Західна цивілізація й господарський розвиток античних держав

Античність – особливий період в історії й культурі Давньої Греції й Давнього Риму. Саме в цих країнах рабовласницький спосіб виробництва, що тривав там із середини I тисячоріччя до н. е. і до середини I тисячоріччя н. е. придбав найбільш розвинені, класичні форми, де головною продуктивною силою стає раб.

Давня Греція в класичний період (V–IV ст. до н. е.) була в авангарді суспільного прогресу. Маючи вигідне географічне положення, стояла на шляхах у Малу Азію, Європу, Північну Африку. Але родючих земель було мало, клімат посушливий, великих рік не було, створювати зрошувальні системи, подібні до річкових цивілізацій Сходу, виявилося неможливим.

В VIII–V ст. до н. е. у зв'язку з аграрним перенаселенням, необхідністю нових джерел сировини, ринків збуту сільськогосподарської й ремісничої продукції, у зв'язку з політичною боротьбою, що змушували переможених шукати долю на нових землях, здійснювалася Велика грецька колонізація Середземномор'я й Чорного моря. У цей час у самій Греції йшло формування міст-полісів. Громада-поліс включала не тільки сільське населення (як на Сході), але й міське. Членом громади міг бути тільки грек і якщо він володів землею. Держава (поліс) існувала не над громадою (як це було на Сході), а громада сама перетворювалася в маленьку державу зі своїми законами й органами влади. Поліс (колектив громадян) мав право верховної власності на землю.

Існувало 2 типи полісів:

– аграрний, з абсолютною перевагою сільського господарства, слабким розвитком ремесел і торгівлі, більшою питомою вагою залежних працівників, олігархічним правлінням (влада меншості). Найбільш відомий серед таких полісів – Спарта;

– торгово-ремісничий, з більшою питомою вагою ремесел і торгівлі, товарно-грошових відносин, впровадженням рабської праці у виробництво, демократичним правлінням (Афіни й ін.)

В V ст. до н. е. Афіни були найбільшим економічним центром Греції. Тут раніше всього розклалися родові відносини, відбувалося роздріблене панування родової аристократії в ході гострої боротьби й революційних виступів низів. У результаті проведених в 594 р. афінським правителем Солоном реформ було скасовано боргове рабство одноплемінників; рабами ставали тільки військовополонені; всі позики під заставу землі були прощені й селяни відновили статус власника на землю. Якщо до реформ Солона переважала експлуатація закабалених селян, то після реформ – експлуатація рабів-іноземців і відробіткова рента боржників-греків. Був розчищений шлях до приватної рабовласницької власності на землю. Дрібне селянське господарство (велике землеробство заборонялося) і ремісниче виробництво стало економічною основою суспільства. Кожний громадянин поліса мав право володіти невеликою ділянкою землі, що могла обробити родина, і одним-двома рабами. Господарства спеціалізувалися на виноградарстві й садівництві.

В Афінах раби, чисельність яких до римського завоювання не перевищувала 35 % населення, працювали в основному в ремісничих майстернях (ергастеріях) від десятка до тисячі рабів. Оскільки праця рабів обходилася дешевше праці вільних ремісників, то й продукція, створена рабами, була дешевшою за продукцію вільних ремісників, які розорювалися. Тому праця рабів застосовувалася переважно не в сільському господарстві, а в ремеслі й в копальнях, де вони стали головною продуктивною силою в створенні матеріальних благ. В V ст. до н. е. підвищується товарність сільського господарства, хоча його натуральна основа зберігалася. Стимулами торгівлі були: постійна потреба в хлібі й поповненні рабів, надлишки продукції, збільшення населення, колонізація. Жителі грецьких колоній вели торгівлю з місцевим населенням, продаючи привезені із Греції ремісничі вироби, оливкове масло, вино в обмін на сільськогосподарську продукцію й сировину місцевого населення.

На території сучасної України такими колоніями (полісами) були Ольвія (біля Одеси), Херсонес (на місці Севастополя), Керкінітід (у Євпаторії), Пантікапей (у районі Керчі) та ін. Із причорноморських міст-полісів греки везли в метрополію (з грецької – мати-місто) зерно, худобу, мед, віск, шкіри. Афіни вели активну торгівлю із країнами Сходу. Жвава торгівля сприяла розвитку грошового обігу й кредиту. З'явилися міняли-трапезити (з грецької – стіл), які обмінювали монети міст-полісів за визначеним курсом. Поступово трапезити ставали великими банкірами, посередниками в торгівлі. Так в економіці Давньої Греції з'являються зачатки торговельного й фінансового капіталізму.

В цілому успіх грецьких полісів був зобов'язаний класичному рабовласництву. Однак поступово продуктивність рабської праці падає, з'являються покоління рабів, народжені в умовах рабства, які не хотіли ефективно працювати. В IV ст. до н. е. грецькі поліси опиняються у стані кризи. Полісні структури руйнуються, у першу чергу общинна власність громадян на землю. Якщо раніше поняття громадянин, землевласник, воїн були нероздільні, то поступово негромадянам – заможним іноземцям – все частіше земля надається в оренду й навіть на продаж, а громадяни все частіше займаються прибутковими видами діяльності, що раніше вважалися негідними громадянина: морською торгівлею, процентними позиками, копальнями. Мірилом цінності людини стають гроші. Все частіше, як більш прибутковим для господарств стає відпуск рабів на оброк або на волю. Підсилюється боротьба рабів з рабовласниками, а демосу (вільних громадян) з аристократією. Полісні принципи автаркії (самозабезпеченості) і автономії перешкоджають злиттю внутрішньо ослаблених полісів у єдину державу. Постійно відбувається суперництво й кровопролитні війни між ними (особливо між Афінами й Спартою). Нескінченний приплив рабів припиняється. Ослаблені поліси підкорила Македонія в 338 р. до н. е., а в II сторіччі до н. е. Грецію підкорив Рим.

Історію Рима прийнято ділити на три періоди: VIII–VI ст. до н. е. – царський, 510–27 р. до н. е. – республіканський, 27 р. до н. е. – 476 р. н. е. – період Римської імперії. Чому рабовласництво й продуктивне застосування праці рабів стало звичайним явищем у греко-римському світі? Одні вчені пояснюють це успішними бойовими діями римлян, що призвели до напливу рабів в Італію й проникненню рабства в різні сфери життя – економіку, науку, культуру (тобто зовнішньою причиною). Інші вчені вважають, що основна причина внутрішня й криється в характері соціально-економічних і культурних змін у суспільстві.

Справа в тому, що в IV–III ст. до н. е. концентрація земель, поширення приватної власності, розвиток ремесел, торгівлі вимагали дешевої робочої сили. Раніше такою робочою силою були плебеї (вільне населення, що не входило в родову громаду й не мало права на землю). Але в ході боротьби з патриціями вони домоглися заборони боргової кабали й одержали земельні наділи. Змусити тепер дрібного власника землі (тим більше озброєного) працювати на патриція було складно. Такою робочою силою, позбавленою прав і майна, міг бути тільки раб, добутий ззовні – через работоргівлю або у війнах. Тому Рим постійно вів агресивні війни.

Починаючи з II ст. до н. е. рабовласницькі відносини досягли найвищого розквіту, проникнувши в усі галузі економіки. Патріархальне рабство перетворилося в класичне; раби стали головною продуктивною силою. Різко понизився їх соціальний статус: з «молодших» членів патріархальних родин вони перетворюються в «розмовляючі знаряддя» праці. Стрімко зросла їх чисельність (тільки в одній Італії налічувалося 10–12 млн рабів). В особливо великих масштабах застосовувалася праця рабів у сільському господарстві – головній галузі економіки. Але поступово складається парадоксальна ситуація – розквіт могутності Рима одночасно означав початок його занепаду. Дрібні селянські господарства не витримували конкуренції з великими господарствами (вілли, латифундії), які мали багато рабів, кращу організацію й кооперацію праці, використали різноманітні знаряддя праці й передові агрономічні методи. До того ж безперервні війни відривали селян від праці, вони розорялися й поповнювали в містах ряди люмпенів-пролетарів, яких підгодовувала держава. Спроба реформаторів братів Гракхів (134 р. до н. е.) відновити принцип рівності в користуванні землею, воскресити старе римське селянство не дали результатів: «паразитизм вільних з'їдав римську економіку» [2, с. 37].

Звернемо увагу, що задовго до падіння Римської імперії наприкінці I ст. н. е. учений і агроном Варрон у книзі «Сільське господарство» попереджав правителів, що зубожіння народу і їхнє ледарство призведуть до кризи рабовласницької системи, а також про те, що необхідно поліпшити ставлення до раба, дозволити йому створювати родину, власність, але, як звичайно, це не було почуто правителями. В II ст. н. е. закінчуються переможні війни, що призвело до остаточного руйнування дрібних і середніх селянських господарств – головної опори держави у веденні війн. Позначилася недостача рабів, що змусило землевласників здавати громадянам в оренду невеликі ділянки землі (парцели). Орендарів називали колонами, які не тільки платили орендну плату, але й обробляли ділянки землевласника.

Поступово колони стають частиною маєтків, хоча юридично були вільними. У латифундіях стала поширюватися практика виділення рабам невеликої ділянки землі, наділення їх знаряддями праці; їм дозволяється вже мати родину. Таке господарство називалося пекулієм і спонукало рабів працювати більш продуктивно. Римляни не бачили великого різниці між рабом і колоном, тому що обидва перебували під владою пана. Так поступово складається перехідна соціально-економічна система, протофеодальні відносини, де колони й раби наближалися до положення феодально залежних селян. У 332 р. н. е., відповідно закону імператора Костянтина відбувається закріпачення колонів (заборона на відхід з маєтків). Спроби пристосуватися до нового способу виробництва, жорсткість законів, посилення тиску держави на суспільство (збільшення оподатковування, закріпачення селян і т. д.), зубожіння людей призводять до прискорення внутрішньої формаційної кризи, оскільки знедолені громадяни перебігають на бік ворогів Риму. В 476 р. Західна Римська імперія впала.

У такий спосіб рабовласницьке суспільство античного світу було першою в історії формою класового суспільства, заснованого на позаекономічній (під погрозою смерті) експлуатації рабів. Типи рабовласницького господарства в давньосхідних і античних країнах істотно розрізнялися:

– рабство на Сході мало в основному домашній характер, в античних країнах – виробничий;

– раби на Сході не були головною продуктивною силою, їхня питома вага в суспільстві була невеликою (7–10 %); в античному господарстві в період розквіту раби – головна продуктивна сила;

– основним продуктивним осередком на Сході була громада, а селяни й ремісники громади – головною продуктивною силою; в античній громаді праця общинників відігравала другорядну роль, а антична громада була скоріше колективом рабовласників, об'єднаних військовою службою для захопдення рабів;

– форма виробничих відносин на Сході – патріархальне (м'яке) рабство; в античних державах – класичне (найжорстокіша форма експлуатації).

Говорити про рабовласницький спосіб виробництва на Сході можна досить умовно, тому в літературі його часто називають азіатським способом виробництва.

Античну економічну думкуумовно можна розділити на три напрямки:

1. Діяльність законодавців і реформаторів (Лікург, Драконт, Солон, брати Гракхи й ін.).

2. «Політико-економічний напрямок» (Ксенофонт, Платон, Аристотель), що висвітлювали проблеми «макрорівня»: ідеальну державу, соціальний устрій, «справедливу ціну», суспільний поділ праці, природу й функцію грошей.

3. «Агрономічний напрямок», представлений працями суспільних і державних діячів Давнього Риму: Катона, Варрона, Колумели, Цицерона, які займалися переважно проблемами організації й функціонування великого (латифундії) і середнього (вілли) господарства (мікрорівень).

Перший напрямок у розвитку античної економічної думки було відбито в діяльності царя Спарти Лікурга (VIII–VII ст. до н. е.). Йому приписується встановлення суворих законів, згідно яким земля була колективною власністю спартіатів. Вона оброблялася скореним населенням – ілотами, які виплачували власникам (спартіатам) натуральний оброк. Гроші виготовлялися із заліза важкими, щоб ускладнити торгівлю й уникнути іноземного впливу.

Правитель Афін Драконт в 621 р. до н. е. на противагу Спарті провів закони, що захищають приватну власність на землю й сімейне майно, і встановив сувору «дракон(т)овську» систему покарань за зазіхання на неї.

Закони правителя Афін Солона в 594 р. до н. е. забороняли боргове рабство, скасовували накопичені борги, вводили вільне розпорядження майном, встановлювали єдину грошову й вагову системи, заохочували розвиток ремесел (чужоземним умільцям могли надати афінське громадянство). Батько-ремісник, що не навчив сина ремеслу, втрачав право вимагати від нього підтримки в старості.

Перші спроби теоретично осмислити економічний устрій суспільства були зроблені представниками другого напрямку в розвитку античної економічної думки – давньогрецькими мислителями V–IV ст. до н. е. Ксенофонтом, Платоном, Аристотелем.

Ксенофонт (430–353 р. до н. е.) – філософ, воєначальник і державний діяч, автор першої спеціальної роботи з економіки «Домогосподарство» («Економікос») уперше застосував термін «економія», під якою розумів науку про ведення домашнього господарства. Домогосподарство включало керування рабами, різноманітні сільськогосподарські й ремісничі роботи. Джерелом збагачення Ксенофонт вважав землеробство – «матір й годувальницю всіх мистецтв». До ремесла ставився негативно, вважаючи, що воно руйнує тіло працюючого, змушеного вести сидячий спосіб життя, і залишає мало часу для піклування про друзів і рідне місто. Поділ праці розглядав у тісному зв'язку з рабством, суспільство ділив на рабів, які повинні займатися фізичною працею, і рабовласників – представників розумової й управлінської праці. Ксенофонт першим висунув положення про матеріальне і моральне стимулювання рабів (подарунок, дозвіл одружуватися, похвала). Ксенофонт близько підійшов до ідеї про переваги подетального поділу праці, що виявилася затребуваною лише через двадцять століть, у мануфактурний період. Ксенофонт висунув наступне положення: «чим більше ринок, тим більше спеціалізованим може бути праця» [1, с. 36]. Інакше кажучи, був сформульований економічний закон: розвиток поділу праці веде до зросту ринку.

Незважаючи на те, що Ксенофонт був ідеологом натурального рабовласницького господарства, він вважав корисним для суспільства розвиток торгівлі, грошового обігу, визнавав гроші як засіб обігу й рекомендував накопичувати їх як скарби: «Грошей ніхто не має стільки, щоб не бажати мати їх ще більше» [1, с. 37]. У нього намітилося двояке розуміння речі: як споживчої вартості з одного боку, і як мінової вартості, з іншої. Цінність речі ставилася в залежність від корисності, а ціна пояснювалася взаємодією попиту та пропозиції.

Платон (427–347 р. до н. е.) – найвидатніший філософ, засновник академії вищої школи філософії, політики й права, у своїх роботах розглядав і економічні проблеми. У творі «Закони» Платон виступає за розподіл земель, заборону продажів земельних наділів, розвиток дрібного селянського господарства, колонізацію, що повинна звільнити державу від надлишку населення й бідності, пом'якшити класові протиріччя.

Економічною основою суспільства Платон вважав землеробство й натуральне господарство, а нагромадження грошей, торгівлю, лихварство – негідним заняттям для вільних греків, оскільки призводить до майнової нерівності й соціальної несправедливості. Платон одним з перших порушив питання про підставу й фактори, що впливають на рівень цін: за основу повинна братися ціна, що забезпечує компенсацію витрат і одержання «помірного прибутку», рівень якого (як і ціна) повинен встановлюватися державою. Платон не розумів товарної природи грошей і вважав їх «штучним винаходом людей».

У роботі «Держава» Платон розробив програму виходу античного суспільства із кризи шляхом створення моделі «ідеальної держави», побудованої на основі поділу праці й майнової рівності у відповідності до природних здібностей людей, що й забезпечить соціальну справедливість. У ній (державі) буде знищена приватна власність для правителів і воїнів. Філософи (правителі) не повинні мати не тільки приватної власності або будинку, але навіть родини й дітей, оскільки власність – джерело заздрості й конкуренції між правителями. Вони ні про що не повинні піклуватися, окрім як про «суспільну користь». Не маючи власних дітей – спадкоємців, вони будуть думати про передачу влади гідним наступникам із числа «спільних дітей». Що стосується селян і ремісників, то вони можуть бути приватними власниками, оскільки для них приватна власність – стимул до трудової діяльності. Рабів і вільновідпущених Платон не відносив до громадянського суспільства.

Аристотель (384–322 р. до н. е.) по праву вважається найвидатнішим філософом стародавності. Широко відомі «Никомахова етика» і «Політика». Економічне вчення Аристотель засновував на передумові, що рабство – явище природне й завжди має бути основою виробництва. На відміну від Платона, він був прихильником приватної власності. Міркуючи про шляхи накопичення багатства, Аристотель розділяв економічну діяльність на економіку й хрематистику.

Ціль економіки – створення споживчих вартостей, необхідних для життя й ведення господарства, а хрематистика – надлишкове нагромадження багатства у вигляді грошей. Тому Аристотель засуджує велику торгівлю й особливо лихварство – заняття, що суперечить природі людини, оскільки «гроші не можуть приносити грошей», а виступають у ролі співвимірника (міри вартості) при обміні. Аристотель трактував сутність грошей як «річ цілком умовну», тобто договірну, і виділяв такі функції грошей як міра вартості й засіб обігу, а використання грошей як засіб нагромадження відносив до хрематистики. Аристотель сформулював поняття «справедлива ціна» – це ціна, що установлюється по взаємній згоді учасників обміну, які не є монополістами. Цікаво, що це трактування близьке до сучасного. Аристотель порушив питання про обґрунтування ціни. Що лежить в основі обміну різних споживчих вартостей? Аристотель вважав, що це «потреба в тому, чого немає в кожного з учасників торгу».

Однією з заслуг Аристотеля є виведена з таких філософських узагальнень, як «краще – міра» і «істина – посередині», концепція подолання соціальних антагонізмів шляхом створення якогось «середнього класу», що становить фундамент ідеальної держави [1, с. 44]. Інша заслуга Аристотеля – у розвитку теорій споживчої і мінової вартостей і аналізу розвитку форм торгівлі. Він показав, як від мінової торгівлі за схемою Товар–Товар (Т–Т) здійснюється перехід до товарного обігу Товар–Гроші–Товар (Т–Г–Т), а потім і до обігу капіталу Гроші–Товар–Гроші (Г–Т–Г). Праці Аристотеля – вершина економічної думки епохи античності.

Третій «агрономічний» напрямок економічної думки Древнього Рима представлено роботами Катона Старшого(234–149 р. до н. е.), Варрона(116–27 р. до н. е.), Цицерона(104–44 р. до н. е.), Колумели (I ст. н. е.), братів Гракхи (II ст. до н. е.), які багато уваги приділяли проблемам ефективного управління сільськогосподарськими маєтками й питанням земельної власності.