Предмет, закони й категорії політекономії

Назва предмета «політична економія» складається із двох слів, причому визначення першого з них відбулося приблизно на дві тисячі років раніше загальної назви науки. Слово «економіка» по визначенню давньогрецького філософа Ксенофонта означає «керування домашнім господарством» («oikos» – будинок, господарство, «nomos» – закон, правило). Поступово зміст поняття «економіка» перетерплює зміни, наповнюючись новим змістом. Так, давньогрецький філософ Аристотель під поняттям «економіка» розумів організацію господарства в маєтку рабовласника. З погляду сучасної політичної економії такі визначення лише частково відображають реальну економіку, обмежуючись мікрорівнем і не з огляду на економічну роль держави.

Але в 1615 році французький економіст А. Монкретьєн увів у науковий обіг поняття «політична економія», що трактувалася спочатку як «керування державним майном міста», а згодом – як «мистецтво державного керування економікою», тому що термін «політейя» означає державний, суспільний устрій.

На різних етапах економічного розвитку представники основних економічних шкіл пропонували свої варіанти визначення предмета «політичної економії». Так, у своєму дослідженні «Про природу й причини багатства народів» (1776 р.) А. Сміт визначив предмет політичної економії як науку про багатство, до складу якого включав створені в процесі виробництва блага, у тому числі окремі форми додаткового продукту.

С. Сисмонді розумів політекономію як науку про керування ошатним багатством, а Д. Рікардо вважав, що політекономія повинна вивчати закони, що управляють розподілом суспільного продукту («Основи політичної економії й оподаткування», 1817 р.).

В «Капіталі» (1867 р.) К. Маркса предметом дослідження був капіталістичний спосіб виробництва й відповідні йому відносини виробництва й обміну, а кінцевою метою дослідження – відкриття економічного закону руху капіталістичного суспільства.

Класики марксизму-ленінізму (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) підкреслювали зв'язок виробничих відносин (як суспільної форми) з розвитком продуктивних сил (їхнім матеріально-речовинним змістом) у межах суспільного способу виробництва, говорили про обумовленість форми змістом й одночасним активним впливом форми на зміст. Це послужило підставою для домінування в радянській економічній літературі загальноприйнятого положення про те, що політична економія вивчає виробничі відносини у взаємодії з розвитком продуктивних сил й є наукою про закони, що керують виробництвом, обміном, розподілом і споживанням матеріальних благ на різних етапах розвитку суспільства.

Представники маржиналізма заперечували ідеї класичної політичної економії, зокрема, деякі положення К. Маркса. Англійський учений У. Джевонс затверджував, що сферою вивчення економіки є чиста теорія, метою якої повинне стати обґрунтування універсальних закономірностей. Поняття «політична економія» він замінив нейтральним «экономікс» (економічна теорія). Представник цієї ж школи швейцарський економіст Л. Вальрас виділив в «економіці» чисто економічну теорію й прикладну економіку. На думку англійського економіста А. Маршалла «політична економія» або «экономікс» досліджує нормальну життєдіяльність людського суспільства або ту сферу індивідуальних дій, що тісно пов'язана зі створенням і використанням матеріальних основ добробуту.

Український економіст М. Туган-Барановський предметом вивчення політичної економії вважав суспільні відносини людей у межах їхньої господарської діяльності, а також сучасний господарський устрій в його історичному розвитку.

З огляду на точки зору різних напрямків і шкіл, що внесли вагомий внесок у розвиток політичної економії й визначення її предмета, сучасна українська економічна наука пропонує таке визначення предмета політичної економії: «це наука, що вивчає закони еволюції економічної власності у взаємодії з розвитком виробничих сил й, насамперед, людини (його потреб, інтересів, цілей) у всіх сферах суспільного відтворення (безпосереднім виробництві, обміні, розподілі й споживанні). Такі відносини формуються й розвиваються між основними класами, соціальними верствами, іншими економічними суб'єктами (підприємствами, державою, окремими індивідами й т.ін.) із приводу присвоєння різноманітних об'єктів власності» [Див. Мочерний С.В. Політична економія. Навч.посіб. – Київ, 2002. Тема 1, ст.. 30].

Суть відносин економічної власності повніше всього розкривається в системі економічних законів. Закон – це внутрішньо необхідні й істотні зв'язки між протилежними сторонами, явищами, процесами, елементами матеріальної системи. Систематизуючи, аналізуючи й узагальнюючи різні явища й факти можна виділити певні закономірності (тобто міцні причинно-наслідкові зв'язки) і підпорядкованість процесів, що відбуваються, тобто економічні закони. Вони, як і закони природи, носять об'єктивний характер, тобто не залежать від волі й свідомості людей, але на відміну від законів природи вони минущі й тимчасові.

Залежно від терміну дії економічні закони класифікуються в групи. До першої відносяться закони, що діють протягом різних історичних періодів. Серед них розрізняють закони чотирьох типів:

– загальні економічні закони (властиві всім суспільно-економічним формаціям), зокрема закон зростання продуктивності праці, закон відповідності виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил, закон економії часу;

– загальні економічні закони, що діють у декількох формаціях (закон вартості, закон попиту та пропозиції й ін.);

– закони, що діють у межах тільки однієї суспільно-економічної формації, тобто специфічні економічні закони (основний економічний закон, закон концентрації окремих форм власності й капіталу й ін.);

– економічні закони, що діють на одній з вищих стадій або щаблів розвиненої суспільно-економічної формації (наприклад, закон монополізації капіталістичного виробництва, закон зрощування промислового капіталу з банківським й ін.).

Другу групу економічних законів представляють закони різних сфер суспільного відтворення, тобто закони безпосереднього виробництва, обміну, розподілу й споживання (наприклад, закон спадної граничної віддачі в сфері виробництва; закон вартості в сфері обміну; закон присвоєння середнього прибутку на рівноважний капітал у сфері розподілу; закон зростання потреб у сфері споживання й ін.).

Деякі економічні закони відображають взаємозв'язок двох і більше сфер суспільного відтворення (наприклад, закон попиту та пропозиції).

До третьої групи економічних законів відносяться закони розвитку й функціонування окремих економічних підсистем (наприклад, закон поступового переходу функцій працівника до коштів праці й ін.).

У четвертій групі економічних законів виділені закони, що діють на мікро-, макро-, мегарівні й у масштабах світового господарства (наприклад, закон зростання трансакційних витрат на мікрорівні, закон циклічного розвитку економіки на макрорівні й т.п.).

До п'ятої групи належать закони, яким властивий різний ступінь об'єктивності. Найбільш об'єктивними вважаються закони розвитку продуктивних сил.

До шостої групи відносяться закони розвитку перехідних економічних систем (наприклад, поступове звуження сфери дії законів попередньої економічної системи).

Певним чином сутність економічних систем характеризують економічні категорії. Економічна категорія – теоретичне відображення окреміих економічних явищ й процесів (праця, капітал, гроші, ціна й др.). Кожен економічний закон «оточений» певною кількістю економічних категорій.

Яким же чином, за допомогою яких методів вивчаються й пізнаються економічні явища й процеси? Слово «метод» грецького походження (methodas), буквально означає «шлях до чогось», «шлях пізнання». Методом дослідження економічної науки є системний підхід. Цей загальнонауковий метод включає такі відомі й широко використовувані методи як наукова абстракція, аналіз і синтез, індукція й дедукція, історичне й логічне економіко-математичне моделювання, статистичний аналіз. Метод абстракції означає відмову (абстрагування) від поверхневих, другорядних сторін досліджуваного явища з метою розкриття його сутності. Так при вивченні вартості товарів несуттєвими вважаються якість їхнього впакування, колір, дизайн і т.п. Метод аналізу складається в розподілі досліджуваного об'єкта на окремі елементи й вивченні кожного з них, а синтез – у з'єднанні окремих елементів у єдине ціле. Аналіз і синтез – дві взаємозалежних сторони в процесі пізнання. Індукція – це виведення загального із приватних фактів. Дедукція – це рух від загального до часткового.

Надзвичайно важливу роль серед методів дослідження економічних систем на різних етапах їхньої еволюції грає поєднання історичного й логічного. Історичне – спосіб пізнання конкретних умов розвитку економічних явищ і процесів, самої економічної системи в їхній історичній послідовності, а логічне – це спосіб пізнання економічної системи, її окремих елементів у період досягнення повної зрілості найбільш розвинених форм. Взаємозв'язок між ними в тім, що логічне одночасно є історичним, але звільненим від випадків.

Часто створюється абстрактний образ – модель. Побудова економічних моделей, що дають спрощене подання про взаємозв'язки економічних змінних, використовується частіше тому, що в економіці проведення експериментів (основного методу пізнання в природничих науках) утруднено. Особливе місце в моделюванні належить комп'ютерному моделюванню. Використовувані програми можуть бути засновані або на теоретичних моделях, або на реальних статистичних даних, або поєднувати й те, і інше. Комп'ютерні моделі допомагають не тільки краще пізнати економічну науку, але й змоделювати різні варіанти економічної політики.

Дуже важлива роль статистичного аналізу, тому що більшість економічних явищ має кількісні характеристики.