нового цивільного права формувалася в процесі націоналізації. Державна власність створювалася шляхом ліквідації приватної власності, націоналізації землі, банків, фабрик, заводів, транспорту тощо. Націоналізація здійснювалася декретами центральних і місцевих органів влади, які і були першими радянськими цивільно-правовими актами. Найважливішими серед них були декрети тимчасового робітничо-селянського уряду: "Про націоналізацію банків" від 22 січня 1919 року, "Про націоналізацію всіх приватних залізниць і під'їзних шляхів" від 4 січня 1919 року, "Про порядок націоналізації підприємств" від 11 січня 1919 року та ін. Кооперативна власність як колективна власність дрібних виробників націоналізації не підлягала. Кооперативні організації отримали право юридичних осіб.

10 серпня 1920 року РНК УСРР видала декрет " Про об'єднання всіх видів кооперативних організацій", який був кроком на шляху створення єдиної соціалістичної кооперації.

Радянське цивільне право часів воєнного комунізму охороняло трудове приватне господарство і особисту власність громадян, що пояснювалося політикою зміцнення союзу робітничого класу з трудящими непролетарськими елементами. Так, заборонялася реквізиція та конфіскація речей домашнього вжитку. В той же час декретом РНК УСРР від І березня 1919 року "Про відібрання лишків одягу та білизни у буржуазії" широко проводилася конфіскація та реквізиція речей домашнього вжитку експлуататорських класів. На перших порах у певних рамках допускалася приватна експлуататорська власність. Радянська влада вела облік і контроль за діяльністю дрібних підприємств, обмежувала чисельність найманих робітників.

З формуванням радянського права власності пов'язане спадкове законодавство. 11 березня 1919 року РНК УСРР прийняла декрет "Про скасування спадкування", за яким усі види спадкування (за законом і за заповітом) скасовувались, спадкова маса обмежувалась сумою в 10 тисяч карбованців (все інше майно переходило у власність держави) і поступала родичам померлого у вигляді "міри соціального забезпечення" з правом управління і розпорядження. Таким шляхом законодавець намагався перекрити ще одне джерело "нетрудового збагачення".

Державна монополія на хліб, нафту, сірники і т. ін. майже ліквідувала товарообіг. Система "главкізму" виключала товарно-грошові відносини між підприємствами. Натуральний продуктообмін витіснив грошові відносини, на правовому рівні відчувалося відповідне витіснення цивільно-правових норм адміністративно-правовим регулюванням. Нормативна заборона приватної торгівлі призвела до виникнення "чорного ринку", де товарно-грошові відносини були деформованими.

Сімейне право

Однією з перших сфер, в якій було здійснене законодавче нормування, були шлюбно-сімейні відносини. 20 лютого 1919 року були прийняті декрети РНК УСРР "Про організацію відділів записів актів громадянського стану", "Про громадянський шлюб та про введення книг актів громадянського стану", "Про розлучення". В них перш за все підкреслювалася законність тільки громадянських шлюбів. Церковний шлюб оголошувався приватною справою осіб, які одружувалися. Скасовувалися такі обмеження шлюбу, як дозвіл батьків, різниця в віросповіданні. Проголошувалася свобода розлучення. Шлюб розривався органами ЗАГСу за проханням про це хоча б однієї з сторін.

Оскільки декрети про громадянський шлюб і про свободу розлучення регламентували лише частину шлюбно-сімейних відносин, на початку 1919 року було підготовлено проект Сімейного кодексу УСРР. У зв'язку з наступом Денікіна Раднарком не встиг розглянути та затвердити проект кодексу.

НКЮ рекомендував суддям при відсутності відповідних норм керуватися "духом і змістом" шлюбно-сімейного законодавства РСФРР.

Земельне право

По встановленні радянської влади в Україні на її територію було розповсюджено чинність декрету "Про землю" і постанови РНК РСФРР "Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів" від 5 листопада 1917 року. Керувалися в Україні і Законом "Про соціалізацію землі", прийнятому НІ Всеросійським з'їздом Рад. Фактично ці нормативні акти встановлювали порядок націоналізації землі і передання права розпорядження землею до місцевих Рад та підпорядкованим ним волосним земельним комітетам. Конституція УСРР 1919 року закріпила скасування приватної власності на землю.

Декрет ВУЦВК "Про соціалістичний землеустрій та про перехідні заходи до соціалістичного землекористування" від 26 травня 1919 року визначав правове становище земель, надр, вод та лісів. Вся земля в Україні оголошувалася єдиним державним фондом. У ст. 1 Декрету говорилося, що "приватна власність на землю, надра, води, ліси скасовується".

Зміст права державної власності на землю полягав у визначенні радянською владою загальних правил володіння та користування землею. Заборонялися будь-які цивільно-правові угоди стосовно землі.

Найбільш поширеною формою землекористування поряд з колективним землекористуванням було індивідуальне зрівняльне трудове користування землею.

Прийнятий 5 лютого 1920 року "Закон про землю" закріпив розподіл землі в зрівняльне землекористування. Він передбачав також розвиток колективних форм землекористування. Значна увага приділялася створенню радгоспів, сільськогосподарських комун, артілей, товариств зі спільної обробки землі.

Трудове право

10 грудня 1918 року в РСФРР було прийнято Кодекс законів про працю. Дію цього кодексу було поширено і на Україну. Кодекс законів про працю проголошував загальний обов'язок працювати та право на працю, обов'язок виконувати встановлену міру праці та право на оплату праці, обов'язок дотримуватися дисципліни праці та радянських законів про працю, право на відпочинок та матеріальне забезпечення. Але в умовах воєнного комунізму не всі з цих положень спрацьовували. Як засіб залучення до праці широко використовувалася трудова повинність. Значного поширення набула трудова мобілізація, на основі якої здійснювався перерозподіл робочої сили. На підприємствах встановлювалися режими, близькі до режиму військових установ. Проводилася мілітаризація ряду галузей промисловості. Запроваджувалася натуралізація заробітної плати. Декретом РНК УСРР від 6 квітня 1920 року було введено єдиний трудовий пайок. До кінця 1920 року натуроплата стала переважною формою оплати праці.

Великого значення надавалося зміцненню трудової дисципліни. З'явилося поняття трудового дезертирства як злісного ухилення від трудової повинності. До порушників дисципліни застосовувалися примусові заходи. Прогул понад 3 дні протягом одного місяця розглядався як саботаж.

Кримінальне право

Навіть каральна політика держави визначалася програмою більшовицької партії. Основою цієї політики була кримінальна репресія.

Одним з перших нормативних актів з кримінального права був декрет РНК УСРР "Про дострокове звільнення" від 21 березня 1919 року. У грудні 1919 року в Росії приймаються "Керівні начала з кримінального права РСФРР", а 4 серпня 1920 року вони офіційно були введені в дію на території України.

Цей нормативний акт став першою спробою узагальнення практики діяльності судів і трибуналів. Згідно з теорією "соціальних функцій права", яка отримала в даний період широке розповсюдження, нове кримінальне право повинно формуватися за принципом доцільності, який протиставився принципу законності. Поміж законодавців набула сили тенденція відмови від особливої частини кримінального кодексу. Припускалось, що суди, керуючись соціалістичною правосвідомістю і принципом доцільності, будуть вирішувати справи лише на основі норм загальної частини кримінального кодексу.

На цій ідеї базувалась структура Керівних начал. Вони складалися з вступу, розділів про сутність кримінального права, про кримінальне правосуддя, про злочин та покарання, про стадії здійснення злочину, про співучасть, про види покарання, про умовне засудження, про простір дії кримінального права. Законодавець відмовлявся від вичерпного і повного нормування всіх відносин, покладаючись на "соціальний нюх пролетарського суду". Керівні начала правом вважали систему (порядок) суспільних відносин. При визначенні покарання суд повинен був враховувати ступінь і характер соціальної небезпеки злочинця і його соціальну приналежність. При цьому покарання мало базуватися на доцільності його застосування. Форми вини, необхідна оборона, крайня необхідність в кодексі не пояснювались. Недостатня увага до визначення суб'єктивної сторони злочину вела до посилення принципу об'єктивного вміщення, коли ступінь покарання пов'язувався з результатом злочину, а не з його мотивами. На міру покарання впливали соціальна належність злочинця і соціальна спрямованість діяння. Система покарань за Керівними началами включала: догану, громадський осуд, примусове вивчення курсу політграмоти, бойкот, виключення з колективу, відшкодування збитків, усунення з посади, конфіскацію майна, позбавлення політичних прав, оголошення ворогом народу, примусові роботи, позбавлення волі, оголошення поза законом, розстріл. У часи воєнного комунізму багато з цих покарань використовувалися в адміністративному і позасудовому порядку.

Слід вказати на існування таких анти-правових інститутів, як кримінальна відповідальність за принципом кругової поруки та заручництво. До кримінальної відповідальності притягувалась, наприклад, частина населення того міста, де були знищені продовольчі склади, розібрані залізничні колії тощо.