Церковне законодавство

Як і в Київській Русі, в Галицько-Волинському князівстві широко застосовувалося канонічне (церковне) право, джерелами якого були різноманітні церковні постанови та устави. Останні займають окреме місце серед пам'яток князівського законодавства. Найбільш поширеними в Галицько-Волинській землі були церковні устави Володимира Святого та Ярослава Мудрого.

Церква мала дуже широку юрисдикцію. Церковні суди розглядали всі шлюбно-сімейні справи, злочини проти моралі та неправомірні дії духовенства.

Загальні висновки

Період розпаду був закономірним етапом розвитку України-Русі ХІІ— XIV ст. Це привело до утворення окремих держав. Проте в другій половині XIІІ—XIVст. у результаті подальшого розвитку продуктивних сил суспільства (зростання політичного та економічного значення міст) і диференціації власності на землю посилюються сили централізації, носіями яких було середнє та дрібне боярство, а також міське населення. З розпадом України - Русі та занепадом Київського князівства традиції українського державотворення не перервалися. Вони проявилися у піднесенні Галицько-Волинської держави, де влада Великого князя посилюється в постійній боротьбі проти впливового місцевого боярства.

Роль Галицько-Волинського князівства в розвитку української державності важко переоцінити. Князівство охоплювало до 90 відсотків української території, охороняло український народ від поневолення та асиміляції з боку Польщі і водночас призупинило процес створення нової слов'яно-фінської держави на північному сході. Галицько-Волинське князівство широко відкрило двері західноєвропейському культурному впливу на Україну, зберігаючи, проте кращі традиції української культури. В постійній боротьбі з загарбниками (Ордою, Литвою, Польщею, Угорщиною) Галицько-Волинське князівство гідно репрезентувало себе в світі як спадкоємець Київської держави.

Протягом другої половини XIII— першої третини XIV ст. Галицько-Волинське князівство досягло значного рівня політичного розвитку. Його залежність від Орди була меншою, ніж князівств Північно-Східної Русі. Проте відносна слабкість сил централізації, припинення князівської династії, віроломна політика Орди та деяких північно-східних володарів призвели до того, що князівство стало об'єктом агресії з боку сусідніх держав— Польщі, Угорщини та Литви, які перетворилися в цей час на сильні, централізовані держави. Зрештою, у 40—60-х роках XIV ст. політично роз'єднані землі України підпали під владу Польського королівства і Великого князівства Литовського. Однак і в межах Литовської держави довгий час зберігалася автономія Волині та Київської землі.

 

 

Розділ 4. ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДЕРЖАВА ТА ПРАВО (друга пол. XIV — перша пол. XVI ст.) 4.1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД З розколу Галицько-Волинської землі скористалася Польща, яка в першій половині XIV ст. розпочала наступ на південно-західні українські землі. Але водночас, за князя Гедиміна (1316—1341), зміцніла Литовська держава. Вся середина XIV ст. пройшла під знаком польсько-литовських суперечок та воєн за Галицько-Волинську землю. Активну участь у них брала Угорщина. За перемир'ям 1352 р. Галичина залишалася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля — під владою Литви. В 1366 році Польща та Литовська держава уклали нове перемир'я, за яким до Польщі відійшли Холмі Белз. 3 1370 по 1386 рік Галичиною володіла Угорщина. В1387 році, за короля Ягайла, Галичина остаточно була приєднана до Польщі. Формування Литовсько-Руської держави В 50-х роках ХІVст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. Золота Орда вступила в полосу феодальних міжусобиць і фактично розпалася на кілька улусів. У1355— 1356 роках литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину, а в 1362 році захопив Київ і всю Київську землю. Влітку 1362 року військо Ольгерда розгромило загони кількох татарських ханів. До Литви остаточно відійшли Київщина та Поділля. Місцеві князі зберегли свої володіння. Це трапилося тому, що більшість українських земель добровільно віддавалась під владу Литви. З двох бід вони обрали ту, що менша. Більшою бідою було панування татар. Литовський уряд дотримувався правила "ми старину не рушимо, а новини не вводимо". Тим землям, які добровільно ввійшли в Литовську державу, литовський князь видавав так звані обласні привілеї. Ці привілеї були "рядом", договором між великим князем литовським і місцевою знаттю, по якому українські князі та бояри зобов'язалися служити великому князю, князь — боронити землю від татар. Землі — Чернігово-Сіверська, Київська, Поділля отри мали автономію. Державний устрій, суспільний лад, правова система залишилися такими, якими були до входження в Литву. З приєднанням Південно-Західної та Західної Русі до Литви Литовське князівство стало великою Литовсько-Руською державою. 9/10 її населення складали українці та білоруси. Не змінилася система князівського управління, тільки місце Мономаховичів посіли Гедиміновичі. Руські бояри охоче йшли до литовського війська, вступали на службу новому уряду. Державною мовою тут була давньоруська (близька до української та білоруської), Руська правда стала основним джерелом права, литовська знать хрестилася руськими іменами, приймала православну віру. Руські землі, з їхньою вищою культурою, правом справили величезний вплив на політичне і суспільне життя Литовської держави. Так творилася могутня Литовсько-Руська держава, головним осередком якої стала руська державність. Особливо розширилися литовські володіння за князя Ольгерда, литовця по батькові, українця по матері, чоловіка українки, якого ми по праву називаємо вождем українських народних мас у боротьбі з іноземними загарбниками. Князь Ольгерд був переконаний, що "вся Русь мусить належати до Литви", і в другій половині XIVст. він почав її "збирання" значно раніше Московського князівства, яке стало на шлях такої політики тільки в XV ст. Перемога в урочищі Синя Вода Землі, що увійшли до складу Литви, автоматично припиняли платити данину Орді. Така ситуація не влаштовувала монголо-татар, і вони вирішили покласти край територіальним претензіям Ольгерда. Наприкінці серпня 1362 р. величезне татарське військо рушило на Литву. Ольгерд покликав під свої знамена українське населення, яке проживало на берегах рік Синюхи, Південного Буга та Ятрані. У вересні 1362 р. в урочищі Синя Вода (поблизу села Торговиця, нині — Новоархангельський район Кіровоградської області) відбулася грандіозна битва. Західно-руський літопис так розповідає про цю подію: "пішов Ольгерд у поле і побив на Синій Воді татар, трьох братів — князя Кочубея, Кутлубучу і Дмитрія". А ось як описав цю битву у "Сказанні про населені місцевості Київської губернії" наприкінці XIX ст. церковний історик Л. Похилевич: "Коли ополченці прийшли... в урочище Синя Вода, то побачили в полі велику орду татар, розділену натри частини... Ольгерд розділив своє військо на шість частин і розташував їх півколом, щоб не дати татарам можливості відступити і скористатися стрілами. Татари негайно випустили залізну зливу стріл. Кілька разів вони намагалися розірвати ряди ополченців швидкою атакою. Але це їм не вдавалося, оскільки русини, дотримуючись порядку, швидко розступилися. Потім Литва з Руссю атакували татар і вступили в рукопашний бій... Татари не витримали натиску... почали відступати... Трупами татарськими вкриті були поля й наповнені ріки... Торговицю, Білу Церкву, Звенигород та всі поля аж за Очаків, від Києва і від Путивля до гирла Дона звільнили від татар". Битва в урочищі Синя Вода мала величезне значення. Від татар було звільнено Правобережну, а потім і Лівобережну Україну. У результаті цієї битви український народ звільнився від залежності від Золотої Орди та поклав початок звільненню власне російських земель від монголо-татарського рабства. Золото-ординцям було завдано удару, від якого вони так і не змогли оговтатися. Куликовська битва 1380 р. лише довершила розгром монголо-татар. Отже, в 40—-60-х роках XIV ст. більшість українських земель підпали під владу Польщі та Литовської держави. Північна Буковина увійшла до складу Молдавського князівства, а Закарпаття було загарбане Угорщиною. З приходом у Київ династії Гедиміновичів з середини XIV до 70-х років XVст. знову підноситься значення Київського князівства. Будучи васалом великого князя литовського, київський князь зберігав за собою верховну владу в межах Київської землі. Йому підлягали старости, він здійснював верховне командування військом, був вищою апеляційною інстанцією в судових справах, мав виключне право роздачі в користування земельних володінь. А за Володимира Ольгердовича (1362—1395) Київ карбував навіть власну монету. Новий правитель Литви — Вітовт не бажав посилення Київського князівства і почав правити Києвом через своїх намісників. Проте згодом, у 1440 році, князівська влада в Києві була відновлена. Останній київський князь Симеон помер у 1470 році, київська державність припинила своє існування. 31471 року Київська земля стала воєводством і управлялась литовськими воєводами.





Дата добавления: 2016-07-27; просмотров: 1528; ЗАКАЗАТЬ НАПИСАНИЕ РАБОТЫ


Поиск по сайту:

Воспользовавшись поиском можно найти нужную информацию на сайте.

Поделитесь с друзьями:

Считаете данную информацию полезной, тогда расскажите друзьям в соц. сетях.
Poznayka.org - Познайка.Орг - 2016-2022 год. Материал предоставляется для ознакомительных и учебных целей.
Генерация страницы за: 0.02 сек.