Пізнання, поняття та основні його етапи

При цьому пізнавальний процес розглядається в теорії пізнання системно: у площині його здійснення у свідомості індивіда при співвіднесенні із соціально-історичним процесом розвитку існуючого знання. Таким чином, пізнання світу окремою людиною набуває характеру феномена, опосередкованого всесвітньо-історичним процесом розвитку. Визнання конкретно-історичного характеру засад знання дозволяє розглядати зміни структур його логічних систем з урахуванням соціокультурного розвитку суспільства.

Відомо, що вихідні знання про світ даються людині в чуттєвому пізнанні – відчуттях, сприйняттях, уявленнях.

Перший етап процесу пізнання – безпосереднє споглядання– спрямований на встановлення фактів як даних конкретного досвіду. Виникаючі при цьому відчуття являють собою початкову форму суб'єктивного відображення об'єктивної дійсності. Сприйняття дозволяє на основі відчуттів створити чуттєво-конкретний цілісний суб'єктивний образ об'єкта чи явища, який зв'язує свідомість індивіда із зовнішнім світом. Образи сприйманих об'єктів чи явищ, що здійснюють вплив на чуттєві органи людини, відбиваються в його свідомості у вигляді конкретних уявлень як вихідних елементів наочно-образного знання. Так, у результаті безпосередніх спостережень створюються умови переходу до абстрактно-теоретичного рівня пізнання.

Виходячи з відчуттів, безпосереднього сприйняття і виникаючих при цьому уявлень, людина в результаті розумової діяльності здійснює систематизацію, узагальнення і пояснення фактів, що спостерігаються, тобто проникає в сутність досліджуваних явищ. Це другий етап пізнання, коли цей процес рухається від явища до його сутності, здійснюючи перехід від чуттєвого сприйняття до з'ясування загальних законів природи й суспільства. Цей етап характеризується тим, що під час його реалізації на ґрунті вироблених уявлень про об'єкт здійснюється абстрагування – мисленнєве нехтування низкою його несуттєвих ознак та виділення певних його властивостей і відношень. Результатом такого виділення і нехтування є граничні абстракції та ідеалізації, що функціонують у вигляді категорій, понять, теорій, принципів, суджень тощо як уявних моделей у їхньому широкому розумінні. Іншими словами, у свідомості індивіда, що пізнає, виникають мисленнєві об'єкти у формі певних моделей, оперування якими дозволяє створювати адекватну картину світу.

Тут важливо відзначити відносний характер ідеалізацій, які у процесі розвитку пізнання уточнюються чи замінюються іншими через обмеженість характеру попередніх. І все-таки, якими умовними не були б ідеалізації, кінцевим підсумком теоретичної діяльності дослідника, що використовує різні засоби пізнання, завжди є створення наукової картини світу, за допомогою якої здійснюється і відображення дійсності, і її перетворення під час практичної діяльності.

У абстрактно-теоретичному мисленні широко вживаються логічні умовиводи, методи моделювання й математичний апарат. Унаслідок реалізації розумових операцій другого етапу пізнання, як правило, робляться важливі наукові відкриття чи передбачаються корисні практичні результати, тобто реалізується найважливіша функція наукового дослідження – його прогностична функція.

Третій етап пізнання включає емпіричну перевірку результатів абстрактно-теоретичного мислення. Практика чи виробнича діяльність людини як завершальний крок процесу пізнання набуває на даному етапі статусу найважливішого інструменту науки – критерію вірогідності, який дозволяє встановити ступінь відповідності уявлень про об'єкти або явища їх реальному буттю в об'єктивному світі. На підставі практики корегуються уявлення про об'єкт дослідження і встановлюється сфера раціонального застосування результатів пізнання. Для реалізації третього етапу найчастіше використовують методи експериментальної перевірки результатів теоретичного пізнання досліджуваних об'єктів (предметів, явищ і процесів) на реальних об'єктах чи їхніх моделях.

Таким чином, вихідним пунктом теорії пізнання слугує принцип відображення, а його діалектика полягає в тому, що специфічне людське відображення здійснюється в нерозривному зв'язку та на основі активної практичної, перетворювальної діяльності. Тому природно, що і сам процес пізнання протікає не у формі пасивного споглядання якихось конкретних об'єктів людиною, а у вигляді низки системно організованих ідеальних розумових дій і операцій індивіда, що формують у його свідомості певні віртуальні об'єкти, які слугують засобом пізнавального опанування – відображення об'єктивного світу. Отже, процес відображення необхідно розглядати в нерозривному зв'язку з процесами матеріальної й ідеальної творчості та притаманній ним цілеспрямованості.

Сучасна теорія пізнання містить у собі, як найбільш важливе, положення про нескінченність процесу пізнання, відповідно до якого він рухається від одного цілого до іншого, більш повного і, звичайно, більш глибокого. При цьому наближення до абсолютної істини прийнято, як відомо, інтерпретувати рухом по спіралі, окремі витки якої являють собою повернення до старого, але на суттєво вищому рівні, тобто відбивають чинність діалектичного закону «заперечення заперечення» як основної рушійної сили процесу пізнання і головного його протиріччя.

Важливо також розуміти, що процес пізнання історично складається у вигляді результату та форми взаємодії таких його основних елементів:

1) об'єктів або предметів пізнання;

2) способів пізнання;

3) пізнавальної діяльності людини;

4) знання.

Накопиченню знання як закономірному результату пізнання сприяють різноманітні практичні дії людини з об'єктами матеріального світу. При цьому будь-яке отримане таким чином знання виражається за допомогою мовно-логічних способів, що надає йому здатності існувати вже окремо від предметів та дій, до яких вони відносяться. У цьому розумінні можна, мабуть, говорити, що знання є відносно самостійним.

Відокремлене від безпосередньої виробничої або наукової діяльності, знання фіксується за допомогою мов:

– природної (суджень, понять, категорій, закономірностей, ідей тощо),

– штучної (схем, таблиць, класифікацій, алгоритмів, формул, графіків і т.ін.). Виділене й зафіксоване таким чином знання може зберігатися надзвичайно довгий час. Його зберігання здійснюють на різних носіях інформації (книги, фотографії, кіноплівки, комп'ютерні та магнітні носії тощо).

Виходячи з особливостей предметів, методів та засобів, що використовуються у загальному процесі людського пізнання, пізнавальну діяльність індивіда прийнято розрізняти як стихійно-емпіричну й науково-пізнавальну. Стихійно-емпіричну пізнавальну діяльність, завдяки якій забезпечується накопичення загального знання про предмети оточуючого світу, здійснює кожна людина, що безпосередньо бере участь у суспільному виробництві. Таке знання практично ще не відокремлене від сфери його використання і прямого контакту з тілами чи предметами оточуючої природи. При цьому знаряддями стихійно-емпіричного пізнання найчастіше виступають самі знаряддя виробництва, за допомогою яких людина створює предмети споживання.

На відміну від цього, науково-пізнавальна діяльність здійснюється спеціально підготовленою групою людей-дослідників. Більше того, знаряддями чи засобами пізнання тут можуть виступати різні засоби (прилади, методи, наукова інформація і т.ін.), які часто не мають безпосереднього відношення до процесу виробництва.

Оскільки наукове пізнання є відносно більш специфічним і формалізованим за методами й засобами, то оволодіння навичками виконання наукових робіт є складним і тривалим процесом набуття кваліфікації дослідника. Тому науковець-початківець має, насамперед, зрозуміти, що кожна конкретно взята наука являє собою певну систему взаємопов'язаних законів.

Отже, згадана нами суттєва різниця, яка існує між повсякденним стихійно-емпіричним та науковим знанням, полягає в тому, що наукове знання має цілеспрямований систематичний послідовний характер, тобто являє собою знання, організоване в певну чітку систему, яка спирається на науковий метод. Згідно із зазначеним методом наука встановлює об'єктивні закони, що мають відношення не до окремого об'єкта, а до певної їх сукупності, яка складає конкретний клас, вид, множину, а сутність цих законів визначає узагальнений суттєвий характер зародження, розвитку й функціонування досліджуваних об'єктів. Таким чином, у результаті наукового пізнання здійснюється відображення законів природи мовою науки (природна або штучна мова, поняття, моделі тощо)[2].