ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД

Коли ми говоримо про соціалістичну державність в Україні, то маємо на увазі період, коли здійснювалися реформи, що задовольняли економічні, соціальні, культурні та національні потреби українського народу.

Економічна політика, яку проводили більшовики в перші роки радянської влади, повністю збанкрутувала. Громадянська війна, політика воєнного комунізму, спроби здійснити утопічну ідею про перемогу світової пролетарської революції привели до глибокої кризи. У радянській історичній науці наявність кризи початку 20-х років визнавалася, але причини її пов'язувалися переважно з війною. На території України, де війна тривала майже безперервно, економіка постраждала особливо.

Але параліч виробництва, який насувався невідворотно, був пов'язаний зі спробами державної партії зруйнувати ринковий механізм розширеного відтворення суспільного продукту. Через нестачу хліба різко впав видобуток корисних копалин, перш за все вугілля. Нестача хліба й вугілля призводила до зупинки залізниць. Продовольча, вугільна і транспортна кризи вкінець розхитали матеріально-технічне постачання всієї промисловості. Чисельність робітників великої промисловості України зменшилася наполовину порівняно з довоєнною. Рятуючись від голоду, робітники осідали в селах.

Та сільське господарство перебувало в не менш скрутному становищі. Його стан ускладнювався продовольчою розкладкою і забороною торгівлі для селян. У 1921 році в Україні було вироблено лише 45 мли центнерів зерна, що становило 25 відсотків збору зернових в 1913 році. Незабаром це викликало страшний голод у південних губерніях України. Офіційна радянська версія голоду, який призвів до мільйонних жертв у Поволжі, на Північному Кавказі й на півдні України, була одна — посуха 1921 року. Але в цих регіонах посухи були звичним явищем і раніше, і жодна з них не призводила до таких трагічних наслідків. Причини голоду пов'язані з політикою більшовицької партії, перш за все, з продрозкладкою.

6 серпня 1921 року Ленін повідомив наркомпрода УСРР М. Владимирова про свій намір широко застосувати війська для збирання продподатку в Україні. Через кілька днів, 12 серпня за його підписом вийшла спеціальна постанова Ради праці та оборони (РПО) про застосування надзвичайних заходів під час вилучення продподатку. В ній йшлося про введення до волостей та сіл, що опиралися наркомпродівцям, військових частин, останні мали під час збирання продподатку "негайно вживати найрішучіших заходів примусового характеру". У 21 повіті п'ятьох південних губерній (Одеській, Миколаївській, Катеринославській, Запорізькій і Донецькій) селяни не зібрали посіяного насіння. В 10 інших повітах вказаних губерній чистий збір хлібів не перебільшував 5 пудів надушу населення. Цієї кількості вистачало тільки на те, щоб не вмерти голодною смертю. Отже, третина території радянської України була голодуючим регіоном.

Голод продовжувався аж до пізньої весни 1923 року. Він був спровокований злочинною політикою Москви щодо України. За її межі насильно було вивезено навіть посівний фонд зерна. Мотиви такого політичного курсу ґрунтувалися на тому, що українське село було охоплене антибільшовицьким рухом. Голод виявився тим фактором, який ефективніше, ніж каральні експедиції погасив повстанський рух.

Отже, є всі підстави стверджувати, що в 1921—1923 роках радянська влада в Україні вперше випробувала терор голодом. Але волю народу зламати не вдалося. І саме через це більшовицький уряд Росії змушений був проводити в 20-ті роки політику національного будівництва в галузі освіти, культури, книговидання, науки тощо.

У квітні 1923 року відбувся XIII з'їзд РКП (б), у порядок денний якого було включено розгляд національного питання. З'їзд проголосив політику коренізаціі, український різновид якої дістав назву українізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та на першому плані у державної партії були інші завдання: у корі н йтися в національних республіках (звідси й назва політичного курсу — коренізація). Щоб зміцнити свій вплив у республіках, партія повинна була розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Та безсумнівно, що коренізація мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур. З квітня 1925 року по липень 1928 року першим секретарем ЦК КП(б)У працював один з найближчих співробітників генсека Л. Каганович, який пізніше відіграв в історії радянської України особливо зловісну роль. Якраз за нього політика українізації набула найбільшого розмаху. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював вжиття офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і намагався розмовляти нею.

Результати українізації 20-х років були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923—1927 роках зросла з 35 до 54 відсотків. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина книжок, журналів і газет стала видаватись українською мовою.

З ініціативи М. Скрипника, який видавлював усе можливе з курсу на українізацію, національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах. На Кубані, де компактно проживали українці, відкрились українські школи, видавались українські газети, працювало українське радіомовлення.

Однак у ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті. Першими (у 1925—1934 роках —генеральними) секретарями ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партійного керівництва тільки не українці — німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, а після відкликання останнього в Москву — поляк С. Косіор.

Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культурного будівництва. Це не випадково. Культура безпосередньо не була пов'язана з політичним режимом і системами виробничих відносин, які останній відторгав або насаджував. За винятком ідеології, вона була здатна розвиватися в рамках будь-якого політичного ладу. Тому державна партія без ризику для своєї диктатури могла дозволити більш-менш вільний розвиток національної культури радянських республік. Зрештою, підтримка культурницьких форм національного руху під час нещадної боротьби з його державницькими формами була найбільш природним курсом для тих політичних режимів у багатонаціональних країнах, які залежали від підтримки населення: Тільки самодержавство могло дозволити собі гноблення, що поширювалося на культуру і мову українського народу, саме існування якого заперечувалося царськими властями.

Радянська держава, як і кожна інша, потребувала мільйонів спеціалістів. Для вихідців з робітничого класу було відкрито "зелену вулицю" при вступі до вищих навчальних закладів. Від абітурієнтів відповідного соціального походження не вимагалося ні свідоцтва про закінчення середньої школи, ні вступних іспитів. Але полегшені правила прийому не розв'язували проблему оробітничення вищої школи: від студентів вимагалися знання. Тому при вузах стали виникати робітничі факультети. Перші з них відкрилися 1921 року при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. На робітфаки відряджалися комсомольці і комуністи, члени комнезамів, червоноармійці.

Після ліквідації (з 1920 року) університетів наукові дослідження в УСРР зосередилися переважно в установах Української академії наук. Установчі збори УАН відбулися у листопаді 1918 року. Очолив Українську академію наук великий вчений, основоположник геохімії, біогеохімії та радіогеології В. Вернадський. До першого складу дійсних членів УАН увійшли також історики Д. Ба галій і О. Левицький, економісти М. Туган-Барановський і В. Косинський, сходознавець А. Кримський, літературознавець М. Петров, лінгвіст С. Смаль-Стоцький, правознавець Ф. Тарановський, біолог М. Кащенко, механік С. Тимошенко, геолог П. Тутковський.

У зв'язку з відмовою у квітні 1921 року В. Вернадського від своїх обов'язків президентом УАН було обрано колишнього міністра науки і культури в уряді гетьмана П. Скоропадського, одного з провідних організаторів української академічної науки М. Василенка. У червні 1921 року уряд УСРР схвалив положення, згідно з яким Академія визнавалася найвищою науковою державною установою республіки.

Після укладення Ризького миру з Польщею стало ясно, що Україну, як і до революцій 1917—1918 років, перетинатиме державний кордон. Тому УАН назвали Всеукраїнською академією наук. Такою назвою декларувався намір об'єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всієї України.

У 20-х роках у ВУАН існували три відділи — історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. У першому з них особливо плідно працювали Інститут української наукової мови, Етнографічна та Археологічна комісії. З 1921 року було організовано Археологічний інститут. Після приїзду в Україну 1924 року М. Грушевського істотно пожвавилися дослідження вітчизняної історії.

У кількісному складі інтелігенції на відбулося особливих змін порівняно з дореволюційним періодом. Проте слід взяти до уваги, що революційні та післяреволюційні події призвели до загибелі або до еміграції великої кількості спеціалістів.

У середині 20-х років інтелігенція республіки вже приблизно на третину складалася з нових людей, особливо по категорії керівного персоналу. Інтелектуальний і навіть освітній рівень нового поповнення істотно поступався дорадянській інтелігенції. Серед нових кадрів було багато "висуванців" пролетарського походження без спеціальної підготовки. В своїй управлінській діяльності вони змушені були спиратися на консультації дипломованих спеціалісті в.