МОНГОЛО-ТАТАРСЬКА НАВАЛА ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

Наприкінці XII ст. у степах Центральної Азії утворилася могутня монголо-татарська держава. Боротьба за владу між племінними ватажками принесла перемогу Темучину, який під іменем Чінгісхана в 1206 р. був проголошений весмонгольським ханом.

У результаті багаторічних воєн та походів Чінгісхана в Китай, Середню Азію, на Кавказ була створена величезна імперія, завойовницька політика якої принесла незліченні страждання багатьом народам та країнам.

У 1222 р. монголо-татарські орди через Кавказ вдерлися в причорноморські степи і завдали поразки половцям в битві на Дону. Половецький хан Котян звернувся за допомогою до руських князів. Мстислав Галицький і Данило (що в цей час княжив на Волині), князі київський, чернігівський і смоленський разом з половцями виступили проти ординців. 31 травня 1223 р. на р. Калка відбулася грандіозна битва, в якій руські та половецькі загони були розгромлені. Монголо-татари також зазнали значних втрат і тому не наважилися продовжити похід на Русь.

Після смерті Чінгісхана похід на руські землі очолив його онук Батий, улус якого знаходився у західній частині монгольських володінь. Протягом 1237—1238 рр., незважаючи на героїзм руських воїнів та населення, були розгромлені війська рязанського і володимиро-суздальських князів. Північно-Східна Русь була спустошена.

У 1239 р. монголо-татарські орди на чолі з Менгу-ханом почали завоювання Південно-Західної Русі. Навесні 1239 р. був захоплений, зруйнований та спалений Переяслав. Така ж доля спіткала Чернігів. Проте Менгу - хан не наважився штурмувати Київ.

Але восени 1240 р. монголо-татари "многом множеством сили своєй" знову підійшли до Києва і взяли місто в облогу. Понад 10 тижнів тривав штурм. Зрештою впала твердиня киян — "град Володимирів". Останні захисники трималися в Десятинній церкві. Монголо-татари таранили стіни храму, і він завалився. Всі, хто там був, загинули. 6 грудня 1240 р. орда захопила Київ і повністю його зруйнувала, а людей, за словами суздальського літописця, "от мала до велика все убиеша мечем".

Здобувши Київ, монголо-татари рушили на Галицько-Волинську землю. На початку 1241 р. вони здобули Колодяжин, Кам'янець, Данилів, Галич, Володимир, Луцьк. В цьому ж році ординці вийшли на західні рубежі Русі та вдерлися на територію Чехії, Польщі, Угорщини. В 1242 р., довідавшись про смерть великого хана Угедея, вони повернули назад. У пониззі Волги монголо-татари заснували державу під назвою "Золота Орда", під владу якої потрапили народи Русі, Хорезму, Північного Кавказу, Поволжя.

Монголо-татарська навала завдала величезної шкоди Південно-Західній Русі. Внаслідок ординського панування уповільнився процес розвитку державності України-Русі. Посилився економічний та політичний занепад Києва та всього Придніпров'я. Втрачає значення політичного центру землі Чернігів, припинило існування як окрема земля Переяславське князівство.

Російські історики XIX ст. (С. М. Соловйов та ін.) твердили, що Придніпров'я з Києвом після монголо-татарської навали опинилось в стані повного запустіння. Насправді ж навіть на Переяславщині життя не припинилося, а ряд міст, зокрема Київ, і надалі зберегли своє значення економічних і культурних центрів.

Незважаючи на гніт Золотої Орди, у другій половині XIII — на початку XIVст. державне життя у Придніпров'ї, на Поділлі, в Галицько-Волинській землі майже повністю відроджується. Знову великими торговельними центрами стають Київ, Львів, Луцьк, Володимир-Волинський, Перемишль,

Кам'янець. Завдяки державному розуму Данила Галицько-Волинське князівство стає політичним центром українських земель. Золота Орда, звісно, вважала небезпечним для себе дальше його зміцнення. В І 245 р. до Данила прибули посли від хана, і в 1246 р. він був змушений виїхати до Орди.

Данило дістав від татар підтвердження прав на все князівство, але мусив визнати себе васалом хана. Незважаючи на моральне приниження, авторитет Данила в ставці хана значно зріс. Він повернувся з ярликом як його васал і таким чином міг сподіватись на захист з боку ординців у разі будь-яких конфліктів з сусідами.

Данило та його оточення розглядали залежність від Орди як вимушений крок. Князь галицький почав послідовну й обачливу політику, спрямовану на визволення України-Русі від iгa ординців. Перш за все він взявся за економічне відродження Галицько-Волинської землі. Були засновані нові міста: Данилів, Львів, Холм.

Відзначивши розмах розбудови держави, літописець писав, що за Данила у Галичині та на Волині засновано 70 міст, в яких процвітали промисли, ремесла, будувалися нові храми та інші будівлі. Галицько-Волинське князівство добре знали в Європі, де його ототожнювали з Руссю.

Боротьба за зверхність над всіма руськими землями між Південно-Західною та Північ но-Східною Руссю була досить напруженою. Важливо зазначити, що ця боротьба тривала в умовах, коли всі руські князі були васалами ханів Золотої Орди і всемонгольського Великого хана.

Цей факт дає можливість під іншим кутом глянути на роль та значення монголо-татарського поневолення Русі. Дотепер панівною була думка про виключно негативну роль саме ординців для розвитку східнослов'янських народів. Безперечно, поневолення одного народу іншим завжди є злом. І ті горе, сльози, кров, розруха, яку ординці принесли на Русь, назавжди залишаться на їх совісті. Але, з іншого боку, більше народної крові пролили в цей час удільні князі в їхніх чварах між собою.

Весь період ординського панування позначений кривавими княжими усобицями, і більше народу загинуло від князівських чвар, ніж від ординських мечів.

Удільні князі приводили загони татар на своїх сусідів, підлістю та інтригами при ханському дворі отримували ярлики на велике княжіння та грабували землі непокірних сусідів. Особливою підступністю відзначалися московські князі.

Дуже важливі на цьому тлі відносини Галицько-Волинського та Володимиро-Суздальського князівств. Сучасниками Данила були великий князь Ярослав та його сини: Андрій та Олександр (Невський). Ще в 1243 р. Ярослава, першого з руських князів, хан Батий викликав до Золотої Орди. Звідти він повернувся з ярликом "великого князя Русі". Це була нагорода Ярославу за те, що він не брав участі в битві 1238 p., коли об'єднані сили руських князів намагались зупинити переможну ходу ординців.

Після смерті Ярослава, отруєного в один з його візитів доставки хана, його сини отримали: Андрій — Володимирське князівство, Олександр — Київ та "всю землю Руську". Крім того, Олександр володів Новгородом.

Між братами почалася жорстока боротьба за владу. Андрій не бажав служити татарам, Олександр, навпаки, виражав їм повну покору. Андрія підгримували Ярослав Тверський та Данило Галицький, за Олександром стояла Золота Орда. В 1252 р. він привів на брата татарське військо, Андрій був вимушений втекти до Швеції. Таким же підступним способом Олександр намагається звільнитись від Данила Галицького, але останній зумів відбитись від татар.

Отже, як бачимо, руські князі використовували ординців у власних цілях, і перш за все у боротьбі один проти одного за владу. Ще раз підкреслимо, що така поведінка була характерна для князів Північно-Східної Русі, які намагалися встановити власне панування в рамках усієї Київської держави. Але в інших країнах спадкові великокнязівські права визнавалися не за князями Північно-Східної Русі, аза князями Південно-Західної Русі.

Цікавими є зв'язки Данила Галицького з Папою Римським Інокентієм ІV. Папа намагався організувати оборону християнства від татарської небезпеки і звертався з листами не лише до Данила, але й до Олександра Невського, якого закликав до об'єднання.

Римська курія ставила інші цілі — намагалася поширити католицизм на Галицько-Волинську землю. Коли Данило переконався, що представники папи приїхали "для викорінення грецьких звичаїв та обрядів", у 1248 р. він припиняє зв'язки з Римом.

Цікаво, що папська делегація привезла в дар Данилові королівську корону, від якої він відмовився, щоб не ускладнювати відносини з татарами.

З цим фактом зв'язаний такий момент: у листуванні папи з Данилом і Васильком папа називав їх обох "гех", а державу з 1246 р. — королівством.

Питання це набуває ще більшого значення, якщо порівняти звернення папи до братів Романовичів з титулуванням Олександра Невського. В листі до магістра Тевтонського ордену папа згадує, що надіслав листи до "Данила, достойного короля Русі, та до Олександра, князя Суздальського".

Питання про титул України як королівства має довгу історію. Ще коли син Ізяслава І — Ярополк у 1074 р. звернувся до папи Григорія VII, то папа іменував його, позбавленого держави, "королем русичів", а Болеслава — короля Польського — тільки князем.

У1252 р. переговори Данила з папою відновилися. До цього його спричинило виникнення нової загрози на східних кордонах: татари готували похідна Галицько-Волинське князівство. Розраховуючи на допомогу Папи Римського, Данило дав згоду на унію і прийняв від папи королівську корону, якою й був коронований у Дорогичині в 1254 р. Тоді ж Інокентій IV оголосив хрестовий похід проти татар. Проте організувати його не вдалося, Данило не отримав обіцяної допомоги і розірвав угоду про унію.

Як згадано вище, Данило намагався встановити міцні зв'язки з сусідами. Але це не завжди вдавалося. Напружені відносини склалися з литовським князем Міндовгом. Періоди союзницьких зв'язків змінювалися на ворожі відносини. У 1254 р. Данило здійснив похід на Литву, в результаті якого його син одержав землі в Білій Русі, а інший син — Шварно одружився на дочці Міндовга. Тоді ж був укладений військовий союз з Литвою проти монголо-татар. Протягом 1254—1255 рр. об'єднані сили союзників завдали ряд успішних ударів по ординцях.

Князь Данило мав намір рушити на визволення Київської землі, але в цей час Міндовг розірвав військовий союз і виступив проти галицького князя. Головна причина була в тому, що Литва також намагалась заволодіти Києвом. В 1255—1257 рр. точились сутички з литовськими військами. В них у 1256 р. загинув Роман Данилович, а волості в Білій Русі були втрачені.

В 1258 р. на Подніпров'ї з значними силами з'явився монгольський воєвода Бурундай. Спочатку він, не оголошуючи війни Галицько-Волинському князівству, закликав Романовичів до походу на Литву. Це остаточно порвало їх відносини з Міндовгом. Наступного року Бурундай з'явився з ще більшими силами і примусив Романовичів знищити власні укріплення Луцька, Даниліва, Львова, Володимира та ін. Після цього татари пішли на Польщу і зруйнували Люблін, Сандомир і Краків.

Галицько-Волинське князівство знову визнало над собою владу ординських ханів.

У 1264 р. князь Данило Романович помер у Холмі. З історичної сцени зійшов один із найвидатніших державних діячів України. Він зібрав усі землі, що ними володів його батько, створив із них разом з братом Васильком могутню державу, з якою рахувались всі європейські держави та католицький Рим. Своїм коронуванням Папа Римський затвердив її становище як королівства, гідної спадкоємиці традицій Київської Русі. Незважаючи на тісні зв'язки з Західною Європою, культура, право, релігія Галицько-Волинського князівства залишилися українськими.

Видатний український історик Наталія Полонська-Василенко підкреслює, що доба Данила важлива ще й тим, що в цей час яскраво намітилася різниця між орієнтацією української держави та Володимиро-Суздальської землі: тоді як Данило для зміцнення своєї держави та звільнення її від татарського панування шукав зв'язків з Європою, Олександр Невський, орієнтуючись на схід, визнав безоглядно владу ординців.

Після смерті Данила Галицько-Волинське князівство перейшло до рук Василька. В Галичині княжили сини Данила: Лев—у Галичі й Перемишлі, Мстислав—у Теребовлі, Шварно — у Белзі та Холмі.

У кінці ХНІ ст. знову посилився натиск ординців на українські землі. Хани вимагали участі князів у татаро-монгольських походах та сплати данини. Лев Данилович та Василько були не в змозі дати відсіч Орді. До того ж між синами Данила почалися чвари за білоруські землі, що ще більше ослабило Галицько-Волинське князівство. У 1270 р. Василько помер, передавши перед смертю Волинь своєму синові Володимирові, який залишив по собі пам'ять як покровитель освіти та культури.

У 1301 р. Галицька та Волинська землі знову були об'єднані, на цей раз у руках Юрія Львовича, який титулувався "королем Русі".

Після смерті Юрія Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів Андрія і Лева. В одному з військових походів проти ординців 1323 р. брати загинули. Династія Даниловичів припинилася.

Після недовгого правління боярської верхівки середнє та дрібне боярство на галицько-волинський стіл запросило в 1325 р. мазовецького князя Болеслава, який прийняв православ'я та ім'я Юрія і почав титулуватися "князем землі Руської, Галицької і Володимирської", Юрій-Болеслав не став маріонеткою в руках бояр і проводив самостійну внутрішню та зовнішню політику. Звичайно, це не влаштовувало боярство, і 7 квітня 1340 р. князь був отруєний.

Смерть Юрія-Болеслава поховала останню надію українців на державне відродження і відкрила шлях до прямих втручань у внутрішні справи українських земель з боку оновлених сусідніх держав — Польщі та Угорщини.

Після смерті Юрія-Болеслава боярство покликало на князівський стіл Любарта — сина литовського князя Гедиміна. Але спроба Любарта утвердитися в Галичині викликала невдоволення Казимира Великого — короля Польщі. Почалася боротьба за галицько-волинські землі між їхніми сусідами. При допомозі татар боярам на деякий час вдалося зберегти державність. Правити став боярин Дмитро Дедько, як "староста та управитель Руської землі". Але після його смерті в 1349 р. Казимир Великий дістав від татар ярлик на Галичину.

У боротьбі за державність, яка набула характеру народної війни, перемогли поляки. Казимир намагався тісно зв'язати Галичину з Польщею. Він залишив за нею назву "королівство Русі", українську мову як урядову, не переслідував православних.

У 1351 — 1352 рр. галицько-волинські землі стали причиною війни між Польщею та Литвою. За перемир'ям 1352 р. Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля — під владою Литовської держави.

Після смерті Казимира в 1370 р. Галичина відійшла до Угорщини. В 1372 р. Людвіг—король Угорщини — передав Галичину намісникові, своєму родичу князю Владиславу Опольському. Останній протегував німецькій колонізації, рішуче підтримував католиків, нехтуючи при цьому інтересами українців. У1378 р. Людвіг усунув Владислава і призначив управителем одного з урядовців.

Закінчилася фікція державності Галичини. В1387 р., за короля Ягайла, Галичина остаточно була приєднана до Польщі.

СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

Як і в Київській Русі, все населення Галицько-Волинської землі поділялося на вільних, напіввільних і залежних.

Вільні

До них належала пануюча соціальна група: боярство, духовенство, частина селянства, більша частина міського населення. Розвиток князівського домену в Галицькій землі мав свої особливості. Складність утворення в Галичині князівського домену полягала, по-перше, в тому, що він почав складатися вже тоді, коли більшу частину общинних земель було захоплено боярами і для князівських володінь коло вільних земель було обмежене. По-друге, князь, намагаючись здобути підтримку в місцевих феодалів, роздавав їм частину своїх земель, унаслідок чого князівський домен зменшувався, а бояри, отримавши земельні держання, часто перетворювали їх у спадкові володіння. По-третє, основна маса вільних общинників уже перебувала у залежності від боярської вотчини, у зв'язку з чим князівський домен потребував робочої сили. Князі могли приєднати до свого домену лише землі общин, які не були захоплені боярами. На Волині, навпаки, князівський домен об'єднав переважну більшість общинних земель, і лише згодом з нього почали виокремлюватися та зміцнюватися місцеві бояри. Найбільш важливу роль у суспільному житті князівства відігравало боярство. Особливістю Галицько-Волинської землі було те, що з давніх часів тут сформувалася велика група боярської аристократії. Вона володіла значними земельними багатствами, селами та містами і мала величезний вплив на внутрішню і зовнішню політику держави.

Боярство не було однорідним. Воно поділялося на крупне, середнє та дрібне. Середнє та дрібне боярство перебувало на службі у князя, часто отримувало від нього землі, якими володіло умовно, себто доки служило князю. Великі князі роздавали землі боярам за їхню військову службу - "до волі господарської" (до волі великого князя), "до живота" (до смерті власника), "в отчину" (з правом передачі землі в спадщину).

До пануючої групи примикала верхівка духовенства, яка також володіла землями та селянами. Духовенство було звільнене від сплати податі і не несло ніяких обов'язків перед державою.

Селянство

Селянство складало основну масу населення Галицько-Волинської землі. Як і в Київській Русі, селяни називалися смердами. Більшість з них були вільними, мали своє господарство і в складі общини сплачували оброк державі в особі князя. Серед форм селянського володіння землею переважало общинне землеволодіння, що пізніше отримало назву "дворище". "Дворище" як об'єднання кількох селян-общинників із розпадом общини поступово розділялося на індивідуальні двори.

Процес утворення великого землеволодіння супроводжувався посиленням економічної залежності селян і появою ренти. Першою формою вираження такої залежності селян була данин а. На користь великого князя селяни сплачували "татарщину" (раніше її збирали баскаки), "серебщину", відбували різні повинності, а на користь місцевих панів сплачували оброк (дякло) натурою: хутром, воском, зерном.

Данина, що накладалася на "дим", "плуг", не мала конкретних розмірів, і її збирали шляхом "полюддя". Крім того, общинники виконували підводну і військову повинності, а також мали будувати й ремонтувати дороги, укріплення, замки. Об'єкти сільського господарства обкладались оброком, який стягувався не лише продуктами, а й грошима. Грошовий оброк у Галицько-Волинському князівстві отримує назву "чинш", а селян називають "чиншовиками".

Жителі приміських сіл у більшості не були корінним населенням. Вони були посаджені на землю князями чи боярами. Села ці поділялися на сотні й десятки, а їхніх жителів називали "сотенними". За право користування землею та інвентарем вони зобов'язані були виконувати феодальні повинності, обробляти землю, сплачувати оброк, будувати та ремонтувати міські укріплення, нести службу з охорони міста тощо. Приміські сотні об'єднувалися в тисячі на чолі з тисяцьким.

До вільних належав а також більша части на міського населення. Соціальний склад жителів міст ставав неоднорідним: диференціація тут також була значною. Верхівку міст складали "мужі градські" і "містичі". Міська верхівка була опорою влади князя, виявляла пряму зацікавленість у зміцненні його влади, бо вбачала в цьому гарантії збереження своїх привілеїв.

Існували купецькі об'єднання — гречники, чудинці та ін. Ремісники також об'єднувались у "вулиці", "ряди", "сотні", "братчини". Ці корпоративні об'єднання мали своїх старост і свою казну. Всі вони знаходилися в руках ремісницької і купецької верхівки, якій підкорялися міські низи — підмайстри, робітні люди та інші "люди менші".

Галицько-Волинська земля була рано відірвана від великого шляху "з варяг в греки", рано зав'язала економічні та торговельні зв'язки з європейськими державами. Ліквідація цього шляху майже не відбилася на господарстві Галицько-Волинської землі. Навпаки, ця ситуація привела до бурхливого росту чисельності місті міського населення. Наявність цієї особливості в розвитку Галицько-Волинського князівства забезпечила важливу роль міського населення в політичному житті держави. У містах крім українських постійно мешкали німецькі, вірменські, єврейські та інші купці. Зазвичай вони жили своєю общиною і керувались законами та порядками, встановленими владою князів у містах.

Напіввільні

До них належала та частина селянства, яка втратила господарську самостійність і змушена була за отримане в борг зерно, інвентар і гроші працювати на землі власника.

Зі зростанням великого боярського землеволодіння скорочувалась кількість вільних селян, збільшувалось число залежних, яких можна на той час віднести до напіввільних.

Залежні

До них належали холопи й челядь. Як і в Київській Русі, у Галицько-Волинському князівстві існувало холопство, однак тут єдиним джерелом холопства був "полон". Формування великого боярського землеволодіння поєднувалося з процесом перетворення холопів у феодально залежних людей. Холопи обслуговували двір боярина або залучались до обробітку ріллі. Бояри "саджали" холопів на землю, і таким чином виникали нові села з феодально залежним населенням, а холопи з'єднувались із селянством.

Під словом "челядь", на відміну від холопів, розуміли залежних селян, яких захоплювали разом з їхнім майном.

Боярська рада

Боярська рада як постійний державний інститут діяла в Галицько-Волинському князівстві вже в першій половині XIV ст. До її складу входили заможні бояри-землевласники, головним чином, представники боярської аристократі], галицький єпископ, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада збиралася з ініціативи самого боярства, але іноді і за вимогою князя. Але князь не мав права скликати Боярську раду проти волі бояр. Раду очолювали найбільш впливові бояри, які намагались регулювати діяльність великого князя. А в період князівства Юрія-Болеслава боярська олігархія настільки посилилась, що найважливіші державні документи підписувались великим князем тільки спільно з боярами. В окремі періоди вся повнота влади в князівстві належала боярам. Так, у Галичині під час князювання малого Данила Галицького "вокняжився" боярин Володислав Кормильчич. А з 1340 по 1349 р. державою правив Дмитро Дедько, також представник боярської аристократії.

Не будучи формально вищим органом влади, боярська рада до XIV ст. фактично керувала князівством. Із XIV ст. вона стає офіційним органом влади, без згоди якого князь не міг видати жодного державного акта. Боярська рада, визнаючи владу князя, фактично обмежувала її. Саме цей орган галицькі бояри використовували в боротьбі проти посилення князівської влади, за збереження своїх привілеїв. Фактично в руках бояр зосереджувалась адміністративна, військова й судова влада. Літописець про це пише так: "Князей себе называху, а сами всю землю держаху".

Віче

Як і в інших землях Русі, в Галицько-Волинському князівстві діяло віче, але воно не отримало тут великого впливу на політичне життя, не мало чітко визначеної компетенції та регламенту роботи. Частіше віче збирав князь. Так, Данило Галицький під час боротьби за Галичину скликав віче в Галичі Й запитав, чи може розраховувати на допомогу населення. Іноді віче збиралося стихійно. Це було в тих випадках, коли Галицько-Волинській землі загрожувала небезпека з боку зовнішніх ворогів.

Розвинене центральне та місцеве управління в Галицько-Волинській землі склалося раніше, ніж в інших землях Русі. Це була система двірцево-вотчинного управління. Тут швидше проходить процес формування двірцевих чинів. Літописи зберегли відомості про чини двірського канцлера і стольника.

Центральною фігурою серед цих чинів був двірський. Він управляв князівським двором і стояв на чолі апарату управління, перш за все, господарством князівського домену. Від імені князя двірський часто здійснював судочинство, був "суддею князівського двору" і в цій якості входив до Боярської ради. В його обов'язки входило також супроводжувати князя під час його поїздок за межі князівства.

Серед інших чинів в літописах згадується канцлер (печатник). Він відповідав за князівську печатку, складав тексти грамот або керував роботами за їхнім складанням, засвідчував князівські документи. Він також зберігав князівські грамоти й інші державні документи великого значення, відповідав за їх доставку на місця. Деякі джерела свідчать, що канцлер керував князівською канцелярією.

Серед чинів Галицько-Волинського князівства літописи називають стольника, який відповідав за своєчасне надходження доходів з князівських земельних володінь. Літописи згадують також оружника, який відповідав за князівське військо, отроків, які супроводжували князя у військових походах, та деякі інші чини.

У Галицько-Волинській землі існувала досить розвинена система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі і посадники, яких призначав князь. В їхніх руках зосереджувалася адміністративна, військова та судова влада. Вони мали право збирати з населення данину та різні податки, що складали важливу частину князівських доходів.

Територія Галицько-Волинського князівства поділялась на воєводства з воєводами на чолі, а ті, в свою чергу, — на волості, управління якими здійснювали волостелі. І воєвод, і волостелів призначав князь. В межах своєї компетенції вони володіли адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.

Тисяцькі, посадники, воєводи та волостелі мали в своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони спирались при виконанні обов'язків з управління підвладною територією. Місцеве управління будувалося за системою "кормління". В сільських общинах управління здійснювали виборні старости, які повністю підкорялися місцевій князівській адміністрації.

Отже, в Галицько-Волинському князівстві існувала розвинена система центрального та місцевого управління, яка надійно виконувала свої функції.

Суд та процес

Судові функції в Галицько-Волинській землі не були відмежовані від адміністративних. Вищими судовими інстанціями були князь та Боярська рада. На місцях судові функції виконували воєводи, волостелі, намісники. Право суду мали також чини центрального та місцевого управління. Поступово право суду над залежними селянами набувають великі землевласники. Існував і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалась церковними уставами Ярослава та Володимира Мономаха. Церковному суду були підсудні шлюбно-сімейні та деякі майнові справи.

Процес мав змагальний характер і ті самі елементи, що й у Київській Русі.

Важливою частиною державної системи Галицько-Волинського князівства було військо. Перш за все, воно використовувалося для боротьби з зовнішніми агресорами. Протягом всього часу існування українська держава мусила вести постійні війни з близьким и сусідами: Польщею, Угорщиною, Литвою. Іноді військо використовувалося для придушення внутрішніх виступів невдоволеної частини населення. Ця функція князівської влади здійснювалася при допомозі дружини і боярських загонів. На заклик князя бояри повинні були з'являтись на чолі своїх загонів. Деякі з князів користувалися послугами загонів іноземних найманців.

Під час війни з зовнішнім ворогом широко використовувалося народне ополчення. Намагаючись послабити залежність від боярства при формуванні війська, Данило Галицький у середині 40-х років XIII ст. створив регулярну піхоту ("пішці") та переозброїв кінноту. До складу регулярної піхоти, а, мабуть, і кінноти Галицько-Волинського князівства входили середні та дрібні бояри, які мали умовні земельні володіння, та селяни, що сиділи на цих землях. До складу "пішців" могли входити і міщани. Як правило, військо очолював сам князь, а також воєвода, який призначався князем і був йому підлеглий. Під час воєнних дій князь міг збирати військову раду. Важко навіть приблизно встановити кількість князівських воїнів. Так, печатник Курило привів Данилові в 1241 р. 3000 осіб піхоти та 300 одиниць кінноти.

Руська правда

В Галицько-Волинському князівстві в різні часи діяли відомі редакції Руської правди: Коротка, Поширена та Скорочена (з Поширеної редакції). Зазначимо тільки, що застосування норм Руської правди в Галицько-Волинському князівстві не мало яскраво виражених відмінностей. Руська правда не втрати